Справа № 753/11891/23 Головуючий у суді І інстанції Осіпенко Л.М.
Провадження № 22-ц/824/8551/2025 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
09 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Голуб С.А.,
суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,
за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про позбавлення батьківських прав,
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.
Свої вимоги позивачка обґрунтувала тим, що у період з 2017 року до початку 2019 року вона проживала однією сім'єю без реєстрації шлюбу з громадянином Нової Зеландії - ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась дочка - ОСОБА_3 .
Після припинення стосунків між сторонами у 2019 році відповідач жодного разу не приїжджав до дитини, лише двічі надсилав кошти на її утримання, не проявляє жодної уваги до дочки, не надає матеріальної допомоги, не цікавиться її станом здоров'я, місцем та умовами її проживання. У 2020 році відповідач виїхав за кордон і в Україну більше не повертався.
Утриманням доньки позивачка займається самостійно, вона забезпечила їй належні умови проживання, дитина має власне ліжко, шафу для одягу, іграшки, одяг та взуття, відвідує дошкільний навчальний заклад № 100 «Казка».
На її думку, така поведінка відповідача є свідомою та свідчить про ухилення ним від виконання батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а тому просила суд позбавити громадянина Нової Зеландії - ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітньої дочки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 25 листопада 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач від виконання батьківських обов'язків не відмовлявся та робив спроби поспілкуватись з донькою, які виявились безрезультатними з огляду на відносини, які склались між сторонами, іноді сплачував кошти на утримання дитини, дарував подарунки, придбавав речі. Позивачка не довела і не надала суду доказів, в чому полягає захист інтересів дитини шляхом позбавлення її батька батьківських прав та доказів, які б безспірно свідчили про умисне ухилення відповідачем від виконання батьківських обов'язків відносно дитини.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка в особі представника - адвоката Якобчука О.М.звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів неповного з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що оскаржуване рішення ухвалено судом першої інстанції всупереч інтересам дитини.
На підтвердження того, що відповідач не виконує покладених на нього батьківських обов'язків щодо виховання доньки нею були надані докази, які в сукупності та кожен окремо свідчать про доведеність того, що батько не займається вихованням дитини, зокрема показання свідків, які були допитані в судовому засіданні.
Так, свідок ОСОБА_4 надала суду покази, що вона є подругою позивачки, а відповідача знала особисто. Вказала, що батько дитини в Україні не працював, забезпечувала родину ОСОБА_1 та її мати, вони купували продукти та речі для дитини, ОСОБА_2 піклувався тільки про себе.
Свідок ОСОБА_5 надала суду покази, що вона є подругою позивачки. На таїнство хрещення малолітньої ОСОБА_6 відповідач не приїхав, оскільки в нього була інакша думка з питань релігії. ОСОБА_2 постійно працював, був зайнятий, дитиною не займався. Батько з дитиною не грався, уваги не приділяв. Наразі дитина називає батьком ОСОБА_7 - офіційного чоловіка позивачки. Також повідомила суду, що відповідач одного разу надіслав дитині посилку, в якій були фломастери, розмальовка та 2 кофтинки.
Позивачка вважає, що епізодичний прояв батьківських обов'язків лише в тому, що відповідач одного разу надіслав посилку, не є належним виконанням батьківських обов'язків.
Вона вийшла заміж, створила нову сім'ю, має ще одну дитину. Дочка ОСОБА_6 проживає в сім'ї, у якій створені належні умови проживання, має особисте ліжечко, шафу для одягу, іграшки, сезонне одяг та взуття. Ходить в дошкільний навчальний заклад № 100 «Казка».
Такі елементарні умови були створені не батьком ОСОБА_6 . Батько дитини не створив такі умови проживання для своєї доньки і не допоміг матеріально.
ОСОБА_2 та Служба у справах дітей та сім'ї Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 та її представник - адвокат Якобчук О.М. підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися і явку своїх представників не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, поясненняпозивачки та її представника в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась малолітня ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 12 жовтня 2018 року Дарницьким районним у м. Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у м. Києві, актовий запис № 2755 (а.с. 8).
Батьком дитини є громадянин Нової Зеландії - ОСОБА_2 , матір'ю - громадянка України ОСОБА_8 (а.с. 9).
22 лютого 2020 року відповідач ОСОБА_2 виїхав за межі України, що підтверджується листом Головного центру обробки інформації Державної прикордонної служби України № 19-11437/18/24-Вих від 16 лютого 2024 року (а.с. 72, 76).
Відомостей про перебування відповідача в Україні матеріали справи не містять.
Малолітня дитина сторін постійно відвідує дошкільний начальний заклад, її мама - ОСОБА_1 та бабуся - ОСОБА_9 приводять і забирають дівчинку, займаються її вихованням, сплачують за харчування та додаткові освітні послуги, які проводяться у закладі. Про тата ОСОБА_2 працівникам Дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 100 «Казка» нічого не відомо, що підтверджується довідкою № 41 від 10 липня 2023 року (а.с. 34).
16 квітня 2024 року Органом опіки та піклування Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації за № 101-3511 надано висновок про доцільність позбавлення відповідача ОСОБА_2 батьківських прав відносно його малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
В обґрунтування висновку зазначено, що наразі обов'язки батька щодо дитини виконує чоловік матері ОСОБА_1 , з яким вона зареєструвала шлюб. Малолітня ОСОБА_6 проживає з матір'ю за адресою: АДРЕСА_1 . При проведенні обстеження житлово-побутових умов проживання дитини встановлено, що для неї створено належні умови для проживання, відпочинку, навчання та розвитку. На засіданні комісії була присутня мати дитини ОСОБА_1 , яка надала свої пояснення (а.с. 88, 89).
За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно з частиною третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Відповідно до частини першої, п'ятої статті 5 СК України держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї; ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, встановлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін (частина четверта статті 15 СК України).
Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини (стаття 9 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року).
Європейський суд з прав людини зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Європейський суд з прав людини наголошував на тому, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 57, 58, від 07 грудня 2006 року).
Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини (пункти 1-6 частини першої статті 164 СК України).
При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою (частина четверта статті 19 СК України).
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частина шоста статті 19 СК України).
При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька та/або матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Отже, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року в справі № 631/2406/15-ц зазначено, що: «тлумачення пункту 2 частини першої статті 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 466/9380/17 зазначено, що: «позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. При вирішенні такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров'я та психічного розвитку.
Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини. Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.
Вирішуючи спір, належним чином дослідивши та давши оцінку наданим сторонами доказам, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що підстави, передбачені частиною першою статті 164 СК України для позбавлення відповідача батьківських прав, відсутні. Посилання заявниці на те, що ОСОБА_3 впродовж дев'яти років проживає разом із матір'ю та вітчимом та не бачиться із відповідачем не є підставою для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, оскільки позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам щодо дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування якого позивачка не довела».
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року у справі № 185/9339/21 (провадження № 61-8918сво23) вказано, що: «тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає можливість зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків з виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна оцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками. Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків. Подібні правові висновки щодо застосування відповідних норм СК України викладені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц, від 23 січня 2020 року в справі № 755/3644/19 та від 23 червня 2021 року в справі № 953/17837/19».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20 зазначено, що: «очевидно, що сімейні відносини мають «складний» характер, і сім'я може переживати як найкращі, так й найгірші часи. Суду завжди складно зробити висновок про те, що сімейні стосунки неможливо врятувати, і тому суд має позбавляти батьків такого шансу тільки в тому разі, якщо вони становлять реальну загрозу для благополуччя дитини. У цій справі подібні ризики були відсутні. Простої бездіяльності з боку батька недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав.
Навіть якщо припустити, що саме бездіяльність батька призвела до розриву зв'язків між ним та його донькою, а не будь-яке ймовірне батьківське відчуження або психологічні маніпуляції над дитиною з боку її матері, то ця обставина не є достатньою для позбавлення батька батьківських прав щодо його доньки. Особливо в ситуації, коли батько наполегливо вказував, що він хоче відновити та розвивати стосунки зі своєю донькою; апеляційний суд, крім факту, що батько не підтримував з донькою відносини з 2015 року, не встановив будь-яких інших фактів, які могли б виправдати позбавлення батька батьківських прав. Судами не було встановлено, що батько не відповідав вимогам, необхідним для виховання дітей, або що він коли-небудь заподіював шкоду своїй доньці, або що він становив загрозу для здоров'я та розвитку дитини, або що спілкування із батьком могло порушити відповідні права дитини. Касаційний суд, з урахуванням змісту частини четвертої статті 22 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», підкреслює, що в цій справі ні позивачка не посилалася на підставу наявності домашнього насильства, ні суди не встановили, таких фактів, проаналізувавши надані докази. Тобто у цій справі ні життя, ні фізична недоторканність, ні здоров'я, ні психологічний стан дитини не були зачеплені, і відсутні інші виняткові обставини.
За вісім років відсутності спілкування з батьком дитина дійсно встановила міцні родинні зв'язки зі своєю матір'ю, вітчимом. Для дитини це є її сім'я, і вона не пам'ятає батька. Однак у цих відносинах не було нічого, що могло б виправдати позбавлення її можливості відновити зв'язок зі своїм біологічним батьком. З метою захисту найкращих інтересів дитини очевидно, що дитині краще залишатися в сім'ї, з якою у неї вже склався відповідний зв'язок. Втім цього недостатньо, щоб виправдати позбавлення батька будь-якого спілкування з дитиною і можливості такого спілкування в майбутньому.
Таким чином, позбавлення батька всіх батьківських прав не відповідає критерію пропорційності; хоча період, протягом якого батько не підтримував контакту донькою тривав достатньо довго, особливо для дитини її віку, цей фактор сам по собі не може виключати можливість відновлення зв'язків між донькою і її біологічним батьком. Фактична повага до сімейного життя вимагає, щоб майбутні відносини між батьком і дитиною визначалися з урахуванням усіх важливих факторів, а не просто спливом часу; діти мають право на врахування їхньої думки і на те, щоб бути заслуханими з питань, що торкаються їх інтересів. Зокрема, в силу того, як із спливом часу діти стають більш зрілими і здатними сформулювати свою думку, суди повинні належним чином враховувати їх погляди і почуття, а також їх право на повагу до їхнього особистого життя. Водночас їх погляди необов'язково залишаються незмінними, і їх заперечення, яким слід надавати належного значення, необов'язково є достатніми для того, щоб превалювати над інтересами батьків, особливо щодо того, що стосується регулярного спілкування зі своєю дитиною. Вочевидь право дитини на висловлення своєї думки не потрібно тлумачити як фактичне надання дітям безумовного права вето без аналізу будь-яких інших факторів або без проведення оцінки для визначення їхніх найкращих інтересів; у цій справі надання батькові можливості відновити контакт зі своєю донькою, з урахуванням встановлених обставин, не позначиться негативно на зв'язках дитини з її існуючою сім'єю.
Натомість апеляційний суд не врахував можливість відновлення зв'язків між батьком та донькою, а звернув увагу лише на існуючі відносини; повну й абсолютну заборону контактів між дитиною та біологічним батьком неможливо використовувати як засіб виховання або покарання батька. Натомість, на думку апеляційного суду, батьківська бездіяльність батька протягом восьми років по суті виправдовувала позбавлення його права на сімейне життя. Надання батькові можливості спілкуватися зі своєю донькою не поставить під загрозу благополуччя дівчинки, а навпаки сприятиме відновленню контактів з її біологічним батьком і відповідатиме її найкращим інтересам».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Суд першої інстанції встановив та убачається з матеріалів справи, що позивачка не надала беззаперечних доказів, які б свідчили про наявність винної поведінки відповідача по ухиленню від виконання своїх обов'язків щодо виховання та утримання дитини, або інших обставин, які в силу приписів частини першої статті 164 СК України є підставою для позбавлення відповідача батьківських прав. Суд врахував, що позбавлення батьківських прав є виключним заходом впливу на батьків, що за обставин цієї справи не буде відповідати якнайкращим інтересам дитини.
Як обґрунтовано відмітив суд, висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав складений за відсутності останнього і не містить відомостей про те, чи викликався та чи повідомлявся відповідач про засідання комісії з питань захисту прав дитини, а тому ґрунтується лише на фактах, повідомлених позивачкою, які орган опіки та піклування не намагався перевірити на правдивість. Цей висновок не містить даних, які об'єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов'язків, сама перевірка була проведена формально, органом опіки та піклування не здійснено жодних спроб зв'язатися з відповідачем та вислухати його пояснення, а також не надано оцінки можливим причинам невиконання відповідачем своїх батьківських обов'язків на належному рівні, таких як проживання дитини та батька у різних країнах.
Отже, суд вірно не погодився з висновком органу опіки та піклування від 16 квітня 2024 року про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, оскільки він є недостатньо обґрунтованим. Зазначений висновок, який має рекомендаційний характер та не є обов'язковим для суду (частини п'ята, шоста статті 19 СК України), Орган опіки та піклування Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації ґрунтував виключно позицією позивачки, без належного з'ясування всіх обставин, які мають значення при вирішенні питання про позбавлення відповідача батьківських прав, він є недостатньо обґрунтованим та не містить достатні підстави для позбавлення відповідача батьківських прав щодо його малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Самі по собі встановлені факти того, що батько не у достатній мірі спілкуються з дитиною, забезпечує її матеріально, бере участь у вихованні, не може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальній забезпеченості. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків.
За змістом статті 151 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини.
Частиною першою статті 14 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
У цьому рішенні Європейського суду з прав людини від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України зазначено, що розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини.
У справі «Ілля Ляпін проти Росії» (заява (№ 70879/11) Європейський суд з прав людини також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз'єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв'язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини при розгляді справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц.
Судова практика щодо застосування положень статті 164 СК України є усталеною.
За обставин недоведеності свідомого нехтування батьком своїми батьківськими обов'язками, враховуючи, що відповідач, який є громадянином Нової Зеландії, фактичної участі у розгляді цього сімейного спору не приймав, відповідно, не висловлював свою позицію щодо взаємовідносин між сторонами та їхньою малолітньою дитиною і його думка не була врахована органом опіки та піклування під час вирішення питання щодо доцільності позбавлення батьківських прав, місцевий суд дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав.
Колегія суддів вважає непереконливими доводи позивачки про те, що рішення суду першої інстанції порушує права дитини, оскільки матеріали справи не містять належних та достатніх доказів, які б свідчили про порушення інтересів дитини відповідачем. Фактів винної поведінки та злісного ухилення відповідача від виконання батьківських обов'язків апеляційним переглядом оскаржуваного рішення не встановлено, як і обставин вчинення дій, які шкодять дитині. Отже, відповідач не є тією особою, поведінка чи дії якої можуть свідчити про негативний вплив на дитину, а тому розрив із ним сімейних відносин не відповідає інтересам дитини.
Щодо показів допитаних у судовому засіданні свідків, то суд першої інтонації з правомірною критичністю поставився до них з огляду на те, що всі свідки є зацікавленими особами (друзями позивачки), а їх покази носять суперечливими, зокрема з питань фінансового забезпечення родини відповідачем.
Згідно статті 8 Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом, і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб.
Демократичне суспільство характеризується плюралізмом, терпимістю, широтою поглядів. Таким чином, держави мають позитивне зобов'язання із забезпечення процедурних гарантій від свавілля як умову обґрунтованості втручання в права, що захищаються статтею 8 Конвенції. Щоб втручання було визнано «необхідним у демократичному суспільстві», воно повинно бути обґрунтовано «гострою соціальною необхідністю». Причини, що наводяться внутрішніми судами для обґрунтування оскаржених заходів, повинні бути достатніми і стосуватися справи.
Здійснюючи правосуддя, Європейський суд з прав людини керується, у тому числі, принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Тобто, при розгляді даної справи суд першої інстанції, крім іншого, також мав враховувати принцип пропорційності з метою дотримання при розгляді справи та ухваленні рішення «справедливого балансу» сторін, обов'язково враховуючи найвищі інтереси дитини.
Таким чином, зважаючи на встановлені фактичні обставини у справі на підставі наданих доказів, а також враховуючи принципи диспозитивності, змагальності та пропорційності, а також зважаючи на найкращі інтереси дитини, суд першої інстанції дійшов правильних висновків про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав у зв'язку із його необґрунтованістю.
Водночас суд апеляційної інстанції враховує, що, як неодноразово відзначав Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91).
Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).
У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції по суті спору визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги відповідачки.
За таких обставин суд першої інстанції ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.
Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
У такому разі розподіл судових витрат відповідачки, понесених в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.
Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Дарницького районного суду міста Києва від 25 листопада 2024 року у даній справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 14 липня 2025 року.
Головуючий С.А. Голуб
Судді: Т.А. Слюсар
Д.О. Таргоній