04 червня 2025 року м. Київ
Справа № 759/8545/24
Апеляційне провадження №22-ц/824/5960/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача: Соколової В.В.
суддів: Верланова С.М., Поліщук Н.В.
за участю секретаря Цюрпіти Д.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва, ухваленого під головуванням судді Натальчук А.І. 24 вересня 2024 року у м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,
У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом, в якому просила про стягнення з ОСОБА_1 борг за договором позики у розмірі 296320,80 грн та судові витрати.
В обґрунтування позову зазначила, що 01 квітня 2020 року між нею та ОСОБА_1 було укладено договір позики грошей на загальну грошову суму у розмірі 228140 грн, що еквівалентно 8296 доларів США, строк повернення боргу був визначений датою 01 жовтня 2020 року, який може бути продовжено за згодою сторін. Пунктом 2.7 Договору сторони обумовили порядок повернення грошових коштів, взятих у позику. Також 01 квітня 2020 року у забезпечення вимог виконання грошового зобов'язання сторони уклали договір застави, предметом якого є автомобіль Volkswagen, д.н.з. НОМЕР_1 , який на праві власності належить позичальнику. Сторони обумовили, що вартість предмета застави складає 228140 грн. Однак відповідач умов договору не виконує, допустив прострочення платежів за договором позики, у досудовому порядку вирішити спір не вбачається можливим.
Також позивач вказала, що 04 листопада 2023 року відповідач надіслав їй квитанцію ПАТ КБ «ПриватБанк» TS200946 про здійснення платежу на суму 195 грн у рахунок погашення заборгованості за договором позики. Здійснивши часткове погашення боргу, позичальник перервав перебіг позовної давності згідно положень ст. 264 ЦК України.
З урахуванням зазначених умов договору позики та положень ст. 625 ЦК України, позивач вказує на наявність у позичальника перед нею заборгованості у загальному розмірі 296320,80 грн.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 24 вересня 2024 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики від 01 квітня 2020 року (з урахуванням 3% річних та індексу інфляції) в сумі 296320, 80 грн (двісті дев'яносто шість тисяч триста двадцять гривень 80 копійок), а також судовий збір у розмірі 2963,21 грн (дві тисячі дев'ятсот шістдесят три гривні 21 копійка) та 20000,00 грн (двадцять тисяч гривень 00 копійок) витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення суду мотивовано тим, що позичальник взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконує, а тому заборгованість має бути стягнута з ОСОБА_1 на користь позивача у розмірі 227945 грн (228140,00 грн -195,00 грн). Зважаючи на неповернення у повному обсязі відповідачем позики (боргу) позивачу за договором у встановлений строк, а саме до 02 жовтня 2020 року, керуючись ч. 2 ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції прийшов до висновку, що відповідач зобов'язаний повернути/сплатити позику (борг) позивачу з урахуванням встановленого індексу інфляції за час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, що в межах заявлених позовних вимог складає загальний розмір боргу 296320, 80 грн.
Щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу є завищеним та неспівмірним зі складністю справи і обсягом наданих адвокатом послуг, а тому вважав, що розмір реальних витрат на професійну правничу допомогу адвоката, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача пропорційно розміру задоволених позовних вимог становить 20000,00 грн.
Не погодився із зазначеним судовим рішенням, відповідач, ним подана апеляційна скарга, в якій він зазначає про незаконність рішення у зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи у зв'язку з неповним їх з'ясуванням, що призвело до неправильного вирішення справи. Відповідач вказує на те, що ним не здійснювався платіж на суму 195 грн від 04 листопада 2023 року і жодних квитанцій з цього приводу позивачу не надсилалось. Вказана інформація не відповідає дійсності і позивач надаючи її фактично ввів суд в оману, намагаючись таким чином виправдати пропущений ним без поважних причин строк позовної давності.
Відповідач зазначає, що ним здійснювалось погашення заборгованості за спірним договором позики від 01 квітня 2020 року на користь уповноважених осіб позивача ( ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) на загальну суму 182787,59 грн (докази долучено до апеляційної скарги), а не на 195 грн, як про те безпідставно стверджує позивач.
Відповідач вказує, що відповідно до п. 2.4 Договору позики від 01 квітня 2020 року повернення боргу може проводитись в безготівковій формі. В той же час, згідно п. 2.6. Договору позики від 01 квітня 2020 року про кожен факт повернення боргу у готівковій формі та про його суму позичальник та позикодавець роблять відмітки на двох примірниках цього договору, які зберігаються у позичальника та позикодавця, при цьому перевага надається примірнику позикодавця. На підтвердження отримання частини боргу або всього боргу позикодавець може надавати позичальнику власноручно підписану ним розписку про отримання грошей.
В матеріалах справи міститься копія довіреності, посвідченої 22 квітня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленком А.І., за реєстровим номером 1628, яка видана від імені ОСОБА_2 на ім'я ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (повірені/представники), у відповідності до якої до повноважень повірених віднесено, серед іншого, права на укладення від імені довірителя договорів позики та отримання оплати за такими договорами.
Саме на підставі зазначеної довіреності і було укладено спірний Договір позики від 01 квітня 2020 року і саме на підставі цієї довіреності (на користь осіб в ній зазначених) відповідачем здійснювалось погашення боргу перед позивачем на загальну суму 171130, 10 грн.
Отже, суд першої інстанції внаслідок неповного дослідження всіх обставин справи, які входять до предмета доказування, а саме тієї обставини, що відповідачем було здійснено погашення боргу за Договором позики від 01 квітня 2020 року на загальну суму 171130, 10 грн - ухвалив незаконне оскаржуване рішення, яке підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову, як мінімум в частині стягнення з відповідача 171130,10 грн.
Відповідач також вказує на те, що а ні позовна заява, а ні оскаржуване рішення не містять жодного розрахунку щодо заявлених до стягнення 3% річних та інфляції на підставі ст. 625 ЦК України, а тому не зрозуміло за який період, за якими саме зобов'язаннями і в якій сумі вони заявлені позивачем та стягнуті судом
Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, то відповідач вказує на те, що на дату відкриття провадження у справі сума позову не дозволяла віднести справу до малозначних, оскільки перевищувала сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, однак, суд першої інстанції жодної уваги на це не звернув і всупереч приписам ст. ст. 274, 279 ЦПК України та з грубих їх порушенням призначив розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.
Також відповідач вказує на те, що суд не здійснив належне його повідомлення про розгляд справи, чим порушив його право на доступ до правосуддя.
На підставі викладеного, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги залишити без задоволення.
Позивач правом на надання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та його представники - адвокат Роїк О.О. підтримали апеляційну скаргу з підстав викладених у ній та просили про її задоволення.
Позивач двічі повідомлялась про час та місце розгляду справи апеляційним судом за вказаною в позовній заяві адресою, проте судова кореспонденція була повернута поштовим відділенням з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
В порядку визначеному п.3 ч.8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Повідомлення позивача через представника не здійснювалось, так як в ордері його повноваження визначені лише в Святошинському районному суді м. Києва /а.с.14/.
Враховуючи наведене позивач вважається повідомленим про перегляд справи апеляційним судом та в силу ч.2 ст. 372 ЦПК України її неявка не перешкоджає розгляду.
Заслухавши доповідь судді, пояснення відповідача та його представника, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів виходить з такого.
Першим питанням, яке підлягає до вирішення є питання щодо можливості розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду з позовом була визначена ціна позову в розмірі 296320,8 грн /а.с.1/.
Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 01 травня 2024 року відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін /а.с.46/.
Судом направлялись повідомлення відповідачу у справі, проте вони були повернуті поштовим відділенням з відміткою «за закінченням терміну зберігання» /а.с.49, 51/.
24 вересня 2024 року судом першої інстанції, за результатами розгляду справи, ухвалено рішення.
Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
В силу п. 1 та п.4 ч.4 ст.19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду, зокрема, малозначних справ та справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
В п.1 ч. 6 цієї статті (в редакції чинній на момент відкриття провадження у справі) визначено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує 100 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (ч.9 ст.19 ЦПК України).
Згідно з п.1 ч.1 ст.274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи малозначні справи.
Частиною 2 ст. 274 ЦПК України визначено, що у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
У п.5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України вказано, що в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах в яких ціна позову перевищує двісті п'ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Законом України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 1 січня 2024 року був визначений у розмірі 3028 грн.
Таким чином до категорії малозначних справ могли бути віднесені справи де ціна позову не перевищувала 302800 грн (3028*100=302800). В цій справі ціна позову визначена в розмірі 296320,8 грн. До того ж граничний розмір визначений п.5 ч.4 ст. 274 ЦПК України становив 75700 грн (3028*250=757000). А отже розгляд справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження не суперечить вимогам процесуального закону, тому вказані доводи апеляційної скарги відповідача слід визнати безпідставними.
Разом з тим слід погодитись з доводами відповідача про відсутність належного його повідомлення про розгляд справи, оскільки повернення судової кореспонденції поштовим відділенням з відміткою «за закінченням терміну зберігання» не є належним повідомленням. У зв'язку з цим слід вважати порушеним право відповідача на доступ до правосуддя і зокрема, на подання ним відзиву на позовну заяву та доказів на спростування заявлених позовних вимог, що в силу ст. 376 ЦПК України є самостійною підставою для скасування рішення суду першої інстанції.
По суті спору апеляційним судом встановлені наступні обставини справи та відповідні їм правовідносини.
01 квітня 2024 року між ОСОБА_2 , від імені якої діяв представник ОСОБА_4 , та ОСОБА_1 в письмовій формі був укладений договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 228140 (двісті двадцять вісім тисяч сто сорок) гривень, що еквівалентно 8296 (вісім тисяч двісті дев'яносто шість) доларів США за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» (1 долар США - 27,50 грн) на дату укладення цього договору /а.с.25/.
У п. 2.1. договору сторони зазначили, що договір позики є безпроцентним.
Згідно з пунктом 2.2. Договору остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 01 жовтня 2020 року.
Виконання зобов'язання за договором має бути здійснено готівкою. Повернення суми позики має бути еквівалентно курсу гривні до долару за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» на дату здійснення платежу, але не менше ніж курс долара США по відношенню до Української гривні, вказаного в п.1. Повернення боргу може проводитись в безготівковій формі (п.п. 2.3, 2.4. договору).
Умовами п.2.7.1. визначено графік повернення суми позики, а саме:
01 травня 2020 року погашенню підлягає сума 11440 (одинадцять тисяч чотириста сорок) гривень, що еквівалентно 416 (чотириста шістнадцять) доларів США, за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» на дату здійснення платежу, але не менше ніж курс долара США по відношенню до Української гривні, вказаного в п.1;
01 червня 2020 року погашенню підлягає сума 11440 (одинадцять тисяч чотириста сорок) гривень, що еквівалентно 416 (чотириста шістнадцять) доларів США, за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» на дату здійснення платежу, але не менше ніж курс долара США по відношенню до Української гривні, вказаного в п.1;
01 липня 2020 року погашенню підлягає сума 11440 (одинадцять тисяч чотириста сорок) гривень, що еквівалентно 416 (чотириста шістнадцять) доларів США, за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» на дату здійснення платежу, але не менше ніж курс долара США по відношенню до Української гривні, вказаного в п.1;
01 серпня 2020 року погашенню підлягає сума 11440 (одинадцять тисяч чотириста сорок) гривень, що еквівалентно 416 (чотириста шістнадцять) доларів США, за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» на дату здійснення платежу, але не менше ніж курс долара США по відношенню до Української гривні, вказаного в п.1;
01 вересня 2020 року погашенню підлягає сума 11440 (одинадцять тисяч чотириста сорок) гривень, що еквівалентно 416 (чотириста шістнадцять) доларів США, за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» на дату здійснення платежу, але не менше ніж курс долара США по відношенню до Української гривні, вказаного в п.1;
01 жовтня 2020 року погашенню підлягає сума 170940 (сто сімдесят тисяч дев'ятсот сорок) гривень, що еквівалентно 6216 (шість тисяч двісті шістнадцять) доларів США, за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» на дату здійснення платежу, але не менше ніж курс долара США по відношенню до Української гривні, вказаного в п.1.
В пункті 3.1. зазначено, що своїм підписом під цим договором позичальник підтверджує факт отримання ним грошей в сумі 228140 (двісті двадцять вісім тисяч сто сорок) гривень, що еквівалентно 8296 (вісім тисяч двісті дев'яносто шість) доларів США за курсом продажу доларів ПАТ «ПриватБанк» (1 долар США - 27,50 грн) на дату укладення цього договору від позичальника.
01 квітня 2020 року у забезпечення вимог виконання грошового зобов'язання сторони уклали договір застави, предметом якого є автомобіль Volkswagen, д.н.з. НОМЕР_1 , який на праві власності належить ОСОБА_1 .. Сторони обумовили, що вартість предмета застави складає 228140 грн. вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Забігайло С.Ю. /а.с.32-34/
Матеріали справи містять копію довіреності від 22 квітня 2019 року, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шаповаленком А.І., згідно з якою ОСОБА_2 уповноважила ОСОБА_4 та ОСОБА_3 бути її представниками та серед повноважень, останнім надано право на укладення від імені довірителя договорів позики та отримання оплати за такими договорами. Довіреність видана строком на один рік та дійсна до 22 квітня 2020 року /а.с.21/.
До апеляційної скарги відповідачем долучені копії платіжних інструкцій ПАТ КБ «ПриватБанк», згідно з якими ОСОБА_1 здійснений переказ особистих коштів на рахунок ОСОБА_3 на загальну суму 111931,8 грн, а саме 02 грудня 2021 року 1539,7 грн, 02 листопада 2021 року 11105,53 грн, 05 жовтня 2021 року 11226,13 грн, 31 серпня 2021 року 11226,13 грн, 04 серпня 2021 року 2700 грн, 08 липня 2021 року 11658,29 грн, 08 червня 2021 року 445 грн, 20 січня 2021 року 864,32 грн, 05 грудня 2020 року 3230 грн, 04 серпня 2020 року 30,15 грн, 08 вересня 2020 року 13065,33 грн, 09 вересня 2020 року 3136,68 грн, 07 квітня 2021 року 11618,61 грн, 04 лютого 2022 року 11959,8 грн, 04 січня 2022 року 8040,2 грн /а.с.74-89/.
Крім того надані копії розписок згідно з якими ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти на загальну суму 59203 грн, а саме: 02 лютого 2021 року в розмірі 11737 грн в рахунок оплати від 02 лютого 2021 року, 01 жовтня 2020 року в розмірі 11856 грн в рахунок оплати від 01 жовтня 2020 року, 02 березня 2021 року в розмірі 11690 грн в рахунок оплати від 02 березня 2021 року, 02 грудня 2020 року в розмірі 11940 грн в рахунок оплати від 02 грудня 2021 року, 04 листопада 2020 року в розмірі 11980 грн в рахунок оплати від 04 листопада 2020 року /а.с.90-94/.
Також в судовому засіданні апеляційним судом були прийняті копії електронної переписки відповідача, за його твердженням, з абонентом «Український Фінансовий Дім», зміст якої стосується здійснення переказу грошових коштів. В останньому повідомленні відповідач задає питання щодо врахування сум грошових коштів переказ яких здійснено ОСОБА_3 та готівкою цьому абоненту. Відповідь по суті питання відсутня.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
В силу ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Частиною 1 ст. 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій із передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч.1ст. 1046 ЦК України).
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 03 червня 2020 року у справі № 688/3024/17, від 08 вересня 2021 року у справі №163/1531/16-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 308/4890/20.
Відповідно до ч.2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).
Верховний Суд у постанові від 22 червня 2020 року у справі № 752/10252/16 вказав на те, що за змістом статті 1 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХІІ «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Отже, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, іноземна валюта індексації не підлягає.
Норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях.
Разом з тим у випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквіваленту в іноземній валюті, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України інфляційні втрати стягненню не підлягають, оскільки втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлені еквівалентом іноземної валюти.
Близького за змістом висновку щодо права кредитора на нарахування індексу інфляції у разі визначення ним зобов'язання в національній валюті - гривні дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2019 у справі № 340/385/17 та Верховний Суду у постанові від 08 грудня 2022 року у справі №921/542/20, що свідчить про усталену судову практику з цього питання.
Відповідно до п.12 Прикінцевих та перехідних положень до ЦК України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Також відповідно до п. 18 Прикінцевих та перехідних положень до ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем)
За змістом ст.ст. 12,81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст.76 ЦПК України).
У ч. 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
Пунктами 6, 7 ч. 2 ст. 356 ЦПК України передбачено, що в апеляційній скарзі мають бути зазначені, зокрема нові обставини, що підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню чи оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції, клопотання особи, яка подала скаргу.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Виходячи з вказаних вище норм чинного законодавства та вже усталеної судової практики, договір позики або розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
З метою правильного застосування ст. ст. 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа.
З наведених обставин справи вбачається, що 01 квітня 2020 року між сторонами був укладений договір позики, форма та зміст якого відповідає вимог чинного законодавства, цей правочин не був оспореним, відповідно, є правомірним.
Обставина отримання відповідачем від позивача суми позики зафіксована в умовах 3.1 договору та не заперечується стороною відповідача. А отже договір є укладеним та зобов'язання взяті на себе позивачем є виконаними.
За умовами договору сторонами було визначено, що повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 01 жовтня 2020 року, а саме щомісячними платежами.
При зверненні до суду з позовом позивач вказувала на відсутність виконання відповідачем взятих на себе зобов'язань, крім суми в 195 грн, і суд першої інстанції виходив саме з цих обставин, так як будь які докази були відсутні в матеріалах справи.
При звернені з апеляційною скаргою відповідачем на підтвердження виконання взятих на себе зобов'язань були надані копії платіжних інструкцій про здійснення ним переказів на рахунок ОСОБА_3 та копії розписок наданих ОСОБА_4 .
Апеляційний суд, керуючись положеннями ч.1 ст. 2 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України, з метою повного і всебічного з'ясування обставин справи та справедливого вирішення справи, вважає за можливе прийняти вказані докази до уваги.
Разом з тим оцінюючи надані відповідачем копії платіжних інструкцій про здійснення ним переказів на рахунок ОСОБА_3 , копії розписок наданих ОСОБА_4 , копію електронної переписки, апеляційний суд приходить до висновку, що вони не підтверджують виконання відповідачем зобов'язань саме за договором від 01 квітня 2020 року укладеного з позивачем з огляду на таке.
Умовами договору було передбачено повернення суми позики готівкою, хоча і передбачена можливість повернення боргу в безготівковій формі, проте не визначено право на повернення цих коштів таким уповноваженим особам як ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Наявна в матеріалах справи копія довіреності від 22 квітня 2019 року вказує на те, що ОСОБА_4 та ОСОБА_3 були представниками позивача, проте довіреність видана строком на один рік та була дійсна до 22 квітня 2020 року. А платежі були проведені відповідачем у період часу з серпня 2020 року по січень 2022 року, тобто поза межами строку дії довіреності, а також в переважній більшості поза межами строку виконання зобов'язання за договором від 01 квітня 2020 року. До того ж в цих документах відсутнє посилання на укладений 01 квітня 2020 року з позивачем договір, як на підставу здійснення платежу відповідачем.
Зміст електронної переписки з абонентом «Український Фінансовий Дім» також не дає підстав для висновку, що вказана переписка стосується зобов'язань, що виникли на підставі договору укладеного між позивачем і відповідачем 01 квітня 2020 року.
За наведених обставин колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами обставини виконання (повного або часткового) виконання зобов'язання за договором від 01 квітня 2020 року, укладеним з позивачем. А отже визначена у договорі сума позики є невиконаним зобов'язанням відповідача та підлягає стягненню з нього на користь позивача.
Визначаючи суму заборгованості апеляційний суд враховує визначений ст. 13 ЦПК України принцип диспозитивності та виходить із визначених позивачем вимог, в яких позивач просила про стягнення суми боргу в національній валюті України. Тобто стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума заборгованості за договором позики від 01 квітня 2020 року в розмірі 228140 (двісті двадцять вісім тисяч сто сорок) гривень. При цьому також слід зазначити, що при зверненні до суду з позовом позивач вказував на сплату відповідачем боргу у розмірі 195 грн, проте відповідач заперечує вказану обставину і матеріали справи не містять відповідного доказу, а тому апеляційний суд не приймає вказану суму до уваги.
В доводах апеляційної скарги відповідачем зазначено про пропуск позовної давності і штучне створення позивачем обставин його переривання позивачем. Так дійсно умовами договору позики строк остаточного виконання відповідачем зобов'язань був визначений датою 01 жовтня 2020 року. Позивач звернувся до суд з позовом 24 квітня 2024 року. Проте положеннями п.12 Прикінцевих та перехідних положень до ЦК України строки позовної даності були зупинені під час дії карантину. Карантин в Україні діяв з 12 березня 2020 року до 30 червня 2023 року. А тому звернення позивача до суду з позовом здійснено без порушення строку позовної давності.
У позові позивачем заявлена вимога про стягненні на підставі ч.2 ст. 625 ЦК України суми боргу з урахування інфляційних втрат та 3% річних. Розрахунок позивачем не надано, але виходячи із визначеної суми позовних вимог 296320,8 грн та суми позики у 28140 грн, різниця у цих сума 68180,8 грн, є заявленою позивачем сумою інфляційних втрат та 3% річних.
Разом з тим в умовах договору позики від 01 квітня 2020 року при визначені суми позики сторонами був застосований еквівалент до іноземної валюти - долар США, що передбачає виконання зобов'язання виходячи з курсу цієї валюти на дату здійснення такого виконання.
Враховуючи вищевикладене, а також те, що умовами договору позики сторони визначили, що позичальник бере на себе зобов'язання повернути кошти в тому ж розмірі (еквівалент долар США) нарахована позивачем сума інфляційних втрат стягненню з відповідача не підлягає.
Позивачем заявлено і про стягнення 3% річних, хоча і не наведений відповідний розрахунок, проте враховуючи, що такий розрахунок здійснюється за формулою, суд не позбавлений права здійснити його самостійно. Визначаючи строк прострочення грошового зобов'язання апеляційний враховує, що зобов'язання за умовами договору мало бути виконано 01 жовтня 2020 року, що є початком перебігу строку прострочення виконання зобов'язання. Також суд враховує положення п.18 Прикінцевих та перехідних положень до ЦК України, згідно з якими у період дії в Україні воєнного стану у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором позики, зокрема, позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу. А тому строк прострочення виконання грошового зобов'язання відповідача становить з 02 жовтня 2020 року по 23 лютого 2023 року, що становить 506 днів, а сума 3 % річних на суму боргу 228140 грн дорівнює 9558,47 грн.
Таким чином, доводи апеляційної скарги відповідача знайшли своє підтвердження частково. Суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, а також неповне з'ясування обставин справи, у зв'язку з чим не надав належної правової оцінки всім аспектам спірних правовідносин. Тому рішення суду першої інстанції підлягає до скасування з ухваленням нового судового рішення про задоволення заявлених позовних вимог частково.
Вирішуючи питання про компенсацію понесених судових витрат апеляційний суд виходить з такого.
У ч. 1 ст. 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України таке право є гарантованою Конституцією України можливістю фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000). Це право є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер; реалізація права на правову допомогу не може залежати від статусу особи та характеру її правовідносин з іншими суб'єктами права; вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати; конституційне право кожного на правову допомогу за своєю суттю є гарантією реалізації, захисту та охорони інших прав і свобод людини і громадянина, і в цьому полягає його соціальна значимість (абзаци третій, четвертий, п'ятий підпункту 3.1, абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009).
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч.3 ст. 2 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1, п.1 ч.3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
У ч. 2 ст. 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст.141 ЦПК України).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 137 ЦПК України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Отже, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі.
У ч.ч. 4-6 ст. 137 ЦПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі №755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року в справі №922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.
У постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року в справі № 750/2055/20 вказано, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні цих витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення. Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 14 квітня 2021 року у справі № 757/60277/18-ц.
Верховний Суд у постанові від 24 січня 2022 року у справі № 757/36628/16-ц вказав на те, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 06 грудня 2019 року у справі № 910/353/19, а також постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року у справі № 910/7586/19.
З матеріалів справи вбачається, що стороною позивача було здійснено заяву про компенсацію судових витрат на стадії розгляду справи судом першої інстанції в розмірі 40000 (сорок тисяч) гривень /а.с.26/ та надано в копіях:
Договір про надання правової допомоги, укладений між позивачем та адвокатом Непомнящим ОМ. 01 жовтня 2021 року /а.с.35-36/;
Акт розрахунку до Договору про надання правової допомоги на суму 40000 грн /а.с.24/;
Ордер на надання правової допомоги позивачу в суді першої інстанції адвокатом Непомнящий О.М. /а.с.14/.
Тому в порядку ст. 141 ЦПК України, враховуючи наявність підстав для задоволення заявлених позовних вимог часткового, а також враховуючи наявність підстав для задоволення апеляційної скарги відповідача частково, керуючись принципами пропорційності, розумності та справедливості, апеляційний суд приходить до висновку, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягає сума компенсації витрат на правову допомогу в розмірі 16000,00 грн, та судовий збір в розмірі 2370,56 грн, а з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги, враховуючи принцип пропорційності, в розмірі 889,00 грн.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 24 вересня 2024 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики - задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики від 01 квітня 2020 року в розмірі 228140,00 грн та 3% річних в розмірі 9558,47 грн, а разом 237698,47 грн.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2370,56 грн та 16000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 889,00 грн.
Позивач: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ).
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 (тридцяти) днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач: В.В. Соколова
Судді: С.М. Верланов
Н.В. Поліщук
Повний текст постанови складений 30 червня 2025 року.