02 липня 2025 року
м. Київ
Судді Загороднюка А.Г.
щодо рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 02 липня 2025 року у справі № 990/244/23 (провадження П/990/244/23) за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про стягнення недоотриманої винагороди
Історія справи
У жовтні 2023 року (здано на пошту 29.09.2023) ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - відповідач, ВРП), у якому просила:
визнати протиправними дії ВРП щодо обмеження нарахування та виплати позивачці у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 винагороди члена ВРП із застосуванням положень статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" у редакції Закону України від 13.04.2020 № 553-ІХ;
стягнути з ВРП на користь позивачки суму недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 у розмірі 566 511,44 грн з утриманням із цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів.
Позовні вимоги мотивовано тим, що у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 відповідач незаконно обмежував ОСОБА_1 винагороду члена ВРП розміром, що не перевищував 10 розмірів мінімальної заробітної плати, яка встановлена станом на 01.01.2020, відповідно до приписів Закону № 553-ІХ, яким Закон № 294-IX доповнений статтею 29, на підставі якої й обмежувалася винагорода, серед інших, членам ВРП. Однак Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 у справі № 1- 14/2020(230/20) положення частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14.11.2019 № 294-ІХ зі змінами визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними).
Зважаючи на те, що розмір винагороди члена ВРП складав розмір посадового окладу судді Верховного Суду, який має визначатися виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII), позивачка уважає, що зміна її розміру у спосіб, відмінний від внесення змін до Закону № 1402-VIII, є протиправним, а застосування ВРП при нарахуванні та виплаті позивачці у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 винагороди члена ВРП положень частин першої, третьої статті 29 Закон № 294-IX, у редакції Закону № 553-ІХ - порушення гарантій незалежності судді.
У цьому зв'язку просила урахувати правові висновки щодо застосування обмежень розміру суддівської винагороди на підставі статті 29 Закон № 294-IX, у редакції Закону № 553-ІХ, викладені Верховним Судом у постановах від 20.10.2021 у справі № 580/45201/20, від 05.05.2022 у справі № 160/16362/20, від 27.02.2023 №340/6875/21, у яких Верховний Суд констатував протиправність обмеження розміру суддівської винагороди на підставі статті 29 Закону № 294-IX, у редакції Закону № 553-ІХ, як такого, що вчинене всупереч положенням статті 130 Конституції України.
Відповідно до довідки ВРП від 22.07.2021 № 37 розмір виплаченої позивачці у 2020 році винагороди члена Вищої ради правосуддя із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-IX в редакції Закону № 553-ІХ, склав 1875193,28 грн; розмір винагороди, розрахований без застосування обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-IX в редакції Закону № 553-ІХ, що мав бути виплачений за 2020 рік, складає 2441704,72 грн. Таким чином, загальний розмір недоплати за період з 18.04.2020 по 27.08.2020, за розрахунками позивачки, склав 566511,44 грн (2441704,72 грн - 1875193,28 грн).
Тож, оскільки відповідач листом від 19.01.2002 № 355/0/9-22 відмовив ОСОБА_1 у задоволенні її заяви від 23.12.2021 про приведення нарахованої їй винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 відповідно до вимог статті 21 Закону № 1798-VIII та статті 135 Закону № 1402-VIII, а також не виплатив ці кошти їй при звільненні, то позивачка на підставі частини другої статті 233 КЗпП України просить стягнути Суд належну їй винагороду члена ВРП у вказаному розмірі.
У відзиві Вища рада правосуддя просила відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 членам ВРП винагорода виплачувалася з обмеженням відповідно до вимог Закону України від 13.04.2020 №553-ІХ "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (далі - Закон № 553-ІХ), а ВРП діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Звертає увагу, що рішення Конституційного Суду України не мають ретроактивності та змінюють законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення цим судом відповідного рішення.
ВРП просила відхилити доводи позивачки про необхідність урахування під час вирішення цього спору висновків Верховного Суду у вищенаведених постановах, позаяк, на думку ВРП, правовідносини у наведених справах та справі, що розглядається, не є подібними з огляду на відмінність складу учасників спору, характеру спору та їх нормативно-правового регулювання.
У цьому зв'язку ВРП наголошувала, що згідно із Законом України "Про Вищу раду правосуддя" від 21.12.2016 №1798- VІІІ (далі - Закон № 1798-VІІІ) член ВРП отримує винагороду члена ВРП, а не суддівську винагороду, у розумінні Закону №1402-VIII, а стаття 21 Закону № 1798-VІІІ визначає лише встановлення розміру винагороди, яку ВРП має виплачувати члену ВРП. А тому, на переконання ВРП, не можна ототожнювати таких понять як "винагорода члена ВРП" (є однією з гарантій члена ВРП відповідно до Закону № 1798-VІІІ) та "суддівська винагорода" (є однією з гарантій незалежності суддів відповідно до Закону № 1402-VIII та статті 130 Конституції України).
ВРП уважала, що позовна вимога про стягнення з ВРП на користь позивачки недоотриманої винагороди члена ВРП за період з 18.04.2020 по 27.08.2020 є похідною від позовної вимоги про визнання протиправними дій цього органу, а тому також задоволенню не підлягає. У цьому контексті відповідач пояснює, що кошти, які не були використані внаслідок застосування статті 29 Закону № 294-IX, у редакції Закону № 553-ІХ, наприкінці 2020 року повернуті до Державного бюджету України, а бюджетними призначеннями 2021, 2022, 2023 років не були передбачені кошти для перерахунку та виплати винагороди членів ВРП за 2020 рік. Водночас пропозиції ВРП щодо збільшення обсягу поточних видатків на 2024 рік при формуванні бюджету на 2024 рік Міністерством фінансів України не враховані. Тож у випадку подання стягувачами до Державної казначейської служби України документів про безспірне списання коштів та відсутність на рахунку боржника необхідної суми рахунки ВРП будуть заблоковані, що ставить під загрозу забезпечення діяльності ВРП у період складної фінансово-економічної ситуації та запровадженого в країні воєнного стану.
У відповіді на відзив ОСОБА_1 уважала помилковою позицію ВРП про відсутність у відповідача повноважень не застосовувати до спірних правовідносин у період до 27.08.2020 положень частин першої та третьої статті 29 Закону № 553-ІХ, з огляду на положення частини п'ятої статті 54 Закону №1402-VIII, відповідно до якої у разі призначення судді членом ВРП, ВККС України він відряджається для роботи в цих органах на постійній основі і за членами цих органів - суддями зберігаються гарантії матеріального, соціального та побутового забезпечення, визначені законодавством для суддів.
Не заперечуючи відмінності понять "винагорода члена ВРП" та "суддівська винагорода", позивачка наголошувала на тому, що факт відрядження її до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП не змінює її конституційного статусу судді та не є таким, що нівелює гарантії матеріального, соціального та побутового забезпечення, визначені законодавством для суддів.
Позивачка підкреслювала, що законодавець, визначаючи обсяг гарантій діяльності членів ВРП, передбачив принцип, відповідно до якого винагорода члена ВРП не може бути нижчою за посадовий оклад судді Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою та встановив, що розмір цієї винагороди прямо залежить від розміру посадового окладу судді Верховного Суду (частина друга статті 21 Закону № 1798-VІІІ). Необхідність встановлення зазначених гарантій зумовлена конституційним статусом ВРП як органу, якому статтею 131 Конституції України надані повноваження щодо внесення подання про призначення судді на посаду, ухвалення рішень стосовно порушень суддею чи прокурором вимог щодо несумісності, розгляду скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора, ухвалення рішень про звільнення судді з посади, надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою, ухвалення рішень про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів, ухвалення рішень про переведення судді з одного суду до іншого, а також органу, який відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1798-VІІІ діє для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
Таким чином, зважаючи на те, що встановлення розміру винагороди члена ВРП визначено статтею 21 Закону № 1798-VІІІ саме як гарантія діяльності члена ВРП, а також, виходячи з того, що за нею як за суддею при відрядженні до ВРП зберігалися гарантії матеріального забезпечення, визначені законодавством для суддів, позивачка уважає, що зміна розміру її винагороди члена ВРП у спосіб, відмінний від внесення змін до Закону №1402-VIII, є протиправною, а застосування ВРП при нарахуванні та виплаті у період з 18.04.2020 по 27.08.2020 винагороди члена ВРП положень частин першої, третьої статті 29 Закону № 553-ІХ - порушення встановлених частиною другою статті 21 Закону № 1798-VІІІ гарантій її діяльності і як судді, і як члена ВРП.
Реагуючи на доводи ВРП в частині посилань на відсутність у відповідача коштів для виконання рішення суду, позивачка просила врахувати позицію ЄСПЛ у рішенні від 08.11.2005 у справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00), відповідно до якої якщо чинне правове положення передбачає виплату певних коштів і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними, а реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства не може бути поставлена в залежність від бюджетних асигнувань, а державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
У додаткових поясненнях від 20.01.2024 ВРП наголосила, що кошти, які не були використані внаслідок застосування статті 29 Закону № 294-IX, у редакції Закону №553-ІХ, наприкінці 2020 року повернуті до Державного бюджету України та не нараховувалися і не обліковувалися у ВРП як заборгованість перед позивачкою, а тому не підлягали виплаті їй при звільненні.
Щодо виконання вимог статті 116 КЗпП України, відповідно до якої про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати, ВРП повідомила, що відповідна довідка не була направлена позивачці, оскільки 24.02.2022 у зв'язку з військовою агресією рф Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, на всій території України запроваджено воєнний стан, а тому з метою збереження життя та здоров'я частина працівників ВРП була відправлена на дистанційну роботу, а з 01.03.2022 оголошено простій для працівників секретаріату ВРП (наказ ВРП від 01.03.2022 № 91-к), який припинено 03.10.2022.
Водночас відповідач зауважив, що за усним зверненням позивачки ВРП листом від 11.01.2024 № 861/0/9-24 направила на електронну адресу ОСОБА_1 довідку про доходи за 2022 рік та інформацію про суми, нараховані та виплачені їй при звільненні.
У додаткових поясненнях від 14.05.2024 позивачка, спростовуючи твердження відповідача щодо непоширення гарантій матеріального забезпечення суддів на суддів, відряджених до ВРП на період виконання ними повноважень членів ВРП, покликалася на юридичну позицію, сформовану Конституційним Судом України у Рішенні від 26.03.2024 № 3-р(ІІ)/2024 (справа про єдиний статус суддів в Україні), в якому наголошено, що єдиний статус суддів означає однаковість юридичного становища суддів в усіх аспектах, передусім однаковість їх гарантій незалежності та недоторканності, прав і обов'язків, вимог, обмежень, заборон та відповідальності. забезпечення гарантій незалежності та недоторканності суддів має базуватися на принципі єдиного статусу суддів, який не допускає, зокрема, вибірковості у забезпеченні цих гарантій та зниження їх рівня певній категорії суддів, що не сприяє чиненню правосуддя неупередженими, об'єктивними, безсторонніми та незалежними судами, реалізації конституційного права на судовий захист (абзац третій пункту 4.2 мотивувальної частини рішення). Належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів, зокрема й право на винагороду судді, та інші конституційні гарантії їх незалежності та недоторканості поширено на всіх суддів і мають бути забезпечені державою на основі принципу єдиного статусу без будь-якого зниження рівня таких гарантій (абзац четвертий пункту 5.1 мотивувальної частини рішення від 26.03.2024 № 3-р(ІІ)/2024). Ідентичний рівень конституційної захищеності та однаковість гарантій матеріального забезпечення суддів, що чинять правосуддя, та суддів, відряджених до Вищої ради правосуддя для виконання повноважень членів Вищої ради правосуддя, на рівні Закону № 1402-VIII закріплені в положеннях частини п'ятої статті 54 цього Закону.
Також позивачка просить при розгляді цієї справи врахувати сталу практику Верховного Суду, сформовану ним як судом касаційної інстанції за результатами розгляду справ, предметом яких була виплата недоплаченої суддівської винагороди діючим суддям, в тому числі і щодо обраного нею способу захисту порушеного права шляхом саме стягнення з відповідача недоотриманої суми винагороди (зокрема, постанова Верховного Суду від 16.02.2023 у справі №640/16326/20).
У додаткових поясненнях від 11.06.2024 ВРП просила також врахувати правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 990/235/23, якою скасовано рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.02.2024 у цій справі про задоволення позову у подібних правовідносинах та прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову, виходячи з того, що в указаний період обмежувальні положення статті 29 Закону № 294-ІХ у редакції Закону № 553-ІХ були чинними, тому, з урахуванням вимог статті 19 Конституції України, не можна визнати, що ВРП як орган державної влади діяла не на підставі, чи не в межах повноважень, чи не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. ВРП також підкреслила, що у наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, який діяв як суд першої інстанції, про фактичне ототожнення понять "суддівська винагорода" та "винагорода члена ВРП" та поширення встановлених Конституцією України та Законом № 1402-VIII гарантій судді на членів ВРП.
У відповідь на ці додаткові пояснення ВРП позивачка надала зі свого боку письмові пояснення у зв'язку з прийняттям Великою Палатою Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 990/235/23, за змістом яких наполягає на тому, що висновки, викладені Великою Палатою Верховного Суду у вказаній постанові, не є релевантними обставинам справи, що розглядається, оскільки сформовані за істотно інших обставин. Так, позивачка підкреслює, що у справі № 990/235/23 позивачка у період виконання повноважень члена ВРП з 18.04.2020 по 27.08.2020 не мала статусу діючого судді, позаяк ще до призначення на посаду члена ВРП вона була звільнена у відставку з посади судді Вищого адміністративного суду України. Натомість, як наголошує позивачка у цій справі, вона була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП з 01.05.2019 як діюча суддя Господарського суду міста Києва.
У зв'язку з цим позивачка наголошує, що була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП з 01.05.2019 як діюча суддя Господарського суду міста Києва, а тому за нею, в силу положень частини п'ятої статті 54 Закону № 1402-VIII, зберігаються гарантії матеріального забезпечення, визначені законодавством для суддів. Отже, правові висновки стосовно виплат суддівської винагороди у спірний період викладені у численних постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, зокрема, від 30.06.2022 у справі № 640/27145/20, від 04.10.2022 у справі № 640/23567/20, від 28.02.2023 у справі № 480/7097/20, що, на її переконання, є застосовними у спірних правовідносинах.
Ураховуючи єдність статусу суддів, ідентичність рівня їх конституційної захищеності та однаковість гарантій матеріального забезпечення, а також, зважаючи на нормативно-правове регулювання, що запроваджене абзацом другим статті 21 Закону № 1798-VIIІ та частиною п'ятою статті 54 Закону №1402-VIII, саме задля забезпечення такої ідентичності, позиція ВРП щодо непоширення на суддів, відряджених до ВРП, гарантій їх незалежності в частині належного матеріального забезпечення, на думку позивачки, є помилковою та такою, що не ґрунтується на положеннях статей 8, 10 Конституції України, статей 4, 54, 135 Закону № 1402-VIII та статті 21 Закону № 1798-VIIІ.
Короткий зміст рішення КАС ВС
Рішенням КАС ВС від 02.07.2025 у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд посилався на висновки Великої Палати Верховного Суду викладі у постанові від 08.05.2025 по справі 990/234/23.
У цій справі Велика Палата Верховного Суду виснувала, що саме з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення № 10-р/2020 втратили чинність визнані неконституційними положення Закону № 294-IX, тому ВРП, здійснюючи ОСОБА_2 в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 року виплату винагороди члена ВРП у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, діяла на підставі, в межах повноважень, у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду не погодилася з інтерпретацією позивачки про фактично тотожність, практичну «однаковість» гарантій суддів, встановлених Конституцією України та Законом № 1402-VІІI, та членів ВРП; що на членів ВРП мають поширюватися Законом № 1402-VІІI гарантії, передбачені для суддів, оскільки суддівська винагорода регулюється Законом № 1402-VІІI та не може визначатися іншими нормативними актами, натомість у статті 21 Закону № 1798-VIII йдеться про інший вид винагороди, а саме винагороду члена ВРП, яка йому встановлюється на час виконання його повноважень. Повноваження судді, визначені Законом № 1402-VІІI, та повноваження члена ВРП, якими він наділений відповідно до Закону № 1798-VIII, є різними, як є різними за своєю правовою природою суддівська винагорода і винагорода члена ВРП. Установлений у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду розмір винагороди члена ВРП є однією з гарантій його діяльності, закріплених у статті 21 Закону № 1798-VIII. Такий висновок Велика Палата Верховного Суду висловила з покликанням на правову позицію сформульовану в постанові від 23.05.2024 року в справі № 990/235/23 і підстав для відступу від такої позиції Велика Палата Верховного Суду не вбачала, попри покликання позивачки на те, що вона на відміну від позивачки в згаданій справі була діючою суддею.
Підстави і мотиви для висловлення окремої думки
Насамперед хочу наголосити, що цілком поділяю мотиви висловлення спільної окремої думки суддями Великої Палати Верховного Суду щодо постанови від 08.05.2025 по справі 990/234/23.
Так, відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суддя, не згодний із судовим рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
На моє переконання, висновок щодо правомірності виплат позивачці винагороди члена ВРП в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону № 294-IX в редакції Закону № 553-ІХ, є помилковим з таких міркувань.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі стаття 131 Конституції України в Україні діє ВРП.
Преамбулою Закону № 1798-VIII встановлено, що цей Закон визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1798-VIII ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
ВРП є юридичною особою, видатки на її утримання визначаються окремим рядком у Державному бюджеті України.
Згідно з пунктом 16 статті 3 Закону № 1798-VІІІ ВРП здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення своєї діяльності; бере участь у визначенні видатків Державного бюджету України на утримання судів, органів та установ системи правосуддя відповідно до БК України.
Пунктом 7 частини п'ятої статті 22 БК України визначено, що головний розпорядник бюджетних коштів здійснює управління бюджетними коштами в межах установлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів.
У статті 21 Закону № 1798-VІІІ (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) указано, що розмір винагороди члена ВРП встановлюється у розмірі посадового окладу судді Верховного Суду.
Виплата винагороди членам ВРП провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України.
Закон про Державний бюджет України - закон, який затверджує Державний бюджет України та містить положення щодо забезпечення його виконання протягом бюджетного періоду (пункт 24 частини першої статті 2 БК України).
18.04.2020 набрав чинності Закон № 553-ІХ, яким були внесені зміни до Закону № 294-IX. Частиною першою статті 29 Закону № 294-IX (зі змінами, внесеними Законом № 553-ІХ) було встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, у якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам ВРП, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).
Предметом спору в цій справі визначено протиправність дій ВРП під час здійснення у спірний період позивачці виплати винагороди члена ВРП, яка є діючою суддею, у розмірі, установленому Законом № 553-ІХ (10 розмірів мінімальної заробітної плати, установленої на 01.01.2020).
ВРП як колегіальний, незалежний конституційний орган державної влади та суддівського врядування покликана забезпечувати стале функціонування та розвиток системи правосуддя з урахуванням кращих міжнародних стандартів та практик.
ВРП є незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який покликаний забезпечувати незалежність судової влади. Ураховуючи такий особливий статус ВРП, законодавець установив відповідні гарантії її діяльності на рівні гарантій незалежності суддів.
Визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом (законом) гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом. Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя.
Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено в низці рішень Конституційного Суду України, зокрема в рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 01.12.2004 № 19-рп/2004, від 11.10. 2005 № 8-рп/2005, від 22.05.2008 № 10-рп/2008, від 03.06.2013 № 3-рп/2013, а також від 04.12.2018 № 11-р/2018, у яких Конституційний Суд України неодноразово вказував, що: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; установлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
Установлення зазначених гарантій на членів ВРП зумовлено конституційним статусом ВРП як колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування, якому статтею 131 Конституції України надані повноваження щодо: внесення подання про призначення судді на посаду; ухвалення рішень стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності; розгляду скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалення рішень про звільнення судді з посади; надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою; ухвалення рішень про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя; вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів; ухвалення рішень про переведення судді з одного суду до іншого; а також як органу, який відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1798-VIII діє для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.
Зазначене також узгоджується з Висновком №10 (2007) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо судової ради на службі суспільства, відповідно до якого метою судової ради (ВРП або іншого еквівалентного незалежного органу) є гарантування як незалежності судової системи, так і незалежності окремих суддів. Судова рада наділена повноваженнями захищати незалежність суддів як необхідного елементу держави, що керується верховенством права, і таким чином дотримується принципу поділу влади. Судова рада повинна самостійно управляти своїм бюджетом та фінансуватися в обсязі, що дозволяє оптимальне та незалежне функціонування. Члени ради (судді і не судді) повинні мати гарантії незалежності та безсторонності.
У Висновку від 05.11.2021 № 24 «Еволюція рад правосуддя та їх роль в незалежності та неупередженості судових систем» КРЄС наголошує, що правова основа судової ради та її основні елементи повинні бути закріплені в Конституції як безпечна правова основа для її обов'язків, незалежності та легітимності. Вони повинні включати склад і функції ради та гарантії перебування на посаді її членів, разом із гарантією її незалежності від законодавчої та виконавчої влади.
Як уже зазначалося, стаття 21 Закону № 1798-VIII, серед іншого, визначає розмір винагороди члена ВРП на рівні посадового окладу судді Верховного Суду, установленого Законом № 1402-VIII.
18.04.2020 набрав чинності Закон №553-ІХ.
Відповідно до внесених цим Законом змін Закон № 294-IX був доповнений статтею 29, яка встановлювала початок часу, період, причини (умови), коло осіб та види грошових виплат, на які поширювалося обмеження, а також розмір, до якого зменшуються виплати, конкретне вираження яких наводилося в цій постанові вище.
28.08.2020 Конституційний Суд України ухвалив Рішення № 10-р/2020, яким визнав, зокрема, такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої та третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами.
Після визнання неконституційними положень частин першої, третьої статті 29 Закону № 294-IX зі змінами (Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020) ВРП продовжила нараховувати позивачці винагороду члена ВРП у попередньому, передбаченому Законом № 1798-VІІІ, розмірі.
Отже, питання, яке слід було вирішити під час розгляду цієї справи - це порядок застосування положень статті 21 Закону №1798-VІІІ при визначенні розміру та виплаті винагороди члену ВРП у період з 18.04.2020 по 27.08.2020.
Повертаючись до обставин цієї справи, слід наголосити, що позивачка була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП як діюча суддя. Тобто у спірний період ОСОБА_1 була членом ВРП та водночас мала статус діючої судді.
З урахуванням зазначеного, а також положень статті 21 Закону № 1798-VIII, статті 54 Закону № 1402-VIII вважаю, що за позивачкою зберігаються гарантії матеріального забезпечення, визначені законодавством для суддів.
Отримання суддями суддівської винагороди в розмірі, установленому Законом № 1402-VІІІ, та членами ВРП у розмірі, установленому Законом № 1798-VІІІ, як зазначалось, є однією з гарантій їх незалежності.
Як уже було згадано, у частині другій статті 21 Закону № 1798-VІІІ визначено, що розмір винагороди члена ВРП встановлюється в розмірі посадового окладу судді Верховного Суду.
Так, за змістом частини другої статті 135 Закону 1402-VIII посадовий оклад є складовою суддівської винагороди.
Частиною першою статті 135 цього Закону встановлено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Наведені положення статті 135 Закону № 1402-VIII прийняті на реалізацію положення частини другої статті 130 Конституції України, відповідно до якого розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Отже, розмір винагороди члена ВРП встановлюється статтею 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв'язку зі статтею 135 Закону № 1402-VIII. Оскільки зміни до законів № 1798-VIII та № 1402-VIII у частинах, які регламентують розмір винагороди члена ВРП та суддівської винагороди у період з квітня по серпень 2020 року, не вносилися, то законних підстав для обмеження виплати такої винагороди (десятьма прожитковими мінімумами) не було.
Крім того, положеннями частини п'ятої статті 54 Закону № 1402-VIII встановлено, що у разі призначення судді членом ВРП, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України він відряджається для роботи в цих органах на постійній основі. За членами цих органів - суддями зберігаються гарантії матеріального, соціального та побутового забезпечення, визначені законодавством для суддів.
У розрізі наведених вище міркувань та правового регулювання спірних правовідносин слід зазначити, що Законом №553-ІХ не вносилися зміни ні до Закону № 1798-VІІІ (стосовно розміру винагороди члена ВРП), ні до Закону № 1402-VIII (щодо розміру суддівської винагороди). Отже, Закон № 553-ІХ не може встановлювати розмір винагороди члена ВРП.
Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру винагороди члена ВРП), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом № 553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону № 1798-VІІІ, оскільки саме цим Законом врегульовано розмір винагороди членів ВРП як гарантія їх незалежності.
На моє переконання, для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв'язку зі статтею 135 Закону № 1402-VIII, які, попри те, що в часі цей Закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону № 294-ІХ (у редакції Закону № 553-ІХ).
Основний Закон України має найвищу юридичну силу, тож «спеціальність» Закону № 1798-VIII та Закону № 1402-VIII, зокрема їх статей 21 та 135, відповідно, у цьому випадку безапеляційно долає доктринальний принцип подолання колізії правових норм, за яким наступний закон з того самого питання скасовує дію попереднього (попередніх).
Аналогічний правовий висновок стосовно виплати суддівської винагороди у спірний період неодноразово викладений у постановах Верховного Суду від 30.06.2022 у справі № 640/27145/20, від 04.11.2022 у справі № 640/23567/20, від 28.02.2023 у справі № 480/7097/20 та є застосовним у спірних правовідносинах.
Отже, наведені положення Конституції України та правові висновки Конституційного Суду України й Верховного Суду дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, так само як і розмір винагороди члена ВРП, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу, звужуючи гарантії їх незалежності.
Щодо тверджень відповідача про необхідність урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2024 у справі № 990/235/23, вважаю, що обставини цієї справи не є релевантними справі, що розглядається, оскільки позивачки в указаних справах мали різний правовий статус (у справі № 990/235/23 позивачка була суддя у відставці, натомість ОСОБА_1 була відряджена до ВРП для роботи на постійній основі на час виконання повноважень члена ВРП як діюча суддя). Відмінності у правовому статусі позивачок зумовлюють різне правозастосування, оскільки на ОСОБА_1 , як на діючу суддю (на відміну від членів ВРП, які не є суддями) поширюються гарантії суддівської незалежності, встановлені Конституцією України та законами № 1402-VIII і № 1798-VIII.
З огляду на викладене вважаю, що виплата винагороди члена ВРП у розмірі меншому, ніж це передбачено статтею 21 Закону № 1798-VIII у взаємозв'язку зі статтею 135 Закону №1402-VIII, нівелює суть правової визначеності і передбачуваності конституційних принципів незалежності судових органів.
Отже, оскільки саме дії ВРП призвели до отримання позивачкою винагороди члена ВРП не в розмірі, визначеному Законом № 1798-VIII, то, здійснюючи виплату позивачці винагороди члена ВРП в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 із застосуванням обмеження, відповідач діяв не в спосіб та не в межах, установлених Конституцією України та Законом № 1798-VIII.
На мою думку, колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду більшістю голосів дійшла помилкового висновку щодо правомірності виплати позивачці в період з 18.04.2020 по 27.08.2020 винагороди члена ВРП з урахуванням вимог положень частин першої і третьої статті 29 Закону № 294-IX в редакції Закону № 553-IX.
З огляду на викладене вважаю, що адміністративний позов слід було задовольнити.
Суддя А.Г. Загороднюк