справа № 757/9330/22-ц головуючий у суді І інстанції Бусик О.Л.
провадження № 22-ц/824/9181/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
08 липня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди,-
У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначав, що у зв'язку з порушенням органом державної влади - Уповноваженим Верховної ради України з прав людини, гарантованих ст. 40 Конституції України прав, що полягають у наданні необґрунтованої відповіді на його звернення від 15 квітня 2021 року, нездійснення заходів щодо притягнення винних осіб до відповідальності згідно норм чинного законодавства, останньому було завдано моральну шкоду, яку ОСОБА_1 оцінює в розмірі 1 000 000,00 грн.
08 серпня 2023 року до суду від представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надійшов відзив, в якому останній заперечив з приводу задоволення позову, вказавши, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України «Про Уповноваженого Верховної ради України з прав людини», «Про звернення громадян», здійснюючи всі необхідні заходи для поновлення права позивача на отримання інформації від Печерського районного суду м. Києва. Окрім того, складання протоколу про адміністративне правопорушення належить до дискреційних повноважень відповідача, який на власний розсуд визначає наявність підстав для вжиття такого заходу без узгодження з будь-ким. Позивачем не надано доказів порушення його прав та інтересів, а лише висловлено особисту незгоду зі змістом відповіді відповідача. Крім того, відсутнє рішення адміністративного суду про протиправні дії/бездіяльність відповідача. Враховуючи викладене, позивачем не надано суду жодних доказів, які б підтверджували факт заподіяння відповідачу моральної шкоди, а також доказів, які підтверджують протиправну поведінку Уповноваженого Верховної ради України з прав людини та причинного зв'язку між такою поведінкою і заподіяною шкодою.
10 серпня 2023 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останній зазначив, що керівник секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надає завідомо неправдиву інформацію тому, що в позовній заяві позивач чітко надав докази підтвердження факту заподіяння моральної шкоди відповідачем, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони завдані, ступінь вини заподіювача, в якій грошовій сумі та з чого, при цьому, позивач виходив. Також відповідач не вказав за яким Законом і які саме докази позивач зобов'язаний був надати для обґрунтування моральної шкоди, яка полягала у приниженні ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з діями відповідача.
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди.
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 13 березня 2025 року через систему Електронний Суд подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, а саме: чи згідно вимог ст.8 Конституції України Конституція України має найвищу юридичну силу; чи згідно вимог ст.55 Конституції України права і свободи і громадянина захищаються судом; чи на підставі вимог ст. 56 Конституції України ОСОБА_1 , має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; чи Уповноважена Верховної Ради України з прав людини відноситься до органів державної влади; чи до повноважень Уповноваженого Верховної Ради України входить захист прав гарантованих ст. 40 Конституції України, Закону України «Про доступ до судових рішень»; чи позбавлений позивач прав гарантованих ст. 40 Конституції України, Законом України «Про доступ до судових рішень»; чи Уповноважений Верховної Ради України має право не виконувати норми Конституції України та Законів України; чи обставини вказані в скарзі відповідають дійсності; чи норми Закону України «Про доступ до судових рішень» поширюються на посадових (службових) осіб Печерського районного суду м. Києва; чи посадові (службові) особи Печерського районного суду м. Києва надали позивачу обґрунтовану відповідь на його звернення від 04 листопада 2020 року, 04 березня 2021 року; чи при розгляді звернень позивача від 04 листопада 2020 року, 04 березня 2021 року посадові (службові) особи Печерського районного суду м. Києва порушили норми ст. 40 Конституції України, Закону України «Про доступ до судових рішень»; чи посадові (службові) особи Печерського районного суду м. Києва несуть відповідальність за порушення норм ст. 40 Конституції України, Закону України «Про доступ до судових рішень» при розгляді моїх звернень від 04 листопада 2020 року, 04 березня 2021 року; чи в Кодексі України про адміністративні правопорушення наявна відповідальність за порушення норм Закону України «Про доступ до судових рішень»; чи уповноважені особи секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини мають права складати протоколи про правопорушення передбачені ст. 212-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення; чи були порушені Уповноваженою Верховної Ради України з прав людини права позивача, гарантовані Конституцією України при розгляді його звернень; чи має позивач право на відшкодування шкоди завданої в результаті незаконних дій Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини; чи нанесено позивачу матеріальну та моральну шкоди в результаті незаконних дій Уповноваженої Верховної Ради України з прав людини; чи позбавлений позивач прав гарантованих ст. ст. 40, 56 Конституції України.
Для уникнення непорозумінь при застосуванні вимог ст. ст. 8, 40, 55, 56 Конституції України, керуючись ст. 147, п. 1 ст. 150 Конституції України, ст. ст.17, 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Рішенням Європейського суду з прав людини від 07 жовтня 2010 року в справі «Богатова проти України» просив апеляційний суд вирішити питання щодо звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення ст. 56 Конституції України.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 квітня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Уповноваженого Верховної ради України з прав людини про відшкодування моральної шкоди, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 24 квітня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
29 квітня 2025 року керівник Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини - Вервейко Іван Дмитрович подав відзив, у якому заперечив проти доводів апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Свою позицію мотивував обставинами, на які посилався у відзиві на позовну заяву, поданому до суду першої інстанції.
Зокрема, вказав, що відповіді на звернення позивача надано листами Секретаріату Уповноваженого від 23 квітня 2021 року за вих. №11547.4/Б-6957.3/21/27.3 та від 17 травня 2021 року за вих. №13929.4/Б-6957.3/21/27.3 у порядку і строки, визначені статтею 20 Закону України «Про звернення громадян», що спростовує твердження позивача про порушення відповідачем статті 40 Конституції України. Під час опрацювання звернення позивача відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України «Про звернення громадян», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», здійснюючи всі необхідні заходи для поновлення права позивача на отримання інформації від Печерського районного суду міста Києва.
У судовому засіданні представник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини - Бугай Олександр Олександрович заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав, наведених у відзиві.
Апелянт ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак його неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Зокрема, судова повістка-повідомлення була надіслана до електронного кабінету ОСОБА_1 та за даними Звіту про доставку вихідної кореспонденції отримана ним 26 травня 2025 року о 15:50:55 (а.с. 18 т.2), що відповідно до вимог ст. ст. 130, 131 ЦПК України вважається належним повідомленням.
Ухвалою Київського апеляційного суду, занесеною до протоколу судового засідання від 08 липня 2025 року, колегія суддів відмовила у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України, оскільки відповідно до статті 52 Закону України «Про Конституційний Суд України» апеляційний суд не є суб'єктом права на конституційне подання.
Заслухавши думку учасника справи, який прибув у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 15 квітня 2021 року ОСОБА_1 направив Уповноваженому Верховної ради України з прав людини скаргу на бездіяльність посадових осіб Печерського районного суду м. Києва, що полягала у ненаправленні йому судового рішення.
Листом від 23 квітня 2021 року за вих. №11547.4/Б-6957.3/21/27.3 директор департаменту моніторингу процесуальних прав Секретаріату Уповноваженого Верховної ради України з прав людини повідомив позивача, що на підставі статті 101 Конституції України та пункту 3 частини третьої статті 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» для перевірки інформації, викладеної у зверненні та вжиття відповідних заходів реагування направлено відповідний лист до Печерського районного суду міста Києва. Про результати перевірки буде поінформовано додатково.
Листом від 17 травня 2021 року за вих. №13929.4/Б-6957.3/21/27.3 директор департаменту моніторингу процесуальних прав Секретаріату Уповноваженого Верховної ради України з прав людини надав відповідь позивачу, що Печерський районний суд міста Києва листом від 12 травня 2021 року №2013/21 повідомив про те, що супровідним листом від 12 листопада 2020 року за вихідним №757/24808/20-к, що прикріплений до обліково-стaтистичної картки на провадження №757/24808/20-к, завірена копія ухвали слідчого судді від 20 серпня 2020 року по провадженню за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність уповноважених посадових осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, була направлена на адресу позивача, а саме: АДРЕСА_1.
Також повідомлено, що супровідним листом повторно від 11 травня 2021 року за вихідним №757/24808/20-к, що прикріплений до обліково-статистичної картки на провадження №757/24808/20-к, завірена копія ухвали слідчого судді від 20.08.2020 по провадженню за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність уповноважених посадових осіб Офісу Генерального прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, була направлена на адресу позивача, а саме: АДРЕСА_1.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий суд виходив з недоведеності позивачем факту спричинення йому моральних страждань бездіяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в чому конкретно полягають його немайнові втрати, їх характер, тривалість періоду спричинення, причинний зв'язок між неправомірними діями (бездіяльністю) Уповноваженого ВРУ з прав людини і заподіяння ним шкоди.
На думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. При цьому, доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при ухваленні рішення, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
На підставі вказаної норми відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.
За положеннями статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статті 1167 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
За змістом статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи (стаття 1174 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Для виникнення зобов'язання відшкодувати шкоду відповідно до вимог статті 1174 ЦК України потрібна наявність незаконного рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, наявність шкоди, протиправність дій її заподіювача та причинний зв'язок між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідача є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статей 1167, 1174 ЦК України.
На підставі статті 101 Конституції України парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина суб'єктами, зазначеними у статті 2 цього Закону; запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, цим та іншими законами України.
За правилами статті 16 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує: за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників; за зверненнями народних депутатів України; за власною ініціативою.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».
Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.
При розгляді звернення Уповноважений:
- відкриває провадження у справі про порушення прав і свобод людини і громадянина;
- роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення Уповноваженому;
- направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;
- відмовляє в розгляді звернення.
Уповноважений не розглядає тих звернень, які розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду. Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову у прийнятті звернення до розгляду надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення до розгляду повинна бути вмотивованою.
Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (стаття 3 Закону України «Про звернення громадян»).
Відповідно статті 20 Закону України «Про звернення громадян» звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п'ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п'яти днів.
На підставі статті 10 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» для забезпечення діяльності Уповноваженого утворюється секретаріат, який є юридичною особою, має свій рахунок у банку та печатку встановленого зразка. Структура секретаріату, розподіл обов'язків та інші питання щодо організації його роботи регулюються Положенням про секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі - Положення).
Наказом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 14 жовтня 2022 року №79.15/22 затверджено Положення про Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Основним завданням Секретаріату є забезпечення діяльності Уповноваженого з метою здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захисту прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі (п. 2.1. Положення).
На Секретаріат покладено завдання з організаційного, правового (юридичного), науково-консультативного, інформаційно-аналітичного, науково-експертного, контрольно-ревізійного, матеріально-технічного, фінансового, а також іншого забезпечення діяльності Уповноваженого в межах чинного законодавства України (п. 2.2. Положення).
На підставі п. 3.1.5 Положення, для забезпечення діяльності Уповноваженого Секретаріат відповідно до покладених на нього завдань та розподілу обов'язків між працівниками організовує та здійснює прийом та розгляд звернень громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в їхніх інтересах, відповідно до чинного законодавства України та роз'яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала звернення до Уповноваженого.
За обставинами цієї справи скарга ОСОБА_1 від 14 квітня 2021 року розглянута Секретаріатом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на підставі п. 3.1.5 Положення, відповідно до Закону України «Про звернення громадян» та Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини».
У листі від 17 травня 2021 року за вих. №13929.4/Б-6957.3/21/27.3 представник Секретаріату Уповноваженого роз'яснив позивачу, що діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх та не тягнене перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист та поновлення порушених прав і свобод. Положення статті 124 Конституції України не допускають привласнення функцій суддів іншими органами чи посадовими особами, у т.ч. Уповноваженим з прав людини. Також наголосив, що позапроцесуальний контроль за розглядом суддями конкретних справ заборонено Конституцією та законодавством України.
Відповідно до п. 8-1 статті 255 КУпАП у справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами, зазначеними в статтях 218 - 221 цього Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати уповноважені особи секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або представники Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (статті 188-39, 188-40, 212-3 (крім порушень права на інформацію відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Закону України «Про відкритість використання публічних коштів»).
Конструкція вказаної норми свідчить, що повноваження уповноважених осіб секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини належить саме до варіативних дискреційних повноважень.
Юридична концепція дискреції передбачає можливість вибору між альтернативними способами дій та/або бездіяльністю. У даному випадку законодавець не передбачає прийняття лише певного конкретного рішення (обов'язку скласти протокол), тому це є реалізацією дискреції.
Отже, відповідач розглянув звернення позивача на підставі, в межах повноважень, у строки та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведене свідчить, що суд першої інстанції, встановивши та дослідивши обставини справи дійшов обґрунтованого висновку про правомірність дій відповідача, а отже недоведеність позивачем факту спричинення йому моральних страждань бездіяльністю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, в чому конкретно полягають його немайнові втрати, їх характер, тривалість періоду спричинення, відсутність прямого причинного зв'язку між діями відповідача та визначеною позивачем моральною шкодою.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі №477/874/19 вказано, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України). По своїй суті зобов'язання з компенсації моральної шкоди є досить специфічним, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов'язку особи, яка завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір цієї особи з потерпілим, у якому сторони домовилися, зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, - рішення суду, у якому визначені спосіб і розмір такої компенсації (див. висновок Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду, сформульований у постанові від 1 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц).
Натомість позивач, при зверненні до суду з вказаним позовом, вказував, що розмір моральної шкоди у сумі 1 000 000,00 грн. він визначив виходячи з характеру порушеного права та обсягу, глибини і тривалості завданих душевних страждань, приниженні ділової репутації, який позивач вважає розумним та справедливим.
На думку апеляційного суду, вказане посилання не може бути єдиним та достатнім доказом заподіяння позивачу моральної шкоди та її розміру.
Інші аргументи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не досліджено належним чином зібрані у справі докази та не встановлено всі обставини у справі, також розцінюються апеляційним судом критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів у справі, яким було надано належну правову оцінку судом першої інстанції.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення по суті позовних вимог.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 10 березня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 09 липня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова