04 липня 2025 рокуЛьвівСправа № 500/2137/25 пров. № А/857/20252/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Шинкар Т.І.,
суддів Довгої О.І.,
Кухтея Р.В.,
розглянувши в письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року (головуючий суддя Грицюк Р.П.), ухвалене за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні в м. Тернопіль у справі №500/2137/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною та скасування постанови,
ОСОБА_1 звернулась до Тернопільського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі-ВДВС), в якому просила суд визнати протиправними та скасувати постанову відповідача від 27.03.2025 про відкриття виконавчого провадження №77635430 про стягнення виконавчого збору та повернути стягнуті кошти виконавчого збору у сумі 16000 грн.
Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року позов задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що за обставин цієї справи ухвалення державним виконавцем спірної постанови про відкриття виконавчого провадження №77635430 від 27.03.2025 про виконання постанови про стягнення виконавчого збору, не відповідало приписам частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII, а відтак є протиправним і підлягає скасуванню.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Тернопільський відділ державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року та ухвалити рішення, яким в задоволенні позову відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до частини 3 статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом. Тобто дана норма встановлює крайній термін (не пізніше наступного робочого дня з повернення) винесення постанови про стягнення виконавчого збору в АСВП для відкриття нового виконавчого провадження, водночас вона не встановлює строки винесення постанови про стягнення виконавчого збору, а лише містить крайній термін коли така має бути винесена. Апелянт зазначає, що згідно абзацу 12 п.8 Розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень зазначено, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється. Тобто даний нормативно-правовий акт взагалі не містить жодних посилань на необхідність повторного винесення постанови про стягнення виконавчого збору, в ньому зазначено лише про необхідність винесення постанови про стягнення виконавчого збору при відкритті виконавчого провадження. Таким чином постанова про стягнення виконавчого збору від 12.09.2024 винесена до настання крайнього терміну встановленого ч.3 ст.40 Закону України «Про виконавче провадження», жодних строків та термінів державний виконавець не порушив.
Позивач подала відзив на апеляційну скаргу, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними.
Враховуючи положення статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції дійшов висновку щодо можливості розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, на підставі наявних у ній доказів.
Згідно з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині вимогам статті 242 КАС України відповідає.
З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що на примусовому виконанні у ВДВС перебував виконавчий лист №607/4041/23 від 04.09.2024 про визнання способу участі батька у вихованні та спілкуванні з дітьми, в якому позивачка була боржником, ОСОБА_2 - стягувачем.
Постановою від 12.09.2024 відкрито ВП №76028118 за вказаним виконавчим листом.
Постановою від 12.09.2024 з ОСОБА_1 стягнуто виконавчий збір.
Стягувач ОСОБА_2 10.02.2025 звернувся до відповідача із заявою про повернення без виконання виконавчого листа №607/4041/23.
Постановою державного виконавця від 27.03.2025 у виконавчому провадженні ВП №76028118 повернено виконавчий документ стягувачу.
Постановою державного виконавця від 27.03.2025 відкрито виконавче провадження №77635430 щодо виконання постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 76028118 від 12.09.2024.
Постановою від 28.03.2025 виконавче провадження №77635430 закінчено у зв'язку із стягненням 16000 грн виконавчого збору.
Вважаючи постанову про відкриття виконавчого провадження №77635430 протиправною позивачка звернулась до суду з даним адміністративним позовом.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції враховує такі підстави.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Так, згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1404-VIII провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» примусовому виконанню підлягають рішення на підставі виконавчих написів нотаріусів.
Частинами першою, другою статті 5 Закону № 1404-VIII передбачено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 цього Закону, крім винятків, установлених цією частиною.
Частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
До обов'язків виконавця належить здійснення заходів примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом (пункт 1 частини 2 статті 18).
Згідно з частиною першою статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
За частиною другою статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
За примусове виконання рішення немайнового характеру виконавчий збір стягується в розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - фізичної особи і в розмірі чотирьох мінімальних розмірів заробітної плати з боржника - юридичної особи (частина третя статті 27 Закону № 1404-VIII).
Відповідно до частини четвертої статті 27 Закону № 1404-VIII державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Так, предметом спору у даній справі є вирішення питання правомірності підстави для відкриття виконавчого провадження № 77635430 щодо виконання постанови про стягнення виконавчого збору у виконавчому провадженні № 76028118.
Суд апеляційної інстанції щодо доводів апелянта, як підставу правомірності його дій по винесенні спірної постанови про стягнення виконавчого збору від 12.09.2024 винесеної до настання крайнього терміну встановленого ч.3 ст.40 Закону України «Про виконавче провадження», зазначає таке.
Згідно з пунктом 13 розділу ІХ Інструкції № 512/5 при виконанні рішення немайнового характеру у разі, якщо боржник самостійно не сплачує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження та накладені на нього штрафи, у передбачених Законом випадках виконавець примусово стягує виконавчий збір, витрати виконавчого провадження та накладені на боржника штрафи одночасно із виконанням такого рішення.
Якщо у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6, 8 частини першої статті 37 Закону, чи закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 6, 7, 9-15 частини першої статті 39 Закону, витрати виконавчого провадження не були стягнуті, державний виконавець виносить постанову про стягнення витрат виконавчого провадження (крім виконавчих проваджень щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини), в якій зазначає види та суми витрат виконавчого провадження, що здійснені у відповідному виконавчому провадженні. Постанова про стягнення витрат виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження (повернення виконавчого документа стягувачу) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією (абзац шостий пункту 2).
Державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження за постановою про стягнення витрат виконавчого провадження не пізніше наступного робочого дня з дня її реєстрації в автоматизованій системі виконавчого провадження (абзац сьомий пункту 2).
Як це слушно зазначив суд першої інстанції, у цій справі йдеться про обов'язок державного виконавця ухвалити нову постанову про стягнення виконавчого збору вже після того, як виконавчий документ, з яким пов'язані виконавчий збір, повернений стягувачеві з підстав, встановлених пунктом 1 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII, та водночас і про неможливість (неправомірність) відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанов про стягнення виконавчого збору, яка ухвалена до того, як виникли підстави для повернення виконавчого документа стягувачеві (зокрема, одночасно з відкриттям виконавчого провадження відповідно до частини четвертої статті 27 Закону № 1404-VIII).
Так, у виконавчому провадженні з примусового виконання судового рішення немайнового характеру розмір й підстави стягнення виконавчого збору не залежать від повного або часткового виконання виконавчого документа. Виконавчий збір у цьому випадку має фіксований розмір і стягується з боржника, як це зазначив Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/31541/20.
Водночас у постанові від 22 жовтня 2021 року у справі № 520/17933/2020, Верховний Суд зазначив: «…З аналізу статей 26, 45 Закону України «Про виконавче провадження» слідує, що про стягнення виконавчого збору державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження, а його безпосереднє стягнення здійснюється без виокремлення в інше виконавче провадження за рахунок стягнутих із боржника грошових сум одночасно із задоволенням вимог стягувача. Винятком з цього правила є випадки, передбачені частиною третьої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто. У такому випадку виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа стягувачу виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує на загальних підставах в окремому виконавчому провадженні».
Так, в контексті обставин досліджуваної справи, державний виконавець зобов'язаний стягнути виконавчий збір навіть після того, як виконавчий документ повернений стягувачу (якщо цей збір не був стягнутий до повернення виконавчого документа). Водночас зміст частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII дає підстави вважати, що цей обов'язок державний виконавець має реалізувати в спосіб винесення після постанови про повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, визначених Законом № 1404-VIII, постанови про стягнення виконавчого збору (якщо виконавчий збір не був стягнутий в рамках виконавчого провадження за «основним» виконавчим документом) і для примусового виконання цієї постанови відкрити окреме, інше виконавче провадження, про що ухвалити відповідну постанову.
Вищезазначений алгоритм дій державного виконавця описаний у постанові від 17.04.2024 у справі № 420/6811/23 де Верховного Суд зазначив, що під час виконавчого провадження з примусового виконання, зокрема, судового рішення, виконавчий збір може бути стягнений (повністю або частково) та зарахований до Державного бюджету України, що таким чином не дає підстав (передумов) для повторного стягнення з боржника тієї самої суми виконавчого збору за тим самим виконавчим документом після того, як стягувач подав заяву про його повернення.
Водночас якщо виконавчий збір не був стягнений (повністю) в рамках «основного» виконавчого провадження, а виконавчий документ підлягає поверненню стягувачеві (зокрема з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII), то державний виконавець зобов'язаний його стягнути у рамках окремого (іншого) виконавчого провадження, передумовою для відкриття якого Закон № 1404-VIII (частина третя статті 40) передбачив винесення постанови про стягнення виконавчого збору.
Так, протиправність оспорюваного рішення у цій справі зумовлена тим, що державний виконавець відкрив виконавче провадження з примусового стягнення виконавчого збору на підставі постанови, яка була ухвалена до того, як виникли підстави для повернення виконавчого документа стягувачу, тобто в рамках основного виконавчого провадження №76028118 з примусового виконання рішення Тернопільського міськрайонного суду у справі №607/4041/23.
З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції що за описаних обставин цієї справи ухвалення спірної постанови про відкриття виконавчого провадження №77635430 від 27.03.2025 - позаяк державний виконавець не виніс постанов про стягнення виконавчого збору, яка підлягала б примусовому виконанню, - не відповідало приписам частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII. У цьому зв'язку варто зазначити також, що подібний спосіб «виокремлення» виконавчого провадження - тобто без винесення окремої постанови відповідно до приписів частини третьої статті 40 Закону № 1404-VIII - може за певних умов спричинити повторне стягнення виконавчого збору з боржника, чого допускати не можна.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 31.10.2024 у справі № 380/17049/23 щодо застосування приписів статті 40 Закону України «Про виконавче провадження». Зазначені позиції є релевантними до обставин цієї справи і мають бути враховані під час її вирішення.
Статтею 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
З огляду на викладене, надаючи правову оцінку аргументам сторін в межах заявлених позовних вимог та апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що відповідач не довів правомірності своїх дій в межах повноважень та у спосіб, що визначені № 1404-VІІІ щодо прийняття постанови про відкриття виконавчого провадження про стягнення виконавчого збору, отже висновки суду першої інстанції про таку протиправність є правильними та відповідають чинним законодавчим приписам та обставинам у справі.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на викладене, враховуючи положення стаття 316 КАС України прецедентну практику ЄСПЛ, суд апеляційної інстанції приходить переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено мотиви протиправності дій державного виконавця при вирішенні питання про відкриття виконавчого провадження, на основі об'єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу Тернопільського відділу державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції залишити без задоволення, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 07 травня 2025 року у справі №500/2137/25- без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Т. І. Шинкар
судді О. І. Довга
Р. В. Кухтей