Справа № 500/2592/25
10 липня 2025 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Грицюка Р.П., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:
- визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови у внесенні змін у довідку про проходження позивачем військової служби та участь у бойових діях з 19.11.1981 по 29.04.1983 в Демократичній Республіці Афганістан;
- зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 внести зміни в довідку (шляхом видачі нової довідки) про проходження позивачем військової служби та участь у бойових діях з 19.11.1981 по 29.04.1983 в Демократичній Республіці Афганістан;
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 на користь позивача моральну шкоду в розмірі 50000 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що проходив військову службу в складі діючої армії в період бойових дій в Республіці Афганістан під час виконання інтернаціонального обов'язку. Для отримання пенсії звернувся до відповідача із заявою про видачу йому довідки, яка підтверджує зазначені обставини. Однак відповідач у виданій за зверненням позивача довідці від 23.10.2024 зазначив період участі позивача у бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан з 19.07.1982 по 29.04.1983, що не відповідає фактичним обставинам і суперечить попередньо виданій відповідачем довідці від 08.06.1990 №4/220 про участь позивача у бойових діях з 19.11.1981 по 29.04.1983 на території Демократичної Республіці Афганістан.
На звернення позивача про усунення порушень його прав від 11.03.2025 шляхом зазначення фактичного періоду його участі у бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан з 19.11.1981 по 29.04.1983, відповідач листом від 11.03.2025 №1764 відмовив, мотивуючи відсутністю таких відомостей у архівах Міністерства оборони України.
Позивач зазначив, що такі дії відповідача вважає протиправними, оскільки вони порушують його конституційне право на належне пенсійне забезпечення.
Ухвалою суду від 12.05.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження у порядку письмового провадження без виклику сторін.
У відзиві на позовну заяву відповідач, заперечуючи позовні вимоги, зазначає, що відомості про участь у бойових діях позивача отримані на підставі військово-облікових документів, зокрема, первинної облікової картки, вторинної облікової картки, облікової картки учасника бойових дій, книги реєстру обліку учасників бойових дій, списку на видачу посвідчень учасників бойових дій.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення з наступних підстав.
Встановлено, що ОСОБА_1 має статус учасника бойових дій, про що свідчить відповідний дублікат посвідчення серії НОМЕР_1 (а.с. 7).
Довідкою ІНФОРМАЦІЯ_3 №4/220 від 08.06.1990 стверджено, що ОСОБА_1 з 19.11.1981 по 29.04.1983 проходив службу в Демократичній Республіці Афганістан у військовій частині НОМЕР_2 і має право на пільги. Підставою для видачі довідки був військовий квиток серії НОМЕР_3 . (а.с. 9)
Позивач звернувся до відповідача із заявою, у якій просив видати йому довідку для органів Пенсійного фонду України про те, що під час проходження військової служби він приймав участь в бойових діях на території Республіки Афганістан. На вказане звернення позивачеві надано довідку №212 від 23.10.2024 про період участі у бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан з 19.07.1982 по 29.04.1983. (а.с. 8 зворот)
Не погодившись з такими відомостями, позивач 11.03.2025 звернувся до відповідача із заявою про зазначення фактичного періоду його участі у бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан з 19.11.1981 по 29.04.1983 відповідно до довідки ІНФОРМАЦІЯ_3 №4/220 від 08.06.1990.
Відповідач листом №1764 від 11.03.2025 відмовив позивачу у внесенні змін до виданої довідки, мотивуючи відсутністю таких відомостей у архівах Міністерства оборони України, а із наявних у відповідача облікових даних неможливо встановити конкретні дати і кількість днів перебування позивача у Демократичній Республіці Афганістан. (а.с. 7 зворот)
Оцінюючи правомірність дій відповідача суд виходить з наступного.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1994 року № 63 "Про організацію заходів щодо застосування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" Афганістан визнано державою, на території якої з квітня 1978 року до грудня 1989 року велися бойові дії.
Відповідно до п.2 ч.1 ч.6 Закону України від 22 жовтня 1993 роук №3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" учасниками бойових дій визнаються учасники бойових дій на території інших країн - військовослужбовці Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР (включаючи військових та технічних спеціалістів і радників), працівники відповідних категорій, які за рішенням Уряду колишнього Союзу РСР проходили службу, працювали чи перебували у відрядженні в державах, де в цей період велися бойові дії, і брали участь у бойових діях чи забезпеченні бойової діяльності військ (флотів).
Постановою Центрального Комітету КПРС та Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1983 року № 59-27 "Про пільги військовослужбовцям, робітникам та службовцям, що знаходяться у складі обмеженого контингенту радянських військ на території Демократичної Республіки Афганістан, та їхнім сім'ям" було передбачено зараховувати до вислуги років для призначення пенсії, один місяць служби за три місяці час служби на території Демократичної Республіки Афганістан військовослужбовцям, що прослужили встановлений строк служби в цій країні, а тим, хто отримав поранення, контузії, каліцтво або захворювання незалежно від строку служби, і час безперервного перебування у зв'язку з цим на лікуванні в лікувальних закладах.
Відповідно до пункту 6 Порядку підтвердження наявного стажу роботи для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 637 від 12.08.1993, для підтвердження військової служби, служби цивільного захисту, служби в органах державної безпеки, розвідувальних органах, Держспецзв'язку приймаються:
військові квитки;
довідки військових комісаріатів, військових частин і установ системи Міноборони, МВС, МНС, Мінінфраструктури, СБУ, Служби зовнішньої розвідки, ДПС, Управління державної охорони, Держспецзв'язку, Держприкордонслужби, ДПтС, ДСНС;
довідки архівних і військово-лікувальних установ.
Військова служба у складі діючої армії в період бойових дій, в тому числі під час виконання інтернаціонального обов'язку, зараховується до трудового стажу на підставі довідок військових комісаріатів, які видаються в порядку, що визначається Міноборони (додаток № 2).
Згідно з додатком 2, у довідці про проходження військової служби в складі діючої армії в період бойових дій під час виконання інтернаціонального обов'язку для зарахування зазначеної служби до трудового стажу для призначення пенсії на пільгових умовах повинно бути зазначено загальну кількість років, місяців і днів.
Стаття 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органу владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, що певною мірою відображають принципи адміністративної процедури і повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб'єкта, встановлюючи чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тому вирішуючи справу стосовно правомірності дій, вчинених відповідачем, що є суб'єктом владних повноважень, суд зобов'язаний перевірити, чи здійснені такі дії на підставі закону, в межах повноважень, безсторонньо та добросовісно.
З наданої відповідачем довідки від 23.10.2024 і листа - відмови від 11.03.2025 слідує, що відповідач не заперечує факту проходження позивачем військової служби у складі діючої армії в період бойових дій під час виконання інтернаціонального обов'язку в Республіці Афганістан в період з 19.07.1982 по 29.04.1983.
У листі відповідача від 11.03.2025 йдеться про те, що для видачі позивачеві довідки, передбаченої Постановою №637, для подачі органам Пенсійного фонду щодо іншого періоду проходження військової служби на території Республіки Афганістан, на даний час немає законних підстав, оскільки у ІНФОРМАЦІЯ_4 відсутні відомості про точний період перебування позивача та його участь у бойових діях в Демократичній Республіці Афганістан.
Згідно з частиною 1 статті 6 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Справа в адміністративному суді може бути порушена за наявності між сторонами публічно-правового спору, оскільки в розумінні статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод (стаття 2, пункт 1 частини 1 статті 17 КАС України).
Із наведених норм права випливає, що позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень. Проте ці рішення, дія або бездіяльність повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин.
Адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення, вчинення дій чи бездіяльності суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав.
Судовий захист прав і свобод людини й громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини й громадянина. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право.
Доводи відповідача про те, що довідка ІНФОРМАЦІЯ_3 №4/220 від 08.06.1990 про проходження ОСОБА_1 з 19.11.1981 по 29.04.1983 військової служби в Демократичній Республіці Афганістан у військовій частині НОМЕР_2 на підставі військового квитка серії НОМЕР_3 не є належними та допустимими доказами на підтвердження факту проходження позивачем військової служби в період бойових дій, суд оцінює критично з огляду на наступне.
У відзиві на позовну заяву відповідач, заперечуючи позовні вимоги, зазначає, що відомості про участь у бойових діях позивача отримані на підставі військово-облікових документів, зокрема, первинної облікової картки № НОМЕР_4 . У той же час, оцінюючи зазначений запис, суд зазначає про очевидне внесення виправлення у дату початку проходження позивачем військової служби у військовій частині НОМЕР_2 з 19.11.1981 на 19.07.1982.
Натомість, інформація про участь ОСОБА_1 у бойових діях у складі військової частини НОМЕР_2 з 19.11.1981 по 29.04.1983 стверджується долученою до відзиву відповідачем вторинною обліковою карткою № НОМЕР_5 .
Аналізуючи спірну довідку ІНФОРМАЦІЯ_3 №4/220 від 08.06.1990, суд звертає увагу, що вона містить усі необхідні реквізити, зокрема, дату видачі, номер, підписи військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_5 і начальника 4 відділу, печатку. З її змісту можливо встановити, що позивач перебував і проходив службу на території Республіки Афганістан у військовій частині НОМЕР_2 з 19.11.1981 по 29.04.1983. Довідка не містить описок, виправлень чи підтирань у датах перебування позивача на території Республіки Афганістан.
Крім іншого, позивачем стверджено про проходження військової служби у складі військової частини НОМЕР_2 на території Республіки Афганістан у спірний період у позовній заяві до суду і такі доводи підтверджуються також долученими відповідачем доказами, зокрема, вторинною обліковою карткою ОСОБА_1 № НОМЕР_5 .
Відсутність підтвердженої зазначеною довідкою від 08.06.1990 інформації у архівах відповідача, не спростовує її відомостей про проходження позивачем служби на території Республіки Афганістан, зокрема, у військовій частині НОМЕР_2 з 19.11.1981 по 29.04.1983.
У адміністративному судочинстві тягар доведення покладається на відповідача (суб'єкта владних повноважень), а не на позивача, коли йдеться про протиправність рішення, дії чи бездіяльності цього суб'єкта. Тобто, відповідач повинен довести, що його рішення, дію чи бездіяльність були законними.
Учасники розгляду справи відіграють ключову роль у доказуванні, тому що між позивачем і відповідачем розподіляється обов'язок доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, установлених ст. 78 КАС (ч. 1 ст. 77 КАС). В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.
Отже, позивачем доведено належними і допустимими доказами період проходження військової служби на території Демократичної Республіки Афганістан з 19.11.1981 по 29.04.1983, зважаючи на надання суду довідки ІНФОРМАЦІЯ_3 №4/220 від 08.06.1990 і вторинної облікової картки ОСОБА_1 № НОМЕР_5 .
Натомість, відповідачем не тільки не доведено власні висновки про проходження ОСОБА_1 військової служби на території Демократичної Республіки Афганістан в інший період, але й також не спростовано будь-якими доказами на предмет недостовірності чи недопустимості долученого позивачем письмового доказу - довідки ІНФОРМАЦІЯ_3 №4/220 від 08.06.1990.
Доводи відповідача суд розцінює критично і вважає їх такими, що протирічать наведеним вище правовим нормам, оскільки лише вказані ним обставини не можуть слугувати підставою для відмови позивачу у видачі довідки про те, що він проходив військову службу в складі діючої армії в період бойових дій в Демократичній Республіці Афганістан під час виконання інтернаціонального обов'язку відповідно до оцінених судом письмових документів.
У контексті наведеного судом враховується, що відповідно до п. 4, 10 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про, зокрема, визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
За правилами ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Зі змісту наведених норм випливає, що втручанням у дискреційні повноваження суб'єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов'язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб'єкта владних повноважень.
Тобто законодавець передбачив обов'язок суду змусити суб'єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.
У постанові Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 461/2579/17 викладено правові позиції про те, що «Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Таким чином, дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом».
В пункті 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 року №3-рп/2003, вказано: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)».
Як зазначено вище, до повноважень відповідача належить встановлення періоду проходження особами військової служби та перевірка таких обставин доказами. При отриманні додаткових чи нових відомостей відповідач не позбавлений можливості уточнити вказаний період.
Враховуючи, встановлені судом обставини та наведені норми законодавства України, у тому числі зміну правового регулювання під час розгляду справи, суд вважає, що ефективним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправним відмови відповідача у видачі довідки про проходження ОСОБА_1 військової служби на території Демократичної Республіки Афганістан з 19.11.1981 по 29.04.1983 та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача від 11.03.2025 про надання довідки щодо проходження військової служби та участь у бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан із урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині цього рішення.
Щодо позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне.
В позовній заяві позивачем зазначено, що діями відповідача йому спричинена моральна шкода, яку він оцінює в 50000 гривень.
Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналіз статті 23 Цивільного кодексу України дозволяє зробити висновок, що за загальним правилом підставою виникнення зобов'язання про компенсацію моральної шкоди є завдання моральної шкоди іншій особі. Зобов'язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.
Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 Цивільного кодексу України).
Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Ними передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є необхідною, однак не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які підлягають доведенню у відповідних спорах. Підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала. Обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із цих складових є підставою для відмови у задоволенні позову.
Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв'язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (постанова Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17).
В деліктних правовідносинах саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіювача шкоди та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.
Аналогічна позиція викладена у пункті 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.95 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" в якому зазначено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Позивач обмежився лише загальними посиланнями на незаконність дій відповідачів та завдання йому моральної шкоди, не довівши належними, допустимими та достовірними доказами факту наявності такої шкоди, наявності його душевних страждання, причинного зв'язку між протиправними діями відповідача та завданням такої шкоди.
Крім того, позивач визначив розмір моральної шкоди у сумі 50000 грн, що полягає у тому числі у позбавленні можливості отримати пенсію.
Суд зауважує, що відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди урегульовано статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Поняття «збитки» включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.
Тобто, у розмірі фактичних збитків може бути відшкодована матеріальна (майнова), а не моральна, і позивачем вимог про відшкодування майнової шкоди не заявлено.
При цьому, суд зазначає, що сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди. Крім того, визнання судом протиправними дій відповідача не стосується меж застосування пенсійного законодавства, у той час як моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09 грудня 1994 року, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
З огляду на наведене, позовні вимоги у частині стягнення моральної шкоди до задоволення не підлягають. Відтак, позовні вимоги слід задовольнити частково.
Розподіл судових витрат за наслідками розгляду даної справи не здійснюється, оскільки позивач звільнений від плати судового збору відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».
Керуючись статтями 86, 94, 158-163, 167, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги задовольнити частково.
Визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови у видачі довідки про проходження ОСОБА_1 військової служби та участь у бойових діях з 19.11.1981 по 29.04.1983 на території Демократичної Республіки Афганістан, що оформлена листом від 11.03.2025 №1764.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_2 повторно розглянути заяву позивача від 11.03.2025 про видачу довідки щодо проходження військової служби та участь у бойових діях із урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині цього рішення.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Згідно із статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повне судове рішення складено 10 липня 2025 року.
Реквізити учасників справи:
позивач:
- ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_6 );
відповідач:
- ІНФОРМАЦІЯ_2 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ).
Головуючий суддя Грицюк Р.П.