03 червня 2025 року
м. Київ
справа № 185/2739/24
провадження № 61-6153ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. 0. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року у складі судді Юдіної 0. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Городничої В. 0., Петешенкової М. Ю. (повний текст постанови складений 14 квітня 2025 року), у справі за позовом Шостого Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення без надання іншого жилого приміщення,
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у березні 2024 року Шостий Державний пожежно-рятувальний загін Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровській області (6 ДПРЗ) звернувся з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про виселення без надання іншого жилого приміщення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що:
будинок АДРЕСА_1 належить Верховній Раді України (знаходиться в оперативному управлінні Павлоградського районного управління МНС України в Дніпропетровській області);
6 ДПРЗ є правонаступником юридичної особи, на ім'я якої видано свідоцтво про право власності, квартира АДРЕСА_2 заходиться в оперативному управлінні НОМЕР_1 ДПРЗ;
в цій квартирі було зареєстровано місце проживання ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . У вказану квартиру ОСОБА_9 вселилася в 1980 році без будь-якого дозволу. Остання проходила службу інспектором по кадрам і спецроботі загону Професійної пожежної охорони МВД м. Павлограда. Протягом тривалого часу ОСОБА_9 разом із своєю сім'єю без будь-яких підстав займала житлове приміщення. ОСОБА_1 також проходила службу в підрозділах МВС, МНС, ДСНС України на посадах рядового та молодшого начальницького складу з 18 серпня 1992 року по 12 березня 2020 року. Відповідно до діючого на той час законодавства ні ОСОБА_5 ні ОСОБА_1 не мали право претендувати на отримання службового житла;
позивачем на адресу відповідачів направлялися листи з проханням надати ордери, протоколи, інші документи, які є підставою для їх вселення у службове приміщення. Однак такі документи не надані;
за даними Павлоградської міської ради ордер на спірну квартиру з січня 2000 року не видавався, квартира з числа службових не виключена та не приватизована;
у зв'язку з тим, що відповідачі були прописані в спірній квартирі, а сама квартира була службовою та перебувала у віданні 6 ДПРЗ, з метою використання квартири за призначенням, позивачу було необхідно укладати короткострокові договори найму службової квартири з особами, що прописані в квартирі. Так 01 січня 2023 року між наймачем ОСОБА_10 та позивачем укладений короткостроковий договір № 1/1 найму службового приміщення строком на 1 рік. Позивачем заявлено про припинення дії договору найму за місяць до закінчення терміну дії, про що була повідомлена ОСОБА_1 . В подальшому на адресу по АДРЕСА_3 позивачем неодноразово надсилалися листи з вимогою звільнити квартиру, у зв'язку з закінченням строку дії договору найму. Однак, до теперішнього часу квартира не звільнена;
в той же час, відповідачі у квартирі не проживають, не використовують її за призначенням. ОСОБА_9 в спірній квартирі не проживає з 2014 року, ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 також в квартирі не проживають;
ОСОБА_1 проживає у квартирі, яка належить їй на праві власності за адресою по АДРЕСА_4 ;
згідно з чинним законодавством службове житло надається відповідним категоріям працівників, які, у зв'язку з характером їх трудових відносин, повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Натомість в 6 ДПРЗ є співробітники, які тривалий час працюють в ДОНС та проживають із сім'єю у найманому житлі з малолітніми дітьми та потребують поліпшення житлових умов. Виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення не буде становити для відповідачів надмірний тягар, оскільки вони в спірній квартирі не проживають, квартиру за призначенням не використовують.
Тому позивач просив виселити ОСОБА_13 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_6 із житлового приміщення службової квартири АДРЕСА_5 без надання їм іншого жилого приміщення.
Ухвалою Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 червня 2024 року провадження у справі в частині позовних вимог до ОСОБА_5. закрито, у зв'язку із смертю останньої.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року, яке залишене без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року, апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року в оскаржуваній частині, в частині виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_5 без надання іншого житлового приміщення; в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь б ДПРЗ судового збору в розмірі 1009,33 грн - залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що:
будь-яких доказів, що спірна квартира надана ОСОБА_14 на підставі ордеру або укладеного між сторонами договору суду не надано;
доводи відповідача ОСОБА_1 про те, що квартира була надана її матері на підставі рішення виконавчого комітету місцевої Ради не знайшли підтвердження в судовому засіданні;
не відповідають дійсності і твердження відповідача ОСОБА_1 про те, що до 1984 року ордери на жиле приміщення не існували, у зв'язку з чим не могли бути видані ОСОБА_5 ;
враховуючи, що ОСОБА_5 ордер на жиле приміщення не видавався, то відповідно договір найму між ОСОБА_5 та 6 ДПРЗ укладався не в порядку, передбаченому ЖК України. Остання користувалась службовим жилим приміщенням на підставі цивільно-правового договору; договір найму № 1/1 від 01 січня 2023 року є короткостроковим (короткостроковий найм), тому що був укладений строком до 1 року, та згідно із частиною другою статті 821 ЦК України, на нього не застосовуються положення частини першої статті 816, положення статті 818 та статей 822-824 цього Кодексу; ОСОБА_9 , будучи наймачем, набула право користування службовим жилим приміщенням разом із іншими відповідачами не в порядку, передбаченому чинним законодавством, а саме: статей 118, 122 ЖК України, наказом № 38 від 05 лютого 1999 року «Про затвердження Положення про порядок забезпечення житловими приміщеннями осіб рядового і начальницького складу та працівників органів і підрозділів цивільного захисту МИС України», Постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення», не в порядку, передбаченому Постановою Ради Міністрів Української РСР і Української Республіканської Ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року № 470, а на підставі короткострокового договору найму. У зв'язку із зазначеними обставинами, ОСОБА_9 разом з іншими відповідачами лише тимчасово користувалися наданою службовою жилою площею на умовах договору найму жилого службового приміщення, строк дії якого закінчився;
ОСОБА_9 з 2019 року в квартирі не проживала. Фактично батьки ОСОБА_1 проживали в будинку АДРЕСА_6 . Пізніше батьки виїхали в Ізраїль, де ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла;
ОСОБА_1 має на праві власності трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 де і була зареєстрована до 2015 року. 09 листопада 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 зареєстрували своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 . ОСОБА_3 був зареєстрований за вказаною адресою 22 березня 2018 року;
в судовому засіданні встановлено, що відповідачі в спірній квартирі не проживають, що підтверджується актами огляду службової квартири, інформацією КП «Павлоградтеплоенерго», ДТЕК «Дніпровські електромережі щодо використання води та електричної енергії в квартирі. Факт не проживання підтвердила в судовому засіданні і відповідач ОСОБА_1 , яка зазначила що проживає на даний час в будинку по АДРЕСА_6 , а до квартири періодично приходить;
позивачем надано акт від 26 серпня 2024 року складений житловою комісією 6ДПРЗ, яким встановлено факт проживання у службовому житловому приміщенні сторонніх осіб. З даного факту відповідач ОСОБА_1 пояснила, що дозволила пожити в квартирі переселенцям;
натомість відповідно до довідки, в 6 ДПРЗ є співробітники, які перебувають на квартирному обліку (загальна черга), які проживають із малолітніми та неповнолітніми дітьми, які потребують поліпшення житлових умов; виселення особи з самовільно зайнятого жилого приміщення прямо передбачене законом, таке виселення переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, оскільки спрямоване на захист прав та свобод інших осіб - співробітників 6 ДПРЗ, які потребують житла та яким зазначена квартира не може бути розподілена, таке втручання є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки спрямоване на забезпечення публічного порядку в сфері розподілу житла, причини, що зумовлюють втручання (неправомірне заволодіння майном, неможливість виконання державою своїх функцій щодо вказаного майна та розпорядження ним відповідно до закону шляхом надання його в користування іншим особам, які мають на це право) є відповідними та достатніми, для такого втручання е нагальна суспільна потреба (необхідність забезпечення житлом осіб, які мають на це право), втручання є пропорційним законній меті та характеру порушення;
за таких обставин, суд зробив висновок, що виселення відповідачів із незаконно займаної ними квартири не порушує справедливий баланс між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що рішення місцевого суду оскаржене лише в частині виселення ОСОБА_1 без надання іншого житлового приміщення. Адже вона не уповноважена на представлення інтересів інших відповідачів у справі, які є повнолітніми. Тому суд апеляційної інстанції справу в частині виселення ОСОБА_6 та ОСОБА_7 не переглядав. Отже, рішення місцевого суду в оскаржуваній частині є правильним по суті, з урахуванням наведеного вище правового обґрунтування та встановлених фактів; доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування районним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а лише зводяться до переоцінки доказів.
У травні 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , в якій просила рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
підставами касаційного оскарження є неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, оскільки суди застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 490/9364/16-ц та від 21 березня 2018 року у справі № 560/1408/16-ц;
у випадку якщо особа зареєстрована в спірному жилому приміщенні, необхідно в позовній заяві зазначати про вимогу зняти дану особу з реєстрації місця проживання, такої вимоги позовна заява не містить;
відповідачі користувалися житловим приміщенням, сплачували комунальні рахунки на підставі укладених договорів, робили ремонт на протязі 45 років;
не можуть бути виселені із службового жилого приміщення без надання іншого особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менше як десять років;
також не можуть бути виселені із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення пенсіонери по старості.
Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , залишено без руху.
На виконання ухвали суду недоліки були усунені.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що:
квартира АДРЕСА_5 належить на праві власності Державі Україна в особі Верховної ради України (знаходиться в оперативному управління Павлоградського районного управління Головного управління МНС України в Дніпропетровській області) на підставі рішення виконкому Павлоградської міської ради № 679 від 24 червня 2009 року;
згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права будівля АДРЕСА_5 перебуває в оперативному управління 6 ДПРЗ;
рішенням Павлоградської міської ради від 13 грудня 2022 року № 829- 31/VIII «Про перейменування вулиць та провулків міста Павлоград», змінена назва вулиці «АДРЕСА_8» на « АДРЕСА_8 ;
за відомостями відділу реєстрації та обліку громадян виконавчого комітету Павлоградської міської ради Дніпропетровської області за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла;
за довідкою ГУ ДСНС у Дніпропетровській області ОСОБА_5 працювала та проходила службу в Управлінні державної пожежної охорони УМВС України в Дніпропетровській області з 15 січна 1973 по 31 травня 2000 року;
рішенням виконкому Павлоградської міської ради народних депутатів № 166 від 14 лютого 1992 року «Про визнання жилих приміщень службовими», вирішено визнати житлові кімнати з № 1 по № 8 розташовані в приміщенні пожарного депо по АДРЕСА_1 , належні управлінню пожарної охорони Дніпропетровської області, службовими;
ордер на вселення в квартиру АДРЕСА_5 з січня 2000 по теперішній час виконавчим комітетом Павлоградської міської ради не видавався, квартира з числа службових не виключалась і не приватизувалась; 01 січня 2023 року між 6 ДПРЗ та ОСОБА_15 (в особі ОСОБА_1 ) як наймачем був укладений договір найму службового жилого приміщення, яким наймодавець передав наймачу у використання житлове приміщення площею 50,8 кв. м у будинку що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 . Службове житло надано для тимчасового проживання наймачу разом із членами сім'ї строком на 1 рік;
17 жовтня 2023 року на адресу відповідачів позивачем були направлені листи з повідомленням про те, що договір найму № 1/1 укладений між ОСОБА_5 та 6 ДПРЗ буде припинено та новий договір найму між наймачем та наймодавцем по закінченню дії зазначеного договору укладатися не буде;
з січня 2023 року по грудень 2023 року житловою комісією 6 ДПРЗ складались акти огляду службової квартири АДРЕСА_5 , метою яких була перевірка на наявність проживаючих осіб у службовій квартирі. На момент перевірки двері ніхто не відчиняв, ознаки проживання будь-кого відсутні, що підтверджується актами;
листом від 23 листопада 2023 року позивач повідомив відповідачів, про те, що новий договір найму укладатися не буде, а строк дії договору від 01 січня 2023 року закінчується 01 січня 2024 року. Просив звільнити службове приміщення квартиру АДРЕСА_5 до 02 січня 2024 року;
ОСОБА_5 не входила до переліку категорії працівників, яким може бути надано службове жиле приміщення, оскільки згідно даних трудової книжки перебувала на посаді інспектора по кадрам і спецроботі (з 15 січня 1973 року по 31 травня 2000 року), та на посаді секретаря-машиністки (з 26 травня 2000 року по 13 січня 2001 року);
ОСОБА_1 має на праві власності трикімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_4 де і була зареєстрована до 2015 року.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 та частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Виселення цих осіб пов'язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
Відповідно до статті 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.
За змістом частини другої статті 61 ЖК України, на підставі ордеру на жиле приміщення між наймодавцем та житлового-експлуатаційною організацією (а в раз її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер, у письмовій формі укладається договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду.
Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає у тому, що воно надається зв'язку з характером трудових відносин особи з володільцем такого, а тому особа, яка користується службовим житлом усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення. Право членів сім'ї наймача на користування службовим жилим приміщенням є похідним від наявності зазначеного права у наймача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 червня 2019 року у справі № 490/9364/16-ц (провадження № 61-15636св18)). «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (GLOBA v. UKRAINE, № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).
Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).
Європейський суд з прав людини зауважив, що «встановивши, що квартира, яка є предметом спору, була житлом заявниці за змістом статті 8 Конвенції, суд повинен визначити, чи мало місце втручання в її право на повагу до свого житла органів державної влади. Уряд стверджував, що заявниця мала подати скаргу на міліціонерів, які замкнули спірну квартиру і не впускали її всередину, в порядку, передбаченому для подання скарг на дії та рішення посадових осіб органів влади. Суд тлумачить цю заяву як визнання того, що особи, які здійснили виселення заявниці, діяли як державні посадові особи. Виселення заявниці з спірної квартири державними посадовими особами представляло собою втручання в її право на повагу до житла з боку органів державної влади.
Для того, щоб визначити, чи було це втручання необхідним, як цього вимагає пункт 2 статті 8, суд насамперед повинен розглянути питання про те, чи було воно «передбачено законом» (див. Gillow v. The United Kingdom, § 48). Стаття 90 Житлового кодексу допускає виселення лише з підстав, встановлених законом, і тільки в судовому порядку. Така норма встановлює важливу процесуальну гарантію проти свавільного виселення і її формулювання не допускає винятків.
Уряд погодився з тим, що в справі заявниці мав дотримуватися порядок, передбачений статтею 90 Житлового кодексу, навіть при тому, що її проживання не було юридично оформлено. Суд не вбачає підстав не погодитися з цим висновком. Не можливо виділити будь-які обставини, які могли б виправдати в даному випадку відступ від звичайного порядку виселення і досить поспішний перерозподіл права на користування цією квартирою на користь співробітника міліції лише через сім днів після смерті попереднього наймача. Звідси випливає, що втручання в цій справі не може розглядатися як «передбачене законом» згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно, мало місце порушення статті 8 Конвенції. У світлі цього висновку, у Суду немає необхідності вирішувати питання про те, чи було це втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї з цілей, перелічених в пункті 2 статті 8 (PROKOPOVICH v. RUSSIA, № 58255/00, § 40 - 45, ЄСПЛ, від 18 листопада 2004 року).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що: «Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, a також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Встановивши, що у ОСОБА_1 наявне інше житло, її виселення переслідує легітимну мету, оскільки спрямоване на захист прав та свобод інших осіб - співробітників 6 ДПРЗ, які потребують житла та яким зазначена квартира не може бути розподілена, таке втручання є необхідним в демократичному суспільстві, оскільки спрямоване на забезпечення публічного порядку в сфері розподілу житла, причини, що зумовлюють втручання е відповідними та достатніми, для такого втручання е нагальна суспільна потреба, втручання є пропорційним законній меті та характеру порушення, суди зробили обґрунтований висновок про задоволення позовних вимог.
Доводи касаційної скарги про те, що обов'язково повинна бути заявлена вимога про зняття з реєстрації, чого не зробив позивач, безпідставні.
Рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою є самостійною правовою підставою для зняття особи з реєстрації (підпункт 2 пункту 50 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 265 від 07 лютого 2022 року, яка прийнята відповідно до частини другої статті 4, частини першої статей 9 і 11, частини восьмої статті 18, частин п'ятої та сьомої статті 21, частини другої статті 22, частин четвертої та шостої статті 24 і частин третьої та сьомої статті 26 Закону України "Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні").
Посилання в касаційній скарзі на висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 490/9364/16-ц та від 21 березня 2018 року у справі № 560/1408/16-ц не свідчить про те, що суди ухвалили рішення без їх урахування.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги, оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 02 квітня 2025 року у справі за позовом Шостого Державного пожежно-рятувального загону Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Дніпропетровськійобласті до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення без надання іншого жилого приміщення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
В. І. Крат