11 червня 2025 року м. Київ
Справа №761/36498/21
Апеляційне провадження № 22-ц/824/2057/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Верланова С.М., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Цюрпіти Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва, ухваленого під головуванням судді Юзькової О.Л. 10 липня 2024 року у м. Київ, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Людмила Іванівна про визнання договору недійсним,
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вищевказаним позовом, в якому просила визнати недійсним договір дарування нерухомого майна (квартири) від 05 вересня 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Лазарєвою Л.І., що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що 25 квітня 2015 року між позивачем та ОСОБА_2 було досягнуто домовленостей щодо надання грошових коштів в позику та здійснено передачу грошей. В той же день сторони оформили договір позики в письмовій формі (розписка) в присутності свідків. На виконання умов договору позивач передала, а ОСОБА_2 отримала грошові кошти у розмірі 15000,00 доларів США. У зв'язку із не виконанням зобов'язань по поверненню суми позики ОСОБА_1 звернулась до суду, та Київським апеляційним судом 15 листопада 2018 року прийнято постанову, якою позовні вимоги задоволено частково - стягнуто на користь позивача борг за договором позики у розмірі 381725,66 грн та проценти в сумі 100957,20 грн.
В подальшому позивачем було ініційовано стягнення суми боргу у примусовому порядку. Всі дії виконавця щодо примусового виконання рішення суду виявились марними, оскільки ОСОБА_2 здійснила відчуження належного їй майна шляхом укладання 05 вересня 2016 року договору дарування квартири АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_3 (1/2 частка квартири) та ОСОБА_4 (1/2 частка квартири), посвідченого приватним нотаріусом Лазарєвою Л.І. Однак, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є рідними синами ОСОБА_2 , а тому правочин було здійснено винятково для фіктивного переходу права власності на нерухоме майно з метою його приховування від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошей. Після відчуження майна відповідач ОСОБА_2 залишається зареєстрованою у спірній квартирі, що також свідчить про те, що сторони не мали наміру щодо реального виконання договору дарування.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Людмила Іванівна про визнання договору дарування недійсним - залишено без задоволення.
Рішення суду мотивовано тим, що стороною позивача не доведено обставини з якими чинне законодавство України передбачає можливість визнання договору не дійсним.
Не погодилась із зазначеним судовим рішенням ОСОБА_1 , її представником подана апеляційна скарга, в якій він вказує на те, що рішення суду є необґрунтованим та таким, що прийнято із грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, а також з невірним тлумаченням норм діючого законодавства, з порушенням права позивача на справедливий суд.
Представник позивача вказує на те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не застосував ст. 3 ЦК України, ч.3 ст. 13 ЦК України та ст. 234 ЦК України, що призвело до порушення основних засад судочинства та до порушення ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та порушенню права на справедливий суд.
Представник позивача зазначає, що орієнтовний розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і очікує понести у зв'язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції складається з погодинної оплати за виконання робіт та вартості за одну годину праці адвоката в розмірі 1650,00 грн. Докази понесених витрат на професійну правничу допомогу будуть подані в порядку ч.8 ст. 141 ЦПК України.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відповідачі правом на надання відзиву на апеляційну скаргу не скористались.
В судовому засіданні представник позивача - адвокат Мацак О.Ю., який приймав участь в режимі відеоконференції, підтримав апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просив про її задоволення.
Представники відповідача ОСОБА_2 - адвокат Шейко В.В. заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просила залишити його без змін.
Відповідач ОСОБА_4 є 2005 року народження /т.1 а.с.42,81/, тобто на час розгляду справи він є неповнолітнім і в його інтересах діє ОСОБА_2 , як законний представник.
Представники відповідача ОСОБА_3 - адвокат Щербина Л.А. також заперечувала проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, просила залишити його без змін.
Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лазарєва Л.І. в листах від 18 лютого 2025 року та від 15 квітня 2025 року просила розглянути справи без її участі.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового розгляду, які з'явились в судове засідання, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів виходить з такого.
Судом встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року у справі № 761/4283/16-ц позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину удаваним були залишені без задоволення. /т.1 а.с.75/
Постановою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року у справі № 761/4283/16-ц рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу - скасовано та в цій частині ухвалено нове судове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг за договором позики в сумі 381725,66 грн, проценти за період з 25 квітня 2015 року по 05 липня 2016 року в сумі 100957,20 грн, вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 23 березня 2017 року залишено без змін.
Апеляційним судом було встановлено, що 25 квітня 2015 року між сторонами виникли правовідносини унаслідок передання грошових коштів у позику та з позичальника підлягає стягненню 381725,66 грн суми боргу. /т.1 а.с.76-78/
За даними Єдиного державного реєстру судових рішень у справі №761/4283/16-ц ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2019 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання правочину удаваним.
Вказане судове рішення перебуває на примусовому виконанні з 14 лютого 2018 року, в ході якого було вчинено ряд виконавчих дій. Проте за даними приватного виконавця Ляпіна Д.В. наведеними в листах від 19 жовтня 2020 року та від 21 лютого 2022 року його виконання не здійснено. /т.1 а.с.8-9,80,108-109,111,150-152,185-193/
За даними наданими КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» приватному виконавцю в листі вих. № 062/14-4806 (И-2020) квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 01 вересня 2004 року. Матеріали справи містять копію свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської рали (Київська міська державна адміністрація) 01 вересня 2004 року, згідно з яким квартира АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 /т.1 а.с.10-12,96-97/.
Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно квартира за адресою: АДРЕСА_2 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по частці кожному /т.1 а.с.14-15,194-195/.
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є синами ОСОБА_2 , що визнано сторонами у справі та підтверджується копіями відповідних свідоцтв. /т.1 а.с.81-86/
Батько ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , що підтверджується свідоцтвом про смерть виданими відділом реєстрації актів цивільного стану Шевченківського районного управління юстиції у м. Києві 29 січня 2013 року. /т.1 а.с.87/
Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину, виданим приватним нотаріусом КМНО Лазарєвою Л.І. 04 березня 2016 року, спадкоємцями майна ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 є його дружина ОСОБА_2 на 1/3 частку у спадщині, його син ОСОБА_3 на 1/3 частку у спадщині, його син ОСОБА_4 на 1/3 частку у спадщині. Спадщина складається з земельної ділянки (кадастровий номер 3221884001320140001), загальною площею 0,2500 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 . /т.1 а.с.88/
Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 269 «Про надання дозволу на укладання договору купівлі - продажу» від 01 липня 2016 року надано дозвіл (доручення) ОСОБА_2 на укладення договору купівлі-продажу по 1/3 частині земельної ділянки, по 1/3 частині будинку за адресою: АДРЕСА_3 при умові одночасного дарування неповнолітнім по частині квартири за адресою: АДРЕСА_2 , на ім'я малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_3 /т.1 а.с.89-90/
Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 348 від 28 липня 2016 року внесені зміни до розпорядження № 269 «Про надання дозволу на укладання договору купівлі - продажу» від 01 липня 2016 року, вказано доручити представнику органу опіки та піклування Вишгородської райдержадміністрації захищати права та інтереси малолітніх дітей та підписати від їх імені договір дарування по 1/2 частині квартири за адресою: АДРЕСА_2 . /т.1 а.с.94/
05 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , від імені яких діяв представник органу опіки та піклування Вишгородської райдержадміністрації Мельник О.В., був укладений договір дарування квартири, за умовами якого ОСОБА_2 безоплатно передала в дар ОСОБА_4 , ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , по частці кожному. Договір дарування посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лазарєвою Л.І., реєстровий № 2224. /т.1 а.с.91-93,224-249/
03 червня 2020 року ОСОБА_3 був укладений договір найму (оренди) нерухомого майна, за умовами якого ним передано в оренду квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . /т.1 а.с.106-107/
Згідно з ч. 1 ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною 1 ст.215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Згідно з ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (ст. ст. 215, 216 Цивільного кодексу України).
Згідно з ч.ч.2, 3 ст.234 ЦК України фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.
Відповідно до змісту вказаної статті фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року, від 23 серпня 2017 року у справі №306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.
Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Також Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначила, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Аналогічні висновки містяться також у постановах Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі №185/11584/19, 30 вересня 2021 року у справі №381/2296/18, від 15 грудня 2021 року у справі №187/795/19, від 08 березня 2023 року у справі №127/13995/21.
З постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі №910/8357/18 вбачається, що правочини, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Відтак будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
Зі змісту поняття фраудаторного правочину випливає, що правочин на шкоду кредитору вчиняється саме боржником в період настання в нього зобов'язання щодо погашення заборгованості перед кредитором.
З наведених обставин вбачається, що боргове зобов'язання перед позивачем виникло у відповідача ОСОБА_2 на підставі укладеного 25 квітня 2015 року договору позики.
Судове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача суми заборгованості за вказаним договором було ухвалено 15 листопада 2018 року.
Оспорюваний договір дарування був укладений відповідачем 05 вересня 2016 року, іншою стороною договору дарування були, тоді ще малолітні, діти відповідача ОСОБА_2 , від імені яких діяв представник органу опіки та піклування. При цьому вбачається, що договір дарування був укладений на виконання розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 269 «Про надання дозволу на укладання договору купівлі - продажу» від 01 липня 2016 року.
При зверненні до суду з позовом позивач вказувала на фіктивність оспорюваного договору.
Разом з тим, фіктивним є правочин, що вчиняється без наміру створити юридичні наслідки, які складають зміст цього правочину. Ознака укладення правочину без наміру створити юридичні наслідки може бути притаманна діям однієї або обох сторін правочину. Однак фіктивним можна визнати правочин тільки за умови, що обидві сторони діяли без наміру створити цивільно-правові наслідки.
З урахуванням наявності розпорядження органу місцевого самоврядування, в якому було визначено умову укладення відповідачем ОСОБА_2 договору дарування спірної квартири на користь її дітей, укладення цього договору від імені дітей уповноваженою особою органу опіки та піклування, стверджувати про фіктивність договору дарування не вбачається можливим.
В доводах апеляційної скарги позивач вказує на те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не застосував ст. 3 ЦК України, ч.3 ст. 13 ЦК України та ст. 234 ЦК України, тобто положеннями якими визначається добросовісність учасників цивільних правовідносин, вказуючи на те, що оспорюваний договір був укладений з метою уникнення відповідачем ОСОБА_2 цивільної відповідальності за зобов'язаннями перед позивачем.
Дійсно оспорюваний договір був укладений відповідачем ОСОБА_2 після виникнення боргових зобов'язань перед позивачем, проте він був укладений до ухвалення рішення суду про стягнення заборгованості. Оспорюваний правочин дійсно був укладений з близькими родичами - дітьми відповідача ОСОБА_2 , проте він був укладений на виконання висунутої органом опіки та піклування вимоги, взамін на право продажу земельної ділянки одержаної в порядку спадкування. А отже сукупність наведених обставин не вказує на те, що відповідачем були вчинені дії на шкоду інтересам позивача, що є основною ознакою фраудаторності. У зв'язку з цим доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного їй майна відбулося з метою унеможливлення звернення стягнення на це майно, спростовуються вищевикладеним.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спірний договір дарування не є таким, що вчинений на шкоду позивачу, як кредитору у зобов'язанні, не порушили її права та законні інтереси та за своєю суттю не є фраудаторними, а відтак відсутні правові підстави для визнання договору дарування спірного нерухомого майна, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 недійсними.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
У зв'язку з відсутністю підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції понесені позивачем судові витрати пов'язані з розглядом справи апеляційним судом компенсації не підлягають.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 10 липня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: С.М. Верланов
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 11 липня 2025 року.