Справа №487/3607/21
Провадження №2/487/46/25
08.07.2025 Заводський районний суд м. Миколаєва у складі: головуючого судді - Афоніної С.М., за участю секретаря судового засідання -Щербатюк М.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Миколаєва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третьої особи - Органу опіки та піклування про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки недійсними ,
за участю: законного представника позивача - ОСОБА_1
представника позивача - ОСОБА_6
представника відповідача - ОСОБА_7
представника третьої особи - Норенко О.О.
Позивач ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третьої особи - органу опіки та піклування про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки недійсними.
Обґрунтовуючи свої вимоги зазначили, що в період шлюбу за спільні кошти у 2006 році родина ОСОБА_3 придбала квартиру АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 разом із дітьми на початку 2014 року, у зв'язку із систематичним насильством у сім'ї з боку чоловіка ОСОБА_3 , вимушена була переїхати разом з дітьми з квартири АДРЕСА_2 , проживати в квартиру АДРЕСА_1 . 24.06.2014 рішенням суду було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про поділ майна подружжя, зокрема квартири АДРЕСА_1 . 22.08.2014 ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , відповідно до договору купівлі-продажу, хоча покупцю було відомо, що вказана квартира є спільною сумісною власністю подружжя та в неї проживають діти. 27.08.2014 між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . Вважає, що вказані договори порушують права малолітньої дитини, оскільки відчуження майна відбувалось без згоди органу опіки та піклування, не зважаючи на те, що дитина не зареєстрована за вказаною адресою, а тому є недійсними в силу ст.. 203 ЦК України, ст. 177 СК України та ст.. 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства». Крім того, ОСОБА_3 , як власник житла, не надавав згоди на реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 у спірній квартирі, хоча остання до теперішнього часу проживає в неї та іншого житла у власності або користуванні у позивача та її матері немає, при цьому .
Разом із пред'явленням позову представник позивача ОСОБА_6 подала до суду заяву про забезпечення позову.
Ухвалою від 02.06.2021 в задоволенні заяви про вжиття заходів забезпечення позову відмовлено.
Ухвалою від 07.06.2021 позовну заяву залишено без руху.
22.06.2021 представником позивача усунути недоліки.
Ухвалою від 25.06.2021 відкрите провадження у справі в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 20.07.2021 , ухвалу суду першої інстанції від 02.06.2021 залишено без змін.
02.12.2021 відповідача ОСОБА_5 подав до суду заяву про розгляд справи за його відсутністю, позовні вимоги визнав.
Ухвалою від 24.02.2023 закрите підготовче судове засідання та справу призначено до судового розгляду.
ОСОБА_1 18.08.2023 подала до суду заяву про долучення до матеріалів справи доказів.
20.12.2023 представник третьої особи подала до суду заяву про розгляд справи за її відсутністю .
В судовому засіданні законний представник малолітньої ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_6 позовні вимоги підтримала в повному обсязі з підстав зазначених у позові, просили позовні вимоги задовольнити. Крім того, зазначили, що вказані договору купівлі-продажу та іпотеки є фіктивними, оскільки у ОСОБА_4 не було наміру купувати квартиру та проживати в неї, оскільки до теперішнього часу в неї проживає дитина ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , вказані договори були укладені лише з однією метою позбавити дитину житла та фактично не вчинялися, ОСОБА_4 не цікавиться своїм житлом, навіть після пошкодження під час війни та всі відповідачі жодного разу до суду не з'явилися. Вважають, що вказані договори обмежують право малолітньої ОСОБА_2 на проживання в спірній квартирі, де вона проживала на момент укладення договорів, про що було відомо всім відповідачам та вказане майно є спільним майном батьків дитини. При цьому, ОСОБА_3 при укладенні договору купівлі-продажу ввів в оману нотаріуса зазначивши, що спірна квартирі є його особистою власністю та що він у шлюбі не перебуває та нотаріус вказані обставини не перевірив, в подальшому квартира була передана в іпотеку.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_7 позовні вимоги не визнав, просив їх задоволенні відмовити посилаюсь на те, що вже ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири та іпотеки та постановою Верховного Суду від 21.04.2021 їй було в позові відмовлено, йому не відомо чи проживала дитина в спірній квартирі на момент укладення договорів.
В судовому засіданні представник третьої особи позовні вимоги підтримала, посилаючись на те, що спірна квартира є спільним майном батьків дитини, а дитина має право користування квартирою своїх батьків. Відповідач перед укладенням договору купівлі-продажу не звертався за дозволом до Органу опіки та піклування, тому продаж квартири порушує права дитини.
Відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце слухання справи були повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили, відзиви на позовну заяву не подали.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи суд приходить до наступних висновків.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 19 квітня 1996 року перебували у зареєстрованому шлюбі. У сторін в шлюбі народились діти: ОСОБА_2 , 1996 року народження та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Шлюб між сторонами розірвано рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 24.06.2014. Після розірвання шлюбу ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 залишилась проживати разом із матір'ю.
Під час перебування в шлюбі подружжям була придбана квартира АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу від 11.05.2006, право власності на яку була зареєстрована за ОСОБА_11 .
Родина ОСОБА_3 постійно проживала за адресою АДРЕСА_3 , але на початку 2014 року, як зазначає законний представник позивача через домашнє насильство в сім'ї з боку ОСОБА_3 , ОСОБА_1 змінила місце проживання та разом із дітьми переїхали проживати в квартиру АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що вказані квартира є спільним сумісним майном подружжя придбаним у шлюбі, де проживають до теперішнього часу.
Неповнолітня ОСОБА_2 не має зареєстрованого місця проживання у м. Миколаєві, у тому числі в квартирі АДРЕСА_1 , що не заперечувалось її законним представником ОСОБА_1 .
Згідно актів обстеження умов проживання від 18.05.2015 та від 08.10.2020, складених Службою у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживають за адресою: АДРЕСА_4 .
Беззаперечних доказів проживання малолітньої ОСОБА_2 у спірній квартирі станом на 22.08.2014 суду не надано.
22 серпня 2014 року ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , яка була об'єктом спільної сумісної власності, який у свою чергу, передав цю квартиру в іпотеку ОСОБА_5 , з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 травня 2016 року було частково задоволено позов ОСОБА_1 про поділ майна подружжя, в порядку поділу спільного майна подружжя - квартири АДРЕСА_1 , стягнуто з ОСОБА_11 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 частини квартири у розмірі 172649,50 грн.. Додатковим рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 03 жовтня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та іпотеки було відмовлено. Рішення від 18.05.2016 та додаткове рішення від 03.10.2016 набрало законної сили 18.04.2018, відповідно до Постанови Верховного Суду.
Рішення суду в частині стягнення грошової компенсації не виконано до теперішнього часу, ні в добровільному порядку, ні в примусовому, оскільки ОСОБА_1 з виконавчим листом до органів виконавчої служби не зверталась.
Відповідно до статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб.
У частині шостій статті 203 ЦК України передбачено, що правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (частина друга статті 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
Відповідно до статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Відповідно до частини другої статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.
На обґрунтування недійсності договору купівлі-продажу від 22.08.2024 квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та іпотечного договору від 27.08.2014, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , предметом якого є квартира АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 посилалася на те, що указаний договір укладено без дотримання положень статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», а саме: без дозволу органу опіки та піклування, а тому відповідно до статей 203, 215 ЦК України він підлягає визнанню недійсним, оскільки дитина на момент укладення договору та до теперішнього часу проживає у спірній квартирі та немає іншого житла..
Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, провадження № 14-711цс19, від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12, провадження № 61-6301св18, від 10 лютого 2021 року у справі № 385/1598/18, провадження № 61-12954св19.
У постановах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15, від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 викладено правовий висновок про те, що власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 206/4980/15 (провадження № 61-217св18), від 17 червня 2020 року у справі № 727/5978/14-ц (провадження № 61-38141св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 545/619/18 (провадження № 61-22009св19) та інших.
У матеріалах справи відсутні докази того, що на момент укладення оспорюваного правочину малолітня ОСОБА_2 мала право власності на вказану квартиру. Водночас судом встановлено, малолітня ОСОБА_2 ніколи не була зареєстрована у спірній квартирі, мати змінила постійне місце проживання дитини, яка проживала з батьками за адресою: АДРЕСА_3 , та починаючи з 2014 року, як стверджує ОСОБА_1 та не спростовано відповідачами, стала проживати в квартирі АДРЕСА_1 , яка на праві власності належала її батьку ОСОБА_3 , отже проживання ОСОБА_2 у даній квартирі є похідним від права власності ОСОБА_3 .
Частиною першою статті 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.
Згідно із статтями 150, 156 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Оскільки згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, нотаріуси для встановлення факту користування нерухомим майном витребовують довідку про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини за адресою майна, що відчужується або заставляється, видану житлово-експлуатаційною організацією або іншим відповідним уповноваженим органом з питань реєстрації. Коли з поданих документів нотаріусом установлено, що така дитина не проживає за адресою майна, що відчужується, а також те, що така дитина не має права власності на це майно (його частину) нотаріус має право не витребовувати згоду органів опіки та піклування на посвідчення такого правочину.
Тобто право користування майном члена сім'ї власника житла пов'язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи, в результаті якого орган реєстрації вносить інформацію про місце проживання особи до відповідного реєстру. Це робиться на підставі заяви особи або її представника та поданих документів, що підтверджують право на проживання за вказаною адресою. Після реєстрації особа отримує документ, який підтверджує її місце проживання, наприклад, витяг з реєстру територіальної громади згідно з Державною міграційною службою України.
Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 520/258/16-ц та у постанові від 29 липня 2020 року у справі № 303/6280/17.
Посилання законного представника ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_3 не надавав згоди на реєстрацію місця проживання малолітньої ОСОБА_2 , не підтверджено будь-якими належними та допустимими доказами.
При укладанні та нотаріальному посвідченні договору купівлі-продажу квартири від 22.08.2014 не було підстав вимагати від позивача дозволу органу опіки та піклування на вчинення відповідних дій, оскільки за змістом пункту 4 договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 22.08.2014 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , продавець стверджує, що ніхто в цей квартирі не зареєстрований та ніхто не проживає окрім продавця, вчинення цього правочину не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб , в яких продавець зобов'язаний утримувати за законом або договором.
До посилання законного представника та її представника на те, що договір купівлі-продажу від 22.08.2014 та договір іпотеки від 27.08.2014 є фіктивними договорами суд ставиться критично, оскільки фіктивність договорів не є предметом даного спору та Постановою Верховного Суду від 21.04.2021, рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 червня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 грудня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третьої особі - ОСОБА_12 , служби у справах дітей адміністрації Заводського району Миколаївської міської ради про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 22 серпня 2014 року та договору іпотеки вказаної квартири з підстав їх фіктивності.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Отже, на підставі викладеного, суд дійшов висновку про те, що за обставинами цієї справи, укладенням оспорюваного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , майнові права неповнолітньої ОСОБА_2 не порушувалися і отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на посвідчення оспорюваного правочину не вимагалося, оскільки на час укладення договору купівлі-продажу дитина не була власником спірного жилого приміщення та не мали права користування ним, тому вчинення батьком оспорюваного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування не призвело до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення її законних інтересів щодо житлового приміщення.
Оскільки вимоги про визнання договору іпотеки від 27.08.2014, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , є похідними від вирішення судом вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 22.08.2014, то підстав для задоволення цих вимог також немає.
Відповідно до ст.. 141 ЦПК України, у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимог, судові витрати по справі віднести за рахунок позивача.
Керуючись, ст.ст. 10, 12, 13, 76-84, 258-259, 263-265 ЦПК України, суд
В задоволенні позову позовом ОСОБА_1 , яка є законним представником та діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третьої особи - Органу опіки та піклування про визнання договорів купівлі-продажу та іпотеки недійсними - відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Суддя С.М. Афоніна