Справа № 369/16848/23
Провадження № 2/369/1070/25
Іменем України
14.07.2025 м. Київ
Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Пінкевич Н.С.
секретаря Гуменюк Я.Є.
за участю
представника позивача адвоката Гарда А.О.
представника відповідача адвоката Климова О.Ю.
представника третьої особи адвоката Балабан О.Ф. ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання правочину недійсним,
У жовтні 2023 року позивач звернувся до суду з вказаним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що 16 липня 2013 року державним реєстратором Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області Лещук Альоною Олександрівною було зареєстровано право суперфіцію за ОСОБА_1 на три земельні ділянки, розташовані в селі Крюківщина Києво-Святошинського району Київської області, на підставі договорів суперфіцію, укладених з ОСОБА_5 , а саме:
земельна ділянка з кадастровим номером 3222484001:01:023:0312, площею 0,1500 га, договір №?87 від 16.05.2013 року; земельна ділянка з кадастровим номером 3222484001:01:023:0310, площею 0,1499 га, договір №?85 від 16.05.2013 року; земельна ділянка з кадастровим номером 3222484001:01:023:0311, площею 0,1499 га, договір №?86 від 16.05.2013 року.
Згодом, реалізовуючи право суперфіцію, ОСОБА_1 виступив замовником будівництва багатоквартирного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
01 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 , як продавцем, та ОСОБА_3 , як покупцем, було укладено попередній договір № П/2/37/Ц, предметом якого було придбання покупцем квартири АДРЕСА_2 . При цьому вартість квартири склала 27?200 доларів США, з яких у якості забезпечення виконання зобов'язань покупець передав йому 8?160 дол.США.
На виконання умов попереднього договору, у 2016 році позивач, як власник відповідного об'єкта нерухомого майна, передав ОСОБА_3 та її чоловіку ОСОБА_6 у користування зазначену квартиру. Останні здійснили у ній ремонт та фактично проживали як власники. Реєстрація права власності на вказану квартиру на ім'я ОСОБА_3 не була здійснена у зв'язку з необхідністю виконання нею усіх умов попереднього договору.
Однак, у листопаді 2020 року позивачу стало відомо, що відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 19.11.2020 року, державним реєстратором Боярчук Вікторією Юріївною, яка діяла від імені Комунального підприємства Київської обласної ради «Північне бюро технічної інвентаризації Київської області», 27.09.2019 року зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 35,7 кв.м, житлова площа - 15,6 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1927552732224. Підставами для державної реєстрації вказаного права зазначено акт приймання-передачі квартири від 20.09.2019 року та договір на пайову участь у будівництві серії та номера П-2-37 від 15.10.2014 року.
Дані дії були вчинені з порушенням чинного законодавства, оскільки жодних договорів із ОСОБА_2 чи уповноваженими ним особами не укладав, в тому числі договір пайової участі у будівництві від 15.10.2014 року.
Крім того, згідно зі свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 09.10.2001 року, ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , а отже, станом на 15.10.2014 року йому було лише 13 років, що виключає можливість укладення договору особисто ним у якості сторони правочину та суперечить вимогам ст.ст. 215, 203, 222 ЦК України.
Тому позивач вважає, що його право як замовника та фактичного власника нерухомого майна порушеним та таким, що підлягає судовому захисту.
Просить суд визнати недійсним договір на пайову участь у будівництві серія та номер: П-2-37, виданий 15.10.2014 року на підставі якого була здійснена державна реєстрація права власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_2 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1927552732224, номер запису про право власності 33486525 від 227.09.2019 року; судові витрат покласти на відповідача.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 20 жовтня 2023 року відкрито провадження по справі та визначено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14.02.2024 року витребувано з Бучанської районної державної адміністрації Київської області належним чином засвідчені копії документів, які стали підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_2 квартири за адресою: АДРЕСА_4 , а саме «акт приймання -передачі квартири, серія та номер б/н, виданий 20.09.2029 року, видавник: сторони за актом; договір на пайову участь у будівництві серія та номер: А-2-37, виданий 15.10.2014 року, видавник: сторони за договором».
На виконання ухвали про витребування документів Бучанською районною державною адміністрацію Київської області 20.02.2024 року скеровано до суду витребувані документи.
Протокольною ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 08 травня 2024 року залучено у якості третьої особи ОСОБА_4 .
Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 жовтня 2024 року закрито підготовче провадження у справі.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав. Просив суд задовільнити позов.
У судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечував. Просив суд відмовити в задоволенні позову. Подав заяву про застосування строку позовної давності.
У судовому засіданні представник третьої особи Сирбу А.Є. проти позову заперечувала. Просила суд відмовити в задоволенні позову.
Суд, всебічно та повно розглянувши матеріали справи, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про відмову у задоволені позовної заяви у повному обсязі, виходячи з наступних підстав.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 № 2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Звертаючись до суду з позовом, позивач, як на підставу для задоволення позову, посилався на те, що у зв'язку з введенням в експлуатацію багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , він став власником будинку в цілому та на окремі його частини. Оскарженим договором порушено його право власності, а згідно попереднього договору від 01.10.2013 року між ним та ОСОБА_3 зазначена квартира мала бути відчужена останній.
Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Відповідно, підлягає встановленню обставина справи щодо права власності позивача на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , за захистом якого він звернувся до суду.
Позивач доводить зазначене посилаючись на докази, які додані до позовної заяви: попередній договір від 01.10.2013 року між ним та ОСОБА_3 (а.с. 7); Декларація про готовність об'єкта до експлуатації багатоквартирного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями АДРЕСА_1 . (а.с. 10); інформацією з ДРРП на нерухоме майно - номер інформаційної довідки 233337935 від 19.11.2020 року. (а.с. 18). Крім цього, судом задоволено клопотання позивача та ухвалою від 14.02. 024 року витребувано документи, які стали підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_2 квартири за адресою: АДРЕСА_4 . Витребувані документи надійшли до суду 28.03.2024 року.
Згідно досліджених судом доказів вбачається наступне.
Згідно ч. 1 ст. 635 ЦК України, попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.
Згідно ч. 1 ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Таким чином, попередній договір купівлі-продажу нерухомості також має бути укладений у письмовій формі та нотаріально засвідчений.
Я вбачається з попереднього договору від 01 жовтня 2013 року, на якій посилається позивач, то він зазначеним вимогам не відповідає, оскільки вчинений в простій письмовій формі.
Відповідно, зазначений попередній договір від 01.10.2013 року є юридично нікчемним в цілому в силу порушення імперативних вимог щодо його обов'язкового нотаріального посвідчення. При цьому, суд керується положенням частини другої статті 215 ЦК України, що визнання зазначеного договору судом недійсним не вимагається у зв'язку з встановленням його нікчемності безпосередньо законом.
Отже, аналізований у справі договір від 01.10.2013 року, підписаний ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є нікчемним в силу закону, тобто розглядається з точки зору права як такий, що юридично не мав місця, не створив будь-яких правових наслідків, окрім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний договір є недійсним разом з усіма його умовами та не створює для сторін зобов'язань, що в ньому закріплені.
Таким чином, зазначений доказ судом не приймається, оскільки є недопустимими доказом. Крім зазначеного, попередній договір від 01.10.2013 року є неналежним доказом, оскільки не доводить та не може доводити наявність права власності позивача на об'єкт нерухомості.
Також, судом не приймається до уваги копія Декларації про готовність об'єкта до експлуатації - багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрованої Департаментом ДАБІ у Київській області 02 грудня 2014 року за № КС 143143630788.
Зазначена декларація не містить будь-яких відомостей щодо ОСОБА_1 , як замовника будівництва. Так, в зазначеній декларації інформація щодо замовника у відповідній графі відсутня взагалі. Таким чином, заначений доказ не є належним, оскільки не доводить, що замовником будівництва спірного будинку в цілому був ОСОБА_1 . Відповідно, зазначений доказ не може доводити, що позивач став власником будинку в цілому.
Також, інформація з ДРРП на нерухоме майно номер - інформаційна довідка 233337935 від 19.11.2020 року не є належним доказом права власності позивача, оскільки відомості про це Державний реєстр не містить.
Інформація у спірному договорі на пайову участь в будівництві не містить підтвердження прав ОСОБА_1 на спірну квартиру. Зазначення про наявність довіреності не може ототожнюватись з такими правами, оскільки право власності на нерухоме має підтверджуватись лише належними та допустимими доказами. По суті вона підтверджує наявність певної довіреності, яку позивач не просив витребувати у разі складнощів в отриманні її копії.
Інших належних та допустимих доказів позивачем суду не надано. Таким чином, судом встановлено, що права позивача оспорюваним договором жодним чином не порушені, і позивач не довів, яким чином оскаржений договір порушує його цивільне право-право власності.
Враховуючи наведене суд приходить до висновку, що позивач не довів права на спірний об'єкт, тому вимоги про визнання правочину недійсним не відновиться його права власності на квартиру та не порушує таке право.
Спосіб захисту цивільного права чи інтересу - це дії, які спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц зазначено, що кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003). При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Відтак ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2019 року у справі № 826/7380/15, провадження № 11-778апп18).
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17, провадження № 14-144цс18).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) та інших.
Позивачем заявлено вимогу про визнання недійсним договору на пайову участь у будівництві П-2-37 від 15.10.2014 року.
Разом з цим, судом встановлено, що згідно договору купівлі-продажу квартири від 18 грудня 2020 року укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , останній придбав квартиру АДРЕСА_2 . (а.с. 69) Договір посвідчено приватним нотаріусом Саєнко О.О. та зареєстровано в реєстрі за № 4967. Згідно витягу з ДРРП на нерухоме майно про реєстрацію права власності право власності зареєстровано за ОСОБА_4 (а.с. 71). При цьому, договір на пайову участь у будівництві П-2-37 від 15.10.2014 року, який позивач просить визнати недійсним, є правовою підставою для внесення запису до реєстру речових прав на нерухоме майно щодо права власності відповідача. Проте, квартира в подальшому відчужена третій особі.
Тобто, на момент звернення до суду (жовтень 2023 року) власником квартири є ОСОБА_4 , який є третьою особою по справі.
При вирішенні спору, суд враховує, що позивач мав можливість отримати відомості з реєстру речових прав на нерухоме майно задля визначення учасників справи станом на саме момент звернення до суду. Разом з цим, на час пред'явлення позову про визнання недійсним договору П-2-37 від 15.10.2014 року зареєстрованим власником майна був ОСОБА_4 , який не залучений до участі у справі, як співвідповідач, а спір стосується саме його майна.
Таким чином, вимоги позивача про визнання недійсним договору на пайову участь у будівництві П-2-37 від 15.10.2014 року є неналежним та неефективним способом захисту, оскільки не призведе до поновлення прав позивача, оскільки власником квартири на момент звернення позивача до суду є третя особа ОСОБА_4 , а застосування реституції не може призвести до відновлення права позивача, за умови, якщо б таке право позивачу належало. Зазначене в свою чергу є окремою підставою про відмову у задоволенні зазначених вимог із наведених вище підстав.
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову. Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові. (Постанова Верхового Суду від 07 травня 2025 року по справі № 761/2397/21 (провадження № 61-2944 св 25).
Щодо поданої представником відповідача адвокатом Климовим О.Ю. заяви про застосування строку позовної давності.
Відповідно до статті 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Разом з цим, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважних причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Такий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
При розгляді справи, оцінюючи доводи сторін та матеріали справи, судом не встановлено порушень прав позивача, які б підлягали судовому захисту, а доводи викладені позивачем у позовній заяві ґрунтуються лише на суб'єктивному баченні позивача, не підтверджені жодним належним та допустимим доказом, та не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог, а тому суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з його необґрунтованістю.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України,
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання правочину недійсним відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення суду виготовлено 14 липня 2025 року.
Суддя Наталія ПІНКЕВИЧ