08 липня 2025 року
м. Київ
справа №990/244/25
адміністративне провадження № П/990/244/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Смоковича М. І.,
суддів: Жука А. В., Мацедонської В. Е., Мельник-Томенко Ж. М., Радишевської О. Р.,
перевірив матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя про визнання дій протиправними, скасування рішень, зобов'язання вчинити дії і
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія), Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), з вимогами:
1) визнати проведення співбесіди ВККС 17 січня 2024 року у межах кваліфікаційного оцінювання судді Білозерського районного суду Херсонської області ОСОБА_1. на відповідність займаній посаді незаконною (протиправною) дією, що суперечить статті 126 Конституції України та свідчить про усунення судді з посади у неконституційний спосіб;
2) встановити відсутність компетенції (повноважень) у доповідача-члена ВККС ОСОБА_5., а також у членів ВККС Сидоровича Р. М., Кидисюка Р. А., Омельяна О. С. у справі кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді судді Дніпровського районного суду міста Херсона ОСОБА_1. та щодо дослідження досьє та проведення співбесіди в межах кваліфікаційного оцінювання судді Білозерського районного суду Херсонської області ОСОБА_1. на відповідність займаній посаді 17 січня 2024 року;
3) визнати протиправними дії ВККС щодо надання доступу до повної версії суддівського досьє ОСОБА_1 представникам Громадської ради доброчесності (далі - ГРД) у новому складі у 2023- 2024 роках у справі кваліфікаційного оцінювання на відповідність позивачки займаній посаді судді Дніпровського районного суду міста Херсона;
4) визнати протиправним та скасувати рішення ВККС № 18/ко-24 від 17 січня 2024 року щодо дослідження досьє та проведення співбесіди в межах кваліфікаційного оцінювання судді Білозерського райсуду Херсонської області ОСОБА_1 на відповідність займаній посаді, яким:
- визначено, що суддя Білозерського районного суду Херсонської області ОСОБА_1 за результатами кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді набрала 446,125 бала;
- визнано суддю Білозерського районного суду Херсонської області ОСОБА_1 такою, що не відповідає займаній посаді;
- вирішено внести ВРП подання про звільнення судді Білозерського районного суду Херсонської області ОСОБА_1 із займаної посади;
5) визнати протиправним і скасувати рішення ВРП від 30 квітня 2024 року про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Білозерського районного суду Херсонської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
Водночас, автор позову просила постановити окремі ухвали у зв'язку з виявленням підроблених, як вважає позивач, документів у матеріалах її суддівського досьє, а також розголошенням персональних даних працівниками ВККС і членом ВККС ОСОБА_5.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду у складі колегії суддів: Смоковича М. І. (суддя-доповідач), Жука А. В., Мацедонської В. Е., Мельник-Томенко Ж. М., Радишевської О. Р., постановив ухвалу від 04 червня 2025 року, якою залишив без руху позовну заяву ОСОБА_1 і встановив строк для виконання вимог процесуального закону, про недотримання яких зазначено в ухвалі.
Після того, як Суд постановив зазначену ухвалу, позивачка спершу заявила відводи суддям Радишевській О. Р., Жуку А. В., а пізніше - заявила відвід іще судді Мельник-Томенко Ж. М., разом з якою [заявою про відвід] подала також заяву на виконання ухвали суду від 04 червня 2025 року про залишення позову без руху, до якої додала документ про сплату судового збору.
За наслідками розгляду згадуваних заяв про відвід суддям Мельник-Томенко Ж. М., Радишевській О. Р., Жуку А. В. Суд постановив (відповідно) три ухвали від 30 червня 2025 року, якими визнав ці заяви необґрунтованими і, на підставі частини четвертої статті 40 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), передав їх на вирішення судді, який не входить до складу суду.
З цією метою відбувся автоматизований розподіл, яким визначено суддів, які не входять до складу суду, визначеного для розгляду цієї справи, для вирішення заяв про відвід.
Заяву про відвід судді Радишевської О. Р. суд вирішив ухвалою від 02 липня 2025 року (провадження № Зі/990/106/25), заяву про відвід судді Мельник-Томенко Ж. М. - ухвалою від 02 липня 2025 року (провадження № Зі/990/108/25); ці заяви та ухвали суду за наслідками їх розгляду Суд отримав 03 липня 2025 року. Заяву про відвід судді Жука А. В. суд вирішив ухвалою від 03 липня 2025 року (провадження № Зі/990/107/25); цю заяву про відвід і ухвалу суду за наслідками її розгляду Суд отримав 07 липня 2025 року.
Отже, питання щодо виконання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху Суд вирішує наступного дня після того, як отримав усі ухвали суду за наслідками вирішені заяви ОСОБА_1 про відвід суддів Жука А. В., Мельник-Томенко Ж. М., Радишевської О. Р., у порядку, визначеному у статті 40 КАС України.
У вимірі порушеного в ухвалі від 04 червня 2025 року питання щодо визначеного законом строку для реалізації права на звернення до суду позивачка у своїй заяві (яка надійшла 20 травня 2025 року) зазначила про те, що станом на 13 червня 2025 року її трудові відносини не припинені, що підтверджується, за текстом заяви, відсутністю наказу Білозерського районного суду Херсонської області про звільнення та відрахування зі штату ОСОБА_1 збереженням трудової книжки за місцем роботи судді.
Позивачка додала також, що з нею не провели остаточного розрахунку, не виплатили компенсації за невикористані дні відпустки та суддівську винагороду за дні навчання в Національній школі суддів України упродовж 2022-2024 років. Крім цього, зауважила, що питання про її відрядження як судді до іншого суду, попри її неодноразові звернення з цього приводу, так і не було вирішено.
Зазначила і про те, що на дату закриття провадження у справі № 990/69/24, предмет спору якої стосувався рішення ВККС, в [іншому] провадженні Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду була справа № 990/197/24 за позовом ОСОБА_1 до ВРП про визнання протиправним і скасування рішення ВРП від 30 квітня 2024 року про звільнення її з посади судді Білозерського районного суду Херсонської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.
Позивачка підкреслила, що стосовно частини позовних вимог у справі № 990/69/24 провадження було закрито (ухвалою від 05 червня 2024 року), а щодо решти (про оскарження бездіяльності ВККС щодо нерозгляду заяви та ухвалення рішення у пленарному складі відповідно до пункту 17 Регламенту ВККС про внесення ВРП подання про звільнення члена Комісії ОСОБА_5. ) - ухвалено рішення від 11 червня 2024 року про відмову у задоволенні позовних вимог
У цьому зв'язку ОСОБА_1 зазначила про те, що оскаржила [в апеляційному порядку] судові рішення у справі № 990/69/24 і лише після остаточного [судового] рішення Великої Палати Верховного Суду (31 жовтня 2024 року) направила заяву про збільшення позовних вимог у справі № 990/197/24 (за її позовом до ВРП про оскарження рішення від 30 квітня 2024 року про звільнення з посади судді Білозерського районного суду Херсонської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України), тобто діяла так (у такій послідовності), як про це зазначила Велика Палата Верховного Суду, тож мала б право, як мовить позивачка, на одночасний розгляд вимог до ВККС та ВРП, але у справі № 990/197/24 її [доповнені] вимоги - «проігнорували».
Позивачка зазначила також про те, що в липні 2024 року [позивачка] надіслала заяву про зупинення провадження у справі № 990/197/24 до ухвалення остаточного рішення у справі № 990/69/24 (за наслідками апеляційного перегляду), але це прохання теж не було задоволено.
З покликанням на окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/69/24 (щодо застосування статей 88, 101 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»; далі - Закон № 1402-VIII) позивачка продовжила, що після того, як ознайомилася з повним текстом ухвали Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2025 року у справі № 990/197/24 (яку, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, оприлюднено 06 травня 2025 року) - знову (вдруге) звернулася до суду з [цим] позовом.
Зважаючи на наведене, позивачка виснувала, що не порушила строків звернення до суду, адже оскаржувала окремо рішення ВККС і ВРП у строки, передбаченні законом, а судові рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у справах № 990/197/24 та № 990/69/24 набирають законної сили після апеляційного перегляду.
Водночас, позивачка звернула увагу на те, що в Україні діє різна судова практика щодо застосування приписів статей 88 та 101 Закону № 1402-VIIІ. У цьому зв'язку згадала про рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 07 травня 2025 року у справі № 990/43/24, а також повторила тези згадуваної окремої думки суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/69/24.
До того ж, позивачка у своїй заяві зазначила про те, що: (1) її як суддю з двома дітьми залишили без евакуації, без суддівської винагороди та не забезпечили робочим місцем (у зв'язку з чим вона зверталася до ВРП, ВККС, ДСА України протягом двох років), а потім - порушили [відповідачі] її права, не забезпечивши можливості бути присутньою 17 січня 2024 року та 30 квітня 2024 року на засіданнях [ВККС, ВРП], не повідомили за місцем роботи, тобто за адресою, де розташована будівля Білозерського районного суду Херсонської області; (2) вона [позивачка] не отримала судових рішень в паперовій формі у справах № 990/197/24 та № 990/69/24, але як тільки довідалася про остаточне рішення Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/197/24, то звернулася до суду (з цим позовом) з вимогами одночасно до ВККС і до ВРП в єдиному провадженні; (3) на прикладі справи за позовом судді ОСОБА_4. (№ 990/227/24) можна побачити, що ВРП «чекає» на судове рішення Верховного Суду щодо рекомендації ВККС з поданням про звільнення [ ОСОБА_4 ], тоді як її «дискримінують», адже «прив'язали» право на оскарження рішення ВККС до рішення ВРП; (4) її не повідомлено про рішення ВРП і копія цього рішення так і не була їй вручена / надіслана належим чином, ані за місцем роботи, ані у приміщенні ВРП, тож позивач, як мовиться у заяві, дотепер не знає про дійсний зміст рішення ВРП, зокрема посадових осіб, які його підписали; (5) позивач як суддя Білозерського районного суду Херсонської області «зв'язана» робочим місцем, який розташований в смт. Білозерка Херсонської області і не був «евакуйований».
З уваги на наведене, позивачка вважає, що поважними причинами пропуску строку для звернення до суду з цим позовом є тривалий розгляд двох згадуваних справ: № 990/197/24 та № 990/69/24.
У підсумку позивач, апелюючи до приписів статті 55 Конституції України, висловила прохання: вважати, що позов з яким вона звернулася, об'єднавши вимоги до Комісії і ВРП, поданий без пропуску строків у зв'язку з «мінливою практикою» Верховного Суду, а саме: відсутністю єдиного підходу до розгляду справ, пов'язаних з проходженням суддями кваліфікаційного оцінювання у воєнний час та єдиної думки щодо тлумачення положення статей 88 та 101 Закону № 1402-VIII під час дії воєнного стану, а також зважити на те, що вона скористалася правом на оскарження рішень ВККС 17 січня 2024 року і ВРП від 30 квітня 2025 року (окремо кожне рішення), а також на відсутність «вчасної комунікації» з боку ВРП, рішення якої їй досі не вручено.
У вимірі наведених аргументів стосовно строку звернення з цим позовом Суд з'ясував, що у травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з позовом про оскарження рішення ВРП від 30 квітня 2024 року № 1313/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Білозерського районного суду Херсонської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України».
За цим позовом Верховний Суд відрив провадження (ухвала від 05 червня 2024 року у справі № 990/197/24) і призначив його до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У підсумку, ухвалою від 17 грудня 2024 року Касаційний адміністративного суду у складі Верховного Суду залишив без розгляду цей позов на підставі пункту 4 частини першої статті 240 КАС України з мотивів неявки позивачки на судові засідання, призначені на 31 липня 2024 року, 16 жовтня 2024 року, 13 листопада 2024 року і 17 грудня 2024 року.
У цій ухвалі, яку Велика Палата Верховного Суду постановою від 03 квітня 2025 року залишила без змін, детально описано за яких обставин суд ухвалив залишити без розгляду позов ОСОБА_1 до ВРП, зокрема й про її звернення до суду із заявою про «збільшення розміру позовних вимог» від 16 грудня 2024 року.
У контексті «нового» звернення позивачки з позовом до ВРП з тим самим предметом спору, що й у справі № 990/197/24 (про оскарження рішення ВРП від 30 квітня 2024 року № 1313/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Білозерського районного суду Херсонської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України»), Суд підкреслює, що залишення «попереднього» позову (№ 990/197/14) без розгляду з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 240 КАС України, є наслідком того, що позивач та / або її представник, після того, як реалізували право на звернення до суду за захистом порушеного права, тобто подала(-ли) позовну заяву, на підставі якої суд відкрив провадження у справі [№ 990/197/24], надалі не виконувала(-ли) своїх процесуальних обов'язків як сторона спору й таким чином проявила(-ли) відсутність правдивого інтересу до розгляду ініційованого позову, а заразом і поваги до суду та інших учасників справи.
Суд звернув увагу на цей аспект також в ухвалі від 04 червня 2025 року (у справі № 990/244/25), якою залишив «новий» позов ОСОБА_1 без руху, адже той факт, що залишення позовної заяви без розгляду не позбавляє особу (позивача) права на повторне звернення з таким самим позовом, не слід розуміти так, що тривалість розгляду «попереднього» позову (тут мовиться про позов до ВРП) й у цьому зв'язку - поведінка / позиція особи, яка його ініціювала, не може братися до уваги, коли вирішується питання про дотримання строку звернення з «новим» позовом. Радше навпаки, адже суд має оцінити поважність причин пропуску строку, яка [поважність] не може бути «виправдана» самим фактом своєчасного звернення до суду з відповідним позовом у минулому, який спричинився до відкриття провадження у справі, під час розгляду якої [справи] позивач, втім, не виконувала своїх процесуальних обов'язків.
Властиво, процесуальна поведінка / позиція позивачки у справі № 990/197/24, яка, нагадаємо, дала суду підстави залишити її позовну заяву без розгляду, якраз створює дисонанс з доводами про тривалість розгляду позову (у справі № 990/197/24) про оскарження рішення ВРП від 30 квітня 2024 року № 1313/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Білозерського районного суду Херсонської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України», зокрема й через призму тривалості розгляду тієї справи в суді апеляційної інстанції, який погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для залишення того позову без розгляду з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 240 КАС України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 жовтня 2021 року у справі № 9901/127/21, з-поміж іншого, зазначила таке: « строк звернення до адміністративного суду - це строк, в межах якого особа, яка має право на позов, повинна звернутися до адміністративного суду для захисту своїх прав у публічно-правових відносинах або для реалізації владних повноважень.
Дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язане з реалізацією права на справедливий суд. Наявність такої умови запобігає зловживанням і погрозам звернення до суду. Її відсутність призводила б до постійного збереження стану невизначеності у правовідносинах.
У тій самій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що: « процесуальні обмеження строку звернення до адміністративного суду з позовом направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.
При цьому, причина пропуску строку звернення до суду із адміністративним позовом може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця обставина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Отже, - як мовиться далі у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року у справі № 9901/127/21 - поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Слід зазначити, що під час розгляду питання про поновлення строку на звернення до суду слід надати оцінку всім обставинам. Зокрема, під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; чи могли і яким чином певні фактори завадили вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв'язку із пропуском строку звернення до суду, яка була поведінка суб'єкта звернення протягом цього строку, які дії він вчиняв і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду».
У тій самій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила також, що «тривале зволікання зі зверненням до суду з адміністративним позовом за захистом своїх прав через неналежне використання процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку».
У контексті наведеного Суд наголошує на тому, що звернення до суду не є абсолютним правом й позивачка мала б розуміти і передбачати наслідки своєї поведінки у вимірі встановленої законом процедури розгляду справи, особливо якщо зважити на те, що позивач сама є правником й тривалий період часу здійснювала правосуддя як професійна суддя. Тобто, у вимірі ситуації, за якої розглядається питання про дотримання порядку звернення до суду з позовом у цій справі, то передбачуваність і чіткість закону в аспекті строку звернення до суду й наслідків його недотримання є достатньо чіткими, зрозумілими і прогнозованими для позивача.
Щодо покликання позивачки на таку обставину як оскарження в «окремому» провадженні рішення ВККС від 17 січня 2024 року № 18/ко-24, яке було закрито згідно з ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05 червня 2024 року, залишеною без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року, та, у цьому зв'язку, - на «мінливу» судову практику, то тут передовсім треба зауважити, що оскарження (окремо) згадуваного рішення ВККС (справа № 990/69/24) не вплинуло, як відомо, на дотримання строку на звернення до суду з позовом про оскарження рішення ВРП від 30 квітня 2024 року № 1313/0/15-24 «Про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Білозерського районного суду Херсонської області на підставі підпункту 4 пункту 16-1 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України» - ані у провадженні у справі № 990/197/24, ані у провадженні № 990/244/25.
У цьому контексті варто нагадати, що Суд в ухвалі від 04 червня 2025 року (у справі № 990/244/25) звернув увагу на те, що питання про строк звернення з цим позовом розглядає у вимірі того, коли ухвалено спірне рішення ВРП від 30 квітня 2024 року [№ 1313/0/15-24]. Тобто, як написано в згадуваній ухвалі від 04 червня 2025 року: «позаяк рішення ВККС від 17 січня 2024 року № 18/ко-24 з рекомендацією про звільнення з посади судді може оскаржуватися після того, як ВРП ухвалить рішення за наслідками розгляду цієї рекомендації [спираючись на висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/69/24], відлік строку звернення до суду з позовом про оскарження двох рішень (ВККС і ВРП) бере початок, відколи ВРП ухвалила рішення за поданням з рекомендацією ВККС у зіставленні з тим, коли позивач, якої це рішення стосується, мала б знати про це рішення».
До того ж, як на дату «першого» звернення до суду (у березні 2024 року), так і «вдруге» уже з цим позовом (у травні 2025 року) з позовними вимогами про оскарження рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді за результатами кваліфікаційного оцінювання, уже була сформована судова практика, зокрема, Великої Палати Верховного Суду у справах цієї категорії, лейтмотив якої - у вимірі наведених доводів позивачки - полягає у тому, що оскарження рішення ВККС про невідповідність судді займаній посаді за результатами кваліфікаційного оцінювання можливе лише разом з рішенням ВРП, ухваленим за результатами розгляду рекомендації Комісії про звільнення судді. Цей підхід застосований, окрім як у справі № 990/69/24, також в інших постановах Великої Палати Верховного Суду, як-от: від 09 лютого 2022 року у справі № 9901/23/19, від 02 лютого 2022 року у справі № 9901/39/19, від 29 вересня 2021 року у справі № 9901/668/18 і ще у низці судових рішень у справах на кшталт такої категорії як ця, про які Верховний Суд інформує, приміром, у періодичних тематичних оглядах, відомі як дайджести, з якими можна ознайомитися на офіційному сайті Верховного Суду; одним із таких оглядів є дайджест судової практики Великої Палати Верховного Суду у справах про оскарження рішень, дій, бездіяльності ВККС, який базується на судових рішеннях, внесених до Єдиного державного реєстру судових рішень станом на 01 лютого 2025 року (розміщений за посиланням: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/ogliady/Daijest_VKKS_01_02_2025.pdf).
Наведене покликане пояснити, що існуючої судової практики Верховного Суду, зокрема і Великої Палати, щодо розгляду справ, предметом яких є оскарження рішення ВККС про результати кваліфікаційного оцінювання - на дату звернення до Верховного Суду як у березні 2024 року, так і в травні 2025 року - загалом було достатньо, аби, з одного боку, мати зрозумілі «орієнтири» для розуміння і прогнозування наслідків своєї поведінки у вимірі чинного нормативного регулювання спірних відносин, а з іншого - не давати обґрунтованих підстав очікувати «позитивного» для себе судового рішення у справі № 990/69/24 (щодо оскарження рішення ВККС від 17 січня 2024 року № 18/ко-24 з рекомендацією про звільнення з посади судді).
Висловлені у цьому зв'язку зауваги позивачки про «дискримінаційний» підхід щодо неї у зіставленні з результатами розгляду інших судових справ подібної категорії, а заразом і про окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 990/69/24, видаються непереконливими у вимірі питання про дотримання строку, в тому аспекті, яким його окреслив Суд в ухвалі від 04 червня 2025 року, адже те, на що звертає увагу авторка заяви, не могло спантеличити (дезорієнтувати) аж настільки, щоб завадити реалізувати своє право на оскарження рішення ВРП про звільнення з посади судді та, відповідно, сподіватися на розгляд спору по суті, використовуючи для цього усі надані їй як стороні процесуальні права.
Знов-таки, Суд в ухвалі від 04 червня 2025 року акцентував на тому, що відлік місячного строку на звернення до суду з цим позовом пов'язує зі згадуваним рішенням ВРП від 30 квітня 2024 року № 1313/0/15-24, одночасно з яким оскаржується рішення ВККС від 17 січня 2024 року № 18/ко-24 з рекомендацією про звільнення позивачки з посади судді (тобто, Суд тут не ставив «за провину» недотримання строку на оскарження згаданого рішення ВККС), тож покликання позивачки на результат апеляційного перегляду судових рішень у справі № 990/69/24 - у вимірі порушеного Судом питання - не може трактуватися як обставина, яка якимось чином пояснює поважність причин пропуску строку звернення до суду з цим позовом (про оскарження рішення і ВРП, і ВККС), надто у контексті «попередньої» поведінки / позиції позивачки в рамках провадження № 990/197/24, яке стосувалося оскарження рішення ВРП від 30 квітня 2024 року № 1313/0/15-24 щодо звільнення з посади судді.
Доводи позивачки про те, що їй не вручили копії рішення ВРП від 30 квітня 2024 року № 1313/0/15-24, а також про те, як їй не забезпечили можливості бути присутньою на засіданні ВРП 30 квітня 2024 року, теж уже не можуть бути поважними причинами, які були на заваді поданню цього позову, адже ці обставини не вплинули на звернення до суду у березні 2024 року, а з уваги на те, що суд відкрив провадження у справі № 990/197/24, то позивач іще й мала можливість висловити свої судження з цього приводу на судових засіданнях, за неявку на які той позов якраз і був залишений без розгляду. З тих самих мотивів - неявка на судові засідання без поважних причин - суд не розглянув подану в рамках того провадження заяву ОСОБА_1 про доповнення позовних вимог (до ВККС), тому аргументи позивачки в цій частині теж безпідставні.
Доводи ОСОБА_1 стосовно її звернень про відрядження / переведення до іншого суду не стосуються предмету оскарження, а щодо зауваг про «прив'язаність» до місця роботи (Білозерський районний суд Херсонської області), куди вона вимагала адресувати поштову кореспонденцію, то тут варто зауважити, що позовна заява, як і заява про виконання ухвали від 04 червня 2024 року, надійшли до Суду засобами поштового зв'язку, й адресою відправника ( ОСОБА_1 ) на поштовому конверті зазначено: АДРЕСА_1 . З уваги на цю обставину, доводи позивачки про «прив'язаність» до місця роботи - у контексті поважності пропуску строку на звернення до суду з цим позовом - видаються суперечливими.
Відповідно до частин першої, другої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.
Суд підкреслює, що звернення до суду з позовом на загальних підставах передбачає дотримання встановленого законом строку, що є одним із компонентів юридичної визначеності, тож це, серед іншого, покладає на суд обов'язок з'ясувати обставини, які - якщо строк пропущений - вплинули на можливість своєчасного звернення.
Зважаючи на висловлені вище мотиви Суд дійшов висновку, що причини, які зазначила позивачка у заяві на виконання ухвали від 04 червня 2025 року, не є поважними, адже не доводять і не дають обґрунтованого пояснення тому факту, що звернення до суду з цим позовом далеко поза межами встановленого законом місячного строку продиктовано об'єктивними, такими, що не залежали від волі і бажання позивачки, обставинами, які не дозволяли (перешкоджали, ускладнювали) їй звернутися до суду за захистом порушеного права. У значенні наведених вище приписів статті 123 КАС України це є підставою для повернення позовної заяви.
Відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу.
Керуючись статтями 22, 122, 123, 169, 248, 256, 266 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Визнати неповажними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду з позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя про визнання дій протиправними, скасування рішень, зобов'язання вчинити дії.
Позовну заяву ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради правосуддя про визнання дій протиправними, скасування рішень, зобов'язання вчинити дії повернути особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили і може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду у порядку і строки, встановлені статями 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач М. І. Смокович
Судді А. В. Жук
Ж. М. Мельник-Томенко
В. Е. Мацедонська
О. Р. Радишевська