07 липня 2025 року Київ № 640/9309/19
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши у порядку письмового провадження спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Тітова Юрія Георгійовича, Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Устименко Валентини Євгенівни, Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Заріцької Анастасії Олегівни, Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Мішина Миколи Івановича, Члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Макарчука Михайла Андрійовича, Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Козьякова Сергія Юрійовича про визнання протиправною бездіяльності та встановлення відсутності повноважень членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, -
встановив:
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 з позовом до Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Тітова Юрія Георгійовича, Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Устименко Валентини Євгенівни, Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Заріцької Анастасії Олегівни, Члена Вищої Кваліфікаційної комісії суддів України Мішина Миколи Івановича, Члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Макарчука Михайла Андрійовича, Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Козьякова Сергія Юрійовича, треті особи - Рада суддів України, Вища кваліфікаційна комісія суддів України, в якому просить суд:
- визнати протиправною з 29.03.2019 року бездіяльність Голови Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Козьякова Сергія Юрійовича щодо неналежного здійснення повноважень з організації роботи та не належного здійснення загального керівництва Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
- встановити відсутність з 29.03.2019 р. повноважень члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України у членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Заріцької Анастасії Олегівни, Макарчука Михайла Андрійовича, Мішина Миколи Івановича, Тітова Юрія Георгійовича, Устименко Валентини Євгенівни.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.06.2019 відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
На виконання положень Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.04.2023 адміністративну справу прийнято до провадження та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Мотивуючи позовні вимоги представник позивача стверджував, що повноваження вказаних членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України слід вважати припиненими, оскільки закінчився строк їх повноважень, який був визначений Законом України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI від 07 липня 2010 року з урахуванням чинного і на даний час Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIІІ від 12 лютого 2015 року. При цьому, на думку позивача, що ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI від 07 липня 2010 року, ні Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIІІ від 12 лютого 2015 року, ні Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIІІ від 02 червня 2016 року не наділяє правом членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, повноваження яких припинились, надалі здійснювати власні повноваження доти, поки не буде обрано новий склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідачі, у наданому суду відзиві, наголошують, що з набранням чинності Закону України «Про судоустрій та статус суддів» №1402-VIІІ від 02 червня 2016 року строк повноважень членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України становить шість років з момент його призначення на посаду. Крім того, вирішуючи колізію між дією підпункту 5 пункту 5 Розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» та пункту 26 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» №1402-VIІІ від 02 червня 2016 року необхідно зважати на їх дію в часі та можливість застосування до спірних правовідносин.
На думку представника відповідачів, пункт 26 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій та статус суддів» №1402-VIІІ від 02 червня 2016 року є останньою за часом прийняття нормою, яка й підлягає подальшому застосуванню до триваючих правовідносин, а відповідно до рішення Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 року №4-зп загальновизнаним є те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
Як вбачається з матеріалів справи, 25.09.2014 рішенням ХІІ позачергового з'їзду суддів України було призначено членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України Тітова Юрія Георгійовича, Устименко Валентину Євгенівну, Заріцьку Анастасію Олегівну, Мішина Миколу Івановича, Макарчука Михайла Андрійовича.
Вважаючи, що повноваження вказаних членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України припинились, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення ч.2 статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч.2. статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.
Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Відповідно до ч. 3 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звернутися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес».
Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суду України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який : а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».
Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення права має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, реалізуючи передбачене статтею 55 Основного Закону право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту. Право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється в його володільця у момент порушення чи оспорення останнього.
Водночас, суб'єктивна оцінка порушення права не є абсолютною, відтак, суд повинен встановити, серед іншого, в чому полягає порушення прав особи, яка подає апеляційну скаргу, оскаржуваним судовим рішенням.
Виходячи із системного тлумачення зазначених положень законодавства вбачається, що особа має право звернутися до адміністративного суду з позовом у разі, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю відповідача (суб'єкта владних повноважень) порушено її права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. При цьому, обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин.
Враховуючи, зазначене в межах розгляду даної адміністративної справи насамперед підлягає встановленню факт порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідачів. При цьому необхідно зазначити, що обов'язковою ознакою порушення права особи є його припинення, зміна або встановлення неможливості реалізації.
Так, позивач в адміністративному позові зазначає, що вона має намір взяти участь у конкурсі на посаду члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Разом з тим, на виконання наведених вище вимог процесуального законодавства, позивачем не було долучено до матеріалів справи доказів взяття нею участі у такому конкурсі. Більше того, позивачем жодним чином не мотивовано, як на її права і обов'язки у процесі участі у такому конкурсі можуть впливати вже діючі члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, повноваження яких нею ставляться під сумнів. А тому у суду відсутні підстави вважати наявними обставини існування будь-яких спільних правовідносин між позивачем та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, її членами.
Відповідного до Рішення Конституційного Суду від 01 грудня 2014 року у справі № 1-10/2004 визначено розуміння законного інтересу та встановлено, що законний інтерес відбиває легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правого регулювання до користування якимсь конкретним матеріальним благом.
Враховуючи зазначене розуміння правової категорії законного інтересу, та зважаючи на наведені вище приписи процесуального законодавства в частині можливості його захисту в порядку адміністративного судочинства, суд вважає, що обґрунтованою підставою для звернення до суду із позовними вимогами, які заявляються позвиачем, міг би бути порушений законний інтерес фізичної або юридичної особи, громадської організації, в межах відповідних правовідносин.
Проте оскільки, як вже зазначалось, позивачем не було надано до суду доказів існування будь-яких правовідносин між нею та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, її членами, у сфері реалізації ними наданих законом повноважень, як і доказів порушення її законних інтересів діями або бездіяльністю відповідачів, у суду відсутні правові підстави для розгляду по суті заявлених позовних вимог, оскільки захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним за встановленням судом факту їх порушення.
Водночас, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.02.2022 у справі №826/9148/16, від 05.03.2020 у справі №826/12535/17, від 21.02.2021 у справі №233/3516/18-ц, в яких суд дійшов висновку про те, що відсутність порушеного права встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.
Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Зазначений висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 72, ч.1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -
У задоволенні адміністративного позову - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Я.В. Горобцова
Горобцова Я.В.