вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"23" червня 2025 р. Справа№ 910/6201/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Скрипки І.М.
суддів: Мальченко А.О.
Тищенко А.І.
при секретарі судового засідання Цікра А.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 23.06.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Укртелеком" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 (повний текст рішення підписано 07.03.2025)
у справі №910/6201/24 (суддя Літвінова М.Є.)
за позовом Акціонерного товариства "Укртелеком"
до Кабінету Міністрів України
про стягнення 341 807,63 грн,-
Короткий зміст позовних вимог
Акціонерне товариство "Укртелеком" в особі Київської міської філії акціонерного товариства "Укртелеком" (далі-позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі-відповідач) про стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах у розмірі 341 807,63 грн, з якої 339 305,15 - основна сума боргу, 832,66 грн - інфляційні витрати, 1 669,82 грн - 3 % річних.
Від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просив суд відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог, з огляду на наступне:
У зв'язку з виключенням статті 102 із Бюджетного кодексу України на підставі Закону № 293-1Х у Кабінету Міністрів України відсутній обов'язок щодо прийняття порядку з питань фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету; КМУ не може вчиняти певні дії, обов'язковість вчинення яких не встановлено законом, оскільки вказане суперечить конституційному принципу поділу влади та положенням статті 19 Конституції України; у БК України наведено відповідний перелік трансферів місцевим бюджетам (ч.1 ст. 97 БК України), які можуть бути передбаченими у Державному бюджету України; виконавчі органи сільських, селищних, міських рад у межах певної адміністративно-територіальної одиниці вирішують питання щодо надання компенсаційних виплат окремих категорій громадян у випадках передбачених законодавством, які виплачуються з місцевих бюджетів, що затверджуються відповідною радою органу місцевого самоврядування.
Від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, в якому останній не погоджується із доводами відповідача, оскільки належним представником у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації; на переконання позивача, якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем у спірних правовідносинах; позивач обґрунтовуючи заявлені вимоги, посилається на рішення Господарського суду Київської області від 12.09.2023 у справі №911/1951/23 та від 19.12.2023 у справі №911/1444/23, в яких встановлено, що Управління соціального захисту населення Виконавчого комітету Фастівської міської ради та Пристоличної сільської ради є неналежними відповідача. Крім того, на переконання позивача, відзив на позовну заяву підписано особою, повноваження якої не підтверджено належним чином, КМУ не зареєстрував електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі). Також, представник позивача просив суд залишити відзив на позовну заяву без розгляду, оскільки відповідачем пропущений строк для його подання та не долучено докази направлення даного відзиву позивачу.
Від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив на позовну заяву, відповідно яких відповідач заперечує проти доводів позивача, з огляду на те, що КМУ не є розпорядником бюджетних коштів у розумінні положень БК України, ЗУ «Про державний бюджет України»; на переконання відповідача, КМУ не здійснює безпосереднє відшкодування компенсаційних виплат окремим категоріям громадян, у зв'язку із відсутністю бюджетних асигнувань/видатків, та враховуючи п. 20-4 ч.1 ст. 91 БК України.
Крім того, представник відповідача вказав, що ухвала суду про відкриття провадження у справі №910/6201/24 лише 17.06.2024 була отримана департаментом забезпечення документообігу Секретаріату КМУ, а тому строк для подання відзиву на позовну заяву обчислюється з 18.06.2024; відзив на позов підписано уповноваженою особою - Мартинюк К.Е., яка діє від імені та в інтересах КМУ у судових органах у порядку самопредставництва; КМУ незареєстрований, як юридична особа публічного права та йому не присвоюємо код ЄДРПОУ, у зв'язку із цим відповідач позбавлений технічної можливості зареєструвати електронний кабінет у Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 у справі №910/6201/24 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Відмовляючи в позові, суд виходив з недоведеності та необґрунтованості заявлених позовних вимог.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач 18.03.2025 (документ сформований в системі «Електронний суд» 18.03.2025) звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.
Скаржник вважає оскаржуване рішення не обґрунтованим, прийнятим з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, на підставі нез'ясованих обставин, що мають значення для справи, при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до наступного:
суд не визначив належного відповідача й безпідставно відмовив у задоволенні позову;
проігнорував чинні рішення у справах № 911/1951/23 та № 911/1444/23, якими встановлено, що саме Кабінет Міністрів України слід вважати належним відповідачем;
не врахував правових висновків Верховного Суду з аналогічних правовідносин, висновків Конституційного Суду України, практики ЄСПЛ;
порушив процесуальні строки та принцип розумності строків, допустив інші процесуальні порушення при розгляді справи, які призвели до неправильного вирішення справи;
не дотримався вимог статей 80, 236, 237, 238 ГПК України щодо змісту й обґрунтування рішення (відсутні мотиви відхилення доказів і правових аргументів Позивача, не наведено чіткої правової оцінки тощо).
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2025 апеляційну скаргу передано на розгляд судді Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Мальченко А.О., Тищенко А.І.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2025 залишено апеляційну скаргу без руху з підстав неподання доказів надсилання копії апеляційної скарги разом з додатками відповідачу - Кабінету Міністрів України у паперовій формі листом з описом вкладення.
21.03.2025 (документ сформований в системі «Електронний суд» 21.03.2025) через підсистему «Електронний суд» представником апелянта подано заяву про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої долучено докази надсилання копії апеляційної скарги разом з додатками відповідачу - Кабінету Міністрів України у паперовій формі листом з описом вкладення (сканкопія опису вкладення в цінний лист №1750000126724 з відміткою пошти про відправлення 21.03.2025, сканкопія поштової накладної АТ «Укрпошта» №1750000126724 від 21.03.2025 та сканкопія фіскального чеку АТ «Укрпошта» №179 від 21.03.2025).
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.03.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Укртелеком" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 у справі №910/6201/24, справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 19.05.2025.
Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції, з метою повного, всебічного та об'єктивного дослідження фактичних обставин справи, по справі оголошувалась перерва, останній раз на 23.06.2025.
Під час апеляційного перегляду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній заперечував доводи апеляційної скарги позивача, просив її відхилити, оскаржуване рішення залишити без змін.
Від позивача надійшли заперечення на відзив відповідача на апеляційну скаргу, в яких позивач не погоджується з доводами відповідача, наполягає на доводах своєї апеляційної скарги.
Явка представників сторін
Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції 23.06.2025 підтримав апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просив її задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції 23.06.2025 заперечував проти доводів позивача, вкладених в апеляційній скарзі, просив її відхилити з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу.
В судовому засіданні 23.06.2025 відповідно до ст. 240, 283 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Акціонерне товариство «Укртелеком» в особі Київської міської філії акціонерного товариства «Укртелеком», як оператор телекомунікації, на виконання вимог законодавчих актів надає телекомунікаційні послуги на пільгових умовах категоріям споживачів, які мають на це право.
Згідно з частиною 3 статті 63 Закону України «Про телекомунікації» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) телекомунікаційні послуги споживачам, які мають установлені законодавством України пільги з їх оплати, надаються операторами, провайдерами телекомунікацій відповідно до законодавства України.
Відповідно до пункту 63 «Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг», затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 295 від 11.04.2012 року, установлені законами пільги з оплати послуг надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня пред'явлення ним документа, що підтверджує право на пільги.
Відповідно до Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про охорону дитинства» та ін. передбачено право окремих категорій громадян на пільги з оплати послуг зв'язку. Згідно положень вказаних Законів фінансування витрат, пов'язаних з реалізацією Законів про соціальний захист, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, а не за власні кошти позивача.
Вказані норми законів закріплюють реалізацію державних гарантій певним категоріям громадян та є нормами прямої дії: безумовний обов'язок оператора телекомунікаційних послуг надавати пільгові послуги зв'язку визначеним категоріям громадян кореспондує безумовний обов'язок держави в особі її органів відшкодувати такі пільги.
Законодавство України не передбачає обов'язковості укладення договору про відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян, оскільки зобов'язання сторін у даній справі виникають безпосередньо із законів України і не залежать від їх бажання (відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.01.2020 у справі № 911/1165/19).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач надавав телекомунікаційні послуги на пільгових умовах особам, які проживають на території Пристоличної територіальної громади та мешканцям Фастівської територіальної громади.
На підтвердження наданих послуг Пристоличній територіальній громаді, позивач долучив розрахунки видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг з оплати послуг зв'язку, та акт звіряння розрахунків за період з 01.01.2021 по 31.12.2022, станом на 30.12.2023 на суму 12 837,78 грн.
Також, товариством надано документи, що підтверджують надання телекомунікаційних послуг мешканцям Фастівської територіальної громади, а саме: розрахунки видатків на відшкодування витрат, пов'язаних з наданням пільг з оплати послуг зв'язку та акт звіряння розрахунків за період з 01.01.2022 по 31.12.2022, станом на 14.03.2024 на суму 326 467,37 грн.
Загальна сума наданих товариством вказаних послуг за період з 01.01.2021 по 31.12.2022 становить 339 305,15 грн, обов'язок по відшкодуванню яких, за твердженням позивача, покладено на відповідача.
Як вбачається із матеріалів справи, позивач скерував на адресу відповідача листами 2434-ВИХ-KV-82С000-2023 21.12.2023 та № 371-ВИХ-KV-82С000-2024 від 14.03.2024 про відшкодування витрат за надані послуги зв'язку на пільгових умовах мешканцям Пристоличної територіальної громади за період з 01.01.2021 по 31.12.2022 на суму 12 837,78 грн. та мешканцям Фастівської територіальної громади за період з 01.01.2022 по 31.12.2022 на суму 326 467,37 грн., з відповідними документами за спірний період. На підтвердження відправлення даних листів, позивач долучив описи вкладень у лист та витяги із сайту АТ «Укрпошта» за трекінгами №0505143511590 та №0503823758059, відповідно до яких, 02.01.2024 та 18.03.2024 уповноважений представник КМУ отримав вище вказані документи.
На переконання товариства, відповідач зобов'язаний компенсувати позивачу вартість послуг зв'язку, наданих пільговим категоріям громадян Пристоличної та Фастівської територіальних громад, у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги - до 09.01.2024 та до 25.03.2024 включно.
Разом з тим, Міністерство соціальної політики України надало відповідь на звернення позивача, яка викладена у листах № 841/0/290-24/56 від 15.03.2024 та № 1463/0/290-24/56 від 24.04.2024, про те, що відповідно до пункту 20-4 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України із 01.01.2017 фінансування витрат, пов'язаних наданням пільг з оплати послуг зв'язку, віднесено до видатків місцевих бюджетів, що можуть проводитися з усіх місцевих бюджетів. Крім того, міністерство зазначило, що за результатами реалізації реформи децентралізації влади громадянам було надано розширені повноваження щодо визначення політики на місцевому рівні. Також, з метою забезпечення виконання органами місцевого самоврядування розширених повноважень було змінено систему оподаткування, що дало змогу спрямувати до місцевих бюджетів суттєвий додатковий фінансовий ресурс, та за інформацією Мінфіну в 2023 році на відшкодування витрат за надання пільг з оплати послуг зв'язку з місцевих бюджетів було спрямовано близько 39,4 млн гривень. У зв'язку із цим, міністерство акцентує увагу на тому, що питання відшкодування цих витрат мають розглядати відповідні місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування за рахунок коштів, виділених на цю мету з відповідних місцевих бюджетів. Як вбачається із вищезгаданих листів, під час прийняття рішення щодо виділення з місцевих бюджетів коштів на відповіді програми і заходи місцеві органи самостійно визначають обсяги необхідних видатків та порядок їх використання, а тому питання відшкодування витрат за надання пільг з оплати послуг зв'язку окремим категоріям громадян має бути вирішено відповідно до законодавства за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Позивач стверджує, що відповідач всупереч вимог чинного законодавства, не виконує своїх зобов'язань щодо відшкодування витрат, які понесені позивачем в результаті надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах, що і стало підставою для звернення останнього з даним позовом до суду. Крім того, позивач просив суд стягнути із відповідача інфляційні витрати в розмірі 832,66 грн та 3 % річних у розмірі 1 669,82 грн.
Відповідач заперечив проти задоволення заявлених позовних вимог, з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
У відповідності до ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
При цьому колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін (рішення Суду у справі «Трофимчук проти України» no.4241/03 від 28.10.2010).
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що рішення суду, яке переглядається, підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматись від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно зі статтями 525, 526 та 530 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Пунктами 1, 6 статті 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту тощо.
Правові засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначено Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії".
Статтею 19 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" встановлено, що виключно законами України визначаються пільги щодо оплати житлово-комунальних, транспортних послуг і послуг зв'язку та критерії їх надання. Державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України № 1101 від 24.12.2019 року затверджено «Порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для виплати деяких видів допомог, компенсацій, грошового забезпечення та оплати послуг окремим категоріям населення» (далі - Порядок № 1101).
Порядок № 1101 визначає механізм використання коштів, передбачених у загальному фонді державного бюджету Мінсоцполітики за програмою «Виплата деяких видів допомог, компенсацій, грошового забезпечення та оплата послуг окремим категоріям населення» (далі - бюджетні кошти).
Слід зазначити, що даний Порядок розповсюджується на спірні правовідносини, оскільки передбачає процедуру компенсації витрат на послуги, які надаються окремим категоріям громадян, що мають встановлені законодавством пільги, в тому числі й на послуги зв'язку.
Пунктами 2, 3 Порядку № 1101 (у редакції, чинній у спірний період) визначено, що головним розпорядником бюджетних коштів та відповідальним виконавцем бюджетної програми є Мінсоцполітики. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є: структурні підрозділи з питань соціального захисту населення обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій; структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві та м. Севастополі держадміністрацій, виконавчі органи міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад, центри з нарахування та здійснення соціальних виплат, які відповідають вимогам пункту 47 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України.
Відповідно до пункту 5 Порядку № 1101 розподіл бюджетних коштів за напрямами, зазначеними у пункті 4 цього Порядку, здійснюється головним розпорядником бюджетних коштів за пропозиціями регіональних органів соціального захисту населення на підставі поданих структурними підрозділами з питань соціального захисту населення за встановленими формою та строками Мінсоцполітики даних, сформованих виходячи з прогнозної кількості отримувачів допомог, компенсацій, грошового забезпечення та оплати послуг, кількості малих групових будинків та дітей, які перебувають в них, установлених розмірів відповідних виплат, а також з урахуванням необхідності виконання бюджетних зобов'язань минулих років, узятих на облік в органах Казначейства, у разі їх відповідності паспорту бюджетної програми.
Регіональні органи соціального захисту населення узагальнюють отримані від структурних підрозділів з питань соціального захисту населення заявки та не пізніше ніж протягом двох робочих днів подають Мінсоцполітики узагальнену заявку за встановленою ним формою в розрізі адміністративно-територіальних одиниць, за якими Мінсоцполітики не пізніше ніж протягом трьох робочих днів перераховує бюджетні кошти регіональним органам соціального захисту населення.
Крім того, з метою удосконалення обліку осіб, які мають право на пільги за соціальною ознакою, Кабінет Міністрів України постановою від 29.01.2003 року №117 затвердив «Положення про Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги» (далі - Положення № 117).
Відповідно до пункту 3 Положення № 117 (у редакції, чинній у спірний період) структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві та Севастополі держадміністрацій (військових адміністрацій), виконавчих органів з питань соціального захисту населення міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад/органи Пенсійного фонду України (далі - уповноважені органи) організовують збирання, систематизацію і зберігання зазначеної в пункті 2 цього Положення інформації та забезпечують її автоматизоване використання для розрахунку розміру пільг та їх виплати.
Наказом Міністерства соціальної політики України від 30.12.2020 року № 868 затверджені «Методичні рекомендації з розроблення положень про структурні підрозділи з питань соціального захисту населення місцевих державних адміністрацій» (Рекомендації 1) та «Методичні рекомендації щодо організації та забезпечення діяльності територіальної громади у сферах соціального захисту населення та захисту прав дітей» (Рекомендації 2).
Зокрема, пункту 4.1. розділу 4 «Методичних рекомендацій з розроблення положень про структурні підрозділи з питань соціального захисту населення місцевих державних адміністрацій», передбачено, що структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районної, районної у мм. Києві та Севастополі державної адміністрації (далі - місцевий структурний підрозділ соціального захисту населення) утворюється головою районної, районної у мм. Києві та Севастополі державної адміністрації, входить до складу місцевої державної адміністрації і в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці забезпечує виконання визначених для цього підрозділу завдань.
Отже, відповідно до вищезазначених нормативно-правових актів, уповноваженими органами, які здійснюють облік осіб, що мають право на пільги, збирають, систематизують і зберігають інформацію щодо зазначених осіб, а також забезпечують її автоматизоване використання для розрахунку розміру пільг та їх виплати, й ведуть Єдиний державний автоматизований реєстр осіб, які мають право на пільги, є структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчих органів з питань соціального захисту населення міських, районних у містах (у разі їх утворення) рад.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 20 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання. Розробка та виконання Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються на основі пріоритетності фінансування видатків для забезпечення надання державних соціальних гарантій.
Суд зазначає, що вищевказані накази діяли у період спірних правовідносин.
Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу регулюються Бюджетним кодексом України.
Згідно зі статтею 2 Бюджетного кодексу України видатки бюджету це кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 7 Бюджетного кодексу України одним з основних принципів Бюджетної системи України є принцип самостійності. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети.
Частиною 6 статті 48 Бюджетного кодексу України передбачено, що бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень.
Положеннями статті 30 Бюджетного кодексу України визначено, що видатки Державного бюджету України включають бюджетні призначення, встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, що пов'язані з реалізацією державних програм, перелік яких визначено статтею 87 цього Кодексу.
Відповідно до пункту 9 статті 87 Бюджетного кодексу України до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України, належать видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення, в тому числі на державні програми соціальної допомоги.
За змістом положень законів, що передбачають надання пільг відповідним категоріям населення, право на пільгове отримання послуг зв'язку відповідних категорій населення і кореспондуючий такому праву обов'язок позивача з надання відповідних телекомунікаційних послуг.
Відповідно до положень статті 83 цього Кодексу, видатки, визначені п.1 частини 1 статті 82 цього Кодексу, здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України. Видатки, визначені пунктами 2 і 3 частини 1 статті 82 цього Кодексу здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у тому числі трансфертів з Державного бюджету України.
Згідно ч. 1 ст. 84 БК України, відповідні органи державної влади забезпечують здійснення видатків, визначених п.1 частини 1 статті 82 цього Кодексу
Місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад забезпечують здійснення видатків, визначених пунктами 2 і 3 частини першої статті 82 цього Кодексу (ч.2 ст. 84 БК України).
Частинами 1-2 ст. 85 БК України передбачено, що держава може передати органам місцевого самоврядування право на здійснення видатків лише за умови відповідної передачі фінансових ресурсів у вигляді закріплених за відповідними бюджетами загальнодержавних податків і зборів або їх частки, а також трансфертів з Державного бюджету України. Місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад зобов'язані забезпечити здійснення видатків, визначених пунктами 2 і 3 частини першої статті 82 цього Кодексу, з відповідних місцевих бюджетів з додержанням розподілу цих видатків між бюджетами, визначеного статтями 89-91 цього Кодексу та законом про Державний бюджет України.
Як визначено пунктом 20-4 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать, зокрема, видатки на пільги з послуг зв'язку, інші передбачені законодавством пільги, що надаються ветеранам війни; особам, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; постраждалим учасникам Революції Гідності; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; ветеранам праці; жертвам нацистських переслідувань; ветеранам військової служби; ветеранам органів внутрішніх справ; ветеранам Національної поліції; ветеранам податкової міліції; ветеранам державної пожежної охорони; ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби; ветеранам служби цивільного захисту; ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; вдовам (вдівцям) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, ветеранів служби цивільного захисту та ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; особам, звільненим з військової служби, які стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби; особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю та особам, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше одного супроводжуючого); реабілітованим громадянам, які стали особами з інвалідністю внаслідок репресій або є пенсіонерами; громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; дружинам (чоловікам) та опікунам (на час опікунства) дітей померлих громадян, смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою; багатодітним сім'ям, дитячим будинкам сімейного типу та прийомним сім'ям, в яких не менше року проживають відповідно троє або більше дітей, а також сім'ям (крім багатодітних сімей), в яких не менше року проживають троє і більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку чи піклування.
Тобто, держава, на виконання функції з соціального захисту населення, встановила певним категоріям осіб пільги з оплати послуг зв'язку та взяла на себе зобов'язання компенсувати втрати доходу провайдерів, операторів телекомунікаційних послуг, понесені ними внаслідок надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям споживачів.
Таким чином, бюджетне законодавство України відносить витрати на пільги з послуг зв'язку до видатків місцевих бюджетів, у зв'язку із цим встановлено безумовний обов'язок оператора телекомунікації надавати пільги визначеним категоріям громадян, що кореспондує безумовний обов'язок держави в особі її органів відшкодувати такі пільги.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 924/781/17.
Нормами ч.2 ст.218 ГК України та ч.2 ст.617 ЦК України визначено, що відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо у залежність від видатків бюджету (рішення від 20.03.2002 №5-рп/2002, від 17.03.2004 №7-рп/2004, від 01.12.2004 №20-рп/2004, від 09.07.2007 №6-рп/2007). Зокрема, у п.3.2 рішення від 09.07.2007 р. № 6-рп/2007 Конституційний Суд України наголосив, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Згідно з практикою ЄСПЛ, держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (рішення від 08.11.2005 у справі "Кечко проти України").
У рішеннях ЄСПЛ від 18.10.2005 у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" та від 30.11.2004 у справі "Бакалов проти України" також зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавались позивачем не за власною ініціативою, а на виконання імперативних законодавчих вказівок щодо цього. Як наслідок, уповноважений на те державою орган - відповідач у справі, в силу закону, має відшкодувати такі витрати позивачу за рахунок бюджетних коштів.
Згідно ч.6 ст.48 БК України, бюджетні зобов'язання щодо виплати субсидій, допомоги, пільг з оплати спожитих житлово-комунальних послуг та послуг зв'язку (в частині абонентної плати за користування квартирним телефоном), компенсацій громадянам з бюджету, на що згідно із законами України мають право відповідні категорії громадян, обліковуються Казначейством України незалежно від визначених на цю мету бюджетних призначень. Зазначена норма є спеціальною по відношенню до загальних положень ч.ч.1-4 ст.48 БК України.
У даному випадку право позивача на отримання компенсації вартості телекомунікаційних послуг, наданих ним своїм абонентам пільговим категоріям споживачів, підлягає реалізації і захисту, незважаючи на те, що в місцевому бюджеті не були передбачені видатки на ці потреби, оскільки фінансові зобов'язання держави виникли із законодавства, яким унормовано надання соціальних пільг визначеним законодавчо особам, а також з нормативно-правових актів, якими встановлено порядок здійснення розрахунків з постачальниками, зокрема, телекомунікаційних послуг таким категоріям споживачів.
Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно положень ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Вказані положення ЦК кореспондуються з положеннями ст. 20 ГК України.
Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021у справі № 904/5726/19 у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що:
1) суд знає право;
2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін;
3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).
З огляду на вище викладене, місцевий господарський суд дійшов обгрунтованого висновку, що бюджетним законодавством передбачено, що відшкодування витрат за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян здійснюється за рахунок місцевого бюджету, а саме органом, головною функцією якого є реалізація державної політики в галузі соціального захисту окремих категорій населення.
Мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного позивачем в апеляційній скарзі
Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави (частина перша статті 2 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно із частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
Доводи апелянта про неврахування судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду, при відмові в позові без визначення належного Відповідача у справі, не ґрунтуються на матеріалах справи, оскільки виходячи зі змісту статей 1,26,28,34, 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» слідує, що виконавчі органи сільських, селищних, міських рад в межах певної адміністративно-територіальної одиниці вирішують питання щодо надання компенсаційних виплат окремих категорій громадян у випадках, передбачених законодавством, які виплачуються з місцевих бюджетів, що затверджуються відповідною радою органу місцевого самоврядування.
З посиланням на положення пункту 20-4 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України, враховуючи, що послуги зв'язку надавалися пільговим категоріям громадян Пристоличної та Фастівської територіальних громад, саме з місцевих бюджетів зазначених громад повинно здійснюватися видатки на відшкодування (компенсацію) відповідних послуг зв'язку, якщо не було передбачено фінансування відповідних видатків з бюджетів районного чи обласного рівня.
В даному випадку, положення пункту 20-4 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України, щодо належності видатків на пільги з послуг зв'язку до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, слід розуміти так, що до видатків Державного бюджету України на відповідний календарний рік, не належать видатки на компенсацію надання послуг зв'язку на пільгових умовах, а відтак Уряд не є належним відповідачем у цій справі, оскільки від його дій не залежить отримання позивачем належної компенсації за надані послуги.
З огляду на викладене, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові про стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах у розмірі 339 305,15 грн, та відповідно правильно відмовив у задоволенні позову в частині похідних вимог про стягнення 832,66 грн - інфляційних витрат та1 669,82 грн - 3 % річних.
Помилковими є посилання позивача на порушення судом принципу преюдиційності (ч.4 ст.75 ГПК України), ігнорування рішень Господарського суду Київської області та Північного апеляційного господарського суду у справах № 911/1951/23 та № 911/1444/23, якими встановлено, що саме Кабінет Міністрів України слід вважати належним відповідачем, виходячи з наступного.
Відповідно до ч.1 ст. 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв'язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.
Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку(ч.2).
Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування (ч.3).
Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч.4).
Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (ч.5).
Учасниками справ № 911/1951/23 та № 911/1444/23 були:
позивач - Акціонерне товариство "Укртелеком" в особі Київської міської філії акціонерного товариства "Укртелеком",
відповідачі: Пристолична сільська рада та Упарвління соціального захисту населення виконавчого комітету Фастівської міської ради,
предмет позову - стягнення заборгованості по витратах, понесених внаслідок надання телекомунікаційних послуг на пільгових умовах.
Кабінет Міністрів України не був учасником зазначених справ, про вказані рішення йому не було відомо, відповідно вони ним не оскаржувались.
Висновки у справах № 911/1951/23 та № 911/1444/23 зводяться до того, що згідно з підпунктом «є» пункту 9 частини 1 статті 87 Бюджетного кодексу України до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини 2 статті 671 цього Кодексу) належать видатки та інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
На час виникнення спірних правовідносин такий перелік не затверджений, що однак не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Виходячи з вказаних висновків у справах № 911/1951/23 та № 911/1444/23, можна стверджувати, що у разі відсутності переліка видатків на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, затвердженого Кабінетом Міністрів України, всі програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення повинні фінансуватися за рахунок Державного бюджету України.
Але такі твердження протирічать положенням пункту 20-4 частини першої статті 91 Бюджетного кодексу України щодо належності видатків на пільги з послуг зв'язку до видатків саме місцевих бюджетів.
Посилання апелянта на неврахування судом правових висновків Верховного Суду з аналогічних правовідносин (справи №922/1418/22, 916/2523/22, №916/429/23), висновків Конституційного Суду України, практики ЄСПЛ, колегією суддів відхиляються з огляду на те, що після виключення статті 102 з Бюджетного кодексу України на підставі Закону №293-1Х, у Кабінету Міністрів України відсутній обов'язок щодо прийняття порядку з питань фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету.
Отже, Уряд не може вчиняти дії, обов'язковість вчинення яких не встановлено Законом.
Щодо доводів позивача як на підставу скасування рішення суду, про те, що відповідач в порушення вимог ст.ст.6, 165, 178 Господарського процесуального кодексу України та ухвали від 07.06.2024 подав відзив на позовну заяву з порушенням вимог до форми та змісту, з пропуском встановленого судом строку, не направив його, з доданими документами всім учасникам справи та не зареєстрував електронний кабінет в системі «Електронний суд», а відзив на позов підписано особою, повноваження якої не підтверджено належним чином, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 1 статті 46 ГПК України унормовано, що сторони користуються рівними процесуальними правами.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункти 1, 3, 4 ч. 5 статті 13 Господарського процесуального кодексу України).
Частиною 2 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Статтею 42 Господарського процесуального кодексу України визначено, зокрема: учасники справи зобов'язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.
Згідно ч. 8 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі.
Частиною 4 ст. 166 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті.
У відповідності до ч.1 ст.113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.
Суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства (ч. ч. 1, 2 ст. 114 ГПК України).
Відповідно до статті 7 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Дія 97» проти України» зазначено, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів.
Представник відповідача зазначав, що ухвала суду про відкриття провадження у справі №910/6201/24 лише 17.06.2024 була отримана департаментом забезпечення документообігу Секретаріату КМУ, а тому строк для подання відзиву на позовну заяву обчислюється з 18.06.2024; відзив на позов підписано уповноваженою особою - Мартинюк К.Е., яка діє від імені та в інтересах КМУ у судових органах у порядку самопредставництва; КМУ незареєстрований, як юридична особа публічного права та йому не присвоєно код ЄДРПОУ, у зв'язку із цим відповідач позбавлений технічної можливості зареєструвати електронний кабінет у Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами.
Оскільки повноваження Мартинюк К.Е., яка діє від імені та в інтересах КМУ у судових органах у порядку самопредставництва, за підписом якої подано відзив на позовну заяву, підтверджуються інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських організацій (а.с 156-159, т.1),
копію відзиву на позовну заяву направлено на адресу позивача поштовим відправленням за накладною 0405354337711 від 02.07.2024 (а.с.160, т.1),
КМУ незареєстрований, як юридична особа публічного права та йому не присвоєно код ЄДРПОУ, у зв'язку із цим відповідач позбавлений технічної можливості зареєструвати електронний кабінет у Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі або її окремій підсистемі (модулі), що забезпечує обмін документами,
виходячи з предмету та підстав позову, місцевий господарський суд обґрунтовано прийняв до розгляду відзив на позовну заяву, з метою повного та всебічного з'ясування всіх обставин справи.
Посилання апелянта на порушення судом процесуальних строків та принципу розумності строків, інших процесуальних порушень при розгляді справи, не свідчать про помилковість висновків суду за результатами розгляду справи.
Доводи позивача про не дотримання судом вимог статей 80, 236, 237, 238 ГПК України щодо змісту й обґрунтування рішення (відсутні мотиви відхилення доказів і правових аргументів позивача, не наведено чіткої правової оцінки тощо), не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1-3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно зі статтею 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
З огляду на встановлені обставини справи та наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.
Доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції, а наявні в матеріалах справи докази свідчать про обґрунтованість викладених в оскаржуваному рішенні висновків суду.
При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04.11.1950) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" у рішенні від 18.07.2006 та у справі "Трофимчук проти України" у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не беруться до уваги, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують вірного по суті рішення суду, при ухваленні якого судом надано оцінку як кожному доказу окремо, так і в їх сукупності, вірно встановлено характер спірних правовідносин та в цілому правильно застосовані норми матеріального права, які їх регулюють.
Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з висновками суду першої інстанції про відмову в позові, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає, що у апеляційній скарзі не наведено достатніх та переконливих доводів, на підставі яких колегія суддів могла б дійти висновку про помилковість висновків суду першої інстанції.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29).
Статтею 276 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, доводи позивача (апелянта) суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі та не спростовують правильних висновків суду про відмову в позові.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст.129 ГПК України покладаються на апелянта.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, ст.ст. 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1.Апеляційну скаргу Акціонерного товариства "Укртелеком" на рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 у справі №910/6201/24 залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду міста Києва від 02.12.2024 у справі №910/6201/24 залишити без змін.
3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Акціонерне товариство "Укртелеком".
4. Матеріали справи №910/6201/24 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови підписано 10.07.2025.
Головуючий суддя І.М. Скрипка
Судді А.О. Мальченко
А.І. Тищенко