25 червня 2025 року м. Київ
Справа № 756/7909/24
Провадження № 22-ц/824/8807/2025
Резолютивна частина постанови оголошена 25 червня 2025 року
Повний текст постанови складено 26 червня 2025 року
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Стрижеуса А.М.,
суддів: Поливач Л.Д., Шкоріної О.І.
секретаря: Желепи В.В.
сторони: позивач ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3
відповідач Оболонська районна в місті Києві державна адміністрація
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану адвокатом Карповською Ладою Володимирівною та ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року, ухваленого у складі судді Шевчук А.В.,-
У червні 2024 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 звернулися до суду із позовом доОболонської районної в місті Києві державної адміністрації у якому просили визнати право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовано тим, що у 1978 році ОСОБА_1 , разом з іншими членами родини - батьком ОСОБА_5 та матір?ю - ОСОБА_6 , на підставі Ордеру №OT-26/78 від 17.10.1978 року вселилися у житлову кімнату у трикімнатній квартирі АДРЕСА_1 .
Зазначений будинок перебував у державній власності, належав до категорії відомчих та перебував на балансі ПрАТ «Тодак».
Житлова кімната в трикімнатній квартирі №33 у будинку надавалася батьку позивача - ОСОБА_5 , як працівнику ПрАТ «Тодак» відповідно до спільного рішення Київського міськвиконкому народних депутатів та заводського комітету профспілки.
Згодом, у період до 1991 року, дві інші кімнати у трикімнатній квартирі №33 , якими користувалися інші особи, звільнилися, - і, за узгодженням із профспілковим комітетом заводу, з 1991 року сім'я ОСОБА_1 та члени його родини (батько - ОСОБА_5 , матір - ОСОБА_6 , рідна сестра - ОСОБА_7 вселилися у дві вивільнені кімнати вказаної квартири.
Пізніше, у 1996 році, після одруження ОСОБА_1 з ОСОБА_4 та народження доньок, у трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 прописано їх доньку - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та, у 2014 році доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
При цьому, у 1997 році батьки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та рідна сестра - ОСОБА_7 , у зв'язку з придбанням іншого помешкання за власні кошти, припинили користування трикімнатною квартирою №33 , та зареєструвалися за іншою адресою.
Отже, після припинення користування квартирою вищевказаних членів родини, ОСОБА_1 , його повнолітня донька ОСОБА_2 та неповнолітня донька ОСОБА_3 продовжили користуватися трикімнатною квартирою. Дружина позивача ОСОБА_4 зареєстрована за іншою адресою.
19.10.2023 року ПрАТ «ТОДАК» передано із державної власності житловий будинок на АДРЕСА_3 до комунальної власності територіальної громади міста Києва та до сфери управління Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації на підставі Розпорядження КМДА від 11.11.2021 №2343.
Таким чином, у зв'язку з необхідністю внесення змін до існуючих договорів найму житлових приміщень із новим власником будинку ОСОБА_1 звернувся до Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації з проханням внести зміни в договір найму та визнати його наймачем усього жилого приміщення квартири АДРЕСА_1 . При цьому, отримав відмову з тих підстав, що йому та членам його родини не видавався ордер на всю квартиру в цілому.
За твердженням позивачів вони набули право на користування всіма приміщеннями (кімнатами) квартири АДРЕСА_1 , а тому просили про задоволення позовних вимог.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року узадоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах якої діє ОСОБА_4 , до Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання права користування житловим приміщенням відмовлено.
Відмовляючи в задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що правомірність отримання та право на зайняття ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 однієї кімнати 14 кв.м. у трикімнатній квартирі АДРЕСА_1 підтверджено наявними доказами та не заперечувалося в судовому засіданні, при цьому відсутні будь-які належні та допустимі докази на підтвердження отримання Ордера та відповідного розпорядчого документа на правомірне зайняття позивачами усієї трикімнатної квартири АДРЕСА_4 після відселення мешканців з двох інших кімнат.
Не погоджуючись з рішенням суду, представник ОСОБА_1 адвокат Карповська Л.В.та ОСОБА_2 подалиапеляційну скаргу, в якій просять рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити, посилаючись на те, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим, ухваленим при неправильній оцінці доказів, наявних у матеріалах справи і як наслідок неправильних висновків суду, що в сукупності призвело до неправильного застосування норм матеріального права при порушенні норм процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарзі зазначено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні ст. 8 Конвенції.
Вказують, що вселення позивачів у спірне приміщення відбулось зі згоди ПрАТ «Тодак», яке на той час було балансоутримувачем будинку, не може вважатись самовільним, оскільки воно було здійснено з погодженням з профспілковим комітетом та мешканці була зареєстровані за адресою квартири а не кімнати.
Зазначають, що відсутність ордеру на вселення членів родини позивача на звільнені після 1991 року дві кімнати трьох кімнатної квартири не є підставою про недоведеність права користування позивача всіма приміщеннями квартири.
08 квітня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації в якому відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення а рішення суду першої інстанції без задоволення.
В судовому засіданні ОСОБА_2 , представник ОСОБА_1 адвокат Карповська Л.В., ОСОБА_4 , яка діє в інтресах неповнолітньої ОСОБА_3 , підтримали доводи апеляційної скарги.
Представник Оболонської районної в м.Києві державної адміністрації Сапсай С.В. проти доводів апеляційної скарги заперечувала, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла таких висновків.
Частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Судом встановлено, що Батько позивача - ОСОБА_5 працював у ПрАТ Київський завод по виготовленню технологічного обладнання для агропромислового комплексу далі - ПрАТ «Тодак».
В 1978 році ОСОБА_5 разом з іншими членами родини, дружиною ОСОБА_6 та сином ОСОБА_1 на підставі Ордеру виробничого об'єднання «Київторгмаш» №OT-26/78 від 17.10.1978 року виданого за рішенням Київського міськвиконкому народних депутатів №231 від 20.02.1978 року та рішення заводського комітету профспілки №22 від 16.10.1978 року сім'єю із 3-ох чоловік вселилися на житлову площу в відомчому будинку (гуртожиток) у АДРЕСА_3 на 4-му поверсі в квартиру №33-А з (однієї) кімнати 14 кв.м. у трикімнатній квартирі.
Згідно відповіді ПрАТ «Тодак» від 29.05.2024 року прописка вищезазначених осіб за вказаною адресою здійснювалась відповідно до Ордеру №OT-26/78 від 17.10.1978 року.
З матеріалів справи вбачається, та підтверджено позивачами в судовому засіданні, що двома іншими кімнатами квартири АДРЕСА_1 до 1991 року користувалися інші родини працівників заводу, які згодом їх звільнили у зв'язку з отриманням нового житла.
Таким чином, кімнати в квартирі АДРЕСА_1 надавалась працівникам підприємства, а квартира використовувалась як гуртожиток для спільного заселення різних сімей.
Відповідно до ст.ст. 58 та 129 ЖК України, єдиною підставою для вселення на надану жилу площу є ордер, який видається громадянинові на підставі рішення про надання жилої площі. Даний порядок розповсюджується й на вселення до гуртожитку.
Судом встановлено та не заперечувалося учасниками справи, що у 1997 році батьки позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та рідна сестра - ОСОБА_7 , у зв'язку з придбанням іншого помешкання за власні кошти, припинили користування трикімнатною квартирою №33 і зареєструвалися за іншою адресою та не претендують на користування квартирою АДРЕСА_1 .
При цьому, у квартирі АДРЕСА_1 залишився проживати та бути зареєстрованим ОСОБА_1 , який після одруження та народження доньок зареєстрував їх у вказаному помешканні.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.
За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК України).
При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов'язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі.
За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи.
Положеннями частини п'ятої статті 12 ЦПК України на суд також покладені певні обов'язки зі створення для сторін змагального процесу, а саме суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Відповідно до постанови Верховного Суду у справі № 917/1307/18 23 жовтня 2019 року, зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.
Як на підставу для задоволення апеляційної скарги було зазначено, що вселення позивачів у спірне приміщення відбулось зі згоди ПрАТ «Тодак», яке на той час було балансоутримувачем будинку, а тому воно не є самовільним.
Позивачами не заявлялися відповідні клопотання про витребування доказів ані у ПрАТ «Тодак», ані в інших організацій чи установ, які могли б володіти необхідною інформацією щодо правомірності користування всією всією квартирою, як на стадії розгляду судом першої інстанції, так і під час апеляційного провадження.
З огляду на зазначене, колегія суддів доходить висновку про необґрунтованість аргументів апеляційної скарги в цій частині, оскільки позивачем не надано належних доказів на підтвердження його позиції.
Як було встановлено судом та не заперечувалось сторонами під час судових засідань у суді першої та апеляційної інстанції позивачем було отримано ордер виробничого об'єднання «Київторгмаш» №OT-26/78 від 17.10.1978 року виданого за рішенням Київського міськвиконкому народних депутатів №231 від 20.02.1978 року та рішення заводського комітету профспілки №22 від 16.10.1978 року сім'єю із 3-ох чоловік вселилися на житлову площу в відомчому будинку (гуртожиток) у АДРЕСА_3 на 4-му поверсі в квартиру №33-А з (однієї) кімнати 14 кв.м. у трикімнатній квартирі.
Відповідно до статті 122 ЖК УРСР (в редакції яка діяла на момент виникнення правовідносин а саме 1991 рік) єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення є спеціальний ордер, який видає виконавчий комітет районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів на підставі рішення про надання службового жилого приміщення.
Отже відповідно до ст. 122 ЖК УРСР єдиноюпідставою для вселення у надане службове жиле приміщення є спеціальний ордер, а тому факт тривалого проживання у квартирі за адресою АДРЕСА_3 на 4-му поверсі №33-А не свідчить про наявність правових підстав для визнання постійного права користування на всю квартиру за адресою АДРЕСА_3 на 4-му поверсі №33 «А» , а відповідно до ордеру виданого 1978 року ОСОБА_1 та члени його сім'ї мають право на користування однією кімнатою 14 кв.м. у квартирі за адресою АДРЕСА_3 на 4-му поверсі №33-А.
Проте, як було встановлено апеляційним судом відомості про отримання ордеру на користування всією квартирою по АДРЕСА_3 на 4-му поверсі №33-А після переїзду мешканців інших двох кімнат 1991 року в матеріалах справи відсутні.
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Разом з тим апеляційний суд зазначає, що права позивачів які передбачені ст. 8 Конвенції, рішенням суду першої інстанції порушено не було, оскільки судом не було заперечено факту користування однією кімнатою 14 кв.м. у квартирі за адресою АДРЕСА_3 на 4-му поверсі №33-А, а тому у позивачів фактично наявне житло де вони можуть проживати на правових підставах.
Аналіз наведених правових норм та встановлених обставин дає колегії суддів підстави для висновку, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові.
Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).
Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, які були предметом дослідження й оцінки судом. Аргументи, зазначені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, були перевірені судом першої інстанції, їм судом надана мотивована оцінка.
Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 рокубез змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.
Оскільки Київський апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року, розподіл судових витрат у зв'язку зі сплатою судового збору відповідно до статті 141 ЦПК України апеляційний суд не здійснює.
Керуючись ст. ст. 259, 268, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Карповською Ладою Володимирівною та ОСОБА_2 -залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 січня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Суддя-доповідач А. М. Стрижеус
Судді: Л. Д. Поливач
О. І. Шкоріна