24 червня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 356/738/24
номер провадження: 22-ц/824/9676/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Швачка Олексія Вікторовича на рішення Березанського міського суду Київської області від 26 лютого 2025 року у складі судді Лялик Р.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що 03 квітня 2018 року Шевченківським районним у місті Києві відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві зареєстровано шлюб між нею та ОСОБА_2 , який було розірвано згідно з рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року.
Вказувала, що за час перебування у шлюбі сторони набули нерухоме майно, яке є спільною сумісною власністю, а саме: 1) машино-місце АДРЕСА_1 , право власності належить відповідачу, вартістю 299 999 грн 97 коп.; 2) машино-місце АДРЕСА_2 , право власності належить відповідачу, вартістю 391 737 грн 94 коп.; 3) квартира АДРЕСА_3 , право власності належить відповідачу, вартістю 2 270 461 грн 55 коп.; 4) житловий будинок за адресою: АДРЕСА_4 , право власності належить відповідачу, вартістю 3 467 620 грн 00 коп.
З урахуванням наведеного, позивачка ОСОБА_1 просила здійснити поділ сумісного нерухомого майна, набутого за час шлюбу та визнати право власності, а саме:
за ОСОБА_1 - на квартиру АДРЕСА_3 ; машино-місце АДРЕСА_1 ; 1/2 частину будинку АДРЕСА_4 ;
за ОСОБА_2 - на машино-місце АДРЕСА_2 ; 1/2 частину будинку АДРЕСА_4 ;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 25 140 грн 00 коп., з яких: 15 140 грн 00 коп. - судовий збір, 10 000 грн 00 коп. - витрати на професійну правничу допомогу.
Рішенням Березанського міського суду Київської області від 26 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Швачко О.В. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції встановив обставини, що відповідач набув право власності на майно під час перебування у шлюбі з позивачем, та визнав спільне, сумісне майно подружжя таким, що підлягає поділу, і водночас відмовив у задоволенні позовної заяви про поділ майна подружжя. При цьому суд не визначив підстави для відмови у задоволенні позову про поділ майна подружжя. З огляду на зміст рішення в частині нормативного обґрунтування можливо лише тільки здогадатися, що підставою для відмови у задоволенні позову про поділ майна подружжя є накладення арешту на майно по кримінальному провадженню.
Вказує, що суд першої інстанції самостійно (з власної ініціативи) здійснив збір відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень відносно арешту майна, права власності, яке зареєстроване за відповідачем, зазначивши про це у рішенні. Крім того, жодний документ, що стосується арешту майна подружжя, безпосередньо не досліджувався, і навіть не оголошувався в судовому засіданні, що свідчить про порушення засади судочинства про безсторонність, безпосередність.
Зазначає, що відмова у поділі спільного майна подружжя у зв'язку з накладенням на нього арешту по кримінальному провадженню свідчить про порушення права позивачки на справедливий суд. Вказує, що суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин ст.ст.60, 61 СК України відносно поділу майна подружжя.
Відповідач ОСОБА_2 не скористався своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направив.
Згідно з ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися у судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам закону відповідає не в повному обсязі.
Згідно зі ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 5 ЦПК України визначено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 03 квітня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено шлюб, зареєстрований Шевченківським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у місті Києві, актовий запис № 412, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_3 .
Заочним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано.
У справі встановлено та підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 жовтня 2022 року, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 24 жовтня 2022 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - ПНКМНО) Сербіною Н.П., є власником машино-місця № АДРЕСА_1 (а.с.13).
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 жовтня 2022 року, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 24 жовтня 2022 року ПНКМНО Сербіною Н.П., є власником машино-місця АДРЕСА_2 (а.с.14).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 жовтня 2022 року, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 24 жовтня 2022 року ПНКМНО Сербіною Н.П., є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_6 (а.с.15).
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 17 січня 2019 року ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину № 25, виданого 17 січня 2019 року ПНКМНО Кудрею Н.А., належить житловий будинок, загальною площею 59,9 кв.м, житловою площею 28,8 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.46).
Тобто житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_4 , який просить поділити позивачка ОСОБА_1 , належить відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності.
Відповідно до звіту № 20/07-24 про незалежну оцінку ринкової вартості житлового будинку, загальною площею 59,9 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_4 , ринкова вартість житлового будинку на дату оцінки (19 липня 2024 року) становить 3 467 620 грн 00 коп. (а.с.16-55).
Законом, що регулює, в тому числі, майнові права подружжя є Сімейний кодекс України (далі - СК України).
Згідно з вимогами ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) . Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 61 СК України визначено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (стаття 69 СК України).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.60, 69 СК України, ч.3 ст.368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Зазначені вище норми закону, а також встановлені судом факти, насамперед, проживання сторін у справі у зареєстрованому шлюбі та веденні спільного сімейного бюджету в період купівлі об'єкту нерухомості, свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження №14-325цс18).
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За результатами аналізу судових рішень у Єдиному державному реєстрі судових рішень, до якого відповідно до положень ст.5 Закону України «Про доступ до судових рішень» судді мають повний доступ, встановлено, що:
ухвалою слідчого судді Оболонського районного суду міста Києва від 07 листопада 2022 року (справа №756/9949/22) накладено арешт на квартиру АДРЕСА_7 , яка належить ОСОБА_2 ;
ухвалою слідчого судді Оболонського районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року (справа №756/9952/22) накладено арешт на машино-місце АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_2 ;
ухвалою слідчого судді Оболонського районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року (справа №756/9950/22) накладено арешт на машино-місце АДРЕСА_2 ;
ухвалою слідчого судді Оболонського районного суду міста Києва від 08 листопада 2022 року (справа №756/9948/22) накладено арешт на житловий будинок, загальною площею 59,9 кв.м, (з господарськими будівлями і спорудами) за адресою: АДРЕСА_4 .
Згідно з відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (відповідь № 1140059 від 24 лютого 2025 року) на об'єкти нерухомого майна, а саме: гараж АДРЕСА_2 ; гараж АДРЕСА_1 ; двокімнатну квартиру, площею 87,4 кв.м, за адресою: АДРЕСА_10 ; житловий будинок, площею 59,9 кв.м, за адресою: АДРЕСА_4 , що належать ОСОБА_2 , внесено відомості про обтяження, а саме, арешт нерухомого майна.
Зі змісту вказаних вище ухвал слідчих суддів Оболонського районного суду міста Києва на досудовому розслідуванні у слідчому відділі Оболонського УП ГУНП у місті Києві перебуває кримінальне провадженні №12022100050000931 від 15 червня 2022 року, зокрема щодо ОСОБА_2 , який підозрюється у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.187, ч.1 ст.263 КК України.
Отже на час вирішення судом даної цивільної справи за позовом ОСОБА_1 про поділ майна подружжя спірне майно перебувало під арештом, накладеним слідчими суддями у рамках порушеного кримінального провадження.
У відповідності до абз. 1 ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно з ч.1 ст. 174 КПК України підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що обтяження спірного майна у вигляді арештів, накладених у межах кримінальних проваджень, унеможливлює його поділ або перехід права власності до моменту скасування таких обмежень відповідно до ст.170, 174 КПК України.
Проте з такими висновками суду першої інстанції погодитись не можна, виходячи з такого.
Відповідно до положень ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Тобто в рішенні суд першої інстанції зобов'язаний навести мотиви, з яких суд дійшов висновку, і закон, яким керувався суд, ухвалюючи рішення, оскільки інакше буде порушено вимоги ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як мотивування судового рішення.
Проте суд першої інстанції у оскаржуваному рішенні не навів мотивів того, яким чином сам факт накладення арешту на об'єкти нерухомого майна, які є предметом позову, унеможливлює їх поділ між співвласниками.
У даному випадку колегія суддів враховує, що згідно з положеннями ч.1 ст.170 КПК України, арешт майна є тимчасовим заходом забезпечення кримінального провадження, який обмежує розпорядження, відчуження або користування майном. Він не впливає на право власності на об'єкт, не змінює його природу і не позбавляє учасників цивільного процесу права на судовий захист своїх прав щодо цього майна, зокрема через поділ спільного майна подружжя.
Частина 3 ст.368 ЦК України та ч.1 ст.5 ЦК України гарантують кожному право на захист цивільних прав, у тому числі, на встановлення частки у спільному майні.
Ні цивільне, ні сімейне законодавство України не визначає, що сам факт арешту (обтяження) спільного майна подружжя є самодостатньою перешкодою для визнання чи визначення права власності в межах цивільного спору.
Суд у таких справах не здійснює відчуження або розпорядження майном у прямому сенсі, а лише встановлює правовий режим та обсяг прав кожного з подружжя.
Таким чином, навіть за наявності обтяжень, позивач має право на судовий розгляд та визначення своєї частки, а сам арешт не виключає такої можливості.
Однак суд першої інстанції, у порушення вимог ст.264 ЦПК України, не вказані вимоги закону уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що факт накладення арешту на об'єкти нерухомого майна, які є предметом позову, унеможливлює їх поділ та є самодостатньою підставою для відмови у задоволенні позову.
За таких обставин оскаржуване рішення суду першої інстанції не може бути залишене в силі як законне та обґрунтоване.
Разом з тим, вирішуючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, колегія суддів вважає, що даний позов не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з ч.ч.2, 3 ст.13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
У постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17) Верховний Суд дійшов висновку, що поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постанові від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19 (провадження № 61-8810св20).
Верховний Суд неодноразово вказував що сам процес поділу майна подружжя може мати ознаки недобросовісності, оскільки поділ майна спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу (див. постанови Верховного Суду: від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц, провадження № 61-156св17; від 11 серпня 2021 року у справі № 723/826/19, провадження № 61-8810св20).
Як зазначалось вище ОСОБА_2 інкримінується вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч.4 ст.187, ч.1 ст.263 КК України.
При цьому санкція ч. 4 ст.187 КК України передбачає можливу конфіскацію майна.
Отже у даному випадку процес поділу арештованого майна між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 має ознаки спрямованих дій відповідачів на перехід права власності на нерухоме майно з метою унеможливлення виконання в майбутньому вироку суду про конфіскацію майна.
Аналогічного висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суду у постанові від 22 жовтня 2024 року у справі № 757/30604/17-ц (провадження № 61-7256 св 24).
Що стосується того, що 27 листопада 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Бухун Ю.В. подав заяву про визнання позову відповідачем та проти його задоволення не заперечує, то колегія суддів враховує таке.
Згідно з ч.1 4 ст.206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 (провадження №61-2251св22)).
З урахуванням наведеного, незважаючи на визнання позову відповідачем, у даному конкретному випадку позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, не підлягає до задоволення.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції незаконно самостійно з власної ініціативи здійснив збір відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень щодо арешту майна, є безпідставним, оскільки відповідно до ст. 5 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд має повний доступ до цього реєстру, а така інформація є відкритою та публічною. Врахування такої інформації не є процесуальним порушенням, а реалізацією судом його обов'язку належного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, передбаченого ст. 13 ЦПК України.
Більше того, про той факт, що ОСОБА_2 інкримінується вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.187, ч.1 ст.263 КК України, суду першої інстанції було повідомлено прокурором Київської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону у листі від 14 лютого 2025 року № 04/890 вих.-25 (а.с.117-118).
Відповідно до ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Керуючись ст.ст.374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Швачка Олексія Вікторовича задовольнити частково.
Рішення Березанського міського суду Київської області від 26 лютого 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 09 липня 2025 року.
Головуючий
Судді: