65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"03" липня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/1573/13
Господарський суд Одеської області у складі головуючої судді Демченко Т.І.
при секретарі судового засідання Волковій Ю.О.
за участі представників сторін:
від позивача: не з'явився;
від скаржника: Чехлов Ю.В.
від ДВС: Малога Д.А.
розглянувши скаргу Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» на дії (бездіяльність) старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. у справі №916/1573/13
За позовом: Публічного акціонерного товариства "ОДЕСЬКА ТЕЦ"
до: Комунального підприємства "Теплопостачання міста Одеси",
про стягнення 194 202 048,52 грн
установив:
Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.03.2014р. по справі №916/1573/13 позов публічного акціонерного товариства «Одеська ТЕЦ» до комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси» задоволено шляхом присудження до стягнення із відповідача суму основного боргу в розмірі - 210 890 918,66 грн., 3% річних в сумі - 2 584 255,05 грн, штрафу 7% у розмірі - 14 762 364,30 грн, пені у розмірі - 7 301 032,27 грн, судового збору у розмірі - 68 820,00 грн.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 13.05.2014р. рішення господарського суду Одеської області від 19.03.2014р. було змінено, шляхом викладення резолютивної частини в наступній редакції: позов задовольнити частково, стягнути із відповідача основний борг у розмірі 210 890 918,66 грн., 3% річних у розмірі 2584255,05грн., пеню у розмірі 7 301 032,27 грн., судовий збір у розмірі 68 820,00 грн., в решті вимог відмовлено.
19.05.2014р. господарським судом було видано наказ про примусове виконання судового рішення.
23.05.2025 до суду від Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» надійшла скарга на дії (бездіяльність) державного виконавця, в якій скаржник просить суд визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. щодо не зняття арешту з коштів КП “Теплопостачання міста Одеси», що накладений на підставі постанови про арешт коштів боржника від 20.11.2014 по виконавчому провадженню №45122980 та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.10.2014 по ВП № 45122980, зобов'язати старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. або іншого державного виконавця зазначеного відділу винести постанови про зняття арешту з майна та коштів Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» по ВП № 45122980 та направити примірники цих постанов також на адресу АТ КБ “ПриватБанк», АТ АБ “Укргазбанк», РСЦ ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях та ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області для виконання, а також зобов'язати старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. або іншого державного виконавця зазначеного відділу вчинити дії щодо реєстрації припинення обтяження майна (рухомого, нерухомого) Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» по ВП № 45122980 шляхом внесення до відповідних Державних реєстрів запису про їх припинення.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.05.2025 зазначена скарга у справі № 916/1573/13 передана на розгляд судді Демченко Т.І.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 28.05.2025 прийнято та призначено до розгляду у судовому засіданні скаргу Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» на дії (бездіяльність) державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України у справі №916/1573/13.
05.06.2025 до Господарського суду Одеської області від Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮУ надійшли письмові пояснення відповідно до яких, департамент просить суд відмовити в повному обсязі у задоволенні скарги Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» на дії (бездіяльність) старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. по справі №916/1573/13.
Дослідивши матеріали скарги на дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та матеріали справи, господарський суд встановив наступне.
20.10.2014 на підставі наказу Господарського суду Одеської області від 19.05.2014 року по справі № 916/1573/13 державним виконавцем ВПВР ДВС України відкрито виконавче провадження № 45122980.
20.10.2014 головний державний виконавець ВПВР ДВС України по ВП № 45122980 виніс постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
20.11.2014 головний державний виконавець ВПВР ДВС України по ВП № 45122980 виніс постанову про арешт коштів боржника.
18.08.2021 на підставі п. 2 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження», головний державний виконавець ВПВР ДДВС МЮ України виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № 45122980 (ідентифікатор для повного доступу до інформації про виконавче провадження: В8Б802АД8Д00), в зв'язку із затвердженням ухвалою господарського суду Одеської області від 13.08.2021 по справі № 916/1573/13, укладеної між КП «ТМО» та ПАТ «Одеська ТЕЦ» мирової угоди.
18.08.2021 державний виконавець ВПВР ДДВС МЮ України виніс постанову про стягнення виконавчого збору по виконавчому провадженню № 45122980, яку направив для виконання до Другого Малиновського відділу ДВС у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
На виконання постанови ВПВР ДДВС МЮ України від 18.08.2021 по ВП № 45122980 про стягнення виконавчого збору, 06.09.2021 державний виконавець Другого Малиновського відділу ДВС у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) виніс постанову про відкриття ВП № 66704390 (ідентифікатор для повного доступу до інформації про виконавче провадження: А7В9501Г65ВБ).
У результаті оскарження зазначеної постанови про стягнення виконавчого збору, постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31.01.2024 по справі №420/14021/23 скасовано постанову Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 18.08.2021 року ВП №45122980 про стягнення виконавчого збору.
16.02.2024 старший державний виконавець ВПВР УЗПВР в Одеській області ПМУ Міністерства юстиції (м. Одеса) Пхіденко О.С. виніс постанову про закінчення виконавчого провадження № 66704390.
Як зазначає скаржник, необхідність у подальшому застосуванні арештів, накладених 20.10.2014 та 20.11.2014 на кошти та майно КП «ТМО» по ВП № 45122980 для забезпечення виконання судового рішення по справі № 916/1573/13 відсутня оскільки:
- заборгованість, яка була стягнута з КП «ТМО» на користь АТ «Одеська ТЕЦ» на підставі рішення Господарського суду Одеської області від 13.05.2014 у справі № 916/1573/13 відсутня, в зв'язку із завершенням процедури її врегулювання у відповідності до положень Закону України «Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії», що підтверджується листом АТ «Одеська ТЕЦ» від 28.10.2022 вих. № 13/05-1329 (копія додається);
- постанова Відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України від 18.08.2021 року ВП № 45122980 про стягнення виконавчого збору скасована.
Згідно відповідей з АТ КБ «ПриватБанк» та АТ АБ «Укргазбанк», а також отриманого витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (номер запису про обтяження: 7595265) вбачається, що обтяження з майна підприємства, які були застосовані в межах виконавчого провадження № 45122980, не скасовані в повному обсязі.
Крім того, згідно відповіді РСЦ ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях від 15.01.2025 №31/30/15-998-2025 та відповіді ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області від 14.01.2025 № Вих-474/10/31-25 на транспортних засобах КП «ТМО» рахується обтяження у вигляді арешту, накладеного на підставі постанови ВПВР ДВС України від 20.10.2014 року по ВП № 45122980.
Комунальне підприємство “Теплопостачання міста Одеси» звернулося до ВПВР ДДВС МЮ України з вимогами про винесення постанов про зняття арешту з коштів та майна КП «ТМО», що були накладені на підставі постанови про арешт коштів від 20.11.2014 та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.10.2014 по ВП № 45122980 та їх направлення до АТ КБ «Приватбанк», АТ АБ «Укргазбанк», РСЦ ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях та ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області для виконання та виключення з відповідних державних реєстрів записів про обтяження майна КП «ТМО», вжитих державною виконавчою службою у межах виконавчого провадження № 45122980.
Проте 13.05.2025 року на адресу КП “Теплопостачання міста Одеси» надійшла відповідь від 01.05.2025 за № 61658/5891-33-25/20.1 за підписом начальника Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Нещадима І.С. (виконавець листа старший державний виконавець Сніжинський Тарас Євгенович https://minjust.gov.ua/m/departament-derjavnoi-vikonavchoi-slujbi), відповідно до змісту якого вбачається, що у останнього відсутні підстави для зняття арешту з майна боржника оскільки у відділі відсутня інформація, щодо сплати виконавчого збору за постановою від 18.08.2021 № 45122980, а також з огляду на те, що ухвалою Верховного Суду від 02.04.2024 у справі № 420/14021/23, відкрито касаційне провадження по справі про оскарження постанови державного виконавця по стягненню виконавчого збору.
З наведених підстав КП “Теплопостачання міста Одеси» не погоджуючись із бездіяльністю Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо не звільнення з-під арешту коштів та майна боржника звернулось Господарського суду Одеської області зі скаргою на дії (бездіяльність) державного виконавця, в якій скаржник просить суд визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. щодо не зняття арешту з коштів КП “Теплопостачання міста Одеси», що накладений на підставі постанови про арешт коштів боржника від 20.11.2014 по виконавчому провадженню №45122980 та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.10.2014 по ВП № 45122980, зобов'язати старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. або іншого державного виконавця зазначеного відділу винести постанови про зняття арешту з майна та коштів Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» по ВП № 45122980 та направити примірники цих постанов також на адресу АТ КБ “ПриватБанк», АТ АБ “Укргазбанк», РСЦ ГСЦ МВС в Одеській, Миколаївській та Херсонській областях та ГУ Держпродспоживслужби в Одеській області для виконання, а також зобов'язати старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. або іншого державного виконавця зазначеного відділу вчинити дії щодо реєстрації припинення обтяження майна (рухомого, нерухомого) Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» по ВП № 45122980 шляхом внесення до відповідних Державних реєстрів запису про їх припинення.
Розглянувши матеріали поданої скарги та надані суду докази, господарський суд дійшов таких висновків.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Статтею 13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначено поняття обов'язковості судових рішень, яке полягає в тому, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами на всій території України.
Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, порядок, підстави та послідовність вчинення дій в межах якого визначається Законом України Про виконавче провадження.
Згідно до ст.3391 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
Приписами ст. 340 ГПК України встановлено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 342 ГПК України скарга розглядається у двадцятиденний строк з дня прийняття її до розгляду у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.
У виняткових випадках для належної підготовки справи до розгляду цей строк може бути продовжений не більше ніж на двадцять днів за вмотивованим клопотанням однієї зі сторін або за ініціативою суду.
Неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду.
Згідно з ч.ч. 1-2 ст. 74 Закону України Про виконавче провадження рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов'язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об'єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі відповідних виконавчих документів, зокрема, ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом.
Частиною першою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Згідно зі ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходами примусового виконання рішень є звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об'єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов'язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.
Приписами ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно п.п.1, 3 ч.2 ст.18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.
Судом встановлено, що заборгованість стягнута з КП “Теплопостачання міста Одеси» на користь АТ «Одеська ТЕЦ» відповідно до рішення Господарського суду Одеської області від 13.05.2014 у справі № 916/1573/13 відсутня, в зв'язку із завершенням процедури врегулювання заборгованості.
Крім того, постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31.01.2024 у справі № 420/14021/23 скасована постанова ВПВР ДДВС Міністерства юстиції України від 18.08.2021 року по ВП № 45122980 про стягнення виконавчого збору.
Щодо посилань на наявне касаційне оскарження постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31.01.2024 у справі № 420/14021/23 господарський суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 325 КАС України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення.
Згідно з ч.1 ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 02.04.2024 у справі №420/14021/23 відмовлено у задоволенні клопотання Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про зупинення виконання постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2024 року у справі № 420/14021/23 за позовом Комунального підприємства "Теплопостачання міста Одеси" до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса), Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними та скасування постанов.
Пунктом 9 частини 1 ст. 39 ЗУ «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі (крім іншого): фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 40 Закону України Про виконавче провадження у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв'язку із закінченням виконавчого провадження. Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна.
Відповідно до ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження» підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є:
1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом;
2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника;
3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах;
4) наявність письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв'язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням;
5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно;
6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову;
7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника;
8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову;
9) підстави, передбачені пунктом 1-2 та підпунктом 2 пункту 10-4 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону;
10) отримання виконавцем від Державного концерну «Укроборонпром», акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну «Укроборонпром», державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну «Укроборонпром» або на момент припинення Державного концерну «Укроборонпром» було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності».
У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду.
У постанові Верховного Суду 03 листопада 2021 року в справа №161/14034/20 (провадження № 61-1980св21) міститься висновок про те, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню. Водночас, у випадку повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов'язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.
У постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі №645/6694/15 сформовано висновок, за змістом якого постанова про зняття арешту виноситься виконавцем не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою статті 59 цього Закону, та надсилається в той самий день органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.
Перелік підстав для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є вичерпним і встановленим у частині 4 статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».
Водночас, у разі повного виконання виконавчого документа та сплати витрат, пов'язаних з його примусовим виконанням, підстави для збереження чинності арешту майна боржника відсутні.
Із встановлених судом при розгляді цієї скарги обставин убачається, що станом на цей час закінчене виконавче провадження № 45122980, в зв'язку із затвердженням ухвалою господарського суду Одеської області від 13.08.2021 по справі № 916/1573/13, укладеної між КП «ТМО» та ПАТ «Одеська ТЕЦ» мирової угоди. При цьому, виконавче провадження № 45122980 про стягнення виконавчого збору закінчено на підставі п. 5 ч. 1 ст. 39 ЗУ «Про виконавче провадження» у зв'язку з прийняттям постанови П'ятого апеляційного адміністративного суду від 31.01.2024 по справі № 420/14021/23.
У той же час, Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України не надав жодних доказів, які б спростували доводи скаржника про відсутність заборгованості за виконавчим провадженням № 45122980, як в частині заборгованості, так і в частині виконавчих зборів.
Відтак, Державною виконавчою службою не доведено наявності правових підстав та доцільності збереження арешту, накладеного на підставі постанови про арешт коштів боржника від 20.11.2014 по ВП № 45122980 та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.10.2014 по ВП № 45122980.
У постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі №2-356/12, від 03 листопада 2021 року у справі №161/14034/20, від 22 грудня 2021 року у справі №645/6694/15, Верховний суд прийшов до висновку, що бездіяльність державного виконавця щодо незняття арешту з майна є триваючим правопорушенням, а тому оскаржується в будь-який час шляхом подання скарги в порядку, передбаченому ГПК. Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Щодо посилання державного виконавця на відсутність законодавчих підстав для скасування арештів, то суд зазначає, що згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка кореспондується зі статтею 11 Господарського процесуального кодексу України суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» від 23.10.1991, «Федоренко проти України» від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття майно, а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як наявне майно, так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого права власності (пункт 74 Рішення ЄСПЛ від 2 березня 2005 року у справі Von Мaltzan and others v. Germany), ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту.
Суд зазначає, що застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
В рішенні у справі «Федоренко проти України» від 01.06.2006 Європейський суд з прав людини визначив основні критерії, згідно з якими необхідно оцінювати дотримання вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у справах, що стосуються втручання в майнові права особи:
- чи мало місце втручання у майно в розумінні Конвенції;
- чи було втручання законним в контексті положень національного законодавства;
- чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволення інтересів суспільства;
- чи було втручання у право власності справедливим, тобто чи було дотримано «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.
Подібні висновки щодо застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містять рішення у справах «Стретч проти Сполученого Королівства», «Рисовський проти України», «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Спорронг та Льонротт проти Швеції», «Беєлер проти Італії», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» тощо.
Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 квітня 2023 року у справі № Б26/16-10 (904/959/21).
Згідно зі статтею 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків, встановлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Наведені норми визначають непорушність права власності (в тому числі приватної) та неможливість позбавлення чи обмеження особи у здійсненні нею права власності.
Зазначені приписи покладають на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовчої діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на кошти боржника, за умови відсутності відомостей щодо виконавчого провадження, майнових претензій зі сторони стягувача є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Отже, суд вважає, що відмова в скасуванні арешту, накладеного на кошти боржника, за виконаними та закінченими виконавчими провадженнями, є порушенням прав, гарантованих Першим Протоколом, оскільки така бездіяльність державного органу не ґрунтується на нормах закону та не переслідує легітимної мети, спрямованої на захист інтересів суспільства, окремої особи чи держави, порушує баланс інтересів суспільства та особи, якій певні права було гарантовано законом.
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України» суд підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах «Беєлер проти Італії», «Онер'їлдіз проти Туреччини», «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», «Москаль проти Польщі»). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії» від 20.05.2010, «Тошкуце та інші проти Румунії» від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси («Онер'їлдіз проти Туреччини» та «Беєлер проти Італії»).
Таким чином, дії органу ДВС щодо відмови в скасуванні обтяжень вже по знищеному виконавчому провадженню з посиланням на відсутність інформації щодо сплати виконавчого збору за постановою, яка скасована та рішення набрало законної сили, не може бути правомірним виправданням відмови у реалізації фундаментального права особи мирно володіння своїм майном.
Висновок Європейського суду з прав людини, викладений у рішенні «Щокін проти України» від 14.10.2010, пунктом 56 якого, Європейський суд з прав людини, коментуючи можливість двозначного тлумачення норм матеріального права як на користь особи, так і на користь держави, вказав: «відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника».
З урахуванням викладеного суд дійшов висновку, що бездіяльність, проте не старшого державного виконавця Сніжинського Т.Є, який фактично є виконавцем листа, яким скаржнику надано відповідь, а Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, зокрема начальника або відповідних уповноважених осіб, суперечить ч. 4 ст. 40 та п. 2 ч. 4 ст. 59 Закону України «Про виконавче провадження», а також принципам законності, професіоналізму та ефективності.
У зв'язку з чим твердження боржника знайшли своє підтвердження, а скарга КП «ТМО» на бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України є законною, обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню в цій частині.
У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника) (ч.2 ст. 343 Господарського процесуального кодексу України).
При цьому господарський суд не вправі самостійно вчиняти ті чи інші дії, пов'язані із здійсненням виконавчого провадження, замість державного виконавця (наприклад, відкривати або закінчувати виконавче провадження), але може зобов'язати державного виконавця здійснити передбачені законом дії, від вчинення яких той безпідставно ухиляється.
Із встановлених судом обставин та режиму правового регулювання спірних відносин, у зв'язку із скасуванням постанови ВПВР ДДВС Міністерства юстиції України від 18.08.2021 року по ВП № 45122980 наявні підстави для зняття арешту з майна та коштів боржника.
Проте відповідальними особами відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України зазначені дії вчинені не були, що призвело до настання негативних наслідків для скаржника.
У відповідності до ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з вимогами ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.
Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує. Указана правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі №904/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
Згідно із ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Також у рішенні у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини в вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України»).
Положеннями ст. 343 ГПК України визначено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Таким чином, виходячи з встановлених обставин, з огляду на зазначені вище норми процесуального права, оцінюючи подані учасниками судового процесу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що в ході судового розгляду встановлені підстави для часткового задоволення скарги Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси».
Керуючись ст.ст.232, 234, 339, 342, 343 Господарського процесуального кодексу України, суд
постановив:
1. Скаргу Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» на дії (бездіяльність) старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сніжинського Т.Є. у справі №916/1573/13 - задовольнити частково.
2. Визнати неправомірною бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України щодо не зняття арешту з майна та коштів Комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси» (65029, м. Одеса, вул. Балківська, 1-Б, код ЄДРПОУ 34674102), що накладені на підставі постанови про арешт коштів боржника від 20.11.2014 по ВП № 45122980 та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.10.2014 по ВП № 45122980.
3. Зобов'язати Начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України або іншу уповноважену особу скасувати арешт майна та коштів Комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси» (65029, м. Одеса, вул. Балківська, 1-Б, код ЄДРПОУ 34674102) по ВП № 45122980.
4. Зобов'язати Начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України або іншу уповноважену особу вчинити дії щодо реєстрації припинення обтяження майна (рухомого, нерухомого) Комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси» (65029, м. Одеса, вул. Балківська, 1-Б, код ЄДРПОУ 34674102) по ВП № 45122980 шляхом внесення до відповідних Державних реєстрів запису про їх припинення.
Ухвала набрала законної сили у відповідності до ст.235 ГПК України та згідно ч.2 ст.254, п.26 ч.1 ст.255 ГПК України підлягає оскарженню в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Південно-Західного апеляційного господарського суду протягом десяти днів з дня її винесення.
Повну ухвалу складено та підписано 08.07.2025.
Суддя Т.І. Демченко