ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.07.2025Справа № 910/4679/25
Суддя Господарського суду міста Києва Лиськов М.О., розглянувши без виклику сторін у спрощеному позовному провадженні господарську справу
За позовом Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської
міської державної адміністрації) "Київреклама"
(04070, м. Київ, вул. Боричів узвіз, буд. 8;
ідентифікаційний код: 26199714)
до Фізичної особи-підприємця Кобринчук Вікторії Вікторівни
( АДРЕСА_1 ;
ідентифікаційний код: НОМЕР_1 )
про стягнення 4 640,12 грн.
Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Кобринчук Вікторії Вікторівни (далі-відповідач) про стягнення заборгованості у зв'язку із неналежним виконанням умов Договору №831/17 на право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва від 27.02.2018 в загальному розмірі 4 640,12 грн.
Ухвалою Господарського суду м. Києва № 910/4679/25 від 23.04.2025 відкрито провадження у справі, вирішено проводити розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Даною ухвалою, суд у відповідності до ст. 165, 166 Господарського процесуального кодексу України встановив відповідачу строк для подання відзиву на позов та заперечень на відповіді на відзив, а позивачу строк для подання відповіді на відзив.
Означену ухвалу, направлено відповідачу на адресу, вказану в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак поштове відправлення № 0610249222340 повернуто до суду з посиланням на закінчення встановленого терміну зберігання.
Отже відповідач належним чином повідомлений про розгляд справи №910/4679/25 однак своїм правом на подачу письмового відзиву не скористався, доказів на обґрунтування своєї правової позиції у справі не надав.
У разі неподання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч. 9 ст. 165 ГПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
Оскільки клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін до суду не надходило, а наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, у відповідності до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України справа розглядається за наявними у справі матеріалами.
З моменту відкриття провадження у справі сплив достатній строк, для подання всіма учасниками справи своїх доводів, заперечень, відзивів, доказів тощо, у зв'язку з чим суд вважає за можливе здійснити розгляд даної справи по суті заявлених вимог.
При цьому судом враховано, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться (ч. 2 ст. 252 ГПК України).
Відповідно до ст. 248 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Водночас, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З огляду на практику Європейського суду з прав людини, критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).
Враховуючи зазначені вище обставини, для визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, а також виконання завдання розгляду справи по суті, розгляд справи здійснено за межами строків, встановлених Господарським процесуальним кодексом України, проте в розумні строки.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню з наступних підстав.
27 лютого 2018 року між Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київреклама» та Фізичної особою-підприємцем Кобринчук Вікторією Вікторівною, укладено Договір №831/17 на право тимчасового користування місцем (-ями) для розміщення рекламного (-их) засобу (-ів), що перебуває (-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва (далі - Договір).
Відповідно до п. 1.1 Договору на підставі відповідного наказу дозвільного органу про встановлення пріоритету на місце(-я) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів), дозволу(-ів) на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці, наданого(-их) на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Розповсюджувачеві надається право тимчасового користування місцем(-ями) для розміщення рекламного(-их) засобу(-ів) (далі - РЗ), що перебуває(-ють) у комунальній власності територіальної громади м. Києва, його районів або повноваження щодо розпорядження яким(-и) здійснюють органи місцевого самоврядування м. Києва (далі - Право тимчасового користування), за умов повного дотримання Розповсюджувачем цього Договору та Порядку розміщення реклами в місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 22 вересня 2011 року №37/6253, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок), а Розповсюджувач зобов'язується користуватися наданим йому Правом тимчасового користування, своєчасно та згідно з умовами цього Договору перераховувати плату за Право тимчасового користування виключно на поточний рахунок Підприємства, належним чинином, своєчасно та у повному обсязі виконувати свої обов'язки за цим Договором та не зловживати наданими Розповсюджувачу правами.
В свою чергу, Відповідач зобов'язався здійснювати оплату за користування місцями для розміщення рекламних засобів в порядку та на умовах Договору.
Пунктами 6.2. Договору зазначено, розмір плати за право тимчасового користування місцем для розміщення об'єктів зовнішньої реклами встановлюється виконавчим органом Київської міської ради (Київською міською державною адміністрацією) та нараховується Підприємством відповідно до вимог та умов цього Договору Згідно п.5.2.3. Договору Відповідач не пізніше 25 числа поточного місяця, зобов'язаний отримувати та сплачувати рахунки за Право тимчасового користування, у тому числі у разі встановлення пріоритету.
Підставою для нарахування плати за право тимчасового користування місцями та внесення Відповідачем відповідної плати є рішення дозвільного органу та/або виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та укладений договір на право тимчасового користування місцями (п. 6.3. Договору).
Пунктом 7.1. Договору встановлено, що за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків Сторони несуть відповідальність у відповідності до умов Договору та вимог чинного законодавства.
Крім того, відповідно до п. 6.7. Договору розрахунковим періодом надання Права тимчасового користування та нарахування плати за Право тимчасового користування є календарний місяць.
Пунктом 6.8. Договору визначено, що факт неотримання рахунку не звільняє Розповсюджувача зовнішньої реклами від здійснення плати за Право тимчасового користування.
В порушення зазначених вище пунктів Договору Відповідач не здійснив з Позивачем розрахунків за право тимчасового користування місцями для розміщення ОЗР згідно рахунків-фактур відповідно до довідки про стан розрахунків (додається до цієї позовної заяви) за період з 14.11.2018 по 14.06.2019 на загальну суму 2 019 (дві тисячі дев'ятнадцять гривень) 76 коп.
Згідно наявних відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, фізична особа - підприємець Кобринчук Вікторія Вікторівна, на підставі власного рішення припинила свою підприємницьку діяльність (дата запису 23.06.2021 номер запису 2000720060001052892).
Спір у справі виник внаслідок невиконання відповідачем обов'язку щодо оплати наданих позивачем послуг у визначений договором строк, внаслідок чого останній звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача основного боргу, інфляційних втрат, 3% річних, штрафу та пені.
Згідно з ч.ч. 1-4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
За приписами ст. 86 Господарського процесуального кодексу України Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
Будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Дослідивши зміст укладеного сторонами договору, суд дійшов висновку, що вказаний договір за своєю правовою природою є договором про надання послуг.
Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Частиною 2 ст. 901 Цивільного кодексу України встановлено, що положення глави 63 Цивільного кодексу України можуть застосовуватись до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Згідно з ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ст. 16 Закону України "Про рекламу" розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону та п. 3 Типових правил розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах провадиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Згідно Типових правил право тимчасового користування місцем для розміщення об'єктів зовнішньої реклами є платним. Розмір плати за право тимчасового користування місцем для розміщення рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а отримані кошти спрямовуються робочим органом до міського бюджету.
На підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 14.05.2018 №788 «Про надання дозволів на розміщення зовнішньої реклами» Відповідачу видано дозвіл №66028-18та між Позивачем та Відповідачем було підписано Адресну програму, яка є невід'ємною частиною Договору, згідно якої Відповідачу надано право на тимчасове користування місцями
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України унормовано, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається; зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Дана норма кореспондується з приписами ст.193 Господарського кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Із матеріалів справи вбачається, що на виконання розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відповідачу були видані дозволи на розміщення рекламного засобу. Також сторони підписали адресні переліки, які є невід'ємними частинами договору, згідно з якими відповідачу надане право тимчасового користування місцями за наведеними дозволами.
Судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконав умови укладеного між сторонами договору, вартість наданих послуг у період з 14.11.2018 по 14.06.2019 не оплатив, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість перед позивачем на суму 2 019,76 грн.
Вказані обставини підтверджуються наявними у справі рахунками Управління за вказаний період, розрахунками коригування до рахунків-фактур, довідкою про стан розрахунків.
Оскільки відповідач доказів, які б підтверджували належне виконання свого зобов'язання за договором не надав, доводів позивача не спростував, суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення заборгованості в сумі 2 019,76 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
За порушення зобов'язання щодо оплати за тимчасове користування місцем зовнішньої реклами позивач також просив стягнути з відповідача пеню в розмірі 349,36 грн та штраф в розмірі 302,96 грн.
Частиною 1 ст. 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
За приписами ст. 230 Господарського кодексу України визначено, що порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій (неустойка, штраф, пеня). Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Згідно з ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч.3 ст.549 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст.548 Цивільного кодексу України унормовано, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Згідно зі ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Статтею 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" встановлено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до частини 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання, зокрема, може забезпечуватися неустойкою.
За змістом частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Згідно з частиною 3 вищезазначеної статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Приписами статті 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини 6 статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Згідно статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів за прострочення платежу сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за погодженням сторін. Зазначений розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу і не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Відповідно до п. 7.2. Договору, Позивач має право застосовувати до Відповідача такі штрафні санкції: за несвоєчасне або неповне внесення платежів - пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, яка діяла у термін, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення; індекс інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми.
Згідно п.7.7 договору строк позовної давності стягнення штрафних санкцій за цим договором складає три роки та нараховуються протягом всього строку позовної давності.
За висновками суду, розрахунок пені, який наданий позивачем є арифметично вірним, у зв'язку з чим стягненню з відповідача на користь позивача підлягає пеня на суму 349,36 грн. за період з 25.11.2018 по 01.04.2025.
У відповідності до ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Згідно п. 7.3 договору робочий орган має право додатково нарахувати боржнику за прострочення внесення платежів за тимчасове користування, що складає більше 1 (одного) місяця, штраф у розмірі 15 (п'ятнадцять) відсотків простроченої суми.
З огляду на неналежне виконання відповідачем грошового зобов'язання з оплати наданих послуг та ненадходження понад 1 місяць на рахунок позивача належних коштів відповідно до порядку оплати, то суд зазначає, що вимоги позивача про стягнення штрафу на суму 302,96 грн є обґрунтованими, а розрахунок, який наведений позивачем у позовній заяві, - арифметично вірним.
При цьому, суд зауважує, що застосування іншого виду неустойки - штрафу до грошового зобов'язання не виключає можливості його встановлення в укладеному сторонами договорі, при тому і як самостійний захід відповідальності, і як такий, що застосовується поряд з пенею. У останньому випадку не йдеться про притягнення до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення двічі, тому що відповідальність настає лише один раз - у вигляді сплати неустойки, яка включає у себе і пеню, і штраф як лише форми її сплати.
Таким чином, зважаючи на допущене відповідачем порушення зобов'язання, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про сплату неустойки (пені та штрафу) є правомірними.
Стосовно заявлених позивачем до стягнення інфляційних втрат в розмірі 1 600,81 грн та 3% річних в розмірі 367,23 грн суд зазначає, що передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних в порядку ст.625 Цивільного кодексу України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Так, нормами ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Здійснивши перевірку наведеного позивачем розрахунку 3% річних та інфляційних втрат, суд дійшов висновку, що він є обґрунтованим та арифметично вірним, у зв'язку з чим стягненню з відповідача на користь позивача підлягає 3% річних у розмірі 367,23 грн. та інфляційні втрати у розмірі 1 600,81 грн.
Практикою Європейського суду з прав людини передбачено, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доказів на спростування обставин, повідомлених позивачем, відповідач суду не надав, жодного заперечення проти позову не навів.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
На підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, суд,
1. Позовні вимоги задовольнити повністю.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Кобринчук Вікторії Вікторівни ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) на користь Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київреклама" (04070, м. Київ, вул. Боричів узвіз, буд. 8; ідентифікаційний код: 26199714) заборгованість в розмірі 2 019,76 грн., пеню в розмірі 349,36 грн., штраф в розмірі 302,96 грн., 3% річних у розмірі 367,23 грн., інфляційні втрати у розмірі 1 600,81 грн. та витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 028,00 грн.
3. Після набрання рішенням законної сили видати відповідний наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.
Суддя М.О. Лиськов