02.07.2025 року м.Дніпро Справа № 908/3018/24
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,
суддів: Іванова О.Г., Чередка А.Є.
секретар судового засідання Жолудєв А.В.
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 26.11.2024 (суддя Зінченко Н.Г.)
у справі № 908/3018/24
за позовом ОСОБА_1
до відповідача Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20»
про зміну формулювання підстави звільнення, стягнення вихідної допомоги, грошової компенсації за невикористанні відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні
До Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» про:
1) зміну формулювання підстави звільнення ОСОБА_1 у наказі Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» № 4-к від 26.03.2018 з «На підставі рішення загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» (протокол № 1 від 18.03.2018) звільнити ОСОБА_1 з посади голови правління за п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України з 01.04.2018» на «На підставі рішення загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» (протокол № 1 від 18.03.2018) звільнити з посади ОСОБА_1 у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України з 01.04.2018»;
2) стягнення з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» на користь ОСОБА_1 413 782,65 грн. (без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України), в тому числі 27 658,26 грн. вихідної допомоги, 4 176,99 грн. компенсації за невикористанні відпустки, 381 947,40 грн. середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 26.11.2024 відмовлено ОСОБА_1 у відкритті провадження у справі за позовом вих. № б/н від 12.11.2024 (вх. № 3324/08-07/24 від 18.11.2024) до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» про зміну формулювання підстав звільнення та стягнення 413 782,65 грн. (без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України), в тому числі 27 658,26 грн. вихідної допомоги, 4 176,99 грн. компенсації за невикористанні відпустки, 381 947,40 грн. середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
Не погодившись з вказаною ухвалою ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати ухвалу господарського суду Запорізької області від 26.11.2024 у справі № 908/3018/24, справу направити для продовження розгляду до господарського суду.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що ухвала суду першої інстанції прийнята при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
- в обґрунтування позовних вимог Скаржниця посилалась саме на порушення Відповідачем формулювання підстави її звільнення та проведення розрахунків при звільненні як посадової особи Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20», що відповідає корпоративному характеру спору, який підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;
- посилання суду першої інстанції на постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2019 року у справі № 921/36/18 та від 13.07.2022 у справі № 336/8047/22, як підставу для відмови у відкритті провадження є неправильним, оскільки позивачка заявила позовні вимоги саме про зміну формулювання підстави звільнення, стягнення вихідної допомоги, грошової компенсації за невикористані відпустки, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що відповідає корпоративному характеру спору, який підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства;
- суд першої інстанції не врахував норм процесуального та матеріального права, висновків Верховного суду, викладених у вищезазначених постановах, постанови Пленуму Вищого господарського суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» від 25.02.2016 № 4 та дійшов передчасного висновку, що за своїм суб'єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин у даному випадку (виходячи із заявлених позовних вимог) спір є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства та виніс оскаржувану ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі.
Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.
22.01.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшла заява про проведення засідання за відсутності учасника справи, в якому просить розгляд справи здійснювати без участі Юхименко І.М. та її представника.
Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.
Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.
За приписами ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судове засідання 02.07.2025 учасники справи, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, уповноважених представників не направили, про причини неявки суд не проінформували.
Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.
У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").
«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.
Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.
Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").
Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).
Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).
Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.
Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Так, апеляційне провадження здійснюється на підставі поданої ОСОБА_1 апеляційної скарги, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.
Жодних доповнень до апеляційної скарги протягом визначеного ГПК України процесуального строку не подавалося.
Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з огляду на те, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги заяву позивача про розгляд справи без участі та необхідність дотримання розумних строків провадження, зважаючи на обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку ухвали суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без представників сторін.
Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.
Розгляд справи здійснювався судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч. 3 ст. 222 ГПК України без фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу.
Апеляційний господарський суд, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 18.11.2024 до господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20», м. Запоріжжя про:
1) зміну формулювання підстави звільнення ОСОБА_1 у наказі Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» № 4-к від 26.03.2018 з «На підставі рішення загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» (протокол № 1 від 18.03.2018) звільнити ОСОБА_1 з посади голови правління за п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України з 01.04.2018» на «На підставі рішення загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» (протокол № 1 від 18.03.2018) звільнити з посади ОСОБА_1 у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України з 01.04.2018»;
2) стягнення з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» на користь ОСОБА_1 413 782,65 грн. (без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України), в тому числі 27 658,26 грн. вихідної допомоги, 4 176,99 грн. компенсації за невикористанні відпустки, 381 947,40 грн. середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
В обґрунтування позовних вимог позивачкою зазначено наступне: протоколом установчих зборів № 1 від 25.05.2016 в будинку АДРЕСА_1 створено Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20». Рішенням Загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» від 25.05.2016 ОСОБА_1 обрано головою правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» і 09.11.2016 призначено на посаду відповідно до наказу № 1-к від 09.11.2016 «Про прийняття на роботу на посаду голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20», про що були внесені відповідні відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Наказом № 1-к від 18.03.2018 «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » позивачку звільнено з роботи. Наказ № 1-к від 18.03.2018 скасований наказом № 3-к від 26.03.2018 «Про скасування наказу» та видано наказ № 4-к від 26.03.2018 «Про звільнення з посади ОСОБА_1 » за п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Протоколом загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» № 1 від 18.03.2018 відбулася зміна керівника ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» з ОСОБА_1 на ОСОБА_2 , про що внесено відомості до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Позивачкою до Ленінського районного суду м. Запоріжжя було подано позов до ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» про: визнання незаконним та скасування рішення загальних зборів ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» від 18.03.2018; визнання незаконним та скасування рішення правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» від 26.03.2018 про призначення голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» ОСОБА_2 та заступника голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» ОСОБА_3 ; зобов'язання ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» внести запис до трудової книжки ОСОБА_1 про звільнення її 01.04.2018 з посади голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20»; визнання незаконним та скасування наказу № 4-К від 26.03.2018 про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» за п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України; поновлення ОСОБА_1 на посаді голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20»; скасування запису про керівника ОСББ «Зестафонська-20» ОСОБА_2 з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; стягнення з ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 65720 грн. та моральної шкоди у сумі 5000 гривень. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17.03.2020 у справі № 334/2806/18 у позові відмовлено. Постановою Запорізького апеляційного суду від 08.12.2020 рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17.03.2020 у справі № 334/2806/18 скасовано, провадження у справі закрито. Роз'яснено позивачу у справі, що розгляд цієї справи віднесений до юрисдикції господарського суду. Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 24.12.2020 у справі №334/2806/18 справу передано до Господарського суду Запорізької області за заявою ОСОБА_1 про направлення справи за встановленою юрисдикцією до Господарського суду Запорізької області. Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 02.02.2021 у справі № 334/2806/18 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» про визнання незаконними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії, визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, повернуто позивачці. В лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Запорізької області з позовом до ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» про визнання недійсним рішення Загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20», оформлених протоколом № 1 від 18.03.2018. Рішенням Господарського суду Запорізької області від 04.08.2021 у справі № 908/433/21 (залишено в силі постановою Центрального апеляційного господарського суду від 27.06.2022 і постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.09.2022) в задоволенні позову відмовлено повністю. В вересні 2022 року позивачка звернулася до Ленінського районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» про стягнення вихідної допомоги. Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.11.2022 у справі № 334/4099/22 (залишено в силі постановою Запорізького апеляційного суду від 24.02.2023) в задоволенні позову відмовлено. В листопаді 2023 року позивачка звернулася до Богородчанського районного суду Івано-Франківської області з позовом до ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» про: визнання незаконним та скасування наказу № 4-к від 26.03.2018 про звільнення її з посади голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20»; поновлення її на посаді голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20»; стягнення з ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалою Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 06.02.2024 у справі № 338/1750/23 провадження у справі за вказаним позовом закрито та зроблено висновок, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Суд першої інстанції виснував, що у відкритті провадження у справі слід відмовити, оскільки за своїм суб'єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин у даному випадку (виходячи із заявлених позовних вимог) спір є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.
За приписами ч.ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Судом встановлено, що предметом цього спору є вимоги про:
1) зміну формулювання підстави звільнення ОСОБА_1 у наказі Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» № 4-к від 26.03.2018 з «На підставі рішення загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» (протокол № 1 від 18.03.2018) звільнити ОСОБА_1 з посади голови правління за п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України з 01.04.2018» на «На підставі рішення загальних зборів співвласників ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» (протокол № 1 від 18.03.2018) звільнити з посади ОСОБА_1 у зв'язку з припиненням повноважень посадових осіб на підставі п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України з 01.04.2018»;
2) стягнення з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» на користь ОСОБА_1 413 782,65 грн. (без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України), в тому числі 27 658,26 грн. вихідної допомоги, 4 176,99 грн. компенсації за невикористанні відпустки, 381 947,40 грн. середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.
Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України»).
Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Частиною першою статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постає два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.
Апеляційним судом враховано, що судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб'єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Колегія суддів зауважує, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір слід вирішувати за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа-учасник приватноправових відносин.
Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.
Згідно з ч. 1 та 2 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
За приписами ч.ч. 1, 2, 3, 5, 7 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.
Із положень п. 4, 5 ч. 3 ст. 162 ГПК України в поєднанні з вимогами ст. ст. 4, 13, 14, 74 цього Кодексу випливає, що особа, яка вважає, що порушені її права, свободи чи інтереси і яка у зв'язку із цим звертається за їх захистом до господарського суду, має зазначити в позовній заяві, яка особа порушила її права чи інтереси, яким чином відбулося втручання в її права, які саме права були порушені, чи належать вони позивачу, які обставини про це свідчать.
Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.09.2024 у справі № 990/220/24 звернула увагу, що закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.
Зміст та обсяг порушеного права і виклад обставин, якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними, але разом із цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов'язкових процесуальних рішень, пов'язаних з визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною.
Водночас, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.
Отже, саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Водночас, як передбачено ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
2) справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду;
3) справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів;
4) справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах;
5) справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов'язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов'язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах;
6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
7) справи у спорах, що виникають з відносин, пов'язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов'язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності;
8) справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України;
9) справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство;
10) справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем;
11) справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті;
12) справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах;
13) вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами;
14) справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою;
15) інші справи у спорах між суб'єктами господарювання;
16) справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець;
17) справи, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні договорів, укладених у рамках державно-приватного партнерства, у тому числі концесійних договорів, крім спорів, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Варто зазначити, що у ст. 20 ГПК України в редакції закону від 03.10.2017 №2147-VІІІ визначена предметна та суб'єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень щодо розгляду справ, віднесених до їхньої компетенції.
Таким чином, критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.
При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, та спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність в законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Зокрема, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарський суд розглядає справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Відповідно до статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 81 ЦК України).
Згідно зі ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників житлових та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку визначено Законом України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку».
Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» об'єднання співвласників багатоквартирного будинку - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна.
Частиною другою статті 4 цього Закону встановлено, що об'єднання створюється як непідприємницьке товариство для здійснення функцій, визначених законом. Порядок надходження і використання коштів об'єднання визначається цим Законом та іншими законами України.
Основна діяльність ОСББ полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання
Отже, зазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 167 ГК України визначено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
У статті 96-1 ЦК України передбачено, що права учасників юридичних осіб (корпоративні права) - це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та статуту товариства.
Корпоративні права набуваються особою з моменту набуття права власності на частку (акцію, пай або інший об'єкт цивільних прав, що засвідчує участь особи в юридичній особі) у статутному капіталі юридичної особи.
Учасники (засновники, акціонери, пайовики) юридичної особи мають право у порядку, встановленому установчим документом та законом:
1) брати участь в управлінні юридичною особою у порядку, визначеному установчим документом, крім випадків, встановлених законом;
2) брати участь у розподілі прибутку юридичної особи і одержувати його частину (дивіденди), якщо така юридична особа має на меті одержання прибутку;
3) у випадках, передбачених законом та установчим документом, вийти з юридичної особи;
4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, паїв та інших об'єктів цивільних прав, що засвідчують участь у юридичній особі, у порядку, встановленому законом;
5) одержувати інформацію про діяльність юридичної особи у порядку, встановленому установчим документом;
6) одержати частину майна юридичної особи у разі її ліквідації в порядку та у випадках, передбачених законом, установчим документом (право на ліквідаційну квоту).
Учасники юридичних осіб можуть також мати інші права, встановлені статутом та законом.
Законом можуть бути встановлені для певних осіб обмеження щодо володіння корпоративними правами. Законом можуть бути встановлені умови та/або обмеження щодо реалізації окремих корпоративних прав певними особами.
Корпоративними відносинами є відносини між учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) юридичних осіб, у тому числі які виникають між ними до державної реєстрації юридичної особи, а також відносини між юридичною особою та її учасниками (засновниками, акціонерами, пайовиками) щодо виникнення, здійснення, зміни і припинення корпоративних прав (ч. 3 ст. 167 ГК України).
Водночас, слід наголосити, що реалізація учасниками юридичної особи корпоративних прав на участь в її управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, звільнення, відкликання членів виконавчого органу стосується також наділення їх повноваженнями на управління юридичною особою або позбавлення таких повноважень на управління юридичною особою. Хоч такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.
Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Нормами ЦК України (статті 99, 145, 147, 159, 161), ГК України (стаття 89), Закону України «Про господарські товариства» (статті 47, 62, 63), Закону України «Про акціонерні товариства» (статті 52, 58, 59, 60, 61) визначено, що виконавчий орган товариства вирішує всі питання, пов'язані з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що є компетенцією загальних зборів учасників товариства або іншого його органу. Здійснюючи управлінську діяльність, виконавчий орган реалізує колективну волю учасників товариства, які є носіями корпоративних прав. Керівник та інші члени виконавчого органу, здійснюючи управління товариством у межах правил, встановлених статутними документами, зобов'язані діяти виключно в інтересах товариства та його учасників.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених статтею 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб.
Відповідно до змісту частини третьої статті 99 ЦК України члени виконавчого органу господарського товариства можуть бути у будь-який час усунені від виконання своїх обов'язків, якщо в установчих документах не визначені підстави усунення членів виконавчого органу від виконання своїх обов'язків.
Конституційний Суд України у Рішенні від 12 січня 2010 року № 1-рп/2010 у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародний фінансово-правовий консалтинг» про офіційне тлумачення частини третьої статті 99 ЦК України (у попередній редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 13 травня 2014 року № 1255-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів») зазначив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об'єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а саме корпоративних правовідносин, що виникають між товариством та особами, яким довірено повноваження з управління ним.
Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу не є порушенням його трудових прав, оскільки не обов'язково пов'язується з його звільненням. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу і його звільнення - це різні правові інститути. Припинення повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу спричиняє зупинення роботи такої посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України припинення повноважень посадової особи може бути підставою для розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу та виплати вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток (стаття 44 КЗпП України), але замість розірвання трудового договору за згодою працівника його може бути переведено на іншу роботу (стаття 32 КЗпП України).
Якщо особа відсторонена від виконання повноважень керівника або іншого члена виконавчого органу та обрана інша особа для тимчасового здійснення таких повноважень, то це також не означає звільнення керівника або іншого члена виконавчого органу, бо чинним законодавством не передбачена така підстава для звільнення. У цьому разі теж має місце зупинення роботи посадової особи, викликане відсутністю організаційних умов, необхідних для виконання роботи, оскільки без повноважень посадова особа не може здійснювати керівництво або функції члена виконавчого органу.
Відносини сторін щодо оплати часу зупинення роботи посадової особи, переведення її на іншу роботу (у тому числі тимчасового), звільнення посадової особи регулюються нормами КЗпП України. Спори з цього приводу є трудовими спорами. Такі спори розглядаються за правилами ЦПК України.
Зазначена правова позиція висловлена у постанові Великої Палати Верховного суду від 10.09.2019 у справі № 921/36/18.
Апеляційний суд зазначає, що у справі № 908/3018/24 факт звільнення позивачки з посади голови правління ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» та рішення загальних зборів ОСББ «ЗЕСТАФОНСЬКА-20», яким позивачку звільнено з посади, ОСОБА_1 у даному спорі не оскаржуються, вимог про визнання недійсним рішення від 18.03.2018 та скасування наказу № 1-к від 18.03.2018 про звільнення з посади позивачкою не заявлено, а заявлено вимоги про зміну формулювання підстав звільнення та стягнення заборгованості із вихідної допомоги, компенсації за невикористанні відпустки, середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
Ці правовідносини не є корпоративними.
Ураховуючи викладене, Господарський суд Запорізької області дійшов обґрунтованого висновку, який не спростовано скаржником, про те, що спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, оскільки за своїм суб'єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір є приватноправовим і підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
До подібних за своїм змістом висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 14.06.2023 у справі № 569/26484/21, від 13.07.2022 у справі № 336/8047/20.
Доводи апеляційної скарги про корпоративний характер спору, який підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, судом відхиляються як безпідставні, позаяк вказаний спір не пов'язаний з реалізацією загальними зборами співвласників багатоквартирного будинку права на управління юридичною особою шляхом прийняття компетентним органом рішень про звільнення членів виконавчого органу, про обрання іншого складу органу управління.
При цьому слід зауважити, що у справі № 466/10073/22 судами розглядалася справа за позовом ОСОБА_2 до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Затишок 50/1» (далі - ОСББ «Затишок 50/1»), в якому позивачка просила: визнати трудові відносини між нею та ОСББ «Затишок 50/1» припиненими з 28 травня 2019 року; зобов'язати ОСББ «Затишок 50/1» видати наказ про її звільнення на підставі пункту 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України); зобов'язати ОСББ «Затишок 50/1» належним чином заповнити її трудову книжку; стягнути з ОСББ «Затишок 50/1» на її користь: компенсацію за несвоєчасно виплачену заробітну плату в розмірі 206,14 грн, компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки в розмірі 20 604,15 грн, вихідну допомогу в розмірі 47 326,86 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу та за час затримки видачі трудової книжки в розмірі 335 419,73 грн, відшкодування моральної шкоди в розмірі 24 500,00 грн.
У постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 466/10073/22, скасовуючи судові рішення про закриття провадження у справі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що позивачка не оспорювала жодних рішень зборів ОСББ про її звільнення з посади голови правління, а мала на меті лише захист своїх трудових прав та відшкодування завданої їй бездіяльністю відповідача шкоди, з огляду на що виснував, що правовідносини між сторонами не є корпоративними, отже, спір підлягав вирішенню судом цивільної юрисдикції.
У постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата конкретизувала свої висновки щодо тлумачення змісту поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів.
Аналогічні висновки викладені також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.02.2022 у справі № 201/16373/16-ц.
Колегія суддів зазначає, що самі по собі предмети позовів і сторони справ можуть не допомогти встановити подібність правовідносин ні за змістовим, ні за суб'єктним, ні за об'єктним критеріями. Отже, у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними.
Таким чином, правовідносини у справах № 466/10073/22 та № 908/3018/24 є подібними за своїм суб'єктним складом, предметом позову, заявленими позовними вимогами, характером спору та нормативним регулюванням (змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями).
Відтак, судом враховуються останні висновки, викладені Верховним Судом у своїй постанові щодо вирішення спорів у подібних правовідносинах, які відповідають позиції Великої Палати Верховного суду у постанові від 10.09.2019 у справі № 921/36/18, відступу від якої не було, та сталій судовій практиці.
До того ж, в ухвалі від 04.06.2025 у справі № 925/511/24 Велика Палата Верховного Суду не знайшла підстав для відступу від висновку Верховного Суду у постанові від 13.11.2024 у справі № 466/10073/22.
Звідси є безпідставним є твердження скаржниці про те, що посилання суду першої інстанції на постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.09.2019 року у справі №921/36/18 та від 13.07.2022 у справі № 336/8047/22, як підставу для відмови у відкритті провадження є неправильним.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Статтями 5, 7, 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами та відповідно до визначених законом процедур судочинства. Кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин (аналогічний висновок міститься у пункті 5.10 постанови Верховного Суду від 24.05.2023 у справі № 920/336/22).
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які діють за правилами цивільного і кримінального судочинства, а також господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Право на доступ до суду реалізується на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можна вирішити за відповідними судовими процедурами. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу.
Визначення правильної юрисдикційності того чи іншого спору має важливе значення. Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення від 29.04.1988 у справі "Белілос проти Швейцарії"); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12.10.1978 у справі "Занд проти Австрії").
Через визначення юрисдикційності спору забезпечується дотримання принципу правової визначеності, за яким необхідно не допускати наявності проваджень, а відтак і судових рішень, ухвалених у спорі між тими ж сторонами, з того самого предмета, але судами різних юрисдикцій. Тому потрібно визначати юрисдикційність відповідного спору так, щоб унеможливити повторне звернення особи до суду іншої юрисдикції після відповідного коригування позовних вимог та формування іншого складу учасників справи.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певну справу належить розглядати за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Звертаючись до суду з позовом, позивач самостійно визначає склад сторін справи, вказуючи відповідачів у справі, визначає предмет та підстави позову. Однак правила розгляду юридичного конфлікту у суді необхідно встановлювати, виходячи з дійсного змісту спірних матеріальних правовідносин та складу сторін таких правовідносин, не обмежуючись сформованим позивачем складом сторін справи (аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 920/40/19, у пункті 6.8 постанови Верховного Суду від 10.05.2023 у справі № 920/343/22, у пункті 23 постанови Верховного Суду від 02.05.2023 у справі № 920/225/22, у пункті 5.12 постанови від 24.05.2023 у справі № 920/336/22).
Велика Палата Верховного Суду послідовно зазначала, що критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства (див. постанови від 12.10.2022 у справі №183/4196/21, від 08.06.2022 у справі № 362/643/21, від 23.11.2021 у справі № 641/5523/19).
При цьому апеляційним судом враховується, що у вересні 2022 року ОСОБА_1 зверталася до Ленінського районного суду м.Запоріжжя суду із позовом до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Зестафонська-20» про стягнення вихідної допомоги.
В обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідно рішення загальних зборів ОСББ «Зестафонська-20» від 25.05.2016 року позивача було обрано головою правління ОСББ і призначено на посаду відповідно до наказу 09.11.2016 року. Як їй стало відомо під час судових проваджень у справі № 334/2806/18 її було звільнено наказом №1-к від 18.03.2018 року, який було скасовано наказом №3-к, при цьому начебто існує наказ про звільнення №4-к від 26.03.2018 року, однак вказаний наказ позивач не отримувала. Беручи до уваги попередній досвід, позивач припустила, що і наказ №4-к міг бути скасований, тому 07.07.2022 року звернулась до відповідача із вимогою про надання чинного наказу про звільнення, однак відповіді надано не було. Також, всупереч приписам Кодексу Законів про працю України позивачці не було виплачено вихідну допомогу у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23 листопада 2022 року у справі № 334/4099/22, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 24.02.2023, у задоволенні позову відмовлено.
У вказаній цивільній справі судом встановлено, що «позивачу достеменно відомо як про зміст наказу про її звільнення, так і про підстави її звільнення саме за п.9 ч.1 ст.36 КЗпП України, оскільки як вбачається з рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 17.03.2020 року у справі №334/2806/18 та з постанови Запорізького апеляційного суду від 08.12.2020 року у справі №334/2806/18 позивачем було заявлено вимогу про скасування наказу про звільнення №4-к від 26.03.2018 року, однак з вимогою про визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, позивач не зверталась».
Згідно ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, враховуючи висновки Ленінського районного суду м. Запоріжжя, ОСОБА_1 звернулась до суду з вимогами про зміну формулювання підстав звільнення та стягнення заборгованості із вихідної допомоги, компенсації за невикористанні відпустки, середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
Водночас, таке звернення з відповідними вимогами було адресовано одразу до Господарського суду Запорізької області, а не до суду загальної юрисдикції. З вимогами про зміну формулювання підстав звільнення позивачка до цього в суд не зверталась і відмови у прийнятті її позовної заяви чи закриття провадження у справі через непідсудність спору судом загальної юрисдикції не приймалось.
Проте, колегія суддів не може лишити поза увагою ту обставину, що у даній справі №№908/3018/24 позивачкою заявлено вимоги про стягнення з Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЗЕСТАФОНСЬКА-20» на користь ОСОБА_1 413 782,65 грн. (без урахування утримання податків та інших обов'язкових платежів, які підлягають утриманню з цієї суми відповідно до законодавства України), в тому числі 27658,26 грн. вихідної допомоги, 4 176,99 грн. компенсації за невикористанні відпустки, 381 947,40 грн. середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
Натомість вимоги про стягнення з відповідача 27 658,26 грн. вихідної допомоги були предметом розгляду у справі № 334/4099/22 і рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 23.11.2022, яке набрало законної сили, у задоволенні позову було відмовлено.
За змістом п. 2 ч. 1 ст. 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, також якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Враховуючи вищевикладене, слід погодитися з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для відмови у відкритті провадження у справі, що вказує на помилковість аргументів апелянта про зворотнє.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
За приписами частини 4 статті 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
У п. 41 рішення ЄСПЛ у справі «Церква села Сосулівка проти України» від 28.02.2008 р. Суд зазначив, що згідно з принципами, які закріплені в його практиці (див., п. 31 рішення у справі «Пудас проти Швеції» (Pudas v. Sweden) від 27.10.1987 р.), спір щодо «права», про яке можна стверджувати (принаймні на підставах, які можна довести), що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватися як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провадження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Окрім того, чи буде право розглядатися як право цивільного характеру у світлі відповідних положень Конвенції, має визначатися не лише за юридичною галузевою кваліфікацією, але й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права в межах національної правової системи (див. п. 89 рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини» від 28.06.1978 р. (Konig v. Germany)). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, вважається безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. п. 90 «Кьоніг проти Німеччини»).
Суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. Зокрема, у п. 24 рішення ЄСПЛ від 20.07.2006 р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Суд вказав, що словосполучення «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
До того ж ЄСПЛ у рішенні від 12.10.1978 р. у справі «Занд проти Австрії» зазначив, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
З огляду на зазначене, не вважається «судом, встановленим законом» орган, який не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007, Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Також, у рішенні ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України» зазначено, що "право на суд" не є абсолютним. Воно може підлягати обмеженням, що допускаються, оскільки право на доступ за своєю природою вимагає регулювання державою. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, що саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.
Таким чином, прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема, для дотримання правил судової процедури.
У даній справі позиція суду узгоджується з вищенаведеними висновками ЄСПЛ.
Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до постановлення помилкової ухвали, апеляційним судом не виявлено, скаржником висновків суду не спростовано.
За таких умов, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відмову у задоволенні апеляційної скарги та відсутність підстав для зміни чи скасування ухвали Господарського суду Запорізької області від 26.11.2024.
У відповідності до ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 20, 129, 175, 232-236, 269, 275-280, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 26.11.2024 у справі № 908/3018/24 залишити без задоволення.
Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 26.11.2024 у справі № 908/3018/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови підписано 08.07.2025
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя О.Г. Іванов
Суддя А.Є. Чередко