Справа № 756/9817/21
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/6610/2024
4 вересня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Ящуку Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Вихрицького Романа Павловича на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 9 листопада 2023 року та додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року (суддя Шевчук А.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного сумісного майна подружжя,
встановив:
у червні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати майно, орієнтованою вартістю 6 890 566,40грн, а саме: земельну ділянку з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238 для ведення індивідуального садівництва, яка знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, загальною площею 0,1208 га; двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 51,0 кв.м; трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м; автомобіль марки BMW 530D, 2000 року випуску, загальний легковий - загальний універсал-В, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; автомобіль FordFocus, 2005 року випуску, загальний легковий, номер кузова НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 , його з ОСОБА_1 спільною сумісною власністю, а також поділити зазначене спільне майно подружжя, зокрема, визнати за ОСОБА_1 право власності на:
частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238 для ведення індивідуального садівництва, яка знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, загальною площею 0,1208 га;
частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,0 кв.м;
частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м;
автомобіль Ford Focus, 2005 року випуску, загальний легковий, номер кузова НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 ;
визнати за ним право власності на:
частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238 для
ведення індивідуального садівництва, яка знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, загальною площею 0,1208 га;
частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,0 кв.м;
частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м;
автомобіль марки BMW 530D, 2000 року випуску, загальний легковий - загальний універсал-В, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
При цьому позивач зазначав, що оскільки транспортний засіб BMW 530D є дорожчим, ніж транспортний засіб FordFocus, то він готовий виплатити відповідачці компенсацію різниці вартості автомобілів у розмірі 30 816,85грн.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з 18 серпня 2012 року він перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_1 , однак їх сімейне життя не склалось і з травня 2021 року вони припинили шлюбі стосунки, а відповідачка звернулась до суду з позовом про розірвання шлюбу.
Позивач посилався на те, що під час шлюбу вони придбали спірне майно, зокрема, 8 листопада 2013 року земельну ділянку з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238 для ведення індивідуального садівництва, яка знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, загальною площею 0,1208 га, яка була оформлена на нього, а ОСОБА_1 відповідно до положень Сімейного кодексу України давала свою згоду на придбання цієї земельної ділянки; 7 квітня 2014 року вони придбали , частини квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,0 кв.м, що оформлена на ОСОБА_1 , а він надавав згоду на її придбання; 12 лютого 2016 року вони придбали ще частину цієї квартири, яка також оформлена на відповідачку; 29 грудня 2015 року вони придбали квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м, що також була оформлена на ОСОБА_1 , а він надавав згоду на її придбання; 6 лютого 2019 року ними було придбано два транспортні засоби, один з яких - BMW530D, 2000 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , був оформлений на нього, а інший - FordFocus, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 - на відповідачку.
Позивач стверджував, що з травня 2021 року відповідачка одноособово користується усім їх спільно нажитим майном та не має наміру здійснювати його поділ у добровільному порядку.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 9 листопада 2023 року позов задоволено. Визнано: земельну ділянку з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238 для ведення індивідуального садівництва, яка знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, загальною площею 0,1208 га; двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 51,0 кв.м; трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м; автомобіль марки BMW 530D, 2000 року випуску, загальний легковий - загальний універсал-В, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 ; автомобіль Ford Focus, 2005 року випуску, загальний легковий, номер кузова НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 - спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Проведено поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та визнано за ОСОБА_1 право власності на:
частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238 для ведення індивідуального садівництва, яка знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, загальною площею 0,1208 га;
частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,0 кв.м;
частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м;
автомобіль Ford Focus, 2005 року випуску, загальний легковий, номер кузова НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 ;
та визнано за ОСОБА_2 право власності на:
частину земельної ділянки з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238 для ведення індивідуального садівництва, яка знаходиться за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, загальною площею 0,1208 га;
частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51,0 кв.м;
частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м;
автомобіль марки BMW 530D, 2000 року випуску, загальний легковий - загальний універсал-В, номер кузова НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
Зобов'язано ОСОБА_2 сплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію різниці вартості автомобілів, розподілених між подружжям, у сумі 30 816грн 85коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 суму сплаченого судового збору у розмірі 15 890грн.
Додатковим рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Вихрицького Р.П. про ухвалення додаткового рішення відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Вихрицький Р.П. просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити; додаткове рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким стягнути з позивача на користь відповідачки судові витрати, пов'язані з розглядом справи в суді першої інстанції у розмірі 31 000грн.
Представник відповідачки зазначає, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження по справі до розгляду Оболонським районним судом міста Києва цивільної справи № 756/8373/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів та визначення місця проживання дітей; цивільної справи № 756/10583/21 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.
Представник відповідачки вважає, що суд першої інстанції не врахував ту обставину, що справа № 756/10583/21 стосується саме боргів подружжя за фінансовими зобов'язаннями, при цьому кошти, що були отримані сторонами в борг, використовувались саме для придбання спірного майна. Більше того, в рамках даної цивільної справи на квартиру АДРЕСА_2 , накладено арешт у якості заходу забезпечення позову.
Також представник відповідачки зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про долучення до матеріалів справи доказів того, що відповідачка володіла депозитом у АТ «Приватбанк» на суму 22 980 доларів США та 190 євро, які були її особистими коштами, набутими до укладення шлюбу та витраченими на придбання спірного майна, а також доказів того, що автомобіль Ford Focus, 2005 року випуску, загальний легковий, номер кузова НОМЕР_3 , реєстраційний номер НОМЕР_4 , відповідачкою не використовується, а переданий на потреби Збройних Сил України.
Крім того, представник відповідачки вважає, що суд першої інстанції не врахував інші обставини, що мають значення для вирішення спору, зокрема те, що після розірвання
шлюбу місце проживання дітей сторін визначено із відповідачкою, на яку і покладено основний тягар та обов'язки утримання дітей, оскільки позивач ухиляється від виконання цих обов'язків.
Вважаючи безпідставним відмову суду першої інстанції у задоволенні заяви відповідачки про розподіл судових витрат, адвокат Вихрицький Р.П. посилається на те, що рішення суду про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та поділ спільного майна подружжя підлягає скасуванню, то заява про розподіл судових витрат відповідача є обґрунтованою.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, посилаючись на те, що у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для зупинення провадження по справі, оскільки згідно правової позиції Верховного Суду, висловленій у постанові від 2 червня 2020 року у справі № 910/6674/19, взаємопов'язаність двох справ не свідчить про неможливість розгляду та прийняття рішення, у випадку коли зібрані докази дозволяють оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Крім того, позивач зазначає, що справу № 756/10583/21 розглянуто, у задоволенні позову відмовлено. Відповідно до висновку експертного дослідження, зробленого у зазначеній справі, договір позики та розписка про отримання коштів, що датовані 10 березня 2013 року, створені значно пізніше, зокрема договір позики - пізніше червня 2015 року, а розписка - пізніше липня 2019 року.
Також позивач вважає, що твердження представника відповідачки про наявність на депозитному рахунку останньої до укладення шлюбу грошових у розмірі 22 980 доларів США та 190 євро не відповідає дійсності, оскільки згідно поданих нею ж доказів, на її рахунках було 3000грн, 790 євро та 19 380 доларів США, з яких 3000грн, 790 євро та 9090 доларів США, відповідно до дати закінчення дії договору були витрачені на її особисті потреби. Також, відсутні будь-які докази того, що решта коштів, а саме 10 290 доларів США були витрачені відповідачкою саме на придбання спірної нерухомості.
Позивач стверджує, що відчуження автомобіля FordFocus, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 , на користь Збройних Сил України відбулось без його згоди, тому він не вбачає підстав для не включення цього транспортного засобу до переліку спільного майна подружжя.
Також позивач вважає, що доводи представника відповідачки про те, що він самоусунувся від необхідності утримувати дітей не відповідають дійсності, оскільки він регулярно сплачує аліменти, присуджені рішенням суду.
Крім цього, позивач зазначає, що суд першої інстанції правомірно відмовив у стягненні на користь відповідачки понесених витрат на правову допомогу, так як позовні вимоги були задоволенні.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника відповідачки ОСОБА_1 - адвоката Вихрицького Р.П., який апеляційну скаргу підтримав, позивача ОСОБА_2 та його представника - адвоката Яціва О.Р., які проти задоволення апеляційної скарги заперечували, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що з 18 серпня 2012 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого в них народилось двоє синів: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (с.с.209, 210, 211 т.1).
Шлюб сторін розірвано рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 02 червня 2022 року.
8 листопада 2013 року на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Довгою
Т.С., зареєстрований в реєстрі за номером 625, ОСОБА_2 придбано земельну ділянку з кадастровим номером 3221084000:03:002:0238, яка розташована за адресою: Київська область, Бородянський район, с/рада Луб'янська, цільове призначення земельної ділянки: для індивідуального садівництва, площею 0,1208 га (с.с.19 т.1).
У пункті 18 договору зазначено, що дружина покупця надала свою згоду на купівлю земельної ділянки та на укладення ним даного договору у заяві, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Довгою Т.С. 8 листопада 2013 року.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 12478689 від 8 листопада 2013 року, право власності на земельну ділянку, що розташована за адресою: Київська область, Бородянський район, с/р Луб'янська, кадастровий номер: 3221084000:03:002:0238, для ведення індивідуального садівництва, площею 0,1208 га, зареєстровано за ОСОБА_2 , рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 7757265 від 8 листопада 2013 року (с.с.20 т.1).
Згідно звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки загальною площею 1208 кв. м, власником якої є ОСОБА_2 , яка розташована за адресою: Київська область, Бородянський район, Луб'янська сільська рада (для індивідуального садівництва) від 15 червня 2021 року, складений суб'єктом оціночної діяльності ПП «ГЕО ГРАФ», оціночна (ринкова) вартість земельної ділянки за методологічним підходом, що ґрунтується на зіставленні цін подібних земельних ділянок, складає 45 493грн (с.с.21-54 т.1).
7 квітня 2014 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 було придбано частин квартири АДРЕСА_1 , яка складається з 2 (двох) жилих кімнат, житловою площею 29,80 кв. м, загальною площею - 51 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю., зареєстрований в реєстрі за номером 422 (с.с.58 т.1).
У пункті 10 договору зазначено, що квартири набуваються покупцем зі згоди її чоловіка, згідно його заяви, справжність підпису на якій засвідчено нотаріально.
12 лютого 2016 року ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу частини квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю., зареєстрований в реєстрі за номером 148 (с.с.55 т.1).
У пункті 10 договору зазначено, що квартири набуваються покупцем зі згоди її чоловіка, згідно його заяви, справжність підпису на якій засвідчено нотаріально.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 104554532 від 21 листопада 2017 року, двокімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 51 кв.м, житлова площа 29,8 кв.м, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (с.с. 56-57 т.1).
Згідно звіту № ФКБХЧН712490 про незалежну оцінку двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 51 кв. м, власником якої є ОСОБА_1 , від 12 червня 2021 року, складений суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , ринкова вартість квартири становить 1 684 810грн (с.с.60-97 т.1).
29 грудня 2015 року на підставі договору купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Первушиною Н.Ю., зареєстрований в реєстрі за номером 2224, ОСОБА_1 придбано квартиру АДРЕСА_2 , яка складається з трьох жилих кімнат, житловою площею 66,1 кв.м, загальною площею 120,7 кв.м (с.с.99 т.1).
У пункті 10 договору зазначено, що квартира набувається покупцем зі згоди її
чоловіка, згідно його заяви, справжність підпису на якій засвідчено нотаріально.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 51210410 від 29 грудня 2015 року, право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м, житлова площа 66,1 кв.м, зареєстровано за ОСОБА_1 , рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 27662134 від 29 грудня 2015 року (с.с.100 т.1).
Згідно звіту № ППЮКЕИ698916 про незалежну оцінку трикімнатної квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 120,7 кв.м, власником якої є ОСОБА_1 , від 12 червня 2021 року, складений суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , ринкова вартість квартири становить 4 910 890грн (с.с.103-136 т.1).
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_5 від 6 лютого 2019 року, ОСОБА_2 6 лютого 2019 року набув право власності на автомобіль BMW 530D, 2000 року випуску, номер кузова НОМЕР_6 , номерний знак НОМЕР_2 (с.с.137-138 т.1).
Згідно звіту № БАФФЦК546416 про оцінку легкового автомобілю BMW 530D, 2000 року випуску, д.н.з. НОМЕР_2 , власником якого є ОСОБА_2 , від 11 червня 2021 року, складений суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , ринкова вартість автомобіля становить 140 095,25грн (с.с.141-157 т.1).
Відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_7 від 6 серпня 2014 року, ОСОБА_1 29 серпня 2012 року набула право власності на автомобіль Ford Focus, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_3 , номерний знак НОМЕР_4 (с.с.168-169 т.1).
Згідно звіту № ОПАРФС095568 про оцінку легкового автомобілю Ford Focus, 2005 року випуску, номер кузова НОМЕР_3 , номерний знак НОМЕР_4 , власником якого є ОСОБА_1 , від 11 червня 2021 року, складений суб'єктом оціночної діяльності фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , ринкова вартість автомобіля становить 109 278,15грн (с.с.182-201 т.1).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачкою не було доведено придбання спірного майна за особисті кошти, тому наявне у сторін майно визнається спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . При цьому, враховуючи відсутність згоди з боку відповідачки на присудження компенсації замість її частки у праві спільної сумісної власності, суд першої інстанції дійшов висновку про визнання за сторонами права власності по частині на спірні об'єкти нерухомого майна, визнавши при цьому за ОСОБА_1 право власності на автомобіль Ford Focus, а за ОСОБА_2 - право власності на автомобіль BMW, зобов'язавши останнього сплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію різниці вартості розподілених між подружжям автомобілів у розмірі 30 816,85грн.
Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про наступне.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19
Державна реєстрація спірного нерухомого майна на ім'я одного з подружжя не означає, що воно належить лише цій особі (постанова Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18).
Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
У частині першій статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до частин другої, третьої статті 70 СК України при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Зазначаючи про наявність підстав для відступу від презумпції рівності часток подружжя, відповідачка посилалася на те, що позивач самоусунувся від необхідності забезпечувати дітей, матеріальної допомоги на їх утримання не надає, участі у вихованні дітей не приймає.
У апеляційній скарзі представник відповідачки зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що спільні діти сторін проживають разом з відповідачкою, яка несе основний тягар та обов'язки по утриманню дітей, оскільки відповідач ухиляється від виконання цих обов'язків.
У постанові Верховного Суду від 27 грудня 2019 року у справі № 297/2837/17 зазначено, «що при вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами другою, третьою статті 70 СК України в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (частина перша статті 60 СК України).»
Разом з тим, відповідачкою під час розгляду справи не було надано суду першої інстанції жодного доказу у підтвердження своїх посилань.
Наявність у провадженні суду судового спору з приводу розірвання шлюбу, стягнення аліментів та визначення місця проживання дітей, не є підставою для застосування положень частини 2 статті 70 СК України та висновку, що позивач ухиляється від утримання дітей.
Проживання дітей з відповідачкою само по собі не є підставою для збільшення частки одного з подружжя (постанова Верховного Суду від 2 березня 2020 року, справа № 448/1722/16-ц).
Крім того, відповідачкою не було заявлено відповідних зустрічних позовних вимог про відступлення від рівності часток у спільному майні подружжя на підставі положень статті 70 СК України, а відтак суд першої інстанції правомірно не врахував посилань представника відповідачки на зазначені обставини.
Встановивши, що спірне майно придбано сторонами у період шлюбу, а тому є спільною сумісною власністю подружжя, та враховуючи те, що відповідачкою не надано належних доказів на підтвердження того, що позивач не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї та ухилявся від участі в утриманні дітей, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про відсутність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно не прийняв надані відповідачкою докази у підтвердження того, що спірне майно було придбане за особисті кошти відповідачки, які перебували на її депозитних рахунках у банку, а також які вона позичила у ОСОБА_3 , колегія суддів вважає безпідставними.
Статтею 83 ЦПК України визначено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням
позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
З матеріалів справи вбачається, що представником відповідачки до відзиву на позовну заяву вищезазначені докази додані не були. Крім того, представник відповідачки у відзиві на позовну заяву не посилався на те, що спірне майно було придбано за особисті кошти відповідачки, які зберігалися на її депозитних рахунках.
З протоколу судового засідання від 5 вересня 2023 року вбачається, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання представника відповідачки про прийняття копії договорів про відкриття депозитних рахунків до матеріалів справи, оскільки представником відповідачки пропущені визначенні ЦПК України строки надання доказів суду.
У пункті 6 частини другої статті 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема, нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею.
Отже, суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
Разом з цим, апеляційна скарга не містить належного обґрунтування неможливості подання суду першої інстанції доказів, які додані до апеляційної скарги.
Крім того, ні в апеляційній скарзі, ні під час апеляційного розгляду представником відповідачки не було заявлено клопотання про прийняття апеляційним судом нових доказів та не наведено обґрунтування неможливості подання таких доказів у строки, визначені ЦПК України.
Колегія суддів враховує, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок розглядати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі. Кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно в межах заявлених ними вимог і наданих доказів (статті 12, 13 ЦПК України).
Враховуючи те, що сторона відповідачки у встановленому законом порядку надала суду докази на власний розсуд, то суд першої інстанції правомірно ухвалив рішення у справі на підставі наявних у матеріалах справи доказах.
Таким чином, колегією суддів не встановлено порушення судом першої інстанції норм процесуального права при відмові у прийнятті доказів, які були подані після закінчення підготовчого засідання та під час судового розгляду позову по суті.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів не вбачає підстав для прийняття доданих представником відповідачки доказів до апеляційної скарги, які не були предметом дослідження у суді першої інстанції та якими не обґрунтовувались заперечення проти позовних вимог.
Щодо посилання представника відповідачки на укладення відповідачкою у березні 2013 року договору позики з ОСОБА_3 , відповідно до якого вона позичила грошові кошти у сумі 1 700 000грн строком до 2020 року, про що склала розписку, які в подальшому витратила в інтересах сім'ї на придбання спірних квартир, то вказані обставини не свідчать, що спірні квартири були придбані за особисті кошти відповідачки.
Крім того, представник відповідачки зазначає, що отримані у борг грошові кошти, були витрачені відповідачкою в інтересах сім'ї.
Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про зупинення провадження по справі до розгляду судом спорів про розірвання шлюбу, стягнення аліментів та визначення місця проживання дітей; та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки представником відповідачки не наведені обставини, які могли бути встановлені при розгляді зазначених справ та які відповідачка не могла довести під час розгляду даної справи.
Згідно з частинами першою, другою, четвертою, п'ятою статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
З огляду на зазначені норми матеріального права, за загальним правилом, поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Отже, поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно (стаття 70 СК України); по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток (стаття 71 СК України). У випадку множинності об'єктів нерухомого майна, що перебуває у спільній власності сторін, суду належить розглянути можливість здійснити поділ майна таким чином, щоб не зобов'язувати сторону сплачувати компенсацію.
До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 15 квітня 2020 року у справі № 565/495/18, від 09 червня 2021 року у справі № 537/5528/16.
Позивачем суду першої інстанції надані докази про вартість спірного майна, згідно яких вартість земельної ділянки, яка розташована за адресою: Київська область, Бородянський район, Луб'янська сільська рада (для індивідуального садівництва), складає 45 493грн; вартість двокімнатної квартири АДРЕСА_1 становить 1 684 810грн; вартість трьохкімнатної № 140
у будинку АДРЕСА_3 становить 4 910 890грн; вартість автомобіля BMW 530D - 140 095,25грн, а вартість автомобіля Ford Focus - 109 278,15грн.
Під час розгляду справи відповідачкою зазначена позивачем вартість спірного майна спростована не була. Також відповідачкою не було висловлено заперечень щодо визначеної вартості майна.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що при здійсненні поділу майна необхідно виходити із вартості майна, яка була визначена та підтверджена позивачем.
Враховуючи значну різницю у вартості нерухомого майна, неможливо провести поділ його між подружжям без виплати значної грошової компенсації, тому врахувавши, що жодна із сторін не бажала отримання грошової компенсації, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про залишення спірного нерухомого майна у спільній частковій власності сторін без його реального поділу в натурі.
Також обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про поділ транспортних засобів між сторонами шляхом передачі у власність кожному транспортного засобу, який перебуває у їх користуванні та виплатою відповідачці компенсації різниці вартості автомобілів у розмірі 30 816грн (140 095,25грн - 109 278,15грн).
Доводи апеляційної скарги, що автомобіль Ford Focus був переданий відповідачкою на потреби Збройних Сил України, не є підставою для не врахування вказаного транспортного засобу при поділі спільного майна подружжя, оскільки передача була здійснена відповідачкою на власний розсуд і суду не надано доказів, що вона була погоджена з позивачем.
Разом з цим, задовольняючи позовні вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, суд першої інстанції не врахував наступного.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У пунктах 67 - 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц зазначено, що "позивач заявив вимогу про визнання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_4 спільним сумісним майном. Суди попередніх інстанцій цю вимогу задовольнили. Велика Палата Верховного Суду вважає такий висновок судів помилковим, оскільки обраний спосіб захисту є неефективним.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).
Велика Палата Верховного Суду вважає, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.»
Отже, висновок суду першої інстанції про необхідність задоволення вимоги про визнання спірних об'єктів спільним сумісним майном подружжя є помилковим.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, правильно оцінив надані докази, правильно застосував норми матеріального права при вирішенні позовних вимог про поділ майна подружжя, однак неправильно застосував норми матеріального права в частині задоволення позовних вимог про визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , тому рішення суду у цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.
Щодо оскарження додаткового рішення суду
Суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, зокрема, якщо судом не вирішено питання про судові витрати (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).
Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 270 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 зазначено, що:
«7.23. Однаковим в обох кодексах є правило про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду заяви (частина четверта статті 244 ГПК України, частина четверта статті 270 ЦПК України). Отже, законодавцем уніфіковано правила щодо прийняття додаткового судового рішення, що вимагає єдиних підходів у їх застосуванні.
7.24. Аналіз положень статті 244 ГПК України та статті 270 ЦПК України дозволяє дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід'ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення є засобом усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги. Також додаткове судове рішення може бути процесуальним засобом реалізації прав учасника справи, якщо воно ухвалюється за спеціальною заявою такого учасника, поданою з дотриманням відповідної процедури. Так, якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України). Подібне право має сторона в господарському судочинства згідно з частиною першою статті 221 ГПК України.
7.25. Неповнота судового рішення може полягати в невирішеності деяких питань, що стояли перед судом. Однак, через незмінність судового рішення суд, який його ухвалив, не вправі при прийнятті додаткового рішення скасовувати чи змінити первісне
рішення, проте він має право виправити деякі його недоліки, зокрема пов'язані з необхідністю розподілу судових витрат.
7.26. Частина перша статті 244 ГПК України (частина перша статті 270 ЦПК України) містить диспозитивну норму щодо права суду з власної ініціативи, або за заявою учасників справи ухвалити додаткове рішення. Винятком є розподіл судових витрат, який має ініціювати сторона з дотриманням правил статей 123-130, 221 ГПК України (статей 133 - 142, 246 ЦПК України).
7.27. ЦПК України та ГПК України однаково визначають обов'язок суду для вирішення питання про судові витрати призначити судове засідання, яке проводиться не пізніше 15 днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог та ухвалення за наслідком такого судового засідання додаткового рішення в порядку, передбаченому частинами другою, третьою статті 221 ГПК України. У випадку розгляду такої заяви судом цивільної юрисдикції, засідання має бути проведено не пізніше 20 днів, якщо справа не слухається в письмовому провадженні (частини друга, третя статті 246 ЦПК України). Отже, для обох юрисдикцій законодавець визначив обов'язок суду призначити заяву сторони про розподіл судових витрат в судове засідання, якщо справа розглядалася з призначенням її до розгляду по суті в судових засіданнях (не в письмовому провадженні), за наслідком проведення якого має бути прийнято відповідне процесуальне рішення (додаткова постанова, додаткова ухвала)».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 вказано, що:
«7.28. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення (частина третя статті 244 ГПК України, частина третя статті 270 ЦПК України). Дослідивши чи однаково процесуальні кодекси (цивільний та господарський) визначають поняття «порядку ухвалення судового рішення», Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що обидва кодекси під цим поняттям розуміють: ухвалення рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду; прийняття рішень та постанов, складення та їх підписання в нарадчій кімнаті тим складом суду, який розглянув справу; можливість вирішення питання розподілу судових витрат у додатковому рішенні після ухвалення рішення за результатами розгляду справи по суті; оформлення окремим документом ухвал, які постановляються в нарадчій кімнаті, а інших ухвал, що постановляються без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання; особливості оформлення судових рішень (ухвал) що містять вступну та резолютивну частину, а також складення повного рішення (постанови, ухвали) у певні строки; можливість внесення виправлень в рішеннях чи ухвалах із застереженням перед підписом судді; викладення усіх судових рішень письмово у паперовій та електронній формі та вимоги їх викладення у Єдиній судово-інформаційно-телекомунікаційній системі ( стаття 259 ЦПК України, стаття 233 ГПК України). Отже, процесуальні кодекси поняття «порядок ухвалення судового рішення» визначають однаково та не включають до нього «процедуру розгляду справи по суті в загальному чи письмовому провадженні», яка виділена в окремі глави процесуальних кодексів (глава 6 ЦПК України, глава 6 ГПК України).
7.29. Велика Палата Верховного Суду висновує, що термін «ухвалення» додаткового судового рішення, а не термін «розгляд» законодавцем застосовано з метою, щоб підкреслити необхідність буквального тлумачення такого поняття відповідно до статті 259 ЦПК України (статті 233 ГПК України). Таке тлумачення є релевантним для з'ясування змісту положення другого речення частини третьої статті 270 ЦПК України (частини третьої статті 244 ГПК України), коли йдеться про усунення неповноти судового рішення, тобто відсутності у резолютивній частині рішення висновків щодо результатів розгляду справи. При цьому презюмується, що позовні вимоги та заперечення, докази, подані на їх обґрунтування, судом розглянуті згідно з вимогами статей 209-246
ЦПК України (статей 201 - 221 ГПК України), а розгляд справи належним чином відображений в описовій та мотивувальній частинах рішення. У протилежному випадку неповнота судового рішення може бути усунута шляхом його перегляду в апеляційному (касаційному) порядку, а не через ухвалення додаткового рішення.
7.30. Однак, у випадку задоволення заяви сторони про розподіл судових витрат, щодо яких сторона доказів не подавала, поданої на підставі статті 246 ЦПК України (статті 221 ГПК України), слід прийняти до уваги, що судом під час розгляду справи по суті питання про розподіл судових витрат не розглядалось на засадах змагальності та рівності, оскільки докази на підтвердження розміру судових витрат сторонами не були подані до закінчення судових дебатів чи внаслідок залишення позову без розгляду в підготовчому судовому засіданні.
7.31. Отже, у процедурі розгляду такої заяви суду належить забезпечити сторонам у справі можливість бути повідомленими про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України), які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
7.32. Отже, положення частини четвертої статті 270 ЦПК України (частини четвертої 244 ГПК України) про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов'язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до частини другої статті 246 ЦПК України (частини другої статті 221 ГПК України) чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим)».
Обов'язок суду повідомити учасників справи про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє є реалізацією однією із основних засад (принципів) цивільного судочинства - відкритості судового процесу. Невиконання (неналежне виконання) судом цього обов'язку призводить до порушення не лише права учасника справи бути повідомленим про місце, дату і час судового засідання, але й основних засад (принципів) цивільного судочинства. Розгляд справи в суді першої інстанції за відсутності учасника справи, якого не було повідомлено про місце, дату і час судового засідання, є обов'язковою та безумовною підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення судом апеляційної інстанції, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року по справі № 522/18010/18).
З матеріалів справи та тексту додаткового рішення вбачається, що судове засідання по розгляду заяви представника відповідачки - адвоката Вихрицького Р.П. про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат не призначалося і учасники справи у судове засідання не викликалися, що є порушенням норм процесуального права і обов'язковою підставою для скасування додаткового рішення суду, з ухваленням нового судового рішення апеляційним судом.
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша, третя статті 133 ЦПК України).
Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші (крім судового збору) судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині задоволення позовних вимог про визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та ухвалення в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні зазначених вимог, отже, позовні вимоги задоволенні частково, а відтак судові витрати підлягають розподілу пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Частинами першою, другою статті 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Отже, на учасника справи покладено обов'язок у першому зверненні до суду навести попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які він поніс і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи, а докази у підтвердження понесених витрат учасник справи повинен надати суду до закінчення судових дебатів або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву і ці докази неможливо подати з поважних причин (частина перша статті 246 ЦПК України).
У відзиві на позовну заяву представник відповідачки зазначив, що відповідачка очікує понести в зв'язку із розглядом справи витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 45 000грн, з розрахунку від 3 000грн за одну годину роботи адвоката. При цьому, посилаючись на частину восьму статті 141 ЦПК України, представник відповідачки просив надати йому строк протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду для подання доказів на підтвердження розміру судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, на професійну правничу допомогу, які відповідачка сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи.
До відзиву на позовну заяву доказів у підтвердження понесених витрат на правову допомогу та попередній їх розрахунок додано не було.
У судовому засіданні 23 січня 2023 року представником відповідачки був наданий суду попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат, з розрахунку 3 000грн за одну годину затраченого часу: 1) написання, підготовка та подання до суду відзив на позов (6 год. - 18 000грн); написання, підготовка та заперечення, відповідь на відзив інших заяв та клопотань по справі за необхідності (від 4 год. - 12 000грн); участь в судових засіданнях з розрахунку 3 000грн за виїзд та участь в одному судовому засіданні (ця вартість є фіксованою за умови, що судове засідання розпочинається у визначений в ухвалі/повістці час) та 3 000грн за кожну додаткову годину очікування адвоката у суді (у разі затримки
проведення судового засідання з незалежних від адвоката обставин) (від 5 засідань - 15 000грн); загальна попередня сума витрат - 45 000грн (с.с.21 т.2).
Інших доказів понесення відповідачкою витрат на професійну правову допомогу до ухвалення судового рішення стороною відповідача додано не було.
Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог (частина перша статті 246 ЦПК України).
До заяви представника відповідачки про розподіл судових витрат, поданої до суду 14 листопада 2023 року, додані:
копія договору про надання правової допомоги № 1105-БЮ, укладеного 11 травня 2021 року між ОСОБА_1 (клієнт) та Адвокатським об'єднанням «Протас, Сорокін та партнери» (адвокатське об'єднання), відповідно до якого клієнт доручає, а адвокатське об'єднання приймає на себе зобов'язання надавати юридичну допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором (с.с.84-85 т.2);
копія звіту № 1/23 про надані послуги за договором № 1105-БЮ від 11 травня 2021 року, згідно якого адвокатське об'єднання надало відповідачці наступні послуги: 1) підготовка відзиву на позов та додатків до нього, клопотання про зупинення провадження у справі та додатків до нього (4 год. - 12 000грн); 2) підготовка клопотання про ознайомлення з матеріалами справи від 23 січня 2023 року та ознайомлення з матеріалами справи 31 січня 2023 року (1,5 год. - 4 000грн); 3) підготовка клопотань від 30 серпня 2023 року та від 5 вересня 2023 року про долучення доказів до матеріалів справи (1 год. - 3 000грн); 4) участь у судовому засіданні з розрахунку 3 000грн за одне судове засідання (24 січня 2023 року, 5 вересня 2023 року, 8 листопада 2023 року, 9 листопада 2023 року) (4 засідання - 12 000грн), а всього 31 000грн (с.с.86 т.2);
копії рахунків на оплату № 0202 від 2 лютого 2023 року, № 0509 від 5 вересня 2023 року, та копії платіжних інструкції про сплату відповідачкою грошових коштів на користь адвокатського об'єднання №@2PL234129 від 9 вересня 2023 року на суму 6 000грн та №@2PL044671 від 6 лютого 2023 року на суму 25 000грн (с.с.87,88 т.2).
При цьому, заява не містить обґрунтування неможливості подання наданих доказів до ухвалення рішення у даній справі.
Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).
В постанові від 10 січня 2024 року у справі № 285/5547/21 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що у випадку якщо сторона з поважних причин до закінчення судових дебатів не могла подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, та подає ці докази разом з відповідною заявою після прийняття рішення по суті позовних вимог, то така сторона повинна обґрунтувати поважність причин не подання таких доказів суду до закінчення судових дебатів у справі. У разі відсутності обґрунтування поважних причин чи їх неповажності суд відмовляє в задоволенні заяви про стягнення витрат.
У даній справі представник відповідачки зробив заяву про понесення відповідачкою витрат на професійну правову допомогу у відзиві на позовну заяву, навівши орієнтовний розрахунок таких витрат та зазначив, що докази понесення цих
витрат будуть надані суду протягом п'яти днів після ухвалення судом рішення.
Такі докази були надані представником відповідачки разом із заявою про розподіл судових витрат від 14 листопада 2023 року, однак дана заява не містить обґрунтувань неможливості подання доказів до ухвалення судом рішення у справі, враховуючи, що всі надані докази сформовані до ухвалення судом рішення у даній справі.
При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що хоч звіт про надані ОСОБА_1 послуги датований 9 листопада 2023 року, тобто днем ухвалення судом першої інстанції рішення по даній справі, однак фактично відповідачка оплатила послуги адвоката у повному обсязі ще в лютому - вересні 2023 року, тобто до складання такого звіту, що свідчить про те, що ОСОБА_1 та адвокатське об'єднання погодили обсяг та вартість наданих послуг заздалегідь, що дозволяло представнику відповідачки подати відповідні докази понесення відповідачкою витрат на правову допомогу до ухвалення рішення по справі.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви представника відповідачки про розподіл судових витрат та стягнення на користь відповідачки витрат на правову допомогу.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд,
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Вихрицького Романа Павловича задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 9 листопада 2023 року в частині задоволення позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя скасувати, ухваливши в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні зазначених позовних вимог.
В іншій частині рішення Оболонського районного суду міста Києва від 9 листопада 2023 року залишити без змін.
Додаткове рішення Оболонського районного суду міста Києва від 11 грудня 2023 року скасувати, у задоволенні заяви адвоката Вихрицького Романа Павловича про розподіл витрат відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 14 липня 2025 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук