01 липня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/3254/24 пров. № А/857/15173/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Затолочного В.С., Судової-Хомюк Н.М.,
за участю секретаря судового засідання: Єршової Ю.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року, ухвалене суддею Луцович М.М. у м. Ужгороді Закарпатської області о 14:41, повний текст якого складений 17 березня 2025 року, у справі №260/3254/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» про скасування наказу, поновлення на службі та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, -
07 травня 2024 позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів - Міністерства юстиції України, Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)», у якому просив:
-визнати протиправними дії та рішення Міністерства юстиції України щодо незаконного звільнення підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-240005) з Державної кримінальної-виконавчої служби України та посади начальника Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому;
-визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України №587/к від 22 квітня 2024 року про звільнення з 24 квітня 2024 року з Державної кримінальної-виконавчої служби України підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-240005) з посади начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому;
- поновити підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 з 25 квітня 2024 року на Державній кримінально-виконавчій службі України та посаді начальника Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому або на іншій рівнозначній посаді;
- стягнути з Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що його звільнено з роботи відповідно до частини п'ятої статті 23 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України», пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» за власним бажанням з 24 квітня 2024 року, однак наміру звільнятися у позивача не було, бажав продовжувати службу та 23 квітня 2024 року своєю заявою відкликав раніше поданий рапорт про звільнення з органів державної кримінально-виконавчої служби, що був ним був написаний ще в січні 2024 року без вказання дати звільнення. Зауважує, що його звільнено з роботи під час тимчасової непрацездатності. Тому, на переконання позивача, оскаржувані накази підлягають скасуванню з одночасним його поновленням на роботі та стягненням середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 07 береня 2025 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №587/к від 22 квітня 2024 року, яким 24 квітня 2024 року звільнено з Державної кримінально-виконавчої служби України підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-240005) з посади начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому.
Поновлено підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 в Державній кримінально-виконавчій службі України на займаній на час звільнення посаді начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому з 25 квітня 2024 року.
Стягнуто із Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, а саме: з 25 квітня 2024 року по 06 березня 2025 року у розмірі 197474,72 грн із відрахуванням із цієї суми обов'язкових податків та зборів.
Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на займаній на час звільнення посаді начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому та стягнення із Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць в розмірі 18747,60 грн із відрахуванням із цієї суми обов'язкових податків та зборів звернено до негайного виконання.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач вчасно в межах тримісячного строку відкликав свою попередню заяву на звільнення та повідомив про бажання продовжувати трудові відносини. Суд врахував, що матеріали щодо звільнення позивача, в тому числі рапорт (без дати) про звільнення з Державної кримінально-виконавчої служби України за власним бажанням, надійшли на адресу Міністерства юстиції України 18 квітня 2024 року вх. №71281-32-24, що підтверджується службовою запискою від 22.05.2024 №1106-14.7-24. Згідно висновків суду, позивача звільнено у вкрай короткий строк за відсутності домовленості/згоди про це; 18 квітня 2024 року, тобто дата отримання Міністерством юстиції рапорту позивача про звільнення, є датою попередження позивача про бажання звільнитися з органів кримінально-виконавчої служби. Як випливає зі встановлених судом обставин, позивач не зазначав у рапорті (без дати) строку чи дати, з якої бажав бути звільнений, а отже окремої домовленості щодо дати звільнення сторони не досягли. Відтак подання позивачем рапорту про необхідність його звільнення зі служби не вказує на обставини щодо досягнення сторонами беззаперечної домовленості про звільнення позивача у певно визначений день до закінчення тримісячного строку.
Обираючи спосіб захисту, суд, враховуючи положення ч.1 ст. 235 КЗпП України, дійшов висновку, що позивач підлягає поновленню на посаді, з якої його було звільнено, з наступного дня після його звільнення.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, Міністерство юстиції України оскаржило його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідач в апеляційній скарзі просить скасувати судове рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що для припинення трудового договору з ініціативи працівника достатньо його волевиявлення, що знаходить відображення у заяві на звільнення за власним бажанням. В даному випадку припинення державної служби ініційовано ОСОБА_1 шляхом подання відповідної заяви про звільнення за власним бажанням ще у січні 2024 року. Оскільки у поданій заяві не було зазначено дати бажаного звільнення за власним бажанням та за відсутності чіткої норми, яка б передбачувала обв'язок роботодавця здійснювати перевірку поважності причин для звільнення за власним бажанням осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої служби, нормативно-правовою підставою звільнення позивача в даному випадку слугувала саме норми частини п'ятої статті 23 Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України», пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (за власним бажанням). Також зауважує, що про реальність наміру на звільнення за власним бажанням може свідчити наявність службових розслідувань щодо невиконання або неналежного виконання позивачем під час службової діяльності вимог чинного законодавства та наявність наказів Міністерства юстиції України «Про накладення дисциплінарного стягнення» на ОСОБА_1 , а саме: наказу Міністерства юстиції України від 28.02.2024 №329/к «Про накладення дисциплінарного стягнення», яким оголошено сувору догану начальнику державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальнику арештного дому підполковнику внутрішньої служби ОСОБА_1 ; наказу Міністерства юстиції України від 14.03.2024 №413/к «Про накладення дисциплінарного стягнення», яким оголошено попередження про неповну посадову відповідність начальнику державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальнику арештного дому підполковнику внутрішньої служби ОСОБА_1 . Таким чином, скаржник вважає, що написання позивачем рапорту на звільнення за власним бажанням є намаганням уникнути можливих негативних наслідків для нього, пов'язаних з неналежним виконанням службових обов'язків.
Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції до висновку, що апеляційну скарги слід задовольнити з наступних підстав.
Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому, Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно - технічного навчання, підготовки та перепідготовки кадрів відповідно до суспільних програм. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (стаття 55 Конституції України). Кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь - якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Статтями 2, 5-1 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.
Пунктом 6 ч. 1 КЗпП України, визначено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Загальні правові засади і гарантії здійснення громадянами України свого конституційного права на працю визначаєКодекс законів про працю України (далі - КЗпП України).
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до п.18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 30 серпня 2022 року по 24 квітня 2024 року проходив службу в Державній установі «Закарпатська установа виконання покарань (№9)». На час звільнення зі служби перебував на посаді начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальник арештного дому (т.1 а.с.94-95).
Позивач подав Міністру юстиції України Денису Малюсьці рапорт без дати про звільнення його з Державної кримінально-виконавчої служби України з посади начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальник арештного дому за власним бажанням відповідно до п.7 ч. 1 ст.77 Закону України «Про Національну поліцію».
Відповідно до листа Департаменту з питань виконання кримінальних покарань №5793//8/2/15-24 від 18.04.2024 на виконання підпункту 10 пункту 11 Положення про Департамент з питань виконання кримінальних покарань, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29.03.2024 №894/5 та згідно листа Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції від 18.04.2024 №5к/вих./5/3742 на адресу в.о. Державного секретаря Міністерства юстиції України Вікторії Васильчук направлено матеріали щодо звільнення з Державної кримінально-виконавчої служби України підполковника внутрішньої служби Туркалевича Ігоря Зіновійовича, начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому та призначення на посаду начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому полковника внутрішньої служби Микитюка Віталія Васильовича, начальника Управління організації охорони та режиму Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції (т.1 а.с.91).
Вказані матеріали щодо звільнення позивача, в тому числі рапорт (без дати) про звільнення з Державної кримінально-виконавчої служби України за власним бажанням надійшли на адресу Міністерства юстиції України 18 квітня 2024 року вх. №71281-32-24, що підтверджується службовою запискою від 22.05.2024 №1106-14.7-24 (т.1 а.с.224-226).
Наказом Міністерства юстиції України №587/к від 22.04.2024 року підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-240005) звільнено 24 квітня 2024 року з Державної кримінально-виконавчої служби України з посади начальника державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» - начальника арештного дому за власним бажанням відповідно до частини п'ятої статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» (т.1, а.с.88).
23 квітня 2024 року на адресу Міністерства юстиції України надійшов рапорт ОСОБА_1 від 23.04.2024, яким останній повідомив про вихід з лікарняного з 23.04.2024 та відкликав поданий раніше рапорт про звільнення за власним бажанням із займаної посади (т.1 а.с. 221, 222, 223).
Вказаний рапорт ОСОБА_1 від 23.04.2024 залишено Міністерством юстиції України без розгляду у зв'язку з реалізацією наказу Міністерства юстиції України №587/к від 22.04.2024.
Не погоджуючись із наказом Міністерства юстиції України №587/к від 22.04.2024, позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Спірні правовідносини у цій адміністративній справі склалися щодо звільнення зі служби в органу кримінально-виконавчої служби у зв'язку з поданням рапорту про звільнення без зазначенням дати звільнення, та у подальшому - відкликанні такого рапорту.
Відповідно до частини п'ятої статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року №2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України «Про Національну поліцію».
Приписами частини першої статті 60 вказаного Закону визначено, що проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Підстави для звільнення зі служби в поліції визначені статтею 77 Закону України «Про Національну поліцію», пунктом 7 частини першої якої визначено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням.
Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби (частини друга, третя статті 77 цього Закону).
Пунктом 4 Розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки визначає Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 29 липня 1991 року № 114 (далі - Положення), яке є актом спеціального законодавства, що визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, та на час виникнення спірних правовідносин є чинним.
Відповідно до пункту 24 цього Положення, у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік.
Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
Згідно з підпунктом «ж» пункту 64 Положення особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Пунктом 68 Положення визначено, що особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
За змістом пункту 8 Положення дострокове звільнення зі служби осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу, які не досягли граничного віку перебування на службі в органах внутрішніх справ, провадиться, зокрема: за власним бажанням - при наявності причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків; через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України.
У межах передбаченого пунктом 68 Положення строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору мають право домовитися про звільнення у більш короткий строк.
Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення в рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною.
Відповідну правову позицію висловлював Верховний Суд у постановах від 12 серпня 2019 року у справі №810/3376/16, від 05 вересня 2019 року у справі №820/5844/16, від 22 жовтня 2019 року у справі №804/4997/17, від 22 листопада 2019 року у справі №813/740/17, від 20 грудня 2019 року у справі №826/375/17, від 05 лютого 2020 року у справі №819/744/16, від 20 травня 2020 року у справі №804/868/16, від 30 вересня 2020 року у справі №826/16621/17, від 14 січня 2021 року у справі №822/1093/18, від 09 лютого 2021 року у справі №826/10404/16, від 23 червня 2021 року у справі №813/740/17, від 11 серпня 2021 року у справі №826/7075/16, які по суті основуються на правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 24 червня 2014 року у справі №21-241а14.
Натомість, за змістом наведених законодавчих приписів, у разі якщо сторони домовилися про звільнення у більш короткий строк, особа має право відкликати поданий рапорт про звільнення до спливу цього строку.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09 серпня 2019 року у справі №815/1490/16, від 22 листопада 2019 року у справі №813/740/17, від 15 лютого 2021 року у справі № 160/3607/19.
Згідно доводів скаржника, задовольнячи частково позов, суд першої інстанції неправильно застосував до спірних праввідносин норми КЗпП України, зокрема положення статей 38 і 40, а також норм п.68 Положення №114.
Суд апеляційної інстанції, здійснивши перевірку рішення суб'єкта владних повноважень щодо відповідності визначеним ч.2 ст.2 КАС України критеріям, вважає за необхідне зазначити наступне.
Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою статті 90 КАС України. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (частина друга статті 73 КАС України).
Відповідно до ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно обставин розглядуваного спору, пропозиція (ініціатива) про припинення служби у органі кримінально-виконавчої служби виходила від позивача, який подав заяву у січні 2024 року, на чому наголошується скаржником на не заперечується позивачем, про звільнення з займаної посади за власним бажанням, не визначивши при цьому бажаної дати звільнення.
Поряд із цим суд апеляційної інстанції встановив відсутність доказів, які б свідчили, що подання цієї заяви не відповідає дійсному волевиявленню позивача.
У даному випадку, позивачем було подано заявувід 23.04.2024 про відкликання заяви на звільнення.
Суд апеляційної інстанції наголошує, що право на працю - одне з пріоритетних соціальних прав, закріплених в Конституції України. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України). Примус до звільнення - незаконна дія роботодавця, що належить до порушення законодавства про працю. Конституція гарантує кожному громадянинові захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України). Ця гарантія забезпечується шляхом закріплення цілого ряду вимог до порядку, зокрема, припинення служби, як виду трудової діяльності.
Заява про звільнення повинна відповідати волевиявленню особи.
У цій справі суд апеляційної інстанції встановив зі змісту заяви позивача, що така заява містить інформацію про вид звільнення - за власним бажанням. За вказаних обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що подана позивачем заява про звільнення є чіткою, зрозумілою та не викликає неоднозначного тлумачення.
Відповідний рапорт позивачем поданий ще у січні 2024 року (про що також вказує позивач у позовній заяві), а тому звільнення позивача наказом №857/к від 22 квітня 2024 року з 24 квітня 2024 року не вказує на порушення Міністерством юстиції України вимог, визначених пунктом 68 Положення №114 та не свідчить про протиправність звільнення позивача за його рапортом до закінчення тримісячного строку з дня подання відповідного рапорту.
Досліджуючи подальше вчинення дій позивача після подання рапорту про звільнення, а саме: скерування заяви про відкликання рапорту про звільнення слід зазначити, що за вказаних обставин доводи позивача про відсутність наміру і вільного волевиявлення на звільнення за власним бажанням належними доказами не підтверджені та не спростовані наявними у матеріалах справи доказами, оскільки відкликання рапорту про звільнення мало місце після його реалізації спірним наказом.
Крім того, позивач не довів існування конкретних обставин, які б давали суду підстави для висновку про те, що позивачу зі сторони суб'єкта призначення були вчинені певні дії, які б могли реально вплинути на його волевиявлення щодо написання заяви на звільнення за власним бажанням (факт примусу чи здійснення тиску на позивача).
З урахуванням наведеного, колегія суддів дійшла висновку про те, що звільнення позивача відбулося у порядку та спосіб, що визначені законодавством, яким врегульовано порядок проходження державної кримінально-виконавчої службуи, тому передбачені законом підстави для визнання протиправними та скасування оскаржуваного наказу про звільнення ОСОБА_1 відсутні, та, як наслідок, не підлягають задоволенню як похідні позовні вимоги про поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Приймаючи постанову у даній справі за наслідком апеляційного перегляду рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 07 береня 2025 року у справі №260/3254/24, суд апеляційної інстанції керується ст. 322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом апеляційної інстанції були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не правильно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню.
Судові витрати розподілу не підлягають з огляду результат вирішення апеляційної скарги, характер спірних правовідносин та виходячи з вимогст.139 КАС України.
Керуючись статтями 195, 242, 308, 309, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України задовольнити, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 07 березня 2025 року у справі №260/3254/24 - скасувати.
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Державної установи «Закарпатська установа виконання покарань (№9)» про скасування наказу, поновлення на службі та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу - відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді В. С. Затолочний
Н. М. Судова-Хомюк
Повне судове рішення складено 07.07.25