19 червня 2025 року
м. Київ
провадження № 22-ц/824/3770/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),
суддів: Писаної Т. О., Саліхова В. В.,
при секретарі Мудрак Р. Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на рішення Солом'янського районного суду міста Києва у складі судді Ішуніної Л. М.
від 06 червня 2024 року
у цивільній справі № 760/34347/21 Солом'янського районного суду міста Києва
за позовом ОСОБА_1
до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ТВК-2000»,
ОСОБА_2
про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди,
В грудні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСББ «ТВК-2000», ОСОБА_2 , із вказаним позовом, в обґрунтування кого зазначав, що починаючи з 21.08.2009 він зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 та є членом ОСББ «ТВК-2000».
Будинок, де він мешкає, на даний час обслуговується ОСББ «ТВК-2000», який шляхом розміщення (фіксації на поверхнях стін) об'яв у місцях для оголошень в будинку, в кабіні ліфту та інших загальнодоступних місцях (біля під'їздів, парадних та квартир) за адресою: АДРЕСА_1 , поширив недостовірну інформацію, що порочить його честь, гідність та ділову репутацію.
Стверджував, що розповсюджена відповідачем інформація призводить до необґрунтованого зниження репутації позивача серед членів ОСББ вцілому, серед сусідів та насмішок від незнайомих людей за межами території ОСББ.
У свою чергу, голова правління ОСББ «ТВК-2000» ОСОБА_2, діючи як посадова особа, у порушення норм моралі та загальноприйнятих норм етики, поширила негативну інформацію, яка порушує його особисті немайнові права: принижує честь, гідність та ділову репутацію, а саме: здійснила розповсюдження оголошень з неправдивою, ганебною інформацією.
Зазначені оголошення є неправдою, наклепом з боку правління ОСББ «ТВК-2000» як юридичної особи, так і з боку голови правління ОСББ «ТВК-2000» ОСОБА_2 як фізичної особи.
Враховуючи ту обставину, що позивач є фізичною особою та мешканцем ОСББ «ТВК-2000», поширена недостовірна інформація супроводжувалась необґрунтованими та безпідставними звинуваченнями з використанням публічних образ, йому була завдана моральна шкода, яка полягає у відновленні честі, гідності та ділової репутації, тому вважає, що з відповідача 1 - ОСББ «ТВК-2000» слід стягнути 100 000 грн в рахунок компенсації моральної шкоди, з відповідача 2 - ОСОБА_2 - 75 000 грн.
З огляду на викладене, просив:
- зобов'язати Голову Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ТВК-2000» ОСОБА_2 у присутності всіх членів ОСББ «ТВК-2000» (не менше 75% від їх загальної кількості) принести публічні вибачення позивачу;
- спростувати ОСББ «ТВК-2000» недостовірну інформацію:
«По прежнему остается загадкой из каких источников будет оплачиваться весь этот банкет и на сколько нам всем поднимут тариф за м2, чтоб наши общие деньги плавно перетекли на подряды ОСОБА_1 ».
«При этом ОСОБА_1 для привлечения работников с вокзала уже запланировал наши подвалы под бесплатные хостелы».
- зобов'язати голову Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ТВК-2000» ОСОБА_2 , розмістити оголошення за адресою: АДРЕСА_1 , з наступним текстом: «Інформація відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка була поширена ОСББ «ТВК-2000» в оголошенні за 30 червня 2021 року є недостовірною та такою, що порочить його честь і гідність, правління ОСББ «ТВК-2000» (код ЄДРПОУ 25836024) приносить щирі вибачення перед ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за розповсюдження неправдивої інформації», та встановити тривалість такого оголошення строком 1 (один) місяць;
- стягнути з ОСББ «ТВК-2000» на його користь моральну шкоду у розмірі 100 000 гривень;
- стягнути з ОСОБА_2 на його користь моральну шкоду в розмірі 75 000 гривень.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 06 червня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати, позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Вважає, що відмова у задоволенні клопотання про виклик свідків є грубим порушенням норм процесуального права та практики ЄСПЛ, що призвело до порушення його законних прав. Водночас, апелянт звертає увагу, що суддя в оскаржуваному рішенні зазначає про недостатність доказів у позивача, відмовляючи йому у залученні свідків. У зв'язку з цим, апелянт повторно подає клопотання про виклик свідка ОСОБА_3 .
Апелянт не погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог щодо спростування недостовірної інформації, яка порочить честь, гідність та ділову репутацію. Суд, на думку апелянта, помилково визнав, що предметом позову є оціночні судження, а не приниження честі та гідності. Стверджує, що матеріали справи судом не досліджувались.
Апелянт наводить чотири обставини, які на його переконання й відповідно до практики Верховного Суду, становлять юридичний склад правопорушення у справах про захист честі, гідності та ділової репутації. Зокрема, зазначає, що оголошення з недостовірною інформацією були вивішені у багатоповерховому будинку, де проживає понад 600 осіб, що свідчить про доведення інформації до відома невизначеного кола осіб. Вказує, що на оголошеннях чітко зазначалися фрази, які безпосередньо стосувалися ОСОБА_1 (наприклад, про перехід коштів мешканців на його «підряди», залучення працівників «з вокзалу», отримання підвальних приміщень під хостели). Апелянт стверджує, що інформація, поширена правлінням ОСББ, зокрема твердження «При этом ОСОБА_1 уже забронировал наши подвалы под беслпатные хостелы», є брехливою та не відповідає дійсності. Апелянт вказує, що відповідач не надав доказів того, що такі факти мали місце.
Апелянт вважає, що фрази в оголошеннях, які дискредитують його як порядну людину та висвітлюють як шахрая, грубо порушили його немайнові блага та права, гідність, честь.
Апелянт наголошує, що наведені фрази не є оціночними судженнями, а є конкретними твердженнями, які є брехливими та безпідставними. Він посилається на Постанову Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27 лютого 2009 року, яка роз'яснює, що обов'язок довести достовірність поширеної інформації покладається на відповідача.
Відповідачі ОСОБА_2 (Відповідач-2) та ОСББ «ТВК-2000» (Відповідач-1) у поданих відзивах на апеляційну скаргу просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, а рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним. Стверджують, що позивач не надав суду належних і допустимих доказів відповідно до вимог статей 77, 78 та 79 ЦПК України, що унеможливлює дійти висновку про наявність чи відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування. Заперечують проти клопотання позивача про виклик у судове засідання ОСОБА_4 . Звертають увагу на протокол опитування адвокатом ОСОБА_4, наданий позивачем під час судового засідання 19.02.2024. Відповідачі стверджують, що відомості, записані у протоколі зі слів опитуваної, не підтверджені жодним належним і допустимим доказом. Крім того, у протоколі не зазначено джерело обізнаності опитуваної щодо викладених обставин. Вони зазначають, що ОСОБА_4 не є членом правління ОСББ і не була присутня на засіданнях правління, тому її покази можуть ґрунтуватися лише на інформації третіх осіб. Відповідачі припускають, що такі відомості вона могла отримати від самого позивача, який є її сусідом та, за їхніми словами, членом правління ОСББ «ТВК-2000». Посилаючись на частину другу статті 90 ЦПК України, відповідачі стверджують, що показання з чужих слів не можуть бути допустимим доказом факту чи обставин, на доведення яких вони надані, якщо ці показання не підтверджуються іншими допустимими доказами.
Також вказують, що надана позивачем фотокопія оголошення не містить ні підпису, ні печатки, які могли б достовірно ідентифікувати особу, що могла б бути автором такого оголошення. Відповідачі (зокрема, ОСОБА_2 заявляє, що вона, як фізична особа, взагалі не має до цього жодного відношення, а ОСББ стверджує, що ні голова правління, ні члени правління ОСББ до цього не мають відношення). У зв'язку з цим, відповідачі звертають увагу суду на неправильно обраний спосіб захисту. Посилаючись на статті 15 та 16 ЦК України, а також на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, вони зазначають, що особа, право якої порушено, може скористатися лише конкретним способом захисту свого права. Відповідачі вказують, що якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, то фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування в порядку окремого провадження, а не позовного. На їхню думку, неправильно обраний спосіб захисту є підставою для відмови у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, посилаючись на постанови ВП ВС від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц та від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20.
ОСОБА_2 також подала до суду заяву, в якій просила розглядати справу у її відсутність та відсутність представника ОСББ «ТВК-2000».
В судове засідання суду апеляційної інстанції учасники справи не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.
Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги та відзивів на неї, колегія суддів виходить з наступного.
Законодавець у статті 4 ЦПК України встановив, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті).
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Порушенням є такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке. Порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, відтак, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті. Вказані норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес.
Верховний Суд наголошував, що вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки недоведеність порушення прав, за захистом яких було пред'явлено позов, у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні (постанова Верховного Суду від 10.09.2020 у справі №904/3368/18).
Судом установлено, що позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСББ «ТВК-2000» створено власниками квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 (пункт 1 розділу І Статуту ОСББ «ТВК-2000»). Будинок, в якому проживає позивач обслуговується відповідачем 1.
З протоколу № 1 засідання Правління ОСББ «ТВК-2000» від 12 березня 2020 року вбачається, що членами Правління є: ОСОБА_2 (Голова правління), ОСОБА_5 (заступник голови Правління), ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (члени правління).
Відповідно до вказаного протоколу на засіданні Правління було прийнято рішення про розподіл обов'язків між членами Правління, відповідно до якого на позивача було покладено обов'язки з контролю за забезпеченням належного стану систем ХВП, ГВП та ЦО, технічних приміщень будинку.
Позивач стверджував, що ОСББ «ТВК-2000» та його головою - ОСОБА_2 , шляхом фіксації на поверхнях стін у місцях для оголошень в будинку, в кабіні ліфту та інших загальнодоступних місцях (біля під'їздів, парадних та квартир) за адресою: АДРЕСА_1 , оголошень, було розповсюджено інформацію такого змісту: «По прежнему остается загадкой из каких источников будет оплачиваться весь этот банкет и на сколько нам всем поднимут тариф за м2, чтоб наши общие деньги плавно перетекли на подряды ОСОБА_1 »; «При этом ОСОБА_1 для привлечения работников с вокзала уже запланировал наши подвалы под бесплатные хостелы»
Крім того, до матеріалів справи долучено фотокопію звернення «Уважаемые жильцы! К Вам обращается действующее правление ОСББ «ТВК-2000»».
Таким чином, позивач, звертаючись із позовом про захист честі, гідності та ділової репутації, вважав, що розповсюджена інформація в оголошеннях ОСББ «ТВК-2000», у яких, на його думку, йшлося про можливе нецільове використання спільних коштів мешканців, які нібито мали «перетікати» на підряди підрядника Кравченка, а також про його намір «запланувати» підвальні приміщення будинку під безкоштовні хостели для «працівників з вокзалу», є недостовірною та завдає шкоди його немайновим правам.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що поширені відомості, на які посилається позивач («По прежнему остается загадкой из каких источников будет оплачиваться весь этот банкет и на сколько нам всем поднимут тариф за м2, чтоб наши общие деньги плавно перетекли на подряды ОСОБА_1 "; "При этом ОСОБА_1 для привлечения работников с вокзала уже запланировал наши подвалы под бесплатные хостелы»), є оціночними судженнями, думками та критичною оцінкою певних фактів. Суд посилався на статтю 30 Закону України «Про інформацію» та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, зазначаючи, що оціночні судження не містять фактичних даних, не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. За висновком суду, такі судження, будучи вираженням суб'єктивної думки, не можуть бути перевірені на відповідність дійсності. При цьому позивач не позбавлений права на відповідь або власне тлумачення інформації.
Крім того, суд не встановив будь-яких доказів, які б підтверджували розміщення відповідачами оголошень у загальнодоступних місцях будинку з інформацією, яку позивач вважає недостовірною та такою, що порушує його немайнові права. Надані позивачем копія оголошення та протокол опитування свідка ОСОБА_4 не доводять факту поширення інформації, оскільки показання опитуваної особи не підтверджені будь-якими іншими доказами. Суд також зазначив, що позивач не виконав вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху щодо надання доказів поширення оголошень.
Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що позивач не довів своїх позовних вимог та не надав суду доказів поширення інформації саме у тому вигляді, про який йдеться у позовних вимогах. Отже, за недоведеності поширення недостовірної інформації стосовно позивача, відсутній і юридичний склад правопорушення, що є підставою для відмови у позові. Відповідно, вимоги про відшкодування моральної шкоди, як похідні від вимоги про визнання інформації недостовірною, також не підлягають задоволенню.
Колегія суддів погоджується із таким висновком з огляду на наступне
Згідно зі статтею 201 ЦК України честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.
Статтею 297 ЦК України передбачено, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
У частині першій статті 277 ЦК України передбачено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на спростування цієї інформації.
Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.
Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.
Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи.
Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.
Як зазначено в рішеннях Європейського суду з прав людини, свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе.
Отже, недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи. Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2023 року в справі № 515/1408/22 (провадження № 61-16109св23) зазначено, наступне:
«53. Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб'єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.
54. Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.
55. Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і частин другої та третьої статті 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.
56. За своїм характером судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто поширює інформацію, до змісту висловленої ним думки, що пов'язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів тощо.
57. Отже, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок не є підставою для захисту у судовому порядку права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
58. Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти, чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження щодо позивача. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб'єктивної оцінки, а відображенням об'єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.
59. Таким чином, особа, яка висловлює не факти щодо позивача, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов'язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.
63. За змістом статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК України та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов'язок відшкодувати моральну шкоду».
Розглядаючи у даній справі характер поширеної інформації, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, підставно керувався правовими критеріями розмежування між фактичними твердженнями та оціночними судженнями, адже за змістом статті 277 Цивільного кодексу України та усталеною судовою практикою, предметом судового захисту є спростування недостовірної інформації, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі, або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні чи перекручені). Істинність такої інформації повинна бути об'єктивно перевіряємою, незалежно від суб'єктивного сприйняття.
Натомість, оціночні судження, думки, переконання та критична оцінка певних фактів і недоліків не є предметом судового захисту. Вони є вираженням суб'єктивної думки та поглядів особи, які неможливо перевірити на відповідність дійсності, а отже, й спростувати. Це відповідає принципу свободи вираження поглядів, закріпленому у статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 34 Конституції України.
Колегія суддів, погоджуючись із оцінкою наданою судом першої інстанції, застосовуючи ці правові критерії до спірних тверджень, звертає увагу на наступне.
Щодо фрази «По прежнему остается загадкой из каких источников будет оплачиваться весь этот банкет и на сколько нам всем поднимут тариф за м2, чтоб наши общие деньги плавно перетекли на подряды ОСОБА_1 »:
Використання виразів «остается загадкой» та «чтоб наши общие деньги плавно перетекли» свідчить про висловлення гіпотетичних припущень та суб'єктивної оцінки майбутніх фінансових операцій та мотивів. Ці формулювання відображають невизначеність, сумніви та особисту інтерпретацію потенційних сценаріїв розвитку подій, а не констатацію доконаних фактів. Такі висловлювання є критичною оцінкою ситуації, що стосується можливих фінансових ризиків та потенційних наслідків для мешканців. Вони не містять конкретних, перевіряємих відомостей про існуючі події чи явища, а отже, відповідають визначенню оціночних суджень.
Щодо фрази «При этом ОСОБА_1 для привлечения работников с вокзала уже запланировал наши подвалы под бесплатные хостелы»:
Слово «запланировал» у даному контексті, якщо воно не підкріплене об'єктивними доказами (наприклад, документами, публічними оголошеннями про початок робіт, укладеними договорами), може тлумачитися як висловлення припущення щодо намірів особи, а не як констатація факту реалізації такого плану. Намір сам по собі, без його об'єктивної реалізації або зовнішнього вираження у формі конкретних, перевіряємих дій, не є фактом, який можливо спростувати в судовому порядку. Характеристика «работников с вокзала» є оціночним судженням, що виражає ставлення до потенційного джерела робочої сили, а не фактичною констатацією залучення конкретних осіб. Аналогічно, «бесплатные хостелы» є припущенням щодо умов їх використання.
Отже, висновок про те, що інформація, викладена в оголошеннях, є оціночними судженнями та припущеннями, є беззаперечним. У випадках, коли поширення інформації відбувається через оголошення на публічних носіях (стіни, ліфти тощо), ключовим є визначення, чи містять такі оголошення конкретні фактичні твердження, а не суб'єктивні оцінки, припущення чи сумніви. Зміст подібної інформації кваліфікується як оціночне судження, й судовий захист не поширюється на такі висловлювання.
Таким чином, за відсутності доведених фактичних тверджень, які б принижували честь, гідність чи ділову репутацію позивача, юридичний склад правопорушення, передбачений статтею 277 ЦК України, відсутній. Це виключає можливість покладення на відповідачів цивільно-правової відповідальності за захист немайнових прав.
Щодо позовних про зобов'язання принести позивачу публічні вибачення, колегія суддів звертає на те, частина 1 ст. 34 Конституції України кожному гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Суд не вправі зобов'язувати відповідача вибачатися перед позивачем у тій чи іншій формі, оскільки примусове вибачення як спосіб судового захисту гідності, честі чи ділової репутації за поширення недостовірної інформації не передбачено у статтях 16, 277 ЦК України. Зазначене узгоджується із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини в рішенні від 25 травня 2011 року (заява № 33014/05) у справі «Редакція газети «Правовоє дєло» та Штекель проти України», а також сталою судовою практикою Верховного Суду (наприклад Постанова Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 712/10999/22 (провадження № 61-13517св23).
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не звернув уваги на посилання позивача на порушення його честі та гідності, а замість цього кваліфікував спірну інформацію як оціночні судження, є необґрунтованими. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, діяв відповідно до імперативних приписів законодавства та усталеної судової практики. Саме на суд покладається обов'язок визначити правову природу поширеної інформації - чи є вона фактичним твердженням, що підлягає спростуванню, чи оціночним судженням, яке судовий захист не охоплює. Кваліфікація інформації як оціночного судження є правовим висновком суду, який ґрунтується на аналізі змісту висловлювань, а не на суб'єктивному сприйнятті сторонами спору. Отже, посилання позивача на приниження честі та гідності не змінює юридичного характеру самої інформації, якщо вона за своїм змістом є оціночним судженням і не містить перевіряємих фактів.
Більше того, колегія суддів зазначає, що зміст оголошення, що стало предметом спору, не висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, яка б прямо принижувала гідність, честь чи ділову репутацію позивача та давала підстави для покладення обов'язку відшкодування моральної шкоди. Навіть якщо окремі вирази можуть мати негативну конотацію, вони не досягають того рівня образливості чи непристойності, що виходить за межі допустимої критики чи емоційного забарвлення, притаманного обміну думками у публічному просторі.
Відповідно, за таких обставин, відсутнє порушення особистих немайнових прав позивача у формі, яка б зумовлювала судовий захист.
Щодо доводів апеляційної скарги про відмову у виклику свідка, та відповідно клопотання заявленого в апеляційній скарзі, колегія суддів, виходить з наступного.
Апелянт стверджує, що суд першої інстанції, відмовивши у виклику свідка, позбавив його можливості довести позовні вимоги. Однак, колегія суддів зазначає, що ефективність справедливого розгляду справи, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, досягається тоді, коли сторони мають право представити аргументи та докази, які вони вважають важливими. При цьому, належність та допустимість доказів є ключовими критеріями їх оцінки згідно зі статтями 76 та 78 ЦПК України.
Суд першої інстанції у своєму рішенні дійшов висновку, що спірні твердження, наведені позивачем в позовній заяві є оціночними судженнями та припущеннями, а отже предмет доказування щодо їх недостовірності як факту відсутній.
У цьому контексті, показання свідка, зокрема ОСОБА_4 , не можуть бути належним та допустимим доказом для спростування оціночних суджень. Свідок може підтвердити лише факт висловлювання певних слів, але не може довести чи спростувати об'єктивну істинність чиєїсь думки, припущення або оцінки, що не є фактом, який можна перевірити. Навіть якщо свідок підтвердить, що позивач не "планував" чи "не залучав" чогось, це є лише свідченням про відсутність наміру, а не про спростування об'єктивно існуючого факту. Крім того, показання з чужих слів не можуть бути допустимим доказом, якщо вони не підтверджуються іншими допустимими доказами.
Таким чином, доводи скарги як і клопотання про виклик свідка відхиляються, оскільки його показання не можуть бути релевантними та достатніми для доведення позовних вимог, що ґрунтуються на оскарженні оціночних суджень, а не фактичних тверджень. Суд першої інстанції, відмовляючи у залученні свідка, діяв у межах дискреції щодо оцінки доказів з урахуванням їх належності та допустимості.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Отже оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду відповідають встановленим обставинам, підстави для зміни чи скасування судового рішення та задоволення апеляційної скарги не встановлені.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстави для перерозподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 06 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 09 липня 2025 року.
Судді Є. П. Євграфова
Т. О. Писана
В. В. Саліхов