"11" липня 2025 р. Справа №914/112/25
м. Львів
Західний апеляційний господарський суд у складі:
головуючого судді-доповідача МАТУЩАКА О.І.
суддів КРАВЧУК Н.М.
СКРИПЧУК О.С.
при секретарі судового засідання - ТЕЛИНЬКО Я.П.
за участю представників сторін від:
апелянта - Михайлова В.В. - адвокат;
боржника - Остапенко С.Л. - адвокат,
за апеляційною скаргою ТОВ «Ліньї Хоуп», Китайска Народна Республіка (вх.ЗАГС №01-05/1134/25 від 14.04.2025)
на ухвалу Господарського суду Львівської області від 26.03.2025 (повний текст ухвали- 31.03.2025, суддя Трускавецький В.П.)
у справі № 914/112/25
за заявою ініціюючого кредитора ТОВ «Ліньї Хоуп», Китайска Народна Республіка
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Львівська ізоляторна компанія», м. Львів
про відкриття провадження у справі про банкрутство
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 26.03.2025 відмовлено у відкритті провадження у справі про банкрутство боржника.
Така ухвала загалом мотивована різними обставинами та підставами, але що стосується підстав, які безпосередньо передбачені нормами Кодексу України з процедур банкрутства (надалі КУзПБ) то, ч.6 ст. 39 цього Кодексу, оскільки заява ініціюючого кредитора та зазначені у ній обставини свідчать про наявність спору про право, наявність якого є беззаперечною підставою для прийняття такого судового рішення. Наявність спору про право на переконання суду першої інстанції, є невизнання боргу боржником перед ініціюючим кредитором і відсутність судового рішення в порядку позовного провадження, яким такий спір вирішено.
Не погоджуючись із такою ухвалою, ініціюючим кредитором подано апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції в якій просить таку ухвалу суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення про відкриття провадження у справі про банкрутство.
Така скарга загалом обгрунтована тим, що наявність заборгованості боржником перед ініціюючим кредитором підтверджується належними первинними документами (Контрактом, додатковою угодою № 1 до нього, специфікаціями, комерційними інвойсами, митними деклараціями). Щодо спору про право зауважив, що боржником не вчинено будь-яких активних дій до дати подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, які б свідчили про спір: позов до суду про оспорення боргу; надсилання претензії і т.д. Натомість, двома електронними листами відповідями на претензії ініціюючого кредитора, боржник визнавав заборгованість. Такі свої доводи щодо відсутності доказів оспорення вимог ініціюючого кредитора шляхом подання позову до суду, є обставиною, що вказує на відсутність спору про право і такий же правовий висновок зроблено у постанові КГС у складі Верховного Суду від 13.08.2020 у справі № 910/4658/20.
У відзиві на апеляційну скаргу боржник заперечив щодо задоволення апеляційної скарги посилаючись на різні обставини, зокрема і на обставини існування спору про право, зважаючи численні правові висновки Верховного Суду з урахуванням заперечень боржника проти такого відкриття провадження у справі про банкрутство. Визнання боржником боргу, яке було наче б то ним висловлено у електронних листах, не підтверджено належними та допустимими доказами, і ці докази (визнання) стосуються інших правовідносин в межах добросовісності у позасудових процедурах, і не можуть обмежувати право боржника заперечувати проти боргу під час вирішення питання про відкриття провадження.
Присутні в судовому засіданні представники ініціюючого кредитора та боржника підтвердили доводи та вимоги апеляційної скарги та відзиву на таку.
Дослідивши матеріали справи в сукупності із доводами представників сторін у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку про необгрунтованість апеляційної скарги і як наслідок, про залишення без змін оскаржуваної ухвали суду першої інстанції.
Для того, щоб встановити заборгованість яка виключає спір про право, ініціюючим кредитором у заяві про відкриття провадження було зазначено та підтверджено такими доказами.
06.08.2019 між Linyi Hope Import&export Co., Ltd (Продавець) та ТзОВ «Львівська ізоляторна компанія» (покупець) було укладено контракт №/03. Згідно з умовами якого продавець виготовляє та продає покупцю шапку ізоляторну типу U, а також стержень і шплинт (п.1.1.). Поставка товару здійснюється партіями відповідно до специфікації на партію товару…(п. 1.2.). Специфікація на партію товару укладається на підставі замовлення на виробництво і поставку комплектуючих (п. 1.3.). Покупець оплачує продавцю ціну за поставлений товар, яка встановлюється в специфікації (п. 5.1.). Якщо в специфікації не передбачено іншого, оплата покупцем здійснюється шляхом перерахування коштів на рахунок покупця. Оплата товару здійснюється покупцем у формі прямого платежу на протязі 35 днів від дати, яка вказується в коносаменті (100 % передоплата) (п. 5.6.). 30.09.2019 між сторонами укладено додаткову угоду № 1 до контракту, якою викладено в новій редакції банківські реквізити покупця.
Кредитор зазначає, що виконав свої зобов'язання на загальну суму 532 746,00 дол. США, що підтверджується специфікаціями:
- від 13.05.2021 № 67-9 на суму 36 377,00 дол. США;
- від 22.06.2021 № 69-4 на суму 46 167,00 дол. США;
- від 25.06.2021 № 70-2 на суму 45 250,00 дол. США;
- від 25.06.2021 № 70-4 на суму 45 250,00 дол. США;
- від 30.06.2021 № 71-3 на суму 45 250,00 дол. США;
- від 30.06.2021 № 71-4 на суму 45 250,00 дол. США;
- від 30.06.2021 № 71-5 на суму 44 982,00 дол. США;
- від 30.06.2021 № 71-6 на суму 44 982,00 дол. США;
- від 30.07.2021 № 72-1 на суму 43 213,00 дол. США;
- від 30.07.2021 № 72-2 на суму 43 213,00 дол. США;
- від 15.10.2021 № 75-1 на суму 46 262,00 дол. США;
- від 15.10.2021 № 75-1 на суму 46 262,00 дол. США.
Пунктом 16.10. контракту передбачено, що у випадку невиконання або неналежного виконання зобов'язань щодо оплти товару, покупець зобов'язується сплатити продавцю неустойку у розрахунку 0,03 % від простроченої до сплати суми коштів за кожен прострочений день, але не більше 10% від простроченої до сплати суми. Таким чином, заявник вказує, що сума неустойки складає 53 274,60 дол. США, що еквівалентно 2 250 111,33 грн (згідно з офіційним курсом НБУ станом на 09.01.2025).
Правовими підставами існування безспірного грошового зобов'язання боржника, ініціюючий кредитор зазначив ст. 193 ГК України та ст.ст. 11, 509, 525, 526, 530, 599, 612, 629 ЦК України.
Також, щодо відсутності спору про право, кредитор зазначає, що ні ним, ні боржником не подавались позовні заяви в межах яких розглядались питання заборгованості за контрактом № LIC-61/03 від 06.08.2019.
Досліджуючи означені вище обставини, судом апеляційної інстанції береться до уваги наступне нормативне обґрунтування спірних правовідносин.
Відповідно до ст. 1 КУзПБ банкрутство - визнана господарським судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації та реструктуризації і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Кодексом, грошові вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування ліквідаційної процедури або процедури погашення боргів боржника.
Стаття 6 КУзПБ визначає, що щодо боржника - юридичної особи застосовуються такі судові процедури: розпорядження майном боржника; санація боржника або ліквідація банкрута.
Відповідно до ч.ч. 1-3, 6 ст. 39 КУзПБ, перевірка обґрунтованості вимог заявника, а також з'ясування наявності підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство здійснюються господарським судом у підготовчому засіданні, яке проводиться в порядку, передбаченому цим Кодексом.
У підготовчому засіданні господарський суд розглядає подані документи, заслуховує пояснення сторін, оцінює обґрунтованість заперечень боржника, вирішує інші питання, пов'язані з розглядом справи.
Якщо провадження у справі відкривається за заявою кредитора, господарський суд перевіряє можливість боржника виконати майнові зобов'язання, строк яких настав. Боржник може надати підтвердження спроможності виконати свої зобов'язання та погасити заборгованість.
Господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:
вимоги кредитора свідчать про наявність спору про право, який підлягає вирішенню у порядку позовного провадження;
вимоги кредитора (кредиторів) задоволені боржником у повному обсязі до підготовчого засідання суду.
За змістом ч. 1 ст. 44 КУзПБ під розпорядженням майном розуміється система заходів щодо нагляду та контролю за управлінням і розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження, ефективного використання майнових активів боржника, здійснення аналізу його фінансового стану, а також визначення наступної процедури (санації чи ліквідації). Про призначення розпорядника майна господарський суд постановляє ухвалу.
Таким чином,завдання підготовчого засідання господарського суду у справі про банкрутство полягає у перевірці обґрунтованості заяви кредитора або боржника щодо наявності ознак неплатоспроможності. Крім цього, господарський суд перевіряє правовий статус боржника та відсутність перешкод для порушення провадження у справі. Предметом підготовчого засідання є з'ясування наявності підстав які надають кредитору чи боржнику можливість ініціювати провадження у справі про банкрутство, тобто ознак загрози неплатоспроможності та виникнення обставин неплатоспроможності.
Із системного аналізу зазначених вище норм слідує, що підставами для відкриття провадження у справі про банкрутство є відсутність фактів:
про неплатоспроможність (оціночне поняття);
про наявність спору про право, який підлягає вирішенню в порядку позовного провадження (виключна обставина).
При цьому, розгляд наступного питання про неплатоспроможність, може бути лише наслідком позитивного вирішення питання про відсутність спору про право.
Згідно до ч.1 ст. 2 КУзПБ, провадження у справах про банкрутство регулюється цим Кодексом,Господарським процесуальним кодексом України, іншими законами України.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
З урахуванням заперечень боржника щодо існування боргу як безспірного саме в розумінні і значенні підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство, сумнівність чи недостатність доказів ініціюючого кредитора, що поставлені в основу заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, відносну їх недостатність з огляду на подання таким кредитором додаткових доказів до суду апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про обгрунтованість висновку суду першої інстанції про наявність спору про право.
При цьому, наявність заперечень боржника щодо визнання боргу під час вирішення питання про відкриття провадження у справі про банкрутство без наявності вирішеного спору (рішення суду) з цього приводу у позовному провадженні, є безумовною і самостійною підставою для відмови у відкриття провадження у справі про банкрутство, що підтверджено численними та усталеними правовими висновками і Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду і Палати з розгляду справ про банкрутство цього ж Касаційного господарського суду, які в силу ч.4 ст. 234 ГПК України, підлягають врахуванню під час розгляду справ судами усіх рівнів.
Верховний Суд неодноразово викладав висновки про застосування положень ч. 6 ст. 39 КУзПБ стосовно необхідності встановлення відсутності спору про право щодо вимог ініціюючого кредитора як необхідної передумови для відкриття провадження у справі про банкрутство на підставі повного та об'єктивного дослідження обставин справи та оцінки доказів, а також наявності підстав для відмови у відкритті провадження за відповідною заявою ініціюючого кредитора в разі виникнення такого спору саме до подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство.
Зокрема, досить системно надано правовий висновок застосуванню ч.6 ст. 39 КУзПБ у одній із останніх постанов колегії Палати з розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суд у п.п. 8.7.- 8.9. постанови від 25.03.2025 у справі 907/600/24, де зокрема зазначено: «Поряд з викладеним Суд зазначає про відмінності між вирішенням "спору про право" між кредитором та боржником у розумінні ч.: ст. 39 КУзПБ та вирішенням питання про відкриття провадження у справі про банкрутство, так як існують процесуальні особливості здійснення кожного із таких проваджень. Основні відмінності між двома наведеними провадженнями полягають:
1) у різних формах господарського судочинства:
- позовне провадження для вирішення спору про право, п. 2 ч.1 ст. 12 ГПК України):
- у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених КУзПБ, для здійснення провадження у справі про банкрутство, зокрема у підготовчому засіданні (ч.6 ст. 12 ГПК України, ч.1 ст.2, ст. 39 КУзПБ);
2) у відмінних процесуальних строках здійснення кожного із таких проваджень:
- 90 днів для вирішення спору про право у позовному провадженні, що є загальним процесуальним строком, визначеним законом та обумовленим наявністю передбачених законом окремих основних стадій розгляду такої справи: підготовче провадження, врегулювання спору за участю судді, розгляд справи по суті, кожна з яких має строк її проведення (ч.3 ст. 177, ст.ст. 183, 190, ч.ч.1, 2 ст. 195, ст. 248 ГПК України тощо), однак який може зазнавати змін за встановлених процесуальним законом підстав та умов;
- 14 днів для проведення підготовчого засідання у справі про банкрутство з дня постановлення ухвали про прийняття заяви про відкриття провадження у справі, а за наявності поважних причин (здійснення сплати грошових зобов'язань кредиторам тощо) - не пізніше 20 днів (ч.2 ст. 35 КУзПБ);
3) у відмінних процесуальних заходах /діях, які має право та може застосувати суд під час здійснення кожного із названих проваджень, оскільки, зокрема вчинення таких процесуальних дій як призначення експертизи, виклик свідків, залучення до участі інших учасників у справі задля оцінки їх прав і обов'язків щодо предмета спору, врегулювання спору за участю судді, зупинення провадження у справі тощо допускається лише у справах позовного провадження, однак не під час вирішення питання про відкриття провадження у справі про банкрутство, що зумовлено, зокрема і визначеним законом строком здійснення кожного із відповідних проваджень.
У зв'язку з викладеним Суд доходить висновку, що встановлення між сторонами спору про право у розумінні ч.6 ст. 39 КУзПБ відбувається як шляхом здійснення судом матеріально-правової оцінки обґрунтованості вимог ініціюючого кредитора до боржника (п.п. 8.6, 8.7), так і шляхом визначення судом належної процесуальної форми судочинства (з урахуванням строків, процесуальних заходів/дій), застосування якої потребує суд та вимагається за процесуальним законом для дослідження та оцінки обґрунтованості заявлених ініціюючим кредитором вимог до боржника як підстави для відкриття провадження у справі про банкрутство.
Отже, якщо для дослідження та оцінки судом обґрунтованості таких вимог процесуальний закон вимагає та суд потребує тих процесуальних строків, заходів /дій та, відповідно, форми провадження, що відповідає виключно позовному провадженню, і без їх застосування суд позбавлений можливості дослідити, оцінити та встановити обґрунтованість заявлених ініціюючим кредитором вимог до боржника у справі, то є підстави для ствердження про існування між зазначеними учасниками спору про право у розумінні ч.6 ст. 39 ГПК України, що виключає можливість відкриття провадження у справі про банкрутство боржника за відповідною заявою кредитора.
У доповнення до наведеного Суд вважає за необхідне зазначити про таке.
Враховуючи положення ст.ст. 13, 73, 74 ГПК України щодо порядку розподілу між сторонами тягаря доказування у господарському процесі, обов'язком ініціюючого кредитора є надання суду достатніх належних доказів існування простроченого непогашеного грошового зобов'язання боржника перед кредитором з метою виключення у майбутньому розумних сумнівів інших кредиторів боржника в обґрунтованості відкриття провадження у справі про банкрутство.
У цих висновках Суд звертається до правової позиції, сформульованої судовою палатою для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 22.09.2021 у справі №911/2043/20 з посиланням на також на висновки Верховного Суду в постанові від 18.02.2021 у справі № 904/3251/20)».
Із аналізу положень КУзПБ та з урахуванням правових висновків Верховного Суду у аналогічних правовідносинах, суд апеляційної інстанції зазначає, що при вирішенні питання щодо наявності або відсутності підстав для відкриття провадження у справі, зокрема з підстав з'ясування обставин наявності/відсутності спору про право, необхідно враховувати доводи та заперечення, як ініціюючого кредитора, так і боржника у справі.
В доповнення до зазначеного вище, судом апеляційної інстанції, здійснюючи детальний аналіз процесуальної конструкції ст. 39 КУзПБ та зокрема її ч.6, приходить до безсумнівного висновку, що законодавець фактично імперативно заборонив розглядати у одному судовому процесі (провадженні) два одночасно питання: про вирішення спору про право у разі заперечення боржника щодо безспірності вимог, застосовуючи процесуальні норми позовного провадження, за наслідками позитивного вирішення якого, приступати до вирішення наступного питання,- можливості відкриття провадження у справі уже на підставі встановленого факту відсутності спору про право у цьому ж судовому провадженні.
Тобто, такі процесуальні дві процедури повинні бути роз'єднані двома окремими судовими процесами: перший, в порядку позовного провадження із застосуванням виключно норм ГПК України у разі заперечення боржника; наступний в порядку провадження у справі про банкрутство з урахуванням вимог КУзПБ із обмеженим застосуванням окремих норм ГПК України.
Визнаючи необгрунтованими доводи апелянта в частині доводів про відсутність спору про право, ініційованого у судах різних юрисдикцій до подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство, посилаючись на означену вище фактичну обставину (не правовий висновок) Верховного Суду, зроблений у постанові від 13.08.2020 у справі № 910/4658/20, суд апеляційної інстанції звертає увагу на наступне:
1) спір про право (відкрите провадження) повинен уже існувати станом на дату подання заяви про відкриття провадження у справі про банкрутство;
2) спір повинен бути ініційований тим, хто не визнає право, тобто, лише боржником;
3) в силу доказів у справі, спору про право не було до дати подання заяви про відкриття провадження у справі (акти звірки, відповіді на претензії і т.д.), і з'явився спір лише як штучна перешкода боржника проти можливості відкриття провадження.
Спростовуючи означене, належить врахувати, що ч.6 ст. 39 КУзПБ дослівно каже: «спір, який підлягає вирішенню...», тобто, це майбутній спір і існувати на дату подання заяви не може, бо по-іншому, мало б звучати як: «спір про право, який вирішується у позовному провадженні».
В силу ст. 5 ГПК України, такого способу захисту порушеного права як припустимо вважати припиненими зобов'язання на виконання умов договору (сплати коштів і т.д.) не може бути в силу як закону, так і численних правових висновків Верховного Суду, тому боржник як би цього не хотів (створити спір про право), він його лише може зробити як наслідок уже поданого позову не ним, а кредитором, а відповідно створити спір про право сам до подання заяви про відкриття провадження у справі - процесуально не може.
Проте, в окремих випадках боржник може ініціювати спір про право до подання заяви про відкриття провадження у справі в межах ефективного судового захисту шляхом подання позову (наприклад: визнання недійсного договору на підставі якого та за невиконання якого буде подано заяву про відкриття провадження про банкрутство і т.д.). Але, такий процесуальний механізм не є релевантим до правовідносин у цій справі, оскільки боржник не ставить під сумнів сам правочин (правочини), що стали підставою для подання заяви, а обставини, які стали існувати після їх укладання, тобто, під час їх виконання.
Згідно ч.4 ст. 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Відповідно до ст. ст. 13, 76, 77, 86 ГПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам загалом, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно ст. 276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищевикладене, оскаржувана ухвала місцевого господарського суду є обгрунтованою і підстави для її зміни чи скасування, відсутні.
Оскільки у задоволені апеляційної скарги відмовлено, в силу вимог ч.1 ст. 129 ГПК України, судовий збір оплачений ініціюючим кредитором за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, залишається за ним і поверненню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 129, 269-270, 275-277, 281-284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу ТОВ «Ліньї Хоуп» залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу Господарського суду Львівської області від 26.03.2025 у справі № 914//112/25, без змін.
2. Судовий збір за розгляд справи у суді апеляційної інстанції залишити за апелянтом.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, що оскаржується, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Касаційна скарга подається безпосередньо до Верховного Суду.
Справу повернути до Господарського суду Львівської області.
Головуючий (суддя-доповідач) О.І. МАТУЩАК
Судді Н.М. КРАВЧУК
О.С. СКРИПЧУК