07 липня 2025 рокуСправа №160/12132/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі
головуючого судді Ніколайчук С.В.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії
28 квітня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, у якій просить:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо непроведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку по цій справі;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України провести нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки по фактичного розрахунку по цій справі однією сумою за період з 07.06.2023 по день фактичного розрахунку ОСОБА_1 в сумі 165 492, 39 грн;
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо непроведення ОСОБА_1 виплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року у справі №160/31000/24;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України провести нарахування та виплату компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року у справі №160/31000/24 ОСОБА_1 .
Позов обґрунтований тим, що 27.03.2025 та 03.04.2025 військовою частиною НОМЕР_2 НГУ на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.01.2025 у справі №160/31000/24 виплачено грошове забезпечення за період з 25.04.2022 по 12.05.2023, а також виплачених за вказаний період: матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань, грошової допомоги для оздоровлення, компенсації за невикористані основну та додаткову відпустку, премії, визначивши їх розмір, виходячи із розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України за 2022 рік» станом на 01.01.2022, встановленого Законом України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» станом на 01.01.2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» з урахуванням виплачених сум. Позивач вважає, що відповідачем в порушення вимог статті 117 КЗпП України та статті 4 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» не виплачено на користь позивача середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку та компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, тому така бездіяльність є протиправною.
Ухвалою від 01 травня 2025 року суд залишив позовну заяву без руху та встановив позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом десяти днів з дня отримання копії цієї ухвали.
07 травня 2025 року позивач надіслав до суду заяву про усунення недоліків вказаних в ухвалі суду від 01 травня 2025 року.
Ухвалою від 08 травня 2025 року суд відкрив провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.
15.05.2025 на адресу суду відповідач подав відзив на позовну заяву, відповідно до якої представником відповідача зазначено, що військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а проходять службу. Порядок проходження служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях урегульовано спеціальними нормативно-правовими актами. Виходячи з наведеного, на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється. З урахуванням викладеного просить у задоволенні позову відмовити.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.
ОСОБА_1 в період з 21.04.2022 по 07.06.2023 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 НГУ.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.011.2025 у справі №160/31000/24 військову частину НОМЕР_2
зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну додаткову винагороду 100000 гривень, передбачену Постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022 року, пропорційно часу перебування на стаціонарному лікуванні у періоди: з 01 вересня 2022 року по 22 вересня 2022 року, з 04 жовтня 2022 по 14 жовтня 2022 року, з 27 жовтня 2022 по 25 листопада 2022, з 06 грудня 2022 по 30 грудня 2022 року.
зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 НГУ здійснити нарахування та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 25 квітня 2022 року по 12 травня 2023 року, а також виплачених за вказаний період: матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, грошової допомоги для оздоровлення, компенсації за невикористані основну та додаткову відпустки, премії, визначивши їх розмір, виходячи з розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік"станом на 01.01.2022 року, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік"станом на 01.01.2023 року на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням виплачених сум.
Відповідачем на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.01.2025 у справі №160/31000/24 позивачу 27.03.2025 виплачено грошові кошти у розмірі 192134,94 грн. та 03.04.2025 виплачено грошові кошти у розмірі 1754,55 грн.
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків, звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, та доводам відповідача, викладеним в відзиві на позов, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела права.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон № 2011-ХІІ) визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
Відповідно до частини 1статті 9 Закону № 2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно із частиною 4 статті 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Частиною 2 статті 9 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Відповідно до частини 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10.12.2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно із частиною 2 статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Судом встановлено, що позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення 07.006.2023, а грошове забезпечення в належному розмірі виплачене йому на виконання рішень суду лише 27.03.2025 та 03.04.2025.
Отже, станом на день виключення зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення, відповідач не провів з позивачем розрахунок у повному обсязі, а саме не виплатив грошове забезпечення у належному розмірі.
Разом із тим, приписами наведених правових актів не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), у якому визначені основні трудові права працівників.
Відтак, суд звертає увагу на те, що за загальним правилом пріоритетними для застосування є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню субсидіарно у тих випадках, коли нормами спеціального законодавства спірні правовідносини не врегульовані.
Суд зазначає, що оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані спеціальним законодавством, то до таких правовідносин слід застосовувати приписи КЗпП.
Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені статтею 116 цього Кодексу.
Згідно із частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
Частиною другою цієї ж статті визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно із статтею 117 КЗпП України (в редакції від 19.07.2022, чинній на момент проведення остаточного розрахунку та звернення позивача до суду із позовом) у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Таким чином, суд зазначає, що норми статті 116 та статті 117 КЗпП України хоча і є загальними, однак поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення особи з військової служби.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.
З матеріалів справи слідує, що відповідачем повний розрахунок при звільненні проведено з позивачем лише 27.03.2025 та 03.04.2025, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що до спірних правовідносин слід застосувати положення частини другої статті 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення з військової служби позивачу не було виплачено всіх належних йому сум.
Одночасно, суд зазначає, що відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 вказаного Кодексу.
Оскільки непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення в належному стані.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100), середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Так, відповідно до довідки відповідача про нараховане та виплаене грошове забезпечення від 03.12.2024 №860, заробітна плата за два календарні місяці служби перед звільненням ОСОБА_1 становить: у квітні 2023 року - 27129,75грн та в травні 2023 року - 27129,75 грн. Загальна сума грошового забезпечення за вказаний період становить 54259,50 грн. Кількість фактично відпрацьованих робочих днів позивача налічує 61 календарних днів.
Виходячи з цього, середньоденне грошове забезпечення позивача становить 54259,50 грн/61 = 889,50 грн/день.
Період затримки розрахунку при звільненні обраховується починаючи з першого дня після звільнення до остаточної виплати належних позивачу сум (з 08.06.2023 по 03.04.2025 включно) та становить 666 календарних днів.
Разом з тим, зважаючи на внесені у статтю 117 КЗпП України зміни (в редакції Закону №2352-IX від 01.07.2022), військова частина НОМЕР_2 НГУ повинна виплатити ОСОБА_1 його середнє грошове забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більше як за шість місяців, з 08.06.2023 (наступний день після звільнення з військової служби).
Період з 08.06.2023 по 08.12.2024 складає 184 календарні дні, а тому, середнє грошове забезпечення за час затримки виплати позивачеві при звільненні зі служби, становить 163668 грн (889,50 грн х 184дні).
Визначений розмір середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (але не більше як за шість місяців) в сумі 163668,00 грн не перевищує розмір несвоєчасно виплаченого грошового забезпечення у належному розмірі за рішеннями суду у справах № 160/31000/24, а відтак є співмірним і підлягає стягненню у повному обсязі.
Щодо позовних вимог в частині не виплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року у справі №160/31000/24
Правове регулювання порядку нарахування та виплати громадянам компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати врегульовано Законом України від 19.10.2000 року №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон №2050-ІІІ).
Стаття 1 Закону №2050-ІІІ передбачає, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
За приписами статті 2 Закону №2050-ІІІ компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне довічне грошове утримання (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством); соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІсума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених строків виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата, індексація).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (ст. 4 Закону №2050-ІІІ).
З метою реалізації Закону №2050-ІІІ постановою Кабінету Міністрів України 21.02.2001 року №159 затверджено «Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати» (далі Порядок №159).
Пункти 1, 2 Порядку №159 відтворюють положенняЗакону №2050-ІІІта конкретизують підстави та механізм виплати компенсацій.
Згідно з абз. 1 п. 4 Порядку №159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
З системного аналізу наведених правових норм вбачається, що підставою для здійснення компенсації громадянам втрати частини доходів є дотримання таких основних умов: нарахування належних доходів (заробітної плати, пенсії, соціальних виплат, стипендії, індексації); порушення встановлених строків їх виплати (як з вини так і без вини підприємств всіх форм власності і господарювання); затримка виплати доходів на один і більше календарних місяців; зростання цін на споживчі товари і тарифи на послуги; доходи не повинні носити разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата, індексація). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу не відповідає ознакам платежу, що має разовий характер, оскільки зумовлена порушенням строків сплати відповідачем індексації, що носило триваючий характер. У зв'язку з цим, виплата компенсації проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону №2050 та п. 4 Порядку №159 формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 46 Закону №1058-ІV, ст. 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159 компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі індексації). Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі військовою частиною) добровільно чи на виконання судового рішення.
Зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень ст. 1-3 Закону №2050-ІІІ та окремих положень Порядку №159 дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені.
У постанові від 05.03.2020 року у справі №140/1547/19 Верховний Суд зазначив: «Згідно з положеннями статті 4 Закону №2050-IIIвиплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Відповідно достатті 6 Закону №2050-IIIкомпенсацію виплачують за рахунок коштів Пенсійного фонду України, а також коштів, що спрямовуються на їх виплату з бюджету. З системного аналізу правових норм вбачається, що основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії) та 2) виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.».
Суд зазначає, що підприємство, установа, організація, з вини якого не було вчасно нараховано та виплачено дохід (в даному випадку індексація), повинен здійснити виплату такого доходу з одночасною виплатою суми компенсації. Невиплата особі суми компенсації у тому ж місяці, у якому здійснена виплата заборгованості, є порушенням її прав на отримання такої компенсації.
При прийнятті рішення суд враховує, що бездіяльність - це не вчинення у встановлений законом строк дії, яку суб'єкт владних повноважень повинен вчинити, та в даному випадку вказана бездіяльність стосується саме нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення.
Отже, бездіяльність відповідача щодо нарахування та виплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення на виконання рішення суду є протиправною.
Визначення судом лише періоду, за який повинна бути здійснена компенсація втрати частини доходів без зазначення розміру, який підлягає нарахуванню та виплаті відповідає висновку Верховного Суду, викладеному у постановах від 14 травня 2019 року у справі №487/6312/16-а та від 14 травня 2019 року у справі №804/2994/18.
З огляду на викладене позовні вимоги підлягають частковому задоволенню шляхом зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів, у зв'язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення за період з 07.06.2023 по день фактичної виплати 03.04.2025.
Під час розгляду спорів щодо оскарження дій суб'єктів владних повноважень суд перевіряє відповідність спірних дій вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України. Цей обов'язок виникає із завдань адміністративного судочинства, до яких належить справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із вимогами статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно із ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню частково.
Враховуючи що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 статті 5 Закону України «Про судовий збір», питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується. Інших витрат, пов'язаних із розглядом справи позивачем не заявлялося.
Керуючись ст. 2, 9, 77, 78, 90, 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, - задоволити частково.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо непроведення ОСОБА_1 нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України провести нарахування та виплату ОСОБА_2 суму середнього заробітку за період з 08.06.2023 по 08.12.2024 у розмірі 163668 грн.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України щодо непроведення ОСОБА_1 виплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року у справі №160/31000/24.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 Національної гвардії України провести нарахування та виплату компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 січня 2025 року у справі №160/31000/24 ОСОБА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.В. Ніколайчук