Номер провадження: 22-ц/813/2068/25
Справа № 522/702/24
Головуючий у першій інстанції Бондар В.Я.
Доповідач Драгомерецький М. М.
05.06.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,
при секретарі: Узун Н.Д.,
переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2024 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» про стягнення пені та моральної шкоди за несвоєчасне виконання зобов'язання, -
16 січня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Кредитної спілки «Перше кредитне товариство» (-далі КС «ПКТ») про стягнення пені у розмірі 14 367,18 грн та моральної шкоди у розмірі 977 531 грн за несвоєчасне виконання зобов'язання за договорами №ЛВ-1/0120/09/1551 від 21.09.2009 та №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008 про залучення внеску (вкладу) члена кредитної спілки на депозитний рахунок.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що між сторонами було укладено два договори про залучення внеску, які відповідачем виконані не були, кошти разом з процентами позивачу не повернуто. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28.04.2012 у справі №1522/6783/12 встановлено порушення відповідачем умов договору №ЛВ-01/0120/09/1551 від 21.09.2009 та договору №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008 та не повернення відповідачем внесків та нарахованих процентів на внески. Відповідачем досі не виконано рішення суду, грошові кошти позивачу не повернуто. Заборгованість по депозитних договорах становить 9 507,57 грн. Пеню позивач нараховує у розмірі 9 507,57 х на 50% (подвійна облікова ставка НБУ), тому пеня за січень 2023 року становить 147 367,18 грн. Моральну шкоду обґрунтовує неможливістю користуватися власними коштами, адже на разі позивачу 64 роки, він особа з інвалідністю 2 групи, потребує стороннього догляду та проживає на 77 грн в день, рахує копійки, щоб вистачало на ліки, продукти до наступної пенсії. Неможливість користування грошовими коштами спричинила погіршення стану здоров'я.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Не погодившись із вищезазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2024 року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
В судове засідання до апеляційного суду учасники справи не з'явились, про розгляд справи повідомленні належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток-повідомлень (а.с. 67-72).
Відповідачу КС «ПКТ» судова повістка-повідомлення направлялась на його офіційну адресу, яка зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, однак вся надіслана судом кореспонденція поверталась із довідками поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 60-61, 63-64, 68-72).
Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов'язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23.01.2023 по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22).
Таким чином, оскільки відповідачу КС «ПКТ» судові повістки-повідомлення направлялись на його офіційну адресу місцезнаходження юридичної особи, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов'язок щодо повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи.
Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.
Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Верховний Суд в постанові від 01.10.2020 по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. З врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду.
Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, та те, що сама по собі неможливість представника брати участь у судовому засіданні не є безумовною перешкодою для відкладення судового засідання, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які належним чином повідомлені про дату судового засідання.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, за наступних підстав.
Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру».
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).
Частиною 1 ст. 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до положень статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, серед іншого, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, а згідно статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтею 16 ЦК України (п. п. 8-9) передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, серед іншого, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Згідно статті 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Відповідно до частини 1 статті 1058 ЦК України, за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.
Згідно частин 1, 4 статті 631 ЦК України, строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
За змістом статей 525, 526 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Положеннями статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 549 та частини 2 статті 551 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 має встановлену 2 групу інвалідності з дитинства, тому має протипоказання до стоячої роботи, про що свідчить довідка серії ЛВА-1 №094975.
19 вересня 2008 року між КС «ПКТ» та ОСОБА_1 , як членом спілки, укладено договір №ЛВ-20/0041/08/986 про залучення внеску (вкладу) члена кредитної спілки на депозитний рахунок.
Згідно п. 1.1 договору, член КС вносить внесок (вклад) члена кредитної спілки на депозитний рахунок (далі внесок) до Спілки, а Спілка приймає внесок на умовах строковості, зворотності та платності в розмірі 100 грн 00 коп на строк 12 місяців, початком якого є дата внесення внеску, а закінченням 19 вересня 2009 року.
Процентна ставка за внеском встановлюється згідно програми «Подарунковий» у розмірі 21% річних (п. 2.2 договору).
21 вересня 2009 року між КС «ПКТ» та ОСОБА_1 , як членом спілки, укладено договір №ЛВ-1/0120/09/1551 про залучення внеску (вкладу) члена кредитної спілки на депозитний рахунок.
Згідно п. 1.1 договору, член КС вносить внесок (вклад) члена кредитної спілки на депозитний рахунок (далі внесок) до Спілки, а Спілка приймає внесок на умовах строковості, зворотності та платності в розмірі 5 555 грн 00 коп на строк 13 місяців, початком якого є дата внесення внеску, а закінченням 21 жовтня 2010 року.
Процентна ставка за внеском встановлюється згідно програми «Актуальний» у розмірі 24% річних (п. 2.2 договору).
Пунктом 4.1 договорів передбачена відповідальність сторін за порушення умов договорів згідно чинного законодавства України.
Однак, договорами не передбачено відповідальності кредитної спілки за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання у вигляді сплати пені члену кредитної спілки.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси у справі №1522/67/83/12 від 28 квітня 2012 року, яке набрало законної сили 10 травня 2012 року, стягнуто з КС «ПКТ» на користь ОСОБА_1 суму внеску та відсотки по ньому за депозитним договором №ЛВ-1/0120/09/1551 від 21.09.2009 та договором №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008, з урахуванням додаткового договору №1 від 21.07.2009 в розмірі 9 507,57 грн. У задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди відмовлено.
На виконання вищевказаного рішення, головним державним виконавцем Другого Приморського відділу ДВС ОМУЮ постановою від 26.07.2012 відкрито виконавче провадження. В подальшому виконавче провадження №55267625 було відкрите постановою від 24.11.2017.
В позові ОСОБА_1 просив суд стягнути з КС «ПКТ» пеню у розмірі 14 367,18 грн та моральну шкоди у розмірі 977 531 грн за несвоєчасне виконання зобов'язання за договорами №ЛВ-1/0120/09/1551 від 21.09.209 та №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008 про залучення внеску (вкладу) члена кредитної спілки на депозитний рахунок.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вказав, що умовами укладених між сторонами договорів не передбачено відповідальності кредитної спілки за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання у вигляді сплати пені.
Після ухвалення рішення про стягнення депозитного вкладу, у разі його невиконання, застосовуються приписи статті 625 ЦК України.
Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді трьох процентів річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Проте, ОСОБА_1 не просить стягнення 3% річних та інфляційні втрати.
Колегія суддів апеляційного суду погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки суд встановив характер спірних правовідносин, належним чином встановив у повному обсязі фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення з урахуванням наданих учасниками справи доказам у їх сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову в задоволенні позовних вимог. Також зазначає, що уклавши договори №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008 та №ЛВ-1/0120/09/1551 від 21.09.2009, відповідно до п. 4.1 погодився нести відповідальність за порушення умов договорів згідно чинного законодавства України, а саме ст. ст. 509, 549, 551, 599, 600, 601, 609, 611 ЦК України та Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
Так, загальні підходи до визначення змісту порушення зобов'язань містяться в статті 610 ЦК України, а саме відповідно до якої порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За приписами статей 611, 612 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (частина перша статті 549 ЦК України). Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. А пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частини друга та третя цієї статті).
За змістом положень параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов'язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов'язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов'язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов'язання (зокрема, щодо повернення позики чи сплати процентів за позикою) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).
Згідно статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Проценти на неустойку не нараховуються.
Відповідно до частини 1 статті 549 та частини 2 статті 551 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до статті 552 ЦК України сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі. Сплата (передання) неустойки не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Згідно частиною 1 статті 624 ЦК України якщо за порушення зобов'язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків.
Таким чином, за змістом наведених вище положень законодавства розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Дослідивши зміст укладених між сторонами депозитних договорів №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008 та №ЛВ-1/0120/09/1551 від 21.09.2009, встановлено, що в них не передбачено відповідальності кредитної спілки за несвоєчасне виконання зобов'язання у вигляді сплати пені члену кредитної спілки.
Згідно пункту 4.1 вищезазначених договорів передбачена відповідальність сторін за порушення умов договорів згідно чинного законодавства України.
Отже, пунктом 4.1 договору сторони погодили, що у випадку порушення своїх зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність, згідно чинного законодавства України, без конкретики щодо пені.
Разом з тим, Законом України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», на який посилається в позовній заяві ОСОБА_1 встановлюється лише певний спосіб формування пені (обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня). При цьому, в ст. 1 зазначеного закону передбачено, що пеня за прострочку платежу сплачується в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Окрім того, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що до правовідносин, що виникли між сторонами у даному спорі, Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» застосуванню не підлягає.
Згідно з преамбулою Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», предметом регулювання даного закону є договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Суб'єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року №7-рп/2013у справі №1-12/2013 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», визначення в Законі певного переліку суб'єктів правовідносин, на які поширюється його дія, зумовило виняток із загального правила про поширення дії Закону на всіх учасників відповідних правовідносин. Таким чином, перелік суб'єктів правовідносин, встановлений Законом, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. В аспекті конституційного звернення положення другого речення преамбули цього Закону, з наступними змінами, у взаємозв'язку з положеннями статей 1, 3 Закону, потрібно розуміти так, що обмеження пені у грошових зобов'язаннях подвійною обліковою ставкою НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, поширюється на правовідносини, суб'єктами яких є лише підприємства, установи та організації незалежно від форм власності і господарювання та фізичні особи суб'єкти підприємницької діяльності (підприємці).
В той же час, як вбачається з вищезгаданих договорів №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008 та №ЛВ-1/0120/09/1551 від 21.09.2009, ці договори укладалися ОСОБА_1 , як членом КС «ПКТ», а не фізичною особою суб'єктом підприємницької діяльності, і до суду ОСОБА_1 звертається з позовами до КС «ПКТ» з приводу виконання згаданим відповідачем умов цих договорів, як фізична особа, а не суб'єкт підприємницької діяльності.
Слід також зазначити, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 в справі №320/5115/17 (провадження №14-133цс20) зроблено висновок, що після розірвання договорів банківського вкладу в судовому порядку банк не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов'язань згідно зі статтею 625 ЦК України, частиною другою якої встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов'язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання.
Таким чином, оскільки умовами договорів №ЛВ-20/0041/08/986 від 19.09.2008 та №ЛВ-1/0120/09/1551 від 21.09.2009, не передбачено відповідальності кредитної спілки за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання у вигляді сплати пені, не встановлено її розміру, наявна лише загальна згадка про відповідальність згідно чинного законодавства України, а вимог відповідно до статті 625 ЦК України позивач не заявляв, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині.
Подібні висновки зроблені у постановах Верховного Суду від 16.04.2021 у справі №461/709/19 (провадження №61-1855св20), від 14.08.2024 у справі №461/48/23 (провадження №61-14348св23), від 18.02.2025 у справі №461/2410/23 (провадження №61-6926св24).
Щодо стягнення моральної шкоди слід зазначити наступне.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до частини 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичний або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Таким чином, необхідною умовою для відшкодування моральної шкоди є доведення позивачем перед судом факту протиправної поведінки відповідача, наявність самої моральної шкоди, її розмір та причинний зв'язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02.10.2019 у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Встановивши, що позивач ОСОБА_1 не надав доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями або бездіяльністю КС «Перше кредитне товариство», не зазначив, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, та не надав доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральних страждань, суд першої інстанції, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди.
Доводи про те, що судом першої інстанції не враховано висновків Верховного Суду, наведених в апеляційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки висновки, зроблені судами в справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності та надавши їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди позивача із висновками суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи та необхідності переоцінки доказів, ці доводи були предметом перевірки суду першої інстанції, який дав їм повну, всебічну та об'єктивну оцінку у своєму рішенні, проте повноваження суду апеляційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі «Пономарьов проти України» (заява №3236/03).
Крім того, ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2024 року залишити без задоволення.
Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено: 16 червня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
С.М. Сегеда