вул. Солом'янська, 2-а, м. Київ, 03110, тел./факс 0 (44) 284 15 77
e-mail: inbox@kas.gov.ua, inbox@kia.court.gov.ua, web: kas.gov.ua, код ЄДРПОУ 42258617
Унікальний номер справи № 757/24138/20-ц Головуючий у суді першої інстанції - Григоренко І.В.
Апеляційне провадження № 22-ц/824/9591/2025 Доповідач у суді апеляційної інстанції - Нежура В.А.
03 липня 2025 року Київський апеляційний суд у складі:
суддя-доповідач Нежура В.А.,
судді Верланов С.М., Невідома Т.О.,
секретар Цуран С.С.
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргуАкціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 червня 2024 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа Товариство з обмеженою компанією Фінансова компанія «Фінілон» про стягнення заборгованості,
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» (АТ КБ «ПриватБанк»), в якому просила суд стягнути з відповідача на її користь:
за рахунком № НОМЕР_1 залишок коштів на рахунку у розмірі 6 700,21 доларів США, пеню у розмірі 670,02 доларів США;
за договором № SAMDNWFD0070086328400 від 04.03.2014 року суму вкладу у розмірі 100,00 доларів США, 1 095,00 доларів США - пені у розмірі 3 % річних за кожний день прострочення на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 09.06.2019 року по 09.06.2020 року, 15,40 доларів США - 3 % річних за період з 24.04.2015 року по 09.06.2020 року;
стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати.
Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що ОСОБА_1 є клієнтом АТ КБ «ПриватБанк».
Навесні 2014 року рахунки позивача в АТ КБ «ПриватБанк» були безпідставно заблоковані банком, нарахування відсотків було припинено, чисельні звернення щодо розблокування рахунків та поновлення доступу до коштів банком проігноровані.
Вказує, що у квітні 2015 року позивачка звернулася до відповідача із заявою про закриття свого рахунку № НОМЕР_1 (заява від 15.04.2021 року, яка була отримана банком 21.04.2015), в якій просила перерахувати належні їй кошти у розмірі 6 700,21 доларів США на її рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк».
Крім того, позивачка повідомила банк про розірвання нею депозитного договору № SAMDNWFD0070086328400 від 04.03.2014 року та просила перевести вклад у розмірі 100,00 доларів США з нарахованими відсотками на її рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк».
Листами від 14.05.2015 року та від 02.06.2015 року банк відмовив позивачу у задоволенні її вимог.
Позивачка вважає, що припинення діяльності філії банку не впливає на обсяг зобов'язань банку відповідно до цивільного законодавства України.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 червня 2024 року позов задоволено частково.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 залишок коштів на рахунку № НОМЕР_1 у розмірі 6 700 (шість тисяч сімсот) доларів США 21 цент та пеню у розмірі 670 (шістсот сімдесят) доларів США 02 центи.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 зсуму вкладу за договором № SAMDNWFD0070086328400 від 04.03.2014 у розмірі 100 (сто) доларів США 00 центів; 3 % річних за період з 09.06.2017 по 09.06.2020 у розмірі 9 (дев'ять) доларів США 01 цент.
В іншій частині позову відмовлено.
Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» в дохід держави 1 989 (одну тисячу дев'ятсот вісімдесят дев'ять) грн 48 коп. у відшкодування витрат по сплаті судового збору.
Не погоджуючись із таким рішенням суду, відповідач АТ КБ «ПриватБанк» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невстановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 червня 2024 року в частині задоволених позовних вимог та постановити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що, з урахуванням укладання між ПАТ КБ ПРИВАТБАНК та ТОВ «ФК «ФІНІЛОН» Договору переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року та переведення боргу за зобов'язаннями Банку щодо виплати коштів за договором, який є предметом у даній справі, АТ КБ ПРИВАТБАНК на цей час не несе зобов'язань за таким договором, а ТОВ «ФК «ФІНІЛОН» є новим боржником за даним договором банківського вкладу.
Також вказує, що суд першої інстанції стягнув з Банку на користь позивачки 670,02 доларів США пені на підставі Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», однак при цьому не зазначив період стягнення пені, а тому неможливо перевірити правильність нарахування суми пені.
У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки ОСОБА_1 проти задоволення апеляційної скарги заперечив. Вказує, що рішення суду є законним і обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні.
У судовому засіданні у апеляційному суді представниця відповідача АТ КБ «ПриватБанк» - Кобзар Ю.Б. підтримала свою апеляційну скаргу, просила її задовольнити з викладених підстав.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час га місце розгляду справи повідомлені належним чином. Суд апеляційної інстанції визнав за можливе розглянути справу за відсутності осіб, які не з'явилися, оскільки їх неявка не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Встановлено, що ОСОБА_1 є клієнтом АТ КБ «ПриватБанк» та має в банку картковий рахунок № НОМЕР_1 .
04.03.2014 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір № SAMDNWFD0070086328400 вклад «Стандарт» строком до 04.09.2014 року включно, карта/рахунок, на який зараховується вклад № 26356624176197, сума вкладу 100,00 доларів США з нарахуванням 10 % річних (том 1, а. с. 24).
21.04.2015 року АТ КБ «ПриватБанк» отримало заяву ОСОБА_1 від 15.04.2015 року про закриття банківського рахунку № НОМЕР_1 та видачу залишку коштів на рахунку у розмірі 6 700,21 доларів США та розірвання депозитного договору № SAMDNWFD0070086328400 від 04.03.2014 року (а. с. 18, 19).
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має права на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За положеннями ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Відповідно до статті 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
За приписами ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Правова природа договору банківського вкладу розкрита законодавцем у ч. 1 ст. 1058 ЦК України.
Як визначено у ст. 1058 ЦК України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.
Згідно з частинами 1, 5, 6 ст. 1061 ЦК України, банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а невитребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти.
Отже, в силу ст. ст. 1058, 1061 ЦК України та умов укладеного сторонами договору банківського вкладу відповідач, крім суми вкладу, зобов'язаний виплатити позивачу нараховані на нього проценти.
За правилами ст. 1070 ЦК України за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує проценти, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка або законом. Сума процентів зараховується на рахунок клієнта у строки, встановлені договором, а якщо такі строки не встановлені договором, - зі спливом кожного кварталу. Проценти, передбачені частиною першою цієї статті, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.
Відповідно до ч. 1 ст. 1066 ЦК України, за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).
За визначенням, яке наведене у ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.
Як встановлено у ст. 1060 ЦК України, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).
З наведеною нормою кореспондується п. 1.2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 03.12.2003 року № 516 (надалі - Положення № 516), яким передбачено, що договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу (депозиту) на першу вимогу [вклад (депозит) на вимогу] або на умовах повернення вкладу (депозиту) зі спливом встановленого договором строку [строковий вклад (депозит)].
Згідно п. 2.4 Положення № 516, за договором банківського вкладу одна сторона (банк), що прийняла від іншої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові цю суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, установлених договором.
Статтею 1064 ЦК України встановлено, що укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом підтверджуються ощадною книжкою. В ощадній книжці вказуються найменування і місцезнаходження банку (його філії), номер рахунка за вкладом, а також усі грошові суми, зараховані на рахунок та списані з рахунка, а також залишок грошових коштів на рахунку на момент пред'явлення ощадної книжки у банк. Відомості про вклад, вказані в ощадній книжці, є підставою для розрахунків за вкладом між банком і вкладником. Видача банківського вкладу, виплата процентів за ним і виконання розпоряджень вкладника про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам здійснюються банком у разі пред'явлення ощадної книжки. Якщо ощадну книжку втрачено або приведено у непридатний для пред'явлення стан, банк за заявою вкладника видає йому нову ощадну книжку.
За приписами п. 1.4. Положення № 516 залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.
Згідно п. 3.3. Положення № 516, за договором банківського вкладу на вимогу банк зобов'язаний видати вклад або його частину та нараховані проценти на першу вимогу вкладника. За договором банківського строкового вкладу банк зобов'язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу. Повернення вкладникові банківського строкового вкладу (депозиту) та нарахованих процентів за цим вкладом на його вимогу до спливу строку або до настання інших обставин, визначених договором, можливе виключно у випадках, коли це передбачено умовами договору банківського строкового вкладу. У разі невиконання (неналежного виконання) банком вимоги вкладника про повернення вкладу (депозиту) або його частини (документ на переказ/заява про повернення коштів тощо) /далі - вимога/ банк зобов'язаний: прийняти вимогу шляхом проставлення на ній: дати отримання, підпису уповноваженої особи, відбитка штампа банку та видачі вкладнику письмового повідомлення про невиконання (неналежне виконання) цієї вимоги із зазначенням причини, дати взяття вимоги на облік, дати видачі повідомлення, прізвища, ім'я та по батькові уповноважених осіб і відбитка печатки банку; взяти вимогу на облік за відповідним позабалансовим рахунком. Банк зобов'язаний виконати вимогу відповідно до умов договору банківського вкладу. Після виконання вимоги банк списує вимогу з відповідного позабалансового рахунку.
Пунктом 3.4. Положення № 516 встановлено, що банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу (депозиту) у розмірі, який установлюється в договорі банківського вкладу. Якщо договором не встановлений розмір процентів, то банк зобов'язаний виплатити їх в розмірі облікової ставки Національного банку України. Банк має право змінити розмір процентів, які виплачуються на вклад (депозит) на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру процентів на вклад (депозит) на вимогу новий розмір процентів застосовується до вкладу (депозиту), унесеного до повідомлення вкладника про зменшення процентів, через один місяць з часу надсилання відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.
Отже, в даному випадку між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000733836296 від 04.03.2014 року, що також підтверджується банківськими виписками та довідкою банку. Крім того, АТ КБ «ПриватБанк» у відзиві також підтверджує факт укладення між ним та ОСОБА_1 депозитного договору № SAMDNWFD0070086328400, що є предметом спору у даній справі.
Як визначено у ч. 1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
За таких обставин факт укладення депозитного договору №SAMDNWFD0070086328400 між позивачем та відповідачем не підлягає доказуванню.
Крім того, судом встановлено та не заперечується відповідачем факт відкриття позивачу рахунку № НОМЕР_1 та факт існування залишку коштів на даному рахунку у розмірі 6 700,21 доларів США. Вказане підтверджується довідкою від 25.12.2023 року, витягом з електронного додатку від 29.05.2020 року, а також виписками з реєстру меморіального ордеру від 18.11.2014 року, наданими представником відповідача, як доказ переведення боргу від АТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «ФІНІЛОН» (том 1, а. с. 51; том 2, а. с. 19).
Частиною 1 ст. 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
Згідно з частинами 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
АТ КБ «ПриватБанк» не надало суду жодних належних і допустимих доказів того, що воно виконало зобов'язання перед ОСОБА_1 .
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» про стягнення суми вкладу за договором банківського вкладу SAMDNWFD0070086328400 від 04.03.2014 у розмірі 100,00 доларів США та стягнення залишку коштів на рахунку № НОМЕР_1 у розмірі 6 700,21 доларів США, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Правильними є також висновки суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 за договором № SAMDNWFD0070086328400 від 04.03.2014 року 3% річних у розмірі 15,40 доларів США за період з 24.04.2015 року по 09.06.2020 року.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У пунктах 44 та 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц зроблено висновок, що «стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення».
Згідно зі ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Відповідно до ч. 1 ст. 533 ЦК України, грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Отже, гривня, як національна валюта вважається єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом із тим ч. 2 ст. 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У пункті 28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц (провадження 14-68цс18) міститься висновок про те, що «за змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій кореспондує обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц викладено висновок щодо виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, відповідно до якого як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому, з огляду на положення частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України, належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме в тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування трьох відсотків річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. При обчисленні трьох відсотків річних за основу має братися прострочена сума, визначена в договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Отже, цей висновок стосується можливості виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті та нарахування трьох відсотків річних, визначених ст. 625 ЦК України, які входять до складу грошового зобов'язання та мають компенсаційний характер, в іноземній валюті.
Позивачка просила суд стягнути 3 % річних, які розраховані нею, виходячи із суми вкладу за договором, за період з 24.04.2015 (закінчення строку договору) по 09.06.2020 (дата подачі позову).
Разом з тим, АТ КБ «ПриватБанк» у відзиві на заяву про збільшення позовних вимог просило застосувати строк позовної давності до позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3% річних.
Поняття позовної давності законодавець розкрив у ст. 256 ЦК України, яка визначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно ч. 3 та ч. 4 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі ст. 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.
Так, з позовом ОСОБА_1 звернулась до суду 09.06.2020, отже, вимоги про стягнення 3% річних підлягають задоволенню та обмежуються останніми трьома роками, які передували зверненню до суду з позовом.
Отже, позивачка має право на стягнення 3 % річних за період з 09.06.2017 по 09.06.2020 у розмірі 9,01 доларів США.
Згідно ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. Якщо вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.
Відтак, пеня, передбачена ч. 5 ст. 10 Закону «Про захист прав споживачів» застосовується в разі порушення виконання договірного зобов'язання на користь споживача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) викладено правову позицію про те, що пеня, передбачена ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов'язання на користь споживача, однак якщо між сторонами припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то з часу такого припинення ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини.
Відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК України, у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Тобто після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті ст. ст. 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов'язання.
Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, яке підтверджено судовим рішенням, застосовуються приписи ст. 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто, з моменту розірвання договору банківського вкладу пеня, відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», не нараховується.
Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16.06.2023 року у справі 757/37163/20-ц.
Ураховуючи те, що між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» припинено правовідносини з договору банківського вкладу, то положення ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується на спірні правовідносини.
Тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що пеня за договором в № SAMDNWFD0070086328400 від 04.03.2014, відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів», не нараховується, а позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
У своїй позовній заяві ОСОБА_1 , крім іншого, просила суд стягнути на її користь пеню за рахунком № НОМЕР_1 у розмірі 670,02 доларів США на підставі Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
Відповідно до п. 1. 24 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» переказ коштів - це рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.
Відповідно до п. 32.1. ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», банк, що обслуговує платника, та банк, що обслуговує отримувача, несуть перед платником та отримувачем відповідальність, пов'язану з проведенням переказу, відповідно до цього Закону та умов укладених між ними договорів.
Згідно п. 32.2. ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим Законом строків виконання доручення клієнта на переказ цей банк зобов'язаний сплатити платнику пеню у розмірі 0,1 відсотка суми простроченого платежу за кожний день прострочення, що не може перевищувати 10 відсотків суми переказу, якщо інший розмір пені не обумовлений договором між ними.
Отже, банк зобов'язаний сплатити позивачу пеню у розмірі, який не перевищує 10% від суми переказу.
Згідно із ч. 3 ст. 549 ЦК України, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов'язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов'язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов'язання.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов у цілому правильного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення пені за рахунком № НОМЕР_1 на підставі п. 32.2. ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».
Разом з цим, стягуючи пеню у розмірі 670,02 доларів США, судом першої інстанції не враховано те, що оскільки пеня є неустойкою і має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов'язання, то нарахування та стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України.
Такий правовий висновок висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц.
У вказаній постанові Верховний Суд також дійшов висновку, що визначення суми простроченого платежу (ст. 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»), на яку нараховується пеня, має здійснюватися у гривні за курсом НБУ на день прострочення, а не на час пред'явлення позову.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що рішення суду в частині стягнення пені слід змінити, зазначивши суму пені до стягнення у гривні, по курсу, дійсному станом на день ухвалення рішення судом першої інстанції, а саме - 26 884,02 грн.
У мотивувальній частині рішення суд першої інстанції правильно зауважив, що суми коштів, які підлягають стягненню з АТ КБ «Приватбанк» на користь позивача, зазначені без відрахування податків та зборів, які підлягатимуть у подальшому утриманню в установленому законом порядку.
Порядок оподаткування доходів, отриманих фізичними особами, врегульовано розділом IV Податкового кодексу України (далі - ПК України), яким визначено види отриманих фізичними особами доходів, які включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу (ст. 164 ПК України), та доходів, що не включаються до розрахунку загального (річного) оподатковуваного доходу (ст. 165 ПК України).
Перелік доходів, що включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, визначено у ст. 164 ПК України.
Відповідно до пп. 164.2.8 п. 164.2 ст. 164 ПК України, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку на доходи фізичних осіб (далі -ПДФО) включаються, зокрема, пасивні доходи (крім зазначених у п. п. 165.1.41 п. 165.1 ст. 165 ПК України).
До пасивних доходів, які оподатковуються ПДФО, належать, зокрема проценти на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок і проценти на вклад (депозит) у кредитних спілках. Доходи у вигляді процентів, нараховані на суми банківських вкладних (депозитних) або поточних рахунків, ощадних (депозитних) сертифікатів, вкладів (депозитів) членів кредитної спілки у кредитній спілці оподатковуються відповідно до норм п. 170.4 ст. 170 ПК України.
Згідно п. п. «а» п. п. 164.2.14 п. 164.2 ст. 164 ПК України, до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються дохід у вигляді неустойки (штрафів, пені), відшкодування матеріальної або немайнової (моральної) шкоди, крім: а) сум, що за рішенням суду спрямовуються на відшкодування збитків, завданих платнику податку внаслідок заподіяння йому матеріальної шкоди, а також шкоди життю та здоров'ю; б) відсотків, отриманих від боржника внаслідок прострочення виконання ним договірного зобов'язання;
Відповідно до п. п. 174.4.1 п. 170.4 ст. 170 ПК України, податковим агентом платника ПДФО під час нарахування на його користь доходів у вигляді процентів є особа, яка здійснює таке нарахування, тобто банківська установа.
Отже, податковий агент, згідно п. п. 14.1.180 ПК України зобов'язаний нараховувати, утримувати та сплачувати податок, передбачений розділом IV Податкового кодексу України, до бюджету від імені та за рахунок фізичної особи з доходів, що виплачуються їй, вести податковий облік, подавати податкову звітність податковим органам та нести відповідальність за порушення його норм у порядку, передбаченому ст. 18 та розділом IV ПК України.
При цьому, відповідно до п. п. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 ПК України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов'язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену у ст. 167 ПК України.
Відповідно абзацу «а» п. 176.2 ст. 176 особи, які відповідно до ПК України мають статус податкових агентів, зобов'язані своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати(перераховувати) до бюджету податок з доходу, що виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати за її рахунок.
Отже, чинним податковим законодавством передбачено, що суми нарахованих банком відсотків на депозитні кошти та неустойка (пеня, штрафи), стягнуті на підставі судового рішення, включаються до оподатковуваного доходу платника податку та, відповідно, підлягають оподаткуванню на загальних підставах за ставками, визначеними ПК України.
Тому, з метою недопущення неоднозначного тлумачення судового рішення під час його виконання, з огляду на те, що при виконанні судового рішення та при наявності відкритого виконавчого провадження з приводу виконання такого рішення, виникатимуть питання щодо порядку виконання судових рішень в частині сплати боржником грошових коштів стягувачу, які повинні бути оподатковані у встановленому законом порядку, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про зазначення у резолютивній частині рішення про те, що сума коштів, яка підлягає стягненню з відповідача, зазначена без відрахування податків і зборів, які підлягатимуть у подальшому утриманню в установленому законом порядку.
Разом з цим, у резолютивній частині оскаржуваного рішення така вказівка відсутня. За таких обставин колегія суддів вважає за необхідне доповнити резолютивну частину рішення тим, що сума грошових коштів, яка підлягає стягненню, зазначена без урахування податків і зборів, які підлягають подальшому утриманню у встановленому законом порядку.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що АТ КБ «Приватбанк» є неналежним відповідачем, що належним відповідачем у справі є ТОВ «ФК «Фінілон», оскільки останнє на підставі договору про переведення боргу від 17.11.2014 року, замість АТ КБ «Приватбанк» стало боржником за депозитним договором, укладеним сторонами колегія суддів відхиляє.
Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 757/34314/18-ц (провадження № 61-7121св21) зазначено, що доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір, за умовами якого товариство стало боржником за договором банківського вкладу, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що кредитор надав згоду на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу та належним відповідачем у справі, що узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження 61-14093св20), від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655св21) та від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17323/19 (провадження № 61-436св21) у подібних правовідносинах.
Боржник у зобов'язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України).
Законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов'язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов'язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов'язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо).
За змістом статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов'язання і замінюється новим боржником.
Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових:
по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу.
Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками.
Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.
Враховуючи вказане, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора - позивача, тобто не відбулося переведення боргу, а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є належним відповідачем у справі.
Інші доводи, наведені в апеляційній скарзі відповідача, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою, а тому, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції всебічно і повно з'ясував обставини справи, дав об'єктивну оцінку зібраним і дослідженим доказам та обґрунтовано дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги та зміни рішення в частині стягнення пені, оскаржуване рішення в іншій частині підлягає залишенню без змін.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 червня 2024 року в частині стягнення пені змінити, стягнувши з Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 26 884 (двадцять шість тисяч вісімсот вісімдесят чотири) гривні 02 копійки.
Змінити резолютивну частину рішення, доповнивши тим, що сума грошових коштів, яка підлягає стягненню, зазначена без урахування податків і зборів, які підлягають подальшому утриманню у встановленому законом порядку.
В решті рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст складено 09 липня 2025 року.
Суддя-доповідач В.А. Нежура
Судді С.М. Верланов
Т.О. Невідома