Справа № 500/2596/25
11 липня 2025 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Грицюка Р.П., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Приватного підприємства "ІВ-КОМ" про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, -
Тернопільське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі - позивач) звернулося до Тернопільського окружного адміністративного суду із позовом до приватного підприємства «ІВ-Ком» (далі - відповідач) про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 97476,79 грн, з них адміністративно-господарські санкції - 96511,59 та пеня 965,20 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушення приписів Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" відповідач у 2024 звітному році не дотримався нормативу працевлаштування інвалідів в кількості однієї особи, у зв'язку з чим зобов'язаний сплатити адміністративно-господарські санкції в розмірі 97476,79 грн, з них адміністративно-господарські санкції - 96511,59 та пеня 965,20 грн. Оскільки, відповідачем вказані санкції в добровільному порядку до Державного бюджету України не перераховано, вони підлягають стягненню в судовому порядку, що і стало причиною звернення до суду з даним позовом.
Ухвалою судді від 12.05.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити в задоволенні позову та вказує, що приватним підприємством «ІВ-Ком» вжито всіх необхідних заходів для працевлаштування інвалідів, було виділено робоче місця для працевлаштування інваліда, надано інформацію до місцевого центру зайнятості, фактів відмови інвалідам у прийнятті на роботу позивачем не доведено, а тому у нього відсутня вина за незайнятість робочого місця, призначеного для працевлаштування інвалідів. Інформування центу зайнятості про вакантні посади також підтверджується звітністю за формою 3-ПН за 2024 рік.
Також відповідач наголосив, що підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.
З'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступне.
Приватне підприємство «ІВ-Ком» зареєстроване як суб'єкт господарювання та перебуває на обліку в Тернопільському обласному відділенні фонду соціального захисту інвалідів.
Відповідно до звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2024 рік, наданого відповідачем до Тернопільського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників товариства становила 12 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - не заповнено поле, кількість інвалідів, які повинні працювати відповідно до ст.19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" - 1, середньорічна зарплата штатного працівника - 193023,17 грн, сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів - 96511,59 грн (аркуш справи 11).
Оскільки відповідачем не виконано нормативу щодо працевлаштування інвалідів у 2024 році у кількості, визначеній чинним законодавством, Тернопільським обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів нараховано відповідачу адміністративно-господарські санкції за 1 нестворене робоче місце в сумі 96511,59 грн.
У зв'язку з тим, що відповідач порушив терміни сплати адміністративно-господарських санкцій, відповідачу нараховано пеню в сумі 965,20 грн (а.с. 10)
Частинами першою та другою статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року №875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (далі - Закон №875-ХІІ) визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
У відповідності до статті 20 Закону № 875-ХІІ, підприємства, установи, організації, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації.
Частиною першою статті 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Частиною другою вказаної статті передбачено, що види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у частині 1 статті 239 Господарського кодексу України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.
Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у статті 20 Закону № 875-ХІІ.
Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Разом з тим, законом передбачено випадки, у яких суб'єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України (Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин).
Так, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Зі змісту частини другої статті 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).
Отже, суб'єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Тому у цій справі необхідно перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у не забезпеченні середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону № 875-ХІІ забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Згідно з частиною третьою статті 18 Закону №875-ХІІ підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За змістом статті 18-1 Закону № 875-ХІІ пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.
Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Відповідно до пункту 4 частини третьої статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року №5067-VІ "Про зайнятість населення" (набрав чинності з 01 січня 2013 року) роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).
Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Суд звертає увагу, що обов'язок підприємств подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів саме щомісяця був встановлений Законом України від 01 березня 1991 року № 803-XII "Про зайнятість населення", який втратив чинність 01 січня 2013 року, а тому до спірних правовідносин не застосовується.
Отже, з 01 січня 2013 року періодичність подання звітів 3-ПН не була регламентована законом.
Вказане питання врегульоване з прийняттям Порядку подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 (далі - Наказ № 316).
Згідно з Наказом № 316 форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Наказ № 316 набрав чинності 12 липня 2013 року, а тому з цієї дати встановлено обов'язок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії.
Відповідачем 21.03.2024 прийнято наказ №2-к, яким виділено та створено робоче місце для працевлаштування інваліда.
До Тернопільського обласного центру зайнятості протягом 2024 року (25.03.2024) відповідач подавав статистичну звітність за формою №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" для працевлаштування осіб з інвалідністю.
Листом Кременецької філії Тернопільського обласного центру зайнятості №15-2/288 від 27.05.2024 підтверджено актуальність станом на 26.05.2024 вакансії для осіб з інвалідністю у ПП «ІВ-Ком».
Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.
Така правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17, від 11.09.2020 у справі № 440/2010/19 та від 03.08.2023 у справі №120/4975/22.
Доказів безпідставної відмови інвалідам, які самостійно зверталися до відповідача з метою працевлаштування у даному випадку позивачем не надано, а судом не здобуто.
Відтак, з урахуванням неведеного, суд приходить до висновку, що відповідач вжив усіх залежних від нього передбачених законодавством заходів для недопущення господарського правопорушення.
Системний зміст наведених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані:
- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
- надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування інвалідів інформацію у порядку, передбаченому Законом №5067-VI та Наказом № 316;
- звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом № 875-ХІІ та Порядком № 70;
- у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
Водночас, закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.
Законом № 875-ХІІ також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.
З огляду на викладене, обов'язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми №3-ПН, що подається у порядку, визначеному наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013.
Згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 875-ХІІ до обов'язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.
Отже, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку сплатити адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або (1) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-ХІІ, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або (2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин, другої, третьої, п'ятої статті 19 Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за працевлаштування інвалідів.
Обов'язок працевлаштування інвалідів, головним чином, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для інвалідів на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення інвалідів до роботодавців, у яких наявні вакантні посади.
Фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу передбачені законодавством до суб'єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для інвалідів, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю.
Своєю чергою, до обов'язків роботодавця належить створення робочих місць для інвалідів, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування інвалідів, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості.
Додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов'язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.
Такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 20.05.2019 у справі №820/1889/17, від 13.07.2020 у справі № 804/4097/18 від 30.04.2020 у справі № 580/3311/19, від 03.08.2023 у справі №120/4975/22, від 22.08.2023 у справі № 120/2403/20-а.
У справі, що розглядається, судом установлено, що відповідачем протягом 2024 року подавалась до органів зайнятості інформація про попит на робочу силу (вакансії) за формою №3-ПН, а саме про наявність вакансій для осіб з інвалідністю, що підтверджується копією звітності про попит на робочу силу (вакансії).
При подачі звітів до центру зайнятості відповідач зазначив про наявні для інвалідів вакансії, а тому не може відповідати за ненаправлення уповноваженим органом необхідної кількості інвалідів. З огляду на це, у діях відповідача немає складу правопорушень, а отже й відсутні підстави для сплати адміністративно-господарських стягнень.
Адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону №875-ХІІ, за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин згідно з частиною першою статті 218 ГК України є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання. Відповідно до частини другої зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Звіт за формою 3-ПН є актом інформування органів працевлаштування про створені на підприємстві робочі місця для працевлаштування інвалідів і, водночас, запитом про направлення на підприємство інвалідів для працевлаштування.
З урахуванням того, що відповідач виконав вимоги Закону № 875-ХІІ щодо прийняття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, доказів того, що відповідач не створив робочі місця для осіб з інвалідністю, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавав державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, або несвоєчасно звітував Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивачем не надано. Відтак, суд приходить до висновку, що причини непрацевлаштування осіб з інвалідністю не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2024 році.
Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у справі № 120/7955/21-а у постанові від 06.03.2024.
Відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відтак, беручи до уваги вищевикладене, та оцінюючи наявні в матеріалах справи письмові докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Відповідно до положень п.1 ч.3 ст.132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
При вирішенні питання щодо розподілу витрат на професійну (правничу) допомогу суд, відповідно до положень ч.5, ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», ч.5 ст. 242 КАС України враховує висновки Верховного Суду щодо застосування норм права.
Так, відповідно до висновків Верховного Суду, які викладені у постанові від 15 травня 2018 року у справі №821/1594/17, вирішуючи питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд виходить з того, що компенсація таких витрат здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 КАС України, яка не обмежує розмір таких витрат.
За змістом статті 134 КАС України за результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Цей висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі №814/698/16.
Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
На підтвердження понесених витрат представником відповідача надано до суду наступні документи: договір про надання правової допомоги від 29.05.2025, розрахунок суми гонорару (вартості послуг) за надану правову допомогу, платіжну інструкцію №2027 від 06.06.2025, ордер.
Відповідно до ч. 5 ст. 134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, належить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.
Відповідно до розрахунку суми гонорару (вартості послуг) за надану правову допомогу адвокатом відповідача надані наступні послуги: надання консультацій - 1500 грн.; аналіз судової практики - 4000 грн.; написання відзиву- 9000 грн, оформлення додатків - 500, відтак усього 15000 грн.
Суд зазначає, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Тобто, суд оцінює рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи була їх сума обґрунтованою.
Дослідивши матеріали справи, надані представником відповідача на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн. письмові докази, суд дійшов висновку про неспівмірність заявлених до відшкодування коштів із розглядом даної справи.
Під час вирішення судом питання відшкодування витрат на правову допомогу, суд повинен дослідити відповідність наданих видів допомоги критеріям видів правової допомоги, визначених статтями 19, 20 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність". Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 14.11.2019 року у справі № 826/7375/18.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 01 вересня 2022 року у справі № 640/16093/21 зазначив, що суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим, суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.».
Суд зазначає, що консультація клієнта, а також оформлення додатків, фактично охоплюються виконаною роботою щодо складення відзиву, а затрачений адвокатом час на його складення - 9 год не є співмірним зі складністю справи, а тому не є такими, що належать до стягнення у повному заявленому розмірі.
Оцінюючи заявлені до відшкодування витрати на правничу допомогу, на предмет їх обгрунтованості та співмірності, суд приймає до уваги те, що переданий на вирішення суду спір є нескладним, з точки зору права, не потребує вивчення значної нормативно-правової бази, про що, зокрема, свідчить і те, що справа розглядалася за правилами спрощеного порядку, долучені до відзиву докази надані відповідачем, а не на адвокатський запит.
В той же час, суд приймає до уваги те, що у зв'язку з виникненням цього спору відповідач був змушений звертатися до суду, у зв'язку з чим йому надавалася правнича допомога, що підтверджується матеріалами справи.
З цих підстав, оцінивши у контексті названих процесуальним законом критеріїв співмірності зазначений відповідачем розмір витрат на оплату послуг адвоката, суд приходить до висновку про те, що обгрунтованим та співмірним із складністю цією справи є заявлений до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу у сумі 3000,00 грн.
З огляду на зазначене та згідно із ст.139 КАС України підтверджені судові витрати на професійну правову допомогу у розмірі 3000,00 грн. підлягають стягненню на користь відповідача за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
В задоволенні позову Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до приватного підприємства «ІВ-КОМ» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені відмовити.
Стягнути на користь приватного підприємства «ІВ-КОМ'за рахунок бюджетних асигнувань Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повне судове рішення складено 11 липня 2025 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- Тернопільське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (місцезнаходження: вул. Грушевського, 8, м. Тернопіль, Тернопільська обл., Тернопільський р-н, 46021, код ЄДРПОУ 14032334);
відповідач:
- Приватне підприємство "ІВ-КОМ" (місцезнаходження: вул. Шевченка, с. Підлісці, Кременецький р-н, Тернопільська обл., 47078, код ЄДРПОУ 36314076).
Головуючий суддя Грицюк Р.П.