справа № 757/23148/17 головуючий у суді І інстанції Підпалий В.В.
провадження № 22-ц/824/8185/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.
Іменем України
09 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд
у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді Фінагеєва В.О.,
суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,
за участю секретаря Надточий К.О.,
розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 травня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Підпалого В.В., в місті Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, -
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом в якому просив:
стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 1 000 000,00 грн. на відшкодування моральної шкоди завданої в результаті незаконних дій посадових осіб Генеральної прокуратури України при розгляді заяви про кримінальне правопорушення від 16 січня 2017 року (звернення від 13 березня 2017 року);
стягнути з держави Україна в особі Державної Казначейської служби України на користь ОСОБА_1 кошти в сумі 1 000 000,00 грн. на відшкодування завданої в результаті незаконних дій посадових осіб Генеральної прокуратури України шкоди при розгляді заяви про кримінальне правопорушення від 16 січня 2017 року (звернення від 13 березня 2017 року).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 16 січня 2017 року позивачем було направлено повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення на адресу Національного антикорупційного бюро України. В подальшому вищевказана заява була направлена до Генеральної прокуратури України. Листом Генеральної прокуратури України від 06 лютого 2017 року № 17/7-11158-05 ОСОБА_1 повідомлено, що його заяву скеровано на розгляд до прокуратури обласного рівня за територіальною юрисдикцією. Листом Львівської обласної прокуратури від 09 лютого 2017 року № 06/3-124-05 позивачу надано відповідь про те, що його заява не містить підстав для внесення відомостей до ЄРДР. Одночасно роз'яснено право оскарження такого рішення в судовому порядку. В подальшому листом за вих.№17/7-11158-05 від 21 березня 2017 року Генеральна прокуратура України повідомила, що звернення позивача щодо можливого вчинення кримінальне правопорушення направлена до прокуратури Львівської області. Листом за вих. № 06/3-124-05 від 29 березня 2017 року заступник прокурора області О. Русецький повідомив, що: «За дорученням Генеральної прокуратури України прокуратурою Львівської області розглянуто Ваше звернення від 13 березня 2017 року, щодо можливого вчинення кримінального правопорушення працівниками прокуратури Львівської області та з інших питань. З'ясовано, що звернення аналогічного змісту вже було предметом розгляду прокуратури області, за результатами якого Вам 09 лютого 2017 року дана відповідь про відсутність підстав для реєстрації провадження стосовно працівника прокуратури Львівської області ОСОБА_2 , з одночасним роз'ясненням вимог чинного законодавства. Незгода з відповідями прокуратури Львівської області на Ваші заяви про вчинення кримінального правопорушення не є підставою для внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Роз'яснено, що з 20 листопада 2012 року органи прокуратури при здійснені досудового розслідування та нагляду за ним, діють виключно і в межах Кримінального процесуального кодексу України. При цьому, згідно ст.ст.36,40 КПК України прокурор та слідчий, здійснюючи свої повноваження є самостійними у процесуальній діяльності. Оскарження їх дій та рішень, окрім недотримання розумних строків прокурору вищого рівня чинним законодавством не передбачено. У випадку незгоди з прийнятим рішенням Ви вправі його оскаржити у передбаченому законом порядку...». Вважає такі дії відповідача протиправними, такими, що порушують його права та завдали моральної шкоди.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 13 травня 2024 рокуу задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 вказує, що судом першої інстанції не було з'ясовано ряд питань, які впливають на законність рішення, а саме: чи норми Конституції України мають найвищу юридичну силу, чи на підставі ст. 56 Конституції України він має право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, чи Офіс генерального прокурора відноситься до органів державної влади, чи законне рішення прийняв Офіс генерального прокурора за наслідками перевірки його заяви про вчинення кримінального правопорушення та інші питання. Зазначає, що ухваливши рішення про відмову у позові, суд порушив вимоги ст. 56 Конституції України та вимоги ст. 1167, 1176 ЦК України. Крім того, просить вирішити питання щодо звернення з поданням до Конституційного Суду України через Верховний Суд щодо тлумачення ст.56 Конституції України, зокрема, чи має він, ОСОБА_1 , право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб прокуратури при розгляді заяви про кримінальне правопорушення, а також чи може бути дане право обмежене, у яких випадках та на підставі яких норм Конституції України.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом встановлено, що 16 січня 2017 року позивачем було направлено повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення на адресу Національного антикорупційного бюро України.
В подальшому вищевказана заява була направлена до Генеральної прокуратури України. Листом Генеральної прокуратури України від 06 лютого 2017 року № 17/7-11158-05 ОСОБА_1 повідомлено, що його заяву скеровано на розгляд до прокуратури обласного рівня за територіальною юрисдикцією.
Листом Львівської обласної прокуратури від 09 лютого 2017 року № 06/3-124-05 позивачу надано відповідь про те, що його заява не містить підстав для внесення відомостей до ЄРДР. Одночасно роз'яснено право оскарження такого рішення в судовому порядку.
В подальшому листом за вих. №17/7-11158-05 від 21 березня 2017 року Генеральна прокуратура України повідомила, що звернення позивача щодо можливого вчинення кримінальне правопорушення направлена до прокуратури Львівської області.
Листом за вих. №06/3-124-05 від 29 березня 2017 року заступник прокурора області О. Русецький повідомив, що: «За дорученням Генеральної прокуратури України прокуратурою Львівської області розглянуто Ваше звернення від 13 березня 2017 року, щодо можливого вчинення кримінального правопорушення працівниками прокуратури Львівської області та з інших питань. З'ясовано, що звернення аналогічного змісту вже було предметом розгляду прокуратури області, за результатами якого 09 лютого 2017 року дана відповідь про відсутність підстав для реєстрації провадження стосовно працівника прокуратури Львівської області ОСОБА_2 , з одночасним роз'ясненням вимог чинного законодавства.
Ухвалюючи рішення про відмову у позові суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження заподіяння йому моральної шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між протиправною бездіяльністю відповідачів та моральною шкодою.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів. Відповідно до частини другої цієї статті моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.
Згідно із частинами першою, другою, п'ятою статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
Статтею 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок та бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 3 постанови «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4 (зі змінами), під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під час вирішення спорів про відшкодування шкоди доказуванню підлягають такі обставини: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з перелічених елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду.
У п. 9 вищезазначеної постанови передбачено, що суд визначає розмір моральної шкоди в залежності від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат. Зокрема, враховуються стан здоров'я, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступень зниження престижу, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
Тобто, позивач повинен обґрунтувати та надати належні докази на підтвердження факту заподіяння йому моральних чи фізичних страждань, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі заявник оцінює заподіяну йому моральну шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення справи. Також він повинен надати суду обґрунтований та у відповідності до вимог закону розрахунок суми, яку він просить стягнути.
У постанові Верховного Суду від 03 червня 2021 року у справі 686/34047/19 зроблено висновок, що для наявності підстав зобов'язання відшкодувати шкоду потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні ст. ст. 1167, 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.
У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14-ц (провадження № 61-21956св19) вказано, що «причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями. Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана іншими обставинами. При цьому причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без якихось додаткових факторів стала причиною завдання шкоди.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову».
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності, на підставі чого суди встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Позивач звертаючись до суду з даним позовом в позовній заяві вказав, що в результаті незаконних дій посадових осіб Генеральної прокуратури України спричинено приниження його честі, гідності, ділової репутації та завдано моральної шкоди у розмірі 1 000 000,00 грн.
Разом з тим, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження факту завдання йому моральної шкоди органами прокуратури, наявності причинного зв'язку між протиправною дією та негативними наслідками, а також не обґрунтовано розмір заявленої моральної шкоди.
Враховуючи встановлені обставини справи, колегія суддів погоджуючись з висновками суду першої інстанції щодо безпідставності доводів позовної заяви, приходить до висновку, що позивачем також не надано суду доказів протиправності дій заподіювача шкоди і його вини.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач не звернув уваги, що його твердження про незаконність дій посадових осіб Генеральної прокуратури України не доводить наявності порушень закону в діях зазначених осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19), сформульовано висновки про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони.
Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.
Стверджуючи про незаконність дій посадових осіб Генеральної прокуратури України, позивач залишив поза увагою, що законодавством встановлено порядок як оскарження дій прокурора вчинених під час кримінального провадження так і порядок визнання таких дій незаконними.
Так, судовий контроль у кримінальному провадженні являє собою окремий напрямок діяльності суду, яка здійснюється під час досудового розслідування слідчим суддею. Його сутність полягає у здійсненні слідчим суддею контролю за законністю та обґрунтованістю рішень та дій (бездіяльності) слідчого і прокурора.
Значення судового контролю полягає у тому, що завдяки діяльності слідчого судді забезпечуються невідкладним судовим захистом права, свободи та інтереси учасників кримінального провадження, а також створюються належні умови для реалізації засади змагальності під час досудового розслідування. Правозахисний характер судового контролю обумовлює закріплення у ст. 206 КПК загальних обов'язків слідчого судді щодо захисту прав людини.
За чинним КПК судовий контроль має декілька окремих напрямків, які, виходячи із конкретних завдань, розрізняються за процесуальною формою, суб'єктним складом учасників провадження, засобами доказування, рішеннями слідчого судді. Одним з таких напрямків є розгляд слідчим суддею скарг на рішення, дії та бездіяльність слідчого і прокурора (ст. 303-306 КПК).
Матеріали справи не містять доказів оскарження дій прокурора, які позивач вважає незаконними, в порядку визначеному КПК України.
За приписами ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
З огляду на вимоги ст. 303-306 КПК України, до повноважень цивільного суду не відноситься вирішення питання законності чи не законності дій посадових осіб Генеральної прокуратури України, що були вчинені в межах КПК України, оскільки саме кримінальне судочинство визначає порядок оскарження та визнання незаконними таких дій.
За таких обставин суд першої інстанції повно і всебічно встановив фактичні обставини справи, застосував закон, який поширюється на зазначені правовідносини, доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку, що судом при розгляді справи допущені порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права, які є підставами для скасування рішення суду, а тому колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 заявив клопотання щодо звернення з поданням до Конституційного Суду України через Верховний Суд щодо тлумачення ст. 56 Конституції України, зокрема, чи має він, ОСОБА_1 , право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб прокуратури при розгляді заяви про кримінальне правопорушення, а також чи може бути дане право обмежене, у яких випадках та на підставі яких норм Конституції України.
Колегія суддів приходить до висновку, що таке клопотання до задоволення не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.
Оскільки в процесі розгляду справи апеляційним судом не встановлено обставин, визначених частиною шостою статті 10 ЦПК України, підстави для звернення до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта у даному випадку відсутні.
Апеляційний суд враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого відсутня необхідність повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. Судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».
Враховуючи зазначене, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи, судом повно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що у відповідності до ст. 375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги без задоволення.
На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 13 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Повне судове рішення складено 10 липня 2025 року.
Головуючий Фінагеєв В.О.
Судді Кашперська Т.Ц.
Яворський М.А.