Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.
22-ц/824/11041/2025
м. Київ Справа № 760/14032/24
10 липня 2025 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кафідової О.В.
суддів - Оніщука М.І.
- Шебуєвої В.А.
при секретарі - Смолко А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Гончарука Михайла Петровича на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 26 березня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Тесленко І.О. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, -
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Солом'янського районного суду міста Києва з позовом до Київської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
В обґрунтування заявлених вимог зазначала, що вона з 23.11.2004 року є власницею 5/6 частини об'єкту нерухомого майна: квартири АДРЕСА_1 на підставі Договору дарування частини квартири від 23.11.2004 року № 2-40, інша 1/6 частина вказаної квартири на праві приватної власності належала громадянину України ОСОБА_2 .
Зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
Вказує на те, що з дати набуття права власності на 5/6 частини об'єкту нерухомого майна: квартири АДРЕСА_1 позивачка одноосібно відкрито і безперервно володіє всією квартирою АДРЕСА_1 , включаючи 1/6 частину квартири, що належала ОСОБА_2 . Жодних неправомірних чи недобросовісних дій щодо заволодіння 1/6 частини квартири АДРЕСА_1 позивачка не вчиняла, оскільки зазначена частина квартири є складовою частиною всієї квартири.
Вказує на те, що на дату подачі цього позову 1/6 частини квартири АДРЕСА_1 нікому не належить; ніким, крім нею, не використовується.
Отже, з 23.11.2004 року вона відкрито і безперервно володіє всією квартирою АДРЕСА_1 , проживає в ній тривалі проміжки часу, виконує косметичні ремонти, несе витрати на утримання усієї квартири, зокрема, регулярно, протягом майже 20 років оплачує рахунки за послуги: утримання будинку, споруд та прибудинкових територій; вивезення твердих побутових відходів; вивезення великогабаритних відходів; постачання гарячої води; постачання теплової енергії; централізоване водопостачання та централізоване водовідведення; централізоване водовідведення, що підтверджується квитанціями.
Зауважила, що квартири АДРЕСА_1 є невеликою за площею, потребує ремонту, а належне здійснення правомочностей власника потребує догляду та експлуатації квартири як одного цілого. Невизначеністю правового статусу 1/6 частин квартири АДРЕСА_1 порушуються права позивачки як власниці іншої 5/6 вказаної квартири, оскільки вона не має можливості у повній мірі реалізувати свої правомочності власниці, зокрема, не має змоги виконати капітальний ремонт усієї квартири, не може здати в оренду всю квартиру, продати, подарувати чи передати її у спадок.
З огляду на вище викладене просила суд визнати за ОСОБА_1 право приватної власності за набувальною давністю на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2646025980000).
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 26 березня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, - відмовлено.
28 квітня 2025 року представник позивача ОСОБА_1 адвокат Гончарук М.П. подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 26 березня 2025 року.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що жодних неправомірних чи недобросовісних дій щодо заволодіння 1/6 частини квартири АДРЕСА_1 позивачка не вчиняла, оскільки зазначена частина квартири є складовою частиною всієї квартири.
Вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що позивач не надав суду доказів на підтвердження добросовісності та безтитульності володіння майном.
При цьому, суд першої інстанції встановив, що 1/6 частина квартири була зареєстрована за ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Вважає, що суд не дослідив та не надав оцінки Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.10.2022 року, згідно якого визначено титульного власника лише на 5/6 частини квартири (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2646025980000). Окрім того, 1/6 частина квартири не була ніким успадкована, відумерлою спадщина в установленому законом порядку не визнавалась. Сам факт обізнаності позивача про те, що він не є власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайства тощо).
03 червня 2025 року до Київського апеляційного суду від представника відповідача Київської міської ради Гончарук Інни Валеріївни надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому представник зазначавав, що не погоджується з доводами апеляційної скарги, оскільки вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.
В судове засідання з'явився представник позивача ОСОБА_1 адвокат Гончарук М.П., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник відповідача Київської міської ради в судове засідання не з'явився, у відзиві на апеляційну скаргу просив суд розгляд справи проводити за відсутності представника відповідача.
З огляду на вище викладене, колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи за відсутності не з'явившихся сторін.
Заслухавши доповідь судді Кафідової О.В., обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №312494201 від 14.10.2022 року, ОСОБА_1 є власником 5/6 квартири за адресою: АДРЕСА_2 , підстава державної реєстрації: дублікат договору дарування частини квартири серія та номер 3-336, виданий 14.10.2022 (а.с. 13).
Відповідно до листа Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» (Вих. №062/14-1862 від 20.20.2024 року), об'єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 на праві власності зареєстровано: 5/6 частин об'єкту за ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого п'ятою Київською державною нотаріальною конторою 23.11.2004, зареєстровано в БТІ 03.12.2004, реєстровий №272; 1/6 частина об'єкту за ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право власності на житло, видане Органом приватизації Жовтневої районної державної адміністрації 11.05.1993, зареєстровано в БТІ 08.06.1993, реєстровий №272 (а.с. 14).
Судом було досліджено Довідку (про показники об'єкту нерухомого майна) (Вих. №22/09/22-25362 від 22.09.2022 року) (а.с. 15), Технічний паспорт (а.с. 16 - 20), Витяг з реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва (а.с. 21 - 23).
Як вбачається зі свідоцтва про смерть серія НОМЕР_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 24).
Також, позивачем надано суду довідку про стан заборгованості від 21.02.2024 року (а.с. 27), квитанції за 2022 рік щодо оплати комунальних послуг (а.с. 28 - 33).
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Київської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, суд першої інстанції посилався на те, що доказів на підтвердження добросовісності та безтитульності володіння майном право власності на яке за набувальною давністю просить визнати позивач, надано суду також не було. Крім того, якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Отже, при зверненні до суду з вимогами про визнання за набувальною давністю права власності на нерухоме майно позивач має довести факт існування такого нерухомого майна; відкритість та безперервність володіння ним без правової підстави; добросовісність заволодіння майном; факт володіння спірним майном протягом строку, який складає не менше десяти років.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) наведено такі висновки.
«Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України».
В постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 214/3083/18 (провадження № 61-4186св21) вказано, що «враховуючи положення частин першої та третьої статті 1277 ЦК України, слід дійти висновку, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а нерухоме майно - за його місцезнаходженням, у встановленому вказаною статтею порядку. З огляду на викладене, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено. Встановлені судами обставини свідчать про те, що позивач була обізнана про те, що власником квартири, яка є предметом спору та на яку вона просить визнати право власності за набувальною давністю, був Особа-1, тому не можна вважати володіння позивачем квартирою, яка залишилась після смерті Особа, добросовісним. Смерть Особа-1 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після смерті останнього, не давали позивачу підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним».
В постанові Верховного Суду від 13 квітня 2022 року у справі № 740/3305/20 (провадження № 61-5786св21) зазначено, що «суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність визначених статтею 344 ЦК України правових підстав для задоволення позову, оскільки власником 2/5 частин у праві власності на спірний житловий будинок була покійна ОСОБА-1, матеріали справи не містять підтвердження, що вона відмовлялася від належного їй нерухомого майна; за життя ОСОБА-1 склала заповіт на доньку позивача - ОСОБА-2, яка спадщину своєчасно не прийняла. Ці обставини були відомі позивачу. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Доводи касаційної скарги про те, що позивач більше 10 років добросовісно, відкрито та безперервно володів спірним майном, робив ремонт та реконструкцію будинку, сплачував комунальні послуги та податок на землю, а тому є всі підстави для визнання за ним права власності на 2/5 частки спірного житлового будинку за набувальною давністю, безпідставні, оскільки по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Сам по собі факт користування позивачем будинком та проведення ремонтних робіт у ньому не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю. За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено».
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Колегія суддів зазначає, що давність володіння могла вважатися добросовісною, якщо позивач при заволодінні спірною часткою у квартирі не знала і не повинна була знати про відсутність в неї підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі судом не встановлено. Факт сплати позивачем комунальних платежів та утримання нерухомого майна не може бути самостійною підставою для визнання права власності на майно в порядкустатті 344 ЦК України.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції інстанцій правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, які відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.
Відповідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 26 березня 2025 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Гончарука М.П.
Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргупредставника позивача ОСОБА_1 адвоката Гончарука Михайла Петровичабез задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 26 березня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 11 липня 2025 року
Головуючий: Судді: