Україна
Донецький окружний адміністративний суд
27 червня 2025 року Справа№640/17228/21
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Череповського Є.В., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП відсутній) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 (надалі - позивач) до Державної міграційної служби України (надалі - відповідач), третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, в якій просить:
визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 142-21 від 11.05.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 14 частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір".
Позов обґрунтований позивачем тим, що узбек за етнічною належністю, маючи цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань через своє етнічне походження та не може повернутися до країни свого походження - Киргизької Республіки. У 2018 році Позивач подав до Управління Державної міграційної служби України в Київській області належним чином оформлену та обгрунтовану заяву-анкету про визнання його біженцем a6o особою, яка потребує додаткового захисту. 09.06.2021 р. Позивач отримав повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову у визнанні біженцем aбo особою яка потребує додаткового захисту №100 від 07.06.2021р. на підставі рішення Відповідача №142-21 від 11.05.2021р.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 червня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
На підставі п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2825 (в редакції Закону № 3863) проведений автоматизований розподіл адміністративних справ, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України з урахуванням навантаження, за принципом випадковості та відповідно до хронологічного надходження справ відповідно до Порядку передачі судових справ, нерозглянутих Окружним адміністративним судом міста Києва, затвердженому наказом Державної судової адміністрації України від 16 вересня 2024 року № 399.
15.04.2025 адміністративна справа № 640/17228/21 надійшла до Донецького окружного адміністративного суду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 640/17228/21 передано для розгляду судді Череповському Є.В.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 21 квітня 2025 року прийнято до провадження адміністративну справу № 640/17228/21. Розгляд справи вирішено проводити спочатку в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
З відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач позов не визнає та вказує, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Відповідач зазначає, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, належним чином вивчено наведені нею обставини, досліджено інформацію по країні походження, проте серед фактів, повідомлених заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст.1 Закону. Отже, відповідачем правомірно прийнято рішення № 142-21 від 11.05.2021 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Представником позивача було надано відповідь на відзив, в якій представник підтримав свою позицію викладену у позові та просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Відповідно до ч. 5 ст. 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
Згідно статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.
Позивач - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП відсутній).
Відповідно до відомостей з анкети, справа № 2019KN0033, реєстраційний № заяви 33, є громадянином Киргизької Республіки, документ що посвідчує особу - паспорт серії НОМЕР_1 , виданий ИИМ 50-00, дата видачі 13.08.2010, дійсний до 13.08.2020, свідоцтво про шлюб НОМЕР_2 , дата видачі 05.08.2010, за національністю - узбек, за віросповіданням - іслам, сунітського толку, рідна мова - узбецька, за сімейним станом - одружений. Позивач має середню освіту. Киргизьку Республіку покинув 06.09.2010 року автомобілем, через Казахстан, Росія (Москва), в Україну в'їхав потягом 12.09.2010 року через Конотоп. В Україні перебуває нелегально. На питання щодо дозволу влади на виїзд зазначено: у Позивача була заборона на його справжнє ім'я ОСОБА_2 , тому офіційно змінив ім'я на ОСОБА_3 і виїхав з країни.
18.03.2019 року Позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального органу ДМС. В якості причин потрапляння на територію України та звернення за міжнародним захистом позивачем повідомлено про бажання отримати документи, проживати, легалізацію. В заяві про надання статусу біженця позивач зазначив, що не бажає повертатися на батьківщину через правозахисну діяльність.
Наказом №136 Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області від 08.04.2019 року прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Киргизстану ОСОБА_1 .
Відповідно до висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21.04.2021 року, справа №2019KV0033, зокрема зазначено наступне:
Заявник є громадянином Киргизької Республіки, на підтвердження чого надав паспорт гр. Киргизької Республіки для виїзду за кордон № НОМЕР_3 , виданий 13.08.2010 та дійсний до 13.08.2020. За словами заявника, у 2010 році він був змушений змінити власні установчі дані та отримати новий паспортний документ з метою безперешкодного легального виїзду з країни громадянської належності, оскільки вважав, що за документами на попереднє прізвище, ім'я, по батькові цього зробити не вдалося б. На підтвердження вказаного факту надав диплом Омського технікуму радянської торгівлі серії НОМЕР_4 , виданий 15.03.1977 за реєстраційним №52, та трудову книжку серії НОМЕР_5 від 25.04.1977 на свої попередні установчі дані: ОСОБА_2 .
За словами заявника, одружений (перебуває на стадії розлучення) з громадянкою Киргизької Республіки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у шлюбі з якою має доньок: громадянку РФ ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (проживає в Киргизстані з дружиною) та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка уклала шлюб з громадянином України, отримала українське громадянство та проживає на території України. Із ОСОБА_4 заявник також мав доньку ОСОБА_6 , 1982 р.н. (померла у 1990 від хвороби) та сина ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 загинув у ДТП на території України).
Як стверджує заявник, перебуваючи на території України, протягом трьох років проживав у релігійному шлюбі з іншою жінкою, від якої має доньку - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Має брата, громадянина України ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (на підтвердження чого надав копію паспорта гр. України серії НОМЕР_6 , виданого 28.1 1.2012), за яким від 14.10.2010 зареєстровано ФОП ОСОБА_2 , де і працює заявник станом на теперішній час.
За словами заявника, у Киргизстані працював помічником завгоспу в університеті у період з 1990 по 1998 роки. До складу будь-яких політичних, релігійних, громадських або інших організацій, зі слів шукача захисту, не входив.
Як стверджує заявник, з країни громадянської належності вибув 06.09.2010 та, прямуючи через Казахстан (де затримався 4 дні) та Російську Федерацію (де затримався 2 дні), 12.09.2010 прибув до України.
За словами заявника, до України прибула його дружина з дітьми та звернулася за захистом, однак їй було відмовлено у наданні міжнародного захисту, що вона оскаржила у судовому порядку; її позов було задоволено, однак, вважаючи, що отримавши статус біженця, її не випустять до Киргизстану, вона повернулася до країни громадянської належності.
За захистом в Україні заявник звернувся 18.03.2019. Вказав, що в інших країнах або регіонах України за захистом раніше не звертався.
Ураховуючи значну кількість протиріч у твердженнях заявника, внутрішню неузгодженість повідомленої ним інформації, порушення послідовності викладених подій, застосування п. 203 Керівництва щодо трактування сумнівних тверджень на користь заявника у цьому випадку є недоречним. Таким чином, елемент заяви щодо правозахисної діяльності шукача захисту та наявності у нього проблем у зв'язку з цим в країні громадянської належності не приймається як правдоподібний.
Ураховуючи вищевикладене, немає вагомих підстав вважати, що в разі повернення до Киргизької Республіки буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості заявника та інші суттєві порушення прав людини або заявник зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Киргизької Республіки. Жодних переконливих конкретних фактів особистого переслідування або загрози застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання заявником не надано та не повідомлено. Серед фактів, повідомлених заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
Рішенням Державної міграційної служби України № 142-21 від 11.05.2021 року ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
ОСОБА_1 09.06.2021 року отримав повідомлення №100 від 07.06.2021 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не погодився із прийнятим рішенням та оскаржив його до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до п. 1, 4, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 5, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У разі якщо така особа під час незаконного перетинання державного кордону України звернулася із зазначеною заявою до посадової особи Державної прикордонної служби України, вона зобов'язана надати цій посадовій особі пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України. У разі відсутності у такої особи документів, що посвідчують її особу, або якщо такі документи є фальшивими, вона повинна повідомити в поясненні про цю обставину, а також викласти причини зазначених обставин. Під час надання пояснень особою, яка не володіє українською або російською мовами, орган Державної прикордонної служби України повинен забезпечити перекладача з мови, якою така особа може спілкуватися. Після надання пояснень особа, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна бути протягом 24 годин передана посадовими особами Державної прикордонної служби України представнику центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Органи Державної прикордонної служби України не приймають заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та не пропускають на територію України іноземців та осіб без громадянства, стосовно яких уповноваженим органом прийнято рішення про заборону в'їзду в Україну, а також у разі перетинання заявником державного кордону України безпосередньо з території держави, в якій його життю або свободі не загрожує небезпека, а так само не приймають зазначені заяви у разі їх подання іноземцями або особами без громадянства під час дії воєнного стану, під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону на виїзд з України до інших держав або особами, прийнятими в Україну відповідно до міжнародних договорів про реадмісію.
Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
З матеріалів справи вбачається, що Позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області 18.03.2019 року із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, при цьому до України позивач потрапив нелегально 12.09.2010 року, що ставить під сумнів обґрунтованість його звернення до Державної міграційної служби України із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Верховний Суд в постанові від 23.06.2021 року у справі №420/5005/20 зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд встановив, що за результатами проведених співбесід та наданих пояснень з позивачем відповідач дійшов висновку про їх сумнівність.
Суд погоджується з такими висновками відповідача з огляду на наступні обставини.
Так, під час звернення за захистом позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.
Позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
За матеріалами особової справи позивача вбачається, що в ході проведеного анкетування та протоколів співбесід встановлено, що позивач не був об'єктом переслідування та не зазнавав серйозної шкоди за ознаками громадянства (раси), національності або етнічної належності.
Матеріалами справи не підтверджено твердження щодо правозахисної діяльності шукача захисту та наявності у нього проблем у зв'язку з цим в країні громадянської належності не приймається як правдоподібний.
Факти, повідомлені заявником у ході розгляду його заяви, а також відомості, відомі з ІКП та інформації з відкритих джерел та проаналізовані в контексті обставин справи заявника, не можуть слугувати підтвердженням наявності потенційного ризику для нього зазнати переслідувань за конвенційними ознаками, зокрема за ознакою національності та належності до певної соціальної групи, в силу самого перебування його на території країни громадянської належності.
За матеріалами справи відсутні елементи, що вказують на загрозу життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
В матеріалах особової справи не виявлено фактів або обставин, які надають підстави вважати, що після повернення до країни громадянської належності заявник може зазнати серйозної шкоди.
Верховний Суд в постанові від 03.11.2022 року у справі №260/197/20 зазначив, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Таким чином, за матеріалами особової справи позивача вбачається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів або усних тверджень, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, шукачем захисту не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до неї або її близьких родичів невибіркового насилля в країні громадянської належності.
Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки під час перебування в країні громадянської належності та перебуваючи поза її межами він не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по регіону походження можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні згідно з визначенням п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
За таких обставин, під час розгляду справи позивачем не доведено факту вчинення з боку відповідача порушення його прав, свобод та інтересів.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
У розвиток цієї конституційної норми частиною 1 та 3 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. До суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право.
При цьому, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав, свобод чи інтересів особи, що звернулася до суду з позовом, у публічно-правових відносинах (стаття 2 КАС України).
Конституційний Суд України, надаючи тлумачення частини другої статті 55 Конституції України в своєму Рішенні від 14.12.2011 року №19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Це означає, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.
Суд зазначає, що таке порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи - позивача з боку відповідача, який стверджує про їх порушення.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 року у справі №826/4406/16 та від 29.06.2021 року у справі №1/380/2019/000578.
З урахуванням зазначеного, якщо право позивача порушеним не є, то, відповідно, воно не може бути захищеним (поновленим) судом, а тому відсутність порушеного права є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушують права і свободи особи в тому разі, якщо такі рішення прийняті суб'єктом владних повноважень поза межами визначеної законом компетенції, або ж оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.
В даному ж випадку під час розгляду справи суд не встановив порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, що є самостійною та достатньою підставою для відмови в задоволенні позову.
Таким чином, у суду відсутні підстави визнавати протиправним та скасовувати рішення відповідача яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язувати його прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, не знайшли свого підтвердження впродовж розгляду справи та спростовуються наведеними в рішенні суду обставинами, адже згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Враховуючи вищезазначене та оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає позовні вимоги не обґрунтовані, не відповідають вимогам законодавства та не підлягають задоволенню.
Керуючись ст. 6, 14, 90, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову громадянина Киргизької Республіки ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП відсутній) до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, ЄДРПОУ 42552598) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Є.В. Череповський