01 липня 2025 року
м. Київ
cправа № 914/1883/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
прокуратури - Круш Т. О.,
відповідачів - Єрмоленко Є. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.03.2025 (судді: Бонк Т. Б. - головуючий, Бойко С. М., Якімець Г. Г.) і рішення Господарського суду Львівської області від 18.11.2024 (суддя Мороз Н. В.) у справі
за позовом керівника Галицької окружної прокуратури міста Львова
до Львівської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріон-Експорт"
про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, державного акта та скасування державної реєстрації речових прав,
1. Короткий зміст позовних вимог і підстав позову
1.1. У серпні 2022 року керівник Галицької окружної прокуратури міста Львова (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави до Львівської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Оріон-Експорт" (далі - ТОВ "Оріон-Експорт") про (1) визнання незаконним і скасування рішення Брюховицької селищної ради від 27.12.2001 № 124 "Про продаж у власність ТОВ "Оріон-Експорт" земельної ділянки площею 1,15 га для будівництва та обслуговування бази відпочинку на вул. Лікарській, 4"; (2) визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.03.2002, укладеного між Брюховицькою селищною радою та ТОВ "Оріон-Експорт", зареєстрованого в реєстрі за № 1891; (3) визнання недійсним державного акта на право власності на землю від 06.06.2002 серії ЛВ № 028964, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності за № 5; (4) скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ТОВ "Оріон-Експорт" на земельну ділянку площею 1,15 га, кадастровий номер 4610166300:06:001:0954, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2082778546101, з одночасним припиненням речового права.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані обставинами незаконної передачі у власність вказаному товариству спірної земельної ділянки. Зокрема, за доводами прокурора, оскаржуване рішення Брюховицької селищної ради від 27.12.2001 № 124 та укладений на його підставі договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14.03.2002 прийняте в порушення статей 4, 74 Земельного кодексу України та Указу Президента України від 19.01.1999 № 32/39 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" (в редакції від 09.03.2000), оскільки вказана земельна ділянка вільна від забудови та розташована на землях рекреаційного призначення. Крім того, спірна земельна ділянка до моменту передачі її у власність ТОВ "Оріон-Експорт" перебувала у користуванні Львівського ліспаркгоспу та належала до державного лісового фонду Брюховицького лісництва у складі земельної ділянки площею 14,7 га.
1.3. ТОВ "Оріон-Експорт" у відзиві на позов заперечило проти його задоволення, посилаючись, зокрема, на правомірність набуття права власності на спірну земельну ділянку, яка належала до земель запасу та стверджуючи, що позбавлення його права власності на спірну земельну ділянку, якою він володіє понад 20 років, буде непропорційним втручанням у право приватної власності.
1.4. Також від ТОВ "Оріон-Експорт" надійшла заява про застосування позовної давності до заявлених прокурором вимог.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Справа господарськими судами розглядалася неодноразово.
2.2. За результатами нового розгляду справи, рішенням Господарського суду Львівської області від 18.11.2024 в позові відмовлено повністю.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що на момент прийняття оспорюваного рішення земельна ділянка відносилась до земель запасу щодо яких не діяла заборона відчуження в силу приписів статті 4 Земельного кодексу України, а доводи прокурора щодо приналежності такої земельної ділянки на момент прийняття рішення ради до земель рекреаційного призначення не підтверджуються матеріалами справи. Щодо відповідності оспорюваного рішення вимогам Указу Президента України від 19.01.1999 № 32/39 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення", то місцевий господарський суд зазначив, що на час прийняття оспорюваного рішення існував інший Указ Президента України від 12.07.1995 № 608/95 "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності". Таким чином, місцевий господарський суд констатував, що хоча Брюховицька селищна рада й прийняла оспорюване рішення не у відповідності до Указу Президента України від 19.01.1999 № 32/39, однак це не виключає того, що селищна рада мала право та можливість відчужувати земельні ділянки, на яких не було об'єктів нерухомого майна на момент прийняття оспорюваного рішення на підставі іншого Указу Президента України за аналогічною процедурою. Тобто порушення, допущені радою при прийнятті оспорюваного рішення не можуть мати наслідком його недійсність.
2.3. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 25.03.2025 рішення Господарського суду Львівської області від 18.11.2024 змінено шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови. Резолютивну частину рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку та змінюючи мотиви судового рішення про відмову у позові, суд апеляційної інстанції виходив із того, що прокурор обрав у цій справі неефективний спосіб захисту, який не призведе до відновлення володіння, користування або розпорядження земельною ділянкою, а обрання позивачем неналежного/неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, заступник керівника Львівської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 18.11.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.03.2025 у цій справі та постановити рішення, яким позов задовольнити повністю.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на положення пунктів 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, по-перше, застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні статей 16, 21, 393 Цивільного кодексу України, статей 152, 155 Земельного кодексу України без урахування висновків про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, від 04.04.2018 у справі № 361/2965/15, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/17, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14, від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14, від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17, від 12.03.2021 у справі № 927/1206/21, від 09.11.2021 у справі № 542/1403/17, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18. По-друге, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статей 2, 4, 74, 80 Земельного кодексу України, пунктів 2, 3, 6 Указу у поєднанні з практикою застосування Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в частині відповідності загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у подібних правовідносинах.
3.2. ТОВ "Оріон-Експорт" у відзиві на касаційну скаргу не погоджується з її доводами, просить залишити без змін оскаржені рішення та постанову у справі, а касаційну скаргу - без задоволення як необґрунтовану та безпідставну.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установив суд апеляційної інстанції, предметом позову у цій справі є вимоги прокурора, заявлені в інтересах держави до Львівської міської ради та ТОВ "Оріон-Експорт" про визнання незаконним і скасування рішення Брюховицької селищної ради від 27.12.2001 № 124 "Про продаж у власність ТОВ "Оріон-Експорт" земельної ділянки площею 1,15 га для будівництва та обслуговування бази відпочинку на вул. Лікарській, 4"; визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 14.03.2002, укладеного між Брюховицькою селищною радою та ТОВ "Оріон-Експорт"; визнання недійсним державного акта на право власності на землю від 06.06.2002 серії ЛВ № 028964, зареєстрованого в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності за № 5; скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права приватної власності ТОВ "Оріон-Експорт" на земельну ділянку площею 1,15 га, кадастровий номер 4610166300:06:001:0954, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2082778546101, з одночасним припиненням речового права. Як на підставу позову прокурор посилався на обставини незаконного вибуття спірної земельної ділянки з комунальної власності.
4.3. Рішенням суду першої інстанції в позові відмовлено за необґрунтованістю та безпідставністю.
4.4. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції змінив мотиви судового рішення про відмову у позові, поклавши в основу постанови висновки про обрання прокурором у цій справі неефективного способу захисту, який не призведе до поновлення прав, відновлення володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою, натомість обрання позивачем неналежного/неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.
4.5. Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій про відмову у позові, прокурор звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до положень частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
4.6. Верховний Суд, переглянувши оскаржені судові рішення у межах доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.
4.7. Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (пункти 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Верховний Суд зазначає, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, то такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності. Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність - це можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з погляду зору статті 13 Конвенції.
Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Проте засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).
Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).
Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що зазвичай, суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 та інших.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.
Обрання способу захисту - це прерогатива позивача. Водночас свобода в обрані способу захисту передбачає й несення позивачем ризику відмови в задоволенні позовних вимог у зв'язку із неналежністю чи неефективністю заявленого захисту. Вказане узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду про те, що обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 , від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи. Зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням, а можливість його скасування не дозволить позивачу ефективно відновити володіння відповідною земельною ділянкою (пункт 8.13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21; пункт 9.67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2022 у справі № 483/448/20, пункт 180 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21).
Ці ж висновки підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 143).
Таким чином, у вказаних постановах наразі викладено останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду в питанні неефективності такого способу захисту права місцевої територіальної громади, як визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, яке вичерпало свою дію виконанням, а саме шляхом укладення відповідного договору.
Водночас згідно з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, визнання недійсним державного акта не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку.
Державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути невирішеним (пункт 5.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).
Оскаржуване рішення Брюховицької селищної ради від 27.12.2001 № 124 вичерпало свою дію виконанням (на підставі рішення ради укладено оспорюваний договір купівлі-продажу земельної ділянки від 15.03.2002, видано державний акт на право власності на земельну ділянку). Звідси визнання цього рішення недійсним, а також державного акта не поновить порушене право або законний інтерес, за захистом якого прокурор звернувся до суду з цим позовом, що правомірно було враховано судом апеляційної інстанції.
Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що відповідно до статей 215, 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об'єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини 5 статті 216 Цивільного кодексу України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80 - 82 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).
Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України. Аналогічний висновок сформульовано в пункті 5.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.
Уточнюючи висновок, викладений в пункті 5.29 постанови від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц виснувала про те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 Цивільного кодексу України).
Водночас об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в пункті 48 постанови від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 сформулювала висновок про те, що позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).
Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб'єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04.09.2018 у справі № 915/127/18, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19.
Обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
Згідно з частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.
Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.
При цьому Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
4.8. Переглядаючи справу в апеляційному порядку та змінюючи мотиви судового рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний господарський суд виходив із неефективності обраного прокурором способу захисту прав держави, зокрема, з огляду на заявлення вимоги про визнання недійсним оспорюваного правочину без поєднання з вимогою про застосування наслідків недійсності правочину шляхом повернення спірної земельної ділянки), що цілком відповідає останній правовій позиції, викладеній в постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц і в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.05.2023 у справі № 905/77/21, яку (правову позицію) на підставі частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України врахував апеляційний господарський суд при вирішенні цього господарського спору, про що свідчить зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.
Прокурором у наведеному випадку заявлені позовні вимоги шляхом визначення способів захисту, не пов'язаних з вчиненням особами, які визначені прокурором як відповідачі, відповідних дій (повернення об'єкта, звільнення тощо), що підтвердять відновлення порушених прав чи інтересів держави без необхідності ще одного звернення до суду, які вони не можуть вчинити самостійно без вирішення таких шляхів в якості заявлених позовних вимог тільки судом. У справі, яка розглядається, мета прокурора спрямована на відновлення власником (територіальною громадою) володіння, користування та розпорядження спірною земельною ділянкою, проте обраний ним спосіб захисту не зможе забезпечити і гарантувати відновлення порушеного права (не призведе до повернення земельної ділянки територіальній громаді), а тому не спроможний надати ефективний захист таких прав, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
4.9. Враховуючи викладене у цій постанові, проаналізувавши правові висновки щодо застосування норм права, які, на думку прокурора, не було враховано судом апеляційної інстанції у цій справі, Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається, не суперечить висновкам, викладеним у справах, на які посилається скаржник, а обраний позивачем спосіб захисту цивільного права у поєднанні зі сформульованими прокурором позовними вимогами не покликаний на їх відновлення належним чином, а саме на те, щоб спірна земельна ділянка була повернута у комунальну власність. Разом із тим, колегія суддів зазначає, що висновки стосовно належності та ефективності способу захисту у кожній вказаній прокурором справі зроблені Верховним Судом на основі аналізу як змісту спірних правовідносин, так і встановлених фактичних обставин кожної справи. До того ж, як уже зазначалося, суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Крім того, нерелевантність застосування до спірних правовідносин у цій справі висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 зумовлена тим, що суди попередніх інстанцій в зазначеній справі встановили відсутність укладення договору оренди земельної ділянки, чим власне і пояснюється ефективність визнання незаконним та скасування рішення ради про передачу земельної ділянки в оренду, яке (рішення) не вичерпало своєї дії виконанням.
4.10. Таким чином, Верховний Суд констатує, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася під час касаційного провадження.
4.11. Разом із тим, колегія суддів визнає необґрунтованими посилання прокурора як на підставу касаційного оскарження на положення пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України - відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 2, 4, 74, 80 Земельного кодексу України, пунктів 2, 3, 6 Указу у поєднанні з практикою застосування Першого протоколу до Конвенції в частині відповідності загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у подібних правовідносинах.
Так, при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 23.05.2023 у справі № 910/10442/21, від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.
Водночас у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 12.09.2023 у справі № 916/1828/22, від 30.05.2023 у справі № 918/707/22, від 18.05.2023 у справі № 927/1177/21, від 04.04.2023 у справі № 902/311/22.
Оскільки у наведеному випадку підставою для відмови у позові суд апеляційної інстанції визначив обрання прокурором неефективного способу захисту прав територіальної громади, тому у Верховного Суду немає підстав для формування висновків щодо застосування наведених скаржником у касаційній скарзі норм права у подібних правовідносинах.
Водночас, зважаючи на те, що обрання позивачем неефективного способу захисту прав є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові, то висновки судів та, відповідно, аргументи прокурора, які стосуються суті спору, не беруться Верховним Судом до уваги, оскільки неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
4.12. Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови й з цієї підстави.
5. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
5.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
5.2. Отже, враховуючи викладене, оскаржена у справі постанова підлягає залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.
6. Розподіл судових витрат
6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційну скаргу заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Постанову Західного апеляційного господарського суду від 25.03.2025 у справі № 914/1883/22 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак