17 червня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 359/12709/21
номер провадження: 22-ц/824/7521/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Малашевського О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 лютого 2023 року, у складі судді Муранової-Лесів І.В., у справі за позовом Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , малолітнього ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 , треті особи: Київське квартирно-експлуатаційне управління, Служба у справах дітей та сім'ї Бориспільської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення,
У грудні 2021 року Військова частина НОМЕР_1 звернулась до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 07 червня 2022 року (а.с.48-57, т.1), просила виселити відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та малолітнього ОСОБА_4 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 , з житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Позов мотивований тим, що 31 січня 2019 року Міністерством оборони України (далі - МО України) видано наказ № 40 «Про проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України».
01 лютого 2019 року на підставі цього наказу начальником Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України затверджено Порядок проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України.
На виконання вищевказаного Порядку наказом командира Військової частини НОМЕР_1 № 173/нагп від 31 липня 2019 року службове (штатно-посадове) житло закріплено за посадою головного старшини Військової частини НОМЕР_1 .
Наказом начальника Головного управління персоналу - заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 28 вересня 2018 року № 42-РС старшого прапорщика ОСОБА_1 призначено головним старшиною Військової частини НОМЕР_1 .
31 липня 2019 року ОСОБА_1 подав на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 рапорт, у якому просив надати йому з сім'єю у складі чотирьох осіб службове (штатно-посадове) житло.
01 серпня 2019 року на підставі Договору надання в користування військовослужбовцю Збройних Сил України службового (штатно-посадового) житла, укладеного між Військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 (далі - Договір), останньому на строк проходження ним військової служби на посаді головного старшини у військової частини НОМЕР_1 надано для тимчасового проживання житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі укладеного договору ОСОБА_1 разом із членами сім'ї заселився у зазначене житлове приміщення.
Наказом начальника Головного інформаційно-телекомунікаційного вузла № 24-РС від 15 червня 2021 року відповідача, майстер-сержанта ОСОБА_1 , головного старшину Військової частини НОМЕР_1 звільнено з військової служби у запас за станом здоров'я.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 18 червня 2021 року № 118 відповідача виключено із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення, проте службове (штатно-посадове) житло у передбачений Договором строк відповідач разом із членами сім'ї не звільнив.
17 серпня 2021 року Військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 вручено претензію № 832 з проханням звільнити займане ним службове (штатно-посадове) житло за адресою: АДРЕСА_1 . Відповіді на зазначену претензію позивач не отримав, спірне житло відповідачі не звільнили.
Позивач зазначав, що згідно з пунктом 3.12 Договору військовослужбовець зобов'язаний звільнити надане службове (штатно-посадове) житло у місячний строк разом з членами сім'ї у разі звільнення з військової служби.
Оскільки ОСОБА_1 був звільнений з військової служби, він разом з членами сім'ї втратив право користуватися вказаним житловим приміщенням. Однак, всупереч умовам Договору та надісланої Військовою частиною НОМЕР_1 претензії відповідачі не виконали умови Договору і не звільнили надане їм у тимчасове користування службове (штатно-посадове) житло.
Посилаючись на викладені обставини, позивач просив задовольнити позов.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 лютого 2023 року у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 06 червня 2024 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задоволено, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 лютого 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення у справі, яким позов задоволено. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення.
Постановою Верховного Суду від 18 грудня 2024 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах якого діє ОСОБА_1 - адвоката Поліщук М.І., задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 06 червня 2024 року скасовано та справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Верховний Суд у своїй постанові від 18 грудня 2024 року зазначив, що, ухвалюючи судове рішення про виселення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна квартира була надана відповідачу та членам його сім'ї у тимчасове користування на договірних умовах на підставі договору від 01 серпня 2019 року відповідно до наказу Міністерства оборони України від 31 січня 2019 року № 40. Разом із цим, встановлено, що відповідач ОСОБА_4 є малолітньою особою. У цій справі до участі не залучено органу опіки та піклування, участь якого у цій категорії справ є обов'язковою. Як наслідок, у справі відсутній письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв'язання спору у цій справі, а саме: щодо можливості виселення малолітнього ОСОБА_4 із спірного житлового приміщення. Відсутність такого письмового висновку органу опіки та піклування колегія суддів Верховного Суду оцінює як порушення, що могло призвести до неправильного вирішення судового спору. На вказане суд апеляційної інстанції належної уваги не звернув, та належним чином не встановив, чи можуть у даному випадку відповідачі, які не мають іншого житла, бути виселені із спірної квартири без надання іншого жилого приміщення. Без встановлення вказаних обставин висновки апеляційного суду щодо задоволення вимог про виселення відповідачів без надання іншого житла є передчасними (а.с.94-101, т.3).
В апеляційній скарзі Військова частина НОМЕР_1 просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 лютого 2023 року та ухвалити нове, яким її позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що старший прапорщик ОСОБА_1 та члени його сім'ї набули статусу користувача службовим (штатно-посадовим) житлом з відповідним обсягом прав та обов'язків, встановлених Договором від 01 серпня 2019 року. Пунктом 1.1 Договору передбачено, що у зв'язку із незабезпеченістю житлом у Київському гарнізоні Військова частина НОМЕР_1 надає користувачу на строк проходження ним служби на посаді головного старшини Військової частини НОМЕР_1 для тимчасового проживання житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Пунктом 3.12 Договору установлено, що користувач зобов'язаний звільнити житлове приміщення у місячний строк разом з членами сім'ї у разі переведення на іншу посаду або звільнення з військової служби (при цьому дія договору припиняється у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено).
Зазначає, що Договором не передбачено жодних умов, за яких при звільненні користувача за ним зберігається попереднє службове (штатно-посадове) житлове приміщення, між сторонами не укладено жодних додаткових угод щодо зміни умов договору.
Стверджує, що сукупність вказаних фактів свідчить про порушення умов Договору ОСОБА_1 та протиправне зайняття з 18 липня 2021 року службового (штатно-посадового) жилого приміщення, закріпленого за посадою головного старшини Військової частини НОМЕР_1 .
Вказує, що добровільно укладаючи Договір, сторони зобов'язались виконувати передбачені вказаним договором умови. Оскільки відповідач звільнений із військової служби, відтак він разом з членами сім'ї був зобов'язаний виселитись із вказаного житлового приміщення. Однак, всупереч умовам Договору та надісланої Військовою частиною НОМЕР_1 претензії, ОСОБА_1 разом із членами сім'ї не виконав умови Договору і не звільнив надане йому у користування службове (штатно-посадове) житло.
Звертає увагу, що чинне законодавство не передбачає можливості та порядку отримання військовослужбовцем для постійного проживання житла, яке було передане йому у тимчасове користування на договірних умовах шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України. Саме до такого висновку прийшов Верховний Суд у постанові від 27 липня 2021 року у справі №154/1331/20-ц.
Вказує, що відповідач має право на отримання житла для постійного проживання його та членів його сім'ї, яке гарантоване положеннями ст.47 Конституції України, ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». Відповідач залишився на квартирному обліку у Військовій частині НОМЕР_1 для отримання житла. Його право на отримання житла в порядку черговості не є порушеним.
Зазначає, що неможливо погодитись із висновками суду першої інстанції про те, що накази МО України від 31 січня 2019 року №40 та від 19 лютого 2020 року №51 «Про проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців ЗСУ» не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки дані накази не були скасовані чи визнані недійсними у встановленому законом порядку.
У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідачів - адвокат Поліщук М.І. зазначає, що вислуга років відповідача ОСОБА_1 становить 28 років 04 місяці 10 днів і він перебуває на квартирному обліку разом з членами сім'ї. Відповідно до законодавства військовослужбовці можуть бути забезпечені постійним або службовим житлом. Вказує, що статус штатно-посадового житла не передбачений законодавством України. Позивачем застосовано «іншу категорію» службового житла, не передбачену нормами чинного законодавства. Вважає, що позивач фактично зробив незаконну підміну поняття «службове житло» поняттям «службове штатно-посадове житло», хоча фактично це і є службове житло і до нього застосовуються лише норми чинного законодавства. Вказує, що наказ МО України від 31 січня 2019 року №40 «Про проведення експерименту із забезпеченням службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України» та накази МО України від 19 лютого 2020 року №51 «Про продовження проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України» та накази МО України від 19 лютого 2020 року №52 «Про продовження проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України» не були зареєстровані в Міністерстві юстиції України. Звертає увагу, що рішенням Бориспільської міської ради Київської області від 23 серпня 2019 року №653 «Про включення до числа службових квартир за гарнізоном міста Києва» зазначено про те, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 включена до числа службових квартир у місті Бориспіль за гарнізоном міста Києва на підставі листа Квартирно-експлуатаційного управління від 24 червня 2019 року №517/9248. Вважає, що судом першої інстанції визначено, що дії позивача сприяли порушенню встановленого порядку вселення у службове жиле приміщення, оскільки не було видано у встановленому порядку ордер. Також вказує, що судом першої інстанції правильно враховано норму Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилим приміщенням, затвердженої наказом МО України від 31 липня 2018 року №380, зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 06 вересня 2018 року, відповідно до якої військовослужбовці, що мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, а також особи, звільнені з військової служби за станом здоров'я, віком, у зв'язку із скороченням штатів, особи з інвалідністю І чи ІІ групи, члени сімей військовослужбовців, які загинули або пропали безвісти під час проходження військової служби, що забезпечені службовими житловими приміщеннями незалежно від місця його знаходження, мають право на виключення цього житла з числа службового та забезпечення ним для постійного проживання за умови перебування на обліку та в порядку, визначеному пунктами 3-7 цього розділу. Позивачем не було виконано норму Інструкції та не було ініційовано питання переведення зазначеного житла із службового в постійне після звільнення відповідача - інваліда війни ІІ групи. Звертає увагу, що згідно зі ст.125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у ст. 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок війни та осіб з інвалідністю І і ІІ груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб. Вказує, що позивач створив цивільно-правові відносини стосовно житлових прав, оформивши договір, який не мав право укладати. Питання надання житла відноситься до сфери житлового права, виникають житлові правовідносини, які регулюються ЖК України та повинні відповідати йому, та виданим на його виконання іншим нормативно-правовим актам. Стверджує, що в цьому випадку правовідносини щодо вселення та виселення з житлових приміщень мають природу житлових правовідносин відповідно до ЖК України, а не цивільно-правових, які регулюються ЦК України. Також звертає увагу, що наказ МО України від 31 січня 2019 року №40 «Про проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України», наказ МО України від 19 лютого 2020 року №51 «Про продовження проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України, затвердженого начальником Головного квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України від 01 лютого 2019 року. Вказаний порядок підписано посадовою особою, тому його взагалі не можна уважати нормативно-правовим актом. Крім цього, наголошує, шо Порядок проведення експерименту із забезпеченням службовим житлом, шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України суперечить наказу МО України від 31 липня 2018 року №380 «Про затвердження Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями» та постанові Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року №1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями». З урахуванням наведеного, представник відповідачів просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приймаючи до уваги доводи відзиву на апеляційну скаргу, а також враховуючи вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, які відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи,колегія суддів вважає, що апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі.
З матеріалів справи вбачається, що наказом МО України від 11 червня 2019 року № 312 «Про закріплення нерухомого військового майна» та Додатку № 3 до вказаного наказу за Військовою частиною НОМЕР_2 на праві оперативного управління було закріплено нерухоме військове майно: квартира АДРЕСА_2 .
За змістом вказаного наказу він виданий відповідно до Положення про порядок обліку, зберігання, списання та використання військового майна у Збройних Силах України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 червня 2000 року № 1225 (зі змінами), наказу МО України від 31 січня 2019 року № 40 «Про проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення ого за посадами військовослужбовців Збройних Сил України», Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затвердженого наказом МО України від 03 липня 2013 року № 448, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 13 вересня 2013 року за № 1590/24122 (зі змінами), рішення начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 21 травня 2019 року № 12259/С щодо розподілу штатно-посадового житла, придбаного МО України у 2018 році.
В подальшому, відповідно до вищевказаного наказу МО України від 11 червня 2019 року № 312, зазначену квартиру АДРЕСА_2 було передано Київським квартирно-експлуатаційним управлінням (Балансоутримувач) Військовій частині НОМЕР_1 (Користувач) для утримання та експлуатації, про що складено відповідний Акт.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 31 липня 2019 року № 273/нагп «Про закріплення штатно-посадового житла за особовим складом військової частини НОМЕР_1 » та Додатком № 1 до цього наказу службове (штатно-посадове) житло - квартира АДРЕСА_2 закріплено за посадою головного старшини Військової частини НОМЕР_1 .
В подальшому наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 09 жовтня 2018 року № 202 старшого прапорщика ОСОБА_1 , призначеного наказом начальника Головного управління персоналу заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 28 вересня 2018 року № 42-РС головним старшиною головного інформаційного телекомунікаційного вузла Генерального штабу Збройних Сил України, ВОС-474981А, який прибув з управління по роботі з сержантським складом, було зараховано до списків особового складу частини.
Установлено, що ОСОБА_1 має сім'ю у складі 4 осіб: дружина - ОСОБА_2 , 1978 року народження, дочка - ОСОБА_3 , 1999 року народження, син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
31 липня 2019 року ОСОБА_1 на ім'я командира Військової частини НОМЕР_1 було подано рапорт, відповідно до якого відповідач просив надати йому службове (штатно-посадове) житло у місті Києві з сім'єю у складі 4 осіб (він, дружина, син, донька).
01 серпня 2019 року між Військовою частиною НОМЕР_1 (управитель) та ОСОБА_1 (користувач) укладено Договір надання в тимчасове користування військовослужбовцю Збройних Сил України службового (штатно-посадового) житла.
Відповідно до пункту 1.1 укладеного Договору управитель надав користувачу на строк проходження ним служби на посаді головного старшини Військової частини НОМЕР_1 для тимчасового проживання житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .
За змістом пункту 1.4 укладеного Договору в житловому приміщенні разом із користувачем можуть проживати члени його сім'ї.
Відповідно до пункту 3.12 укладеного Договору користувач зобов'язаний звільнити житлове приміщення у місячний строк разом з членами сім'ї у разі: порушення умов пунктів 3.1, 3.4, 3.11 договору або встановлення факту надання ним недостовірної інформації щодо відсутності у нього службового житла, отриманого за попередніми місцями служби (при цьому Управитель має право в односторонньому порядку відмовитися від виконання зобов'язань, а договір уважається розірваним); отримання житлового приміщення для постійного проживання або службового житла або компенсації за належне для отримання житлове приміщення або переведення на іншу посаду або звільнення з військової служби (при цьому дія договору припиняється у зв'язку із закінченням строку на який було укладено); у разі призначення посадової особи, за якою житлове приміщення закріплено наказом командира Військової частини НОМЕР_3 від 25 жовтня 2019 року № 455 та подала рапорт про надання службового (штатно-посадового житла).
Також 01 серпня 2019 року між позивачем та ОСОБА_1 на підставі укладеного Договору було складено Акт приймання-передачі житлового приміщення площею 65,20 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 23 серпня 2019 року № 653 «Про включення до числа службових квартир за гарнізоном міста Києва», на підставі листа Київського квартирно-експлуатаційного управління від 24 червня 2019 року № 517/4298, відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення», ЖК УРСР, підпункту 8 пункту б) статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», було включено до числа службових квартир у місті Борисполі за гарнізоном міста Києва двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 18 червня 2021 року № 118 майстра-сержанта ОСОБА_1 , звільненого наказом начальника Головного інформаційно-телекомунікаційного вузла 15 червня 2021 року № 24-РС з військової служби у відставку за пунктом «б» (за станом здоров'я), відповідно до ч.3 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з 18 червня 2021 року виключено зі списків особового складу військової частини, з усіх видів забезпечення, з продовольчого забезпечення з 22 червня 2021 року. Загальна вислуга років у Збройних Силах України станом на 01 червня 2021 року - 28 років 04 місяці 10 днів.
Згідно з претензією Військової частини НОМЕР_1 від 17 серпня 2021 року № 882, адресованої відповідачу ОСОБА_1 , позивач зазначив, що термін виконання умов Договору від 01 серпня 2019 року щодо звільнення житлового приміщення в місячний строк після звільнення з військової служби сплинув 18 липня 2021 року, про що відповідач був попереджений, але станом на 03 серпня 2021 року договірні зобов'язання з його сторони не виконані, штатно-посадове житло, яке надавалося йому Військовою частиною НОМЕР_1 , не звільнено.
У справі встановлено, що відповідачі є внутрішньо переміщеними особами, що підтверджується копіями долучених до матеріалів цивільної справи довідками. З 2015 року (малолітній ОСОБА_4 - з 15 лютого 2017 року) зареєстровані за юридичною адресою військової частини.
Згідно з довідкою Київського квартирно-експлуатаційного управління про перебування на обліку № 517/61-499 від 01 грудня 2021 року майстер сержант ОСОБА_1 перебуває на обліку громадян, які потребують покращення житлових умов, з 01 травня 2000 року по теперішній час.
Згідно з довідкою до акта огляду медико-соціальної експертної комісії серії АВ № 0996945 від 25 жовтня 2021 ОСОБА_1 встановлено ІІ групу інвалідності з 18 жовтня 2021 року (захворювання, пов'язане із захистом Батьківщини).
Також згідно з копіями посвідчень ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - осіб з інвалідністю внаслідок війни, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів - учасників бойових дій, має право на пільги, установлені законодавством України для ветеранів військової служби, отримує пенсію за вислугу років ІІ групи, інвалідність внаслідок війни.
Відмовляючи у задоволенні позову Військової частини НОМЕР_1 про виселення відповідачів з житлового приміщення, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житлового приміщення, суд першої інстанції виходив із того, що жоден із наказів МО України (№ 40 від 31 січня 2019 року, № 51 від 19 лютого 2020 року), а також Порядок проведення експерименту із забезпечення службовим житлом шляхом закріплення його за посадами військовослужбовців Збройних Сил України не були зареєстровані у Міністерстві юстиції України відповідно до вимог Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» та «Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731, відтак є такими, що не набрали чинності і не можуть бути застосовані.
На момент звільнення з військової служби відповідач ОСОБА_1 мав стаж військової служби понад 20 років, а також залишався на обліку громадян, які потребують покращення житлових умов, тому в силу вищенаведених вимог чинного законодавства не підлягав виселенню без надання іншого житлового приміщення. Крім того, на момент звернення з позовом до суду у ОСОБА_1 встановлено другу групу інвалідності з 18 жовтня 2021 року у зв'язку із захворюванням, пов'язаним із захистом Батьківщини.
Суд першої інстанції вказав, що передбачена Договором від 01 серпня 2019 року умова, яка покладала на відповідача ОСОБА_1 та членів його сім'ї, обов'язок звільнити житлове приміщення у місячний строк у разі звільнення з військової служби, прямо суперечить покладеному на позивача чинним законодавством обов'язку забезпечити відповідача ОСОБА_1 та членів його сім'ї житлом для постійного проживання, а в разі його відсутності, службовим жилим приміщенням, порушує встановлений публічний порядок, а отже є нікчемною.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що позиція позивача як органу державної влади не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, зокрема ст.ст. 9, 125 ЖК України та ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», та з точки зору ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є необґрунтованим та непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідачів, які були вселені в службове приміщення за згодою позивача, перебувають на обліку громадян, які потребують покращенню житлових умов, та не можуть бути виселені зі службового приміщення без надання іншого жилого приміщення.
Колегія суддів не в повному обсязі погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з таких підстав.
Установлено, що спірна квартира АДРЕСА_2 була надана відповідачу ОСОБА_1 та членам його сім'ї:дружина - ОСОБА_2 , 1978 року народження, дочка - ОСОБА_3 , 1999 року народження, син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є малолітньою особою.
Згідно з ч.ч.4 та 5 ст.19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування.
У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд дотримується єдиної та усталеної практики про те, що у випадку якщо предметом спору є позбавлення права на житло одного з батьків з якими проживає малолітня чи неповнолітня дитина, то такий спір безпосередньо стосується прав такої дитини на користування житлом, а тому у відповідності до ст.19 СК України участь органу опіки та піклування у розгляді такої справи є обов'язковою (див. висновки Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 592/1521/21, у постанові від 13 жовтня 2021 року у справі №756/7158/17, у постанові від 18 грудня 2024 року у справі 359/12709/21 та в інших).
У даній справі Верховний Суд у постанові від 18 грудня 2024 року вказав, що оскільки відповідач ОСОБА_4 є малолітньою особою, то обов'язково має бути залучено до участі орган опіки та піклування, який має надати письмовий висновок щодо розв'язання спору у цій справі, а саме, щодо можливості виселення малолітнього ОСОБА_4 із спірного житлового приміщення.
Отже, враховуючи, що суд першої інстанції при вирішені спору, у порушення вимог ст.19 СК України, не вирішив питання про обов'язкове залучення до участі у справі органу опіки та піклування, участь якого у цій категорії справ є обов'язковою та, як наслідок, суд не отримав від органу опіки та піклування висновок щодо розв'язання спору у цій справі, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не може вважатись таким що ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З метою повного та всебічного з'ясування фактичних обставин справи та з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18 грудня 2024 року, які відповідно до ч.5 ст. 411 ЦПК України є обов'язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, ухвалою Київського апеляційного суду від 18 березня 2025 року, занесеною до протоколу судового засідання, задоволено клопотання адвоката Поліщук М.І. та залучено до участі у справі Службу у справах дітей та сім'ї Бориспільської міської ради, як третю особу (а.с.130-131, т.3).
На виконання положень ч.ч. 4, 5 ст.19 СК України рішення виконавчого комітету Бориспільської міської ради№414 від 03 червня 2025 року погоджено «Висновок органу опіки та піклування щодо розв'язання спору про виселення малолітнього ОСОБА_4 без надання іншого житлового приміщення» (а.с.168-169, т.3).
Згідно з вказаним висновком, орган опіки та піклування на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання, а також на підставі інших документів, які стосуються справи та з метою захисту законних прав та інтересів малолітньої дитини на належне виховання, захисту житлових та майнових дитини, вважає, що виселення малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без надання іншого житлового приміщення є таким, що суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування обґрунтовано тим, що родина відповідачів є внутрішньо переміщеною, проживає у службовому житлі, наданому батькові дитини - ветерану війни, інваліду ІІ групи з понад 20-річною вислугою, який перебуває на квартирному обліку та має право на позачергове забезпечення житлом. Дитина не має іншої нерухомості, а обстеження підтвердило належні умови її проживання, виховання та розвитку, тому виселення без альтернативного житла порушує її житлові та майнові права.
Вирішуючи справу в межах заявлених позовних вимог та за належного складу учасників справи, колегія суддів виходить із такого.
За положеннями ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 41, 44, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 02 грудня 2010 року).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у п.2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до п.1 ст.8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).
У пункті 2 ст.8 Конвенції чітко визначено підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії»(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням ст.8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст.8 Конвенції.
Відповідно до ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування ст.8 Конвенції та ст.1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 ст.8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Так, згідно із ст.61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.
У відповідності до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ч.1 ст.109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.
Відповідно до вимог ч.2 ст.110 ЖК України офіцерів, прапорщиків і мічманів, військовослужбовців надстрокової служби Збройних Сил України і прирівняних до них осіб, звільнених з дійсної військової служби у відставку або в запас, а також осіб, які проживають разом з ними, може бути виселено із займаних ними жилих приміщень у військових містечках з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення. У такому ж порядку підлягають виселенню з військових містечок інші особи, які втратили зв'язок із Збройними Силами України.
Статтею 124 ЖК України передбачено, що робітники і службовці, які припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.
Особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що це право обмежується часом. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.
Проживання у службовому житлі після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.
В силу вимог ст.125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено, зокрема: - осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; - осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; -осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб.
Оскільки відповідач ОСОБА_1 отримав право на проживання разом з родиною у житловому приміщенні, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 саме як військовослужбовець, то крім загальних гарантій права на житло, визначених у Конституції України, ЖК України, Конвенції та практики ЄСПЛ на спірні правовідносини поширюються профільні нормативні акти щодо гарантій житлових прав військовослужбовців та їх сімей.
Профільним Законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». При цьому сам порядок забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями визначається постановою Кабінету Міністрів України, зокрема, постановою від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» (далі - Порядок № 1081), а також Інструкцією з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями», затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року № 380, яку було зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2018 року за № 1020/32472, в редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі - Інструкція № 380).
Схожого висновку щодо профільного правового регулювання аналогічних правовідносин дійшов Верховний Суд у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 500/7452/18 (провадження № 61-3173св23)).
Згідно з положеннями ч.1 ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.
Військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються жилі приміщення для постійного проживання або за їх бажанням грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення. Такі жилі приміщення або грошова компенсація надаються їм один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла, з урахуванням особливостей, визначених пунктом 10 цієї статті.
У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, розміщуються безплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні - у сімейних гуртожитках. Житлово-побутові умови в таких казармах повинні відповідати вимогам, які пред'являються до гуртожитків, що призначені для проживання одиноких громадян. У разі відсутності можливості розміщення зазначених військовослужбовців у спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини та сімейних гуртожитках військова частина зобов'язана орендувати для військовослужбовців та членів їх сімей жиле приміщення або за їх бажанням виплачувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення. Для військовослужбовців офіцерського складу у разі відсутності службового жилого приміщення військова частина зобов'язана орендувати житло для забезпечення ним військовослужбовців та членів їх сімей або за їх бажанням виплачувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення. Розмір і порядок виплати військовослужбовцям грошової компенсації за піднайом (найом) ними жилих приміщень визначаються Кабінетом Міністрів України.
У разі відсутності жилих приміщень для проживання військова частина зобов'язана орендувати житло для забезпечення ним військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу, та членів їх сімей або за бажанням військовослужбовця виплачувати йому грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення.
Аналогічні по суті житлові гарантії визначені пунктом 3 Порядку №1081, згідно з яким військовослужбовцям, які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надається житло для постійного проживання.
Службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям згідно з рішенням командира військової частини, яке погоджується з квартирно-експлуатаційним органом, за місцем проходження ними військової служби. На підставі рішення про надання службового житлового приміщення виконавчий орган районної, міської, районної у місті ради видає спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення. (абз.1 та 3 пункту 12 Порядку №1081).
Пунктом 14 Порядку №1081 визначено, що службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім'ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні.
Військовослужбовець та повнолітні члени його сім'ї беруть письмове зобов'язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках.
Відповідно до пункту 19 Порядку №1081 військовослужбовець та члени його сім'ї зобов'язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення в разі переміщення по службі, пов'язаного з переїздом до іншого населеного пункту, звільнення з військової служби, одержання або придбання житла для постійного проживання, якщо інше не передбачено законодавством.
Згідно з пунктом 29 Порядку №1081 військовослужбовці, які перебувають на обліку при звільненні з військової служби в запас або у відставку за віком, станом здоров'я, а також у зв'язку із скороченням штатів або проведенням інших організаційних заходів, у разі неможливості використання на військовій службі залишаються на обліку у військовій частині до одержання житла з державного житлового фонду, а в разі розформування військової частини - у військовому комісаріаті і квартирно-експлуатаційному органі та користуються правом позачергового одержання житла.
Також пунктом 4 Розділу І Інструкції № 380 визначено, що військовослужбовцям, які перебувають на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов шляхом надання житлових приміщень для постійного проживання, та які мають вислугу на військовій службі 20 років і більше, та членам їх сімей надаються житлові приміщення для постійного проживання або за їх бажанням виплачується грошова компенсація за належне їм для отримання жиле приміщення.
Житлові приміщення для постійного проживання та грошова компенсація за належне для отримання жиле приміщення надаються один раз протягом усього часу проходження військової служби за умови, що ними не було використано право на безоплатну приватизацію житла.
За змістом пункту 3 Розділу III Інструкції № 380 житлове приміщення включається до числа службового згідно з рішенням виконавчого органу районної, міської, районної у місті ради за клопотанням начальника гарнізону або командира військової частини за погодженням з КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району відповідно до пункту 8 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081.
Згідно з вимогами пункту 1 Розділу ІV Інструкції №380 передбачено, що військовослужбовці та члени їх сімей, крім осіб, які звільнені з військової служби в запас або відставку та члени їх сімей, за відсутності за місцем проходження служби житла для постійного проживання, забезпечуються службовими жилими приміщеннями.
Службові жилі приміщення надаються в межах не менше визначеного в установленому порядку рівня середньої забезпеченості громадян жилою площею в цьому населеному пункті, але не більше 13,65 квадратного метра жилої площі на одну особу.
Службове жиле приміщення може бути надане з перевищенням зазначеного вище максимального розміру виключно у випадках, передбачених законодавством, менше встановлених норм - тільки за наявності письмової згоди військовослужбовця та повнолітніх членів його сім'ї.
Військовослужбовець та повнолітні члени його сім'ї беруть письмове зобов'язання щодо звільнення службового жилого приміщення у передбачених законодавством випадках.
За змістом пункту 2 розділу ІV Інструкції №380, у разі відсутності службових жилих приміщень:-військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу і не перебувають у шлюбі, розміщуються у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян, а сімейні - у сімейних гуртожитках. За відсутності вільних місць в гуртожитку військова частина зобов'язана орендувати їм житло або за їх бажанням виплачувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення; військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які не перебувають у шлюбі, розміщуються безоплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні - у сімейних гуртожитках; - іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців, призваних за мобілізацією до укладення ними контракту) військова частина зобов'язана орендувати житло або за їх бажанням виплачувати грошову компенсацію за піднайом (найом) жилого приміщення в порядку, визначеному законодавством.
Також за змістом пункту 6 розділу ІV Інструкції №380, у разі відсутності за місцем проходження служби житла для постійного проживання та необхідності у забезпеченні службовим жилим приміщенням (службовою жилою площею) військовослужбовці подають рапорт командиру військової частини (додаток 10), який реєструється у встановленому порядку в службі діловодства військової частини.
На підставі рішення командира військової частини за рапортом військовослужбовця житлова комісія військової частини (об'єднана житлова комісія) протягом п'яти робочих днів після реєстрації рапорту військовослужбовця проводить перевірку житлових умов військовослужбовця та членів його сім'ї, складає довідку про перевірку житлових умов і клопоче перед командиром військової частини про забезпечення військовослужбовця та членів його сім'ї службовим жилим приміщенням (службовою жилою площею) або доповідає про відмову у такому забезпеченні із наданням вмотивованого письмового обґрунтування.
Командир військової частини на підставі клопотання житлової комісії військової частини (об'єднаної житлової комісії) приймає рішення про: - взяття на облік військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями (службовою жилою площею); - забезпечення службовими жилими приміщеннями (службовою жилою площею).
Про прийняте рішення житлова комісія військової частини (об'єднана житлова комісія) невідкладно інформує військовослужбовця.
Рішення командира військової частини погоджується з відповідною КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району та оформлюється наказом, в якому зазначається дата зарахування на облік військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими житловими приміщеннями (службовою житловою площею), склад сім'ї, підстави для зарахування на облік, а також підстави включення до списків осіб, які користуються правом першочергового або позачергового одержання жилих приміщень.
Військовослужбовці, що прибули до нового місця служби в межах одного населеного пункту, які перебували на обліку військовослужбовців, які потребують поліпшення житлових умов шляхом забезпечення службовими жилими приміщеннями (службовою жилою площею), зараховуються наказом командира військової частини на відповідний облік на підставі витягу з наказу командира військової частини за попереднім місцем проходження військової служби.
У відповідності до вимог пункту 9 розділу ІV Інструкції №380 після надходження до військової частини на розподіл службових житлових приміщень командир військової частини має право надати його військовослужбовцям, які визначають бойову готовність військової частини (не більше 30 відсотків від загальної кількості житла, яке надійшло на розподіл).
Решта житлових приміщень надається за рішенням командира військової частини на підставі протоколу житлової комісії військової частини (об'єднаної житлової комісії) згідно з чергою відповідно до обліку. Житлова комісія військової частини (об'єднаної житлової комісії) може надавати переважне право військовослужбовцям, які мають: багатодітні сім'ї, сім'ї до складу яких входять особи з інвалідністю, особливі заслуги перед Україною, поранення (контузію або каліцтво), отримане під час виконання обов'язків військової служби, а також військовослужбовцям, які вступили на військову службу за контрактом відповідно до частини четвертої статті 20 або продовжили військову службу за контрактом відповідно до частини десятої статті 23 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Пунктом 14 розділу IV Інструкції №380, визначено, що рішення Комісії з контролю є підставою для оформлення протягом десяти робочих днів КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району та подання до виконавчих органів районної, міської, районної у місті ради документів для видачі спеціального ордера, який є єдиною підставою для вселення в надане службове жиле приміщення.
До виконавчих органів районної, міської, районної у місті ради КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району надає витяг з наказу командира військової частини про надання службового жилого приміщення.
Спеціальний ордер на службові житлові приміщення в закритих військових містечках оформляється та видається відповідним начальником КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району протягом п'яти робочих днів.
Під час вселення у службове жиле приміщення військовослужбовець здає отриманий спеціальний ордер до житлово-експлуатаційної організації, а за її відсутності - відповідному підприємству, установі, організації, що здійснює обслуговування цього житлового приміщення, а в закритих, віддалених військових містечках до будинкоуправління відповідної КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району.
Спеціальний ордер на службове жиле приміщення може бути визнаний недійсним у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до вимог пункту 23 Розділу IV Інструкції №380, військовослужбовці та члени їх сімей зобов'язані вивільнити займане ними службове житлове приміщення або службову жилу площу у двотижневий строк з дня виключення із списків особового складу військової частини, крім випадків: - звільнення з військової служби у запас або відставку із залишенням на обліку для поліпшення житлових умов за рахунок фондів Міноборони; - направлення військовослужбовця на лікування (реабілітацію) внаслідок поранень (контузії) або через хворобу; - відрядження до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі; -у разі направлення військовослужбовця у складі підрозділів для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Згідно з пунктом 25 Розділу IV Інструкції №380, підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення: - військовослужбовці та члени їх сімей, які порушують умови утримання жилих приміщень, систематично його руйнують чи використовують його не за призначенням, або створюють умови, які унеможливлюють проживання інших осіб; - особи, звільнені з військової служби, які мають вислугу менше ніж 10 років, крім випадків, передбачених законодавством; - особи, які самоправно зайняли службове житлове приміщення (службову житлову площу); - колишні члени сім'ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу); - інші особи у випадках, встановлених законодавством.
Водночас у відповідності до вимог абз. 2 пункту 26 Розділу IV Інструкції №380, особи, звільнені з військової служби, які були забезпечені службовим жилим приміщенням, жилою площею у гуртожитку (сімейному гуртожитку) та залишені на обліку військовослужбовців та членів їх сімей, які потребують поліпшення житлових умов шляхом надання жилих приміщень для постійного проживання, не підлягають виселенню до забезпечення їх встановленим порядком постійним житлом.
Таким чином, відповідно до вищенаведених вимог ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», положеннями Порядку №1081 та Інструкції №380, відповідач ОСОБА_1 та члени його сім'ї відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на момент вселення у спірне службове житлове приміщення мали право на забезпечення житлом для постійного проживання, а в разі його відсутності на забезпечення службовим жилим приміщенням.
Установлено, що на момент звільнення з військової служби відповідач ОСОБА_1 мав стаж військової служби понад 20 років.
Також ОСОБА_1 залишався на обліку громадян, які потребують покращення житлових умов, а тому в силу вищенаведених вимог чинного загального та профільного законодавства, він та члени його сім'ї не підлягали виселенню без надання іншого житлового приміщення.
Як зазначалося вище, на день звернення Військової частини НОМЕР_1 до суду з указаним позовом, відповідачу ОСОБА_1 встановлено ІІ групу інвалідності з 18 жовтня 2021 року у зв'язку із захворюванням, пов'язаним із захистом Батьківщини (а.с.140-142, т.2).
Тому передбачена укладеним 01 серпня 2019 року між Військовою частиною НОМЕР_1 та ОСОБА_1 Договором умова, яка покладає на відповідача ОСОБА_1 та членів його сім'ї обов'язок звільнити житлове приміщення у місячний строк у разі звільнення з військової служби прямо суперечить покладеному на позивача чинним законодавством обов'язку забезпечити відповідача ОСОБА_1 та членів його сім'ї житлом для постійного проживання, а в разі його відсутності, службовим жилим приміщенням.
Відтак є необґрунтованими доводи Військової частини НОМЕР_1 про те, що відповідач ОСОБА_1 та його родина підлягають виселенню саме на підставі укладеного Договору.
У даному конкретному випадку така позиція Військової частини НОМЕР_1 , як органу державної влади, не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, зокрема ст.ст.9,125 ЖК України та ст.12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», та з точки зору ст.8 Конвенції є необґрунтованим та непропорційним втручанням у право на повагу до житла відповідачів, які були вселені в службове приміщення за згодою позивача, перебувають на обліку громадян, які потребують покращенню житлових умов, та не можуть бути виселені зі службового приміщення без надання іншого жилого приміщення.
Також колегія суддів враховує, що ОСОБА_1 як військовий пенсіонер та особа з інвалідністю ІІ групи, внаслідок захворювання пов'язаного з захистом Батьківщини, має додаткові профільні гарантії на збереження права проживання в службовому житлі.
Ці ж гарантії також поширюються і на членів його сім'ї: дружина - ОСОБА_2 , 1978 року народження, дочка - ОСОБА_3 , 1999 року народження, син - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які проживають у спірному житловому приміщення за адресою: АДРЕСА_1 та іншого житла на праві власності не мають.
Нормами ст.3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Згідно з ч.ч.2, 3 ст. 64 ЖК України до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Відповідно до ч.ч.1, 2 та 3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
За змістом ч.2 ст.18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно до ст.65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Як зазначалося вище, у висновку від 03 червня 2025 року орган опіки та піклування на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання, а також на підставі інших документів, які стосуються справи та з метою захисту законних прав та інтересів малолітньої дитини на належне виховання, захисту житлових та майнових дитини, вважає, що виселення малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без надання іншого житлового приміщення є таким, що суперечить інтересам дитини.
Тому в даному випадку виселення малолітнього ОСОБА_4 та його батьків без надання іншого житла є незаконним та непропорційним втручанням у їх право на житло як сім'ї, що суперечить принципам захисту прав дитини та сімейного життя, гарантованим українським та міжнародним законодавством. Відповідно до висновку органу опіки та піклування, таке виселення порушує інтереси дитини, яка не має іншого місця проживання, проживає в належних умовах, та потребує стабільного середовища для розвитку, тому не може бути виселена без забезпечення альтернативного житла.
Отже, враховуючи, що ОСОБА_1 є військовим пенсіонером з інвалідністю ІІ групи, має понад 20 років вислуги, перебуває на квартирному обліку для покращення житлових умов, проживає у службовому житлі разом із членами своєї сім'ї, зокрема малолітнім сином, та на момент розгляду справи відсутнє інше житлове приміщення для забезпечення його та членів його сім'ї, колегія суддів приходить до висновку про відмову в позові Військової частини НОМЕР_1 про виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення,оскільки таке виселення без надання альтернативного житла суперечить вимогам Конституції України, ЖК України, Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Конвенції, практиці ЄСПЛ й призведе до непропорційного втручання держави у житлові права відповідачів.
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене вище, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови.
Тому апеляційна скарга Військової частини НОМЕР_1 підлягає задоволенню частково.
Керуючись ст.ст.374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 лютого 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 01 липня 2025 року.
Головуючий
Судді: