вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"07" липня 2025 р. Справа№ 910/4143/25
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Скрипки І.М.
суддів: Тищенко А.І.
Мальченко А.О.
при секретарі судового засідання Цікра А.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 07.07.2025
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Київської міської ради на ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 (повний текст складено та підписано 21.04.2025)
у справі №910/4143/25 (суддя Грєхова О.А.)
за позовом Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг»
про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора,-
В судовому засіданні 07.07.2025 відповідно до ст.ст. 240, 283 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Київська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Хейзен берг» про усунення перешкод у володінні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом скасування рішення державного реєстратора.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що державна реєстрація за відповідачем права власності на неіснуючий об'єкт нерухомого майна, який нібито розташований на земельній ділянці, власником якої є Київська міська рада, істотно обмежує права власника землі.
Короткий зміст ухвали місцевого господарського суду та мотиви її прийняття
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у справі №910/4143/25 у задоволенні заяви Київської міської ради про забезпечення позову відмовлено.
Відмовляючи у забезпеченні позову, суд виходив з безпідставності заяви про забезпечення позову, оскільки необхідність у застосуванні судом таких заходів жодним чином не обґрунтована і документально не підтверджена, оскільки не містить обґрунтованих доводів щодо реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, так само як і не містить документального обґрунтування, наявності фактичних обставин, які свідчать про загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з прийнятою ухвалою, позивач 21.04.2025 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржувану ухвалу скасувати та прийняти нове рішення про забезпечення позову в повному обсязі.
Позивач вважає оскаржувану ухвалу прийнятою з порушенням норм процесуального права (ст. 86, 136, 137, 236 Господарського процесуального кодексу України), що відповідно до ст. 277 Господарського процесуального кодексу України є підставами для її скасування.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, зводяться до наступного:
Незважаючи на те, що будівля, яка є предметом позовних вимог, не існує як предмет матеріального світу, сам відповідач може ввести в оману потенційного набувача нерухомого майна та, за відсутності жодних застережень у вигляді обтяжень у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, матиме наслідком виникнення спору щодо правомірності втручання у право мирного володіння майном таким набувачем та порушення Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В свою чергу, зміна номінального власника будівлі, що не існує, але речове право на яке є не скасованим, вимагатиме від позивача заявлення додаткових позовних вимог чи навіть нового звернення до суду з окремим позовом.
Якщо відповідач не має наміру відчужувати спірне майно та не планує вчиняти дії, спрямовані на це, то застосування судом заходів забезпечення позову, про які просить Київрада, взагалі не матиме для відповідача жодних негативних наслідків, оскільки такі обмеження мають тимчасовий характер і не створюють перешкод для використання майна та здійснення господарської діяльності.
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи муж суддями Північного апеляційного господарського суду від 21.04.2025 апеляційну скаргу передано на розгляд судді Іоннікової І.А., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Іонікова І.А., судді Яценко О.В., Коробенко Г.П.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.04.2025 витребувано з Господарського суду міста Києва матеріали оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 по справі №910/4143/25.
Відкладено розгляд питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження, повернення без розгляду апеляційної скарги або залишення апеляційної скарги без руху за апеляційною скаргою Київської міської ради на ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 до надходження до Північного апеляційного господарського суду матеріалів оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 по справі №910/4143/25.
08.05.2025 матеріали оскарження у справі №910/4143/25 надійшли до Північного апеляційного господарського суду та були передані головуючому судді.
Розпорядженням Керівника апарату від 27.05.2025 №09.1-07/269/25 у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю головуючого судді (судді-доповідача) Іоннікової І.А. з 05.05.2025, справу №910/4143/25 передано на повторний автоматизований розподіл судових справ.
Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.05.2025 справу №910/4143/25 передано на розгляд колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Скрипка І.М., суддів Мальченко А.О., Тищенко А.І.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.06.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської ради на ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у справі №910/4143/25, призначено до розгляду справу в судовому засіданні на 07.07.2025.
Явка представників сторін
Відповідно до частини 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Згідно частини 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Нормами статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачена можливість повідомлення сторін про призначення справи до розгляду та про дату, час і місце проведення судового засідання чи проведення відповідної процесуальної дії шляхом направлення повідомлень на адресу електронної пошти та з використанням засобів мобільного зв'язку.
В судовому засіданні апеляційної інстанції 07.07.2025 представник позивача підтримав доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній, просив оскаржувану ухвалу скасувати заяву про забезпечення позову задовольнити.
В судове засідання апеляційної інстанції 07.07.2025 представник відповідача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Враховуючи положення ч.12 ст.270 ГПК України, відповідно до якого неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, зважаючи на те, що явка представника відповідача обов'язковою в судове засідання не визнавалась, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у його відсутність за наявними у справі матеріалами.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
Обґрунтовуючи власну заяву про забезпечення позову, заявник зазначає, що за ТОВ «ХЕЙЗЕН БЕРГ» зареєстровано право власності на громадську нежитлову будівлю на земельній ділянці 8000000000:88:012:0025, яка належить територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради по вул. Стеценка, 9Д в Шевченківському районі м. Києва, яка насправді не існує та ніколи не існувала як об'єкт матеріального світу, отже вона не належить до об'єктів нерухомого майна та речові права на неї не виникають.
Київська міська рада зазначає, що можливість відповідача в будь-який момент розпорядитися об'єктом самочинного будівництва шляхом відчуження, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача, оскільки вибуття предмету спору (земельної ділянки та нежитлової будівлі) з володіння відповідача призведе до неможливості задоволення позову через неналежність відповідача.
Окрім цього, заявник зазначає, що зміна власника нерухомого майна після прийняття відповідного рішення (у разі невжиття заходів забезпечення позову) у судовій справі чи продовження будівництва може також унеможливити виконання майбутнього рішення суду у цій справі, а отже наявний ризик здійснення нових правочинів з метою унеможливлення виконання майбутнього рішення суду.
Враховуючи викладене, заявник просить вжити заходи забезпечення позову шляхом накладання арешту на громадську нежитлову будівлю загальною площею 270 м2, за адресою вул. Стеценка, 9Д в Шевченківському районі м. Києва, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2754899280000), яка належить ТОВ «ХЕЙЗЕН БЕРГ».
Виходячи зі змісту заяви, суд дійшов висновку про безпідставність заяви про забезпечення позову, оскільки необхідність у застосуванні судом таких заходів жодним чином не обґрунтована і документально не підтверджена, оскільки не містить обґрунтованих доводів щодо реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, так само як і не містить документального обґрунтування, наявності фактичних обставин, які свідчать про загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
Відмовляючи у забезпеченні позову, суд виходив з безпідставності заяви про забезпечення позову, оскільки необхідність у застосуванні судом таких заходів жодним чином не обґрунтована і документально не підтверджена, оскільки не містить обґрунтованих доводів щодо реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, так само як і не містить документального обґрунтування, наявності фактичних обставин, які свідчать про загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
Судом враховано, що обґрунтування необхідності забезпечення позову згідно поданої заяви фактично зводиться до припущень заявника щодо можливого виникнення ризиків, а не їх наявності станом на дату подання заяви про забезпечення позову, що суперечить інституту забезпечення позову, оскільки відсутні будь-які підстави стверджувати про ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею (ч. 1 ст. 271 ГПК України).
У відповідності до ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
При цьому колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін (рішення Суду у справі «Трофимчук проти України» no.4241/03 від 28.10.2010).
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженої ухвали норм матеріального та процесуального права, дійшла наступних висновків.
Відповідно до ст. 136 ГПК України господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.
Згідно з ч. 1 ст. 137 ГПК України позов забезпечується:
1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб;
2) забороною відповідачу вчиняти певні дії;
4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов'язання;
5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку;
6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту;
8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об'єкти інтелектуальної власності;
9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги;
10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною 4 статті 137 ГПК України передбачено, що заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою обов'язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу до забезпечення позову.
У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Метою вжиття заходів щодо забезпечення позову є уникнення можливого порушення в майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду у випадку задоволення позову.
Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду та наслідків заборони відповідачеві або іншим особам здійснювати певні дії.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або з наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, має пересвідчитися, зокрема, в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Водночас, вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів та, вживаючи заходи забезпечення позову, слід враховувати, що такими заходами не повинні порушуватися права осіб, що не є учасниками справи, застосовуватися обмеження, не пов'язані з предметом спору.
Аналогічні правові висновки щодо застосування статей 136, 137 ГПК України викладені у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/19256/16, від 14.05.2018 у справі №910/20479/17, від 14.06.2018 у справі №916/10/18, від 23.06.2018 у справі №916/2026/17, від 16.08.2018 у справі №910/5916/18, від 11.09.2018 у справі №922/1605/18, від 14.01.2019 у справі №909/526/18, від 21.01.2019 у справі №916/1278/18, від 25.01.2019 у справі №925/288/17, від 26.09.2019 у справі №904/1417/19 та від 26.10.2020 у справі №907/477/20.
Обранням належного, відповідно до предмета спору, заходу забезпечення позову дотримується принцип співвіднесення виду заходу забезпечення позову із заявленими вимогами, чим врешті досягаються: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження при цьому прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
При цьому, якщо особа звернулася до суду з вимогами немайнового характеру, судове рішення у разі задоволення позову не вимагатиме примусового виконання, а тому в цьому випадку така підстава вжиття заходів забезпечення позову як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, не підлягає дослідженню, а має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Як вбачається з матеріалів оскарження, предметом заявленого Київською міською радою позову є вимога про усунення перешкод власнику - територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради у володінні та розпорядженні земельною ділянкою кадастровий номер 8000000000:88:012:0025 шляхом скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Падалки Р.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15.04.2024 індексний номер 72611519 та здійсненої на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації за Товариством з обмеженою відповідальністю «ХЕЙЗЕН БЕРГ» права власності на громадську нежитлову будівлю загальною площею 270 м2 на вул. Стеценка, 9Д у Шевченківському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2754899280000), припинивши вказане право, із закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи об'єкта нерухомого майна 2754899280000, в обґрунтування якої позивач зазначає, що ТОВ «ХЕЙЗЕН БЕРГ» зареєстроване право власності на громадську нежитлову будівля на комунальній земельній ділянці по вул. Стеценка, 9Д в Шевченківському районі м. Києва, яка насправді не існує та ніколи не існувала як об'єкт матеріального світу.
Подана Київською міською радою заява про забезпечення позову зводиться, з урахуванням способу забезпечення, визначеного позивачем - накладення арешту, на громадську нежитлову будівлю загальною площею 270 м2, за адресою вул. Стеценка, 9Д в Шевченківському районі м. Києва, (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2754899280000), яка належить ТОВ «ХЕЙЗЕН БЕРГ», яка як зазначає сам позивач - насправді не існує та ніколи не існувала як об'єкт матеріального світу.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, предметом спору є усунення перешкод власнику у володінні та розпорядженні саме земельною ділянкою, шляхом скасування рішення державного реєстратора та здійсненого на його підставі реєстрації права власності за відповідачем, із закриттям такого розділу, а отже обраний позивачем спосіб забезпечення позову за відсутності жодних доказів вчинення будь-яких дій відповідачем з метою унеможливлення виконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, предметом якого є усунення перешкод власнику у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, шляхом скасування вже вчиненої реєстраційної дії, не спрямований на досягнення мети інституту забезпечення позову, оскільки заявлені позивачем позовні вимоги не пов'язані із вимогами, які заявник просить вжити, а саме накласти арешт на неіснуюче, як сам зазначає позивач, майно, і відповідно жодним чином не свідчить про загрозу невиконання чи утруднення виконання рішення щодо заявлених позовних вимог.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід
(втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
На відміну від інших категорій справ, де позовні вимоги про стягнення грошових коштів виникли з правочинів чи інших документів, у даній справі заявник звернувся до суду з немайновою позовною вимогою, судове рішення у разі задоволення яких не вимагатиме примусового виконання, то в даному випадку має застосовуватися та досліджуватися така підстава вжиття заходів забезпечення позову, як достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного заходу забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред'явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.
Отже, необхідною умовою вжиття заходів для забезпечення позову є наявність обставин, які свідчать про те, що в разі невжиття таких заходів можуть виникнути перешкоди для виконання рішення суду. Безпосередньою метою вжиття заходів є саме забезпечення виконання рішення суду. Інститут забезпечення позову в господарському процесі існує виключно з метою забезпечення гарантії виконання майбутнього судового рішення.
Позивачем в обґрунтування останнього не надано суду жодного належного та допустимого доказу підтвердження наявності підстав для забезпечення позову, посилання на можливість зміни номінального власника будівлі, якої не існує, не є безумовною підставою для застосування заходів забезпечення позову.
Місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення заявленого позивачем позову.
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують вірної по суті ухвали суду, при ухваленні якої судом надано оцінку як кожному доказу окремо, так і в їх сукупності, вірно встановлено характер спірних правовідносин та в цілому правильно застосовані норми матеріального права, які їх регулюють.
Наведені в апеляційній скарзі доводи фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з висновками суду першої інстанції про відмову у забезпеченні позову, а тому не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм процесуального права.
Враховуючи вище викладене, колегія суддів вважає, що у апеляційній скарзі не наведено достатніх та переконливих доводів, на підставі яких колегія суддів могла б дійти висновку про помилковість висновків суду першої інстанції.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29).
Враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу Київської міської ради на ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у справі №910/4143/25 слід залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у справі №910/4143/25 - без змін.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, ст.ст. 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,
1.Апеляційну скаргу Київської міської ради на ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у справі №910/4143/25 залишити без задоволення.
2. Ухвалу Господарського суду міста Києва від 16.04.2025 у справі №910/4143/25 залишити без змін.
3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Київську міську раду.
4. Матеріали оскарження у справі №910/4143/25 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови підписано 08.07.2025.
Головуючий суддя І.М. Скрипка
Судді А.І. Тищенко
А.О. Мальченко