26 червня 2025 року місто Київ
справа № 756/4805/24
апеляційне провадження № 22-ц/824/11571/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Саліхова В.В.,
суддів: Євграфової Є.П., Левенця Б.Б.,
за участю секретаря судового засідання: Алієвої Д.У.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 14 квітня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Тихої О.О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого жилого приміщення,-
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого жилого приміщення.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що вона є власницею квартири АДРЕСА_1 . На даний час у належній їй квартирі незаконно проживає її брат - відповідач ОСОБА_2 .
Позивач та її сім'я не мають можливості проживати у квартирі, оскільки відповідач створює нестерпні умови проживання, розпиває алкогольні напої, веде антисоціальний спосіб життя, про що з її боку мали місце неодноразові звернення до поліції. Проживаючи у квартирі відповідач не сплачує за комунальні послуги, в результаті чого утворюється заборгованість. У листопаді 2023 року відповідача знято з реєстрації за вказаною адресою за її заявою.
Посилаючись на ст. 1 Першого протоколу, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також статті 317, 319, 383, 391 ЦК України, ст. 150 ЖК України, позивач просила суд виселити ОСОБА_2 з належної їй квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 14 квітня 2025 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення без надання іншого жилого приміщення відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою. в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга обгрунтована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції не оцінив виселення відповідача з належного позивачці на праві власності квартири на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, припинення права відповідача на користування спірним житлом шляхом його виселення відповідає зазначеному критерію та переслідує легітимну мету.
Вказувала, що суд першої інстанції не урахував, що відповідача знято з реєстрації місця проживання за заявою власника квартири, і фактично відповідач втратив право мирного володіння майном, яке належить на праві власності апелянту.
Посилалася на те, що суд першої інстанції не прийняв до уваги того факту, що на сьогоднішній день позивачка разом із членами своєї сім'ї позбавлені права користування майном, позивач позбавлена права розпоряджатися своїм майном. Натомість суд, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову не припинив грубого порушення права власності на спірну кварту позивачки, яка з часом втрачає свій вид житла, так як відповідач продовжує далі знищувати спірну квартиру та перетворив її у суцільну руїну.
Також посилалася на те, що судом не враховано доводи позивачки про те, що відповідач проживаючи у квартирі, яка належить на праві власності позивачці не здійснив жодного платежу за використані комунальні послуги і всі борги покладено на позивачку, яка фактично ними не користується.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
В судовому засідання ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 підтримали доводи апеляційної скарги та просили її задовольнити.
ОСОБА_2 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належний, у встановленому законом порядку. З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України його неявка не перешкоджає розгляду справи
Заслухавши доповідь судді Саліхова В.В., пояснення позивача та її представника, вивчивши та дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 21.12.1994, виданого Фондом комунального майна Мінського району на підставі розпорядження від 21.12.1994 № 12920, та договору дарування частини квартири від 02.03.2004, посвідченого державним нотаріусом Двадцять першої київської державної нотаріальної контори Ніколіцею В.Ф.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 08.04.2008 у справі № 2-801/08, яке набрало законної сили 02.07.2008, встановлено, що ОСОБА_2 був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 27.05.1982 по 20.09.1994, виписаний 20.09.1994 в місця позбавлення волі і знову після звільнення зареєстрований у спірній квартирі 14.12.1999.
Факт реєстрації відповідача у спірній квартирі 14.12.1999 підтверджується також наявними у матеріалах справи відомостями з Відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації.
Починаючи з грудня 1999 року відповідач постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 , іншого житла не має.
Сторони під час розгляду справи визнали вказані обставини.
Крім того, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 08 квітня 2008 року встановлено, що відповідач ОСОБА_2 був вселений та зареєстрований у спірній квартирі на законних підставах як член сім'ї позивачки ОСОБА_1 відповідно до статей 71, 161 ЖК України, а отже має право користуватися вказаною квартирою.
30 листопада 2023 року за заявою позивача ОСОБА_1 відповідача знято з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 .
У спірній квартирі зареєстровані позивач ОСОБА_1 з 09.12.1997 та повнолітні діти позивача, що також визнається сторонами та підтверджується наявним у матеріалах справи Витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 28.01.2020.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що тривале проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), тому подальше виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відповідач ОСОБА_2 має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є його єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції, втративши право користування яким останній, будучи також пенсіонером та особою з інвалідністю третьої групи, може стати безхатченком. При цьому, позивачем також не доведено належними та допустимими доказами того, що відповідачем створюються для неї перешкоди у користуванні спірною квартирою. Той факт, що за спірною квартирою обліковується заборгованість за комунальні послуги не є достатньою підставою для виселення відповідача з займаного жилого приміщення.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 317 ЦК України визначено, що власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням (частина перша статті 156 ЖК України).
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть спільне господарство.
За змістом зазначених норм матеріального права право користування житлом, що перебуває у власності особи, мають члени сім'ї власника нарівні з власником житла, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
У статті 7 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Статтею 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими, і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 2 грудня 2010 року, поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зав'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Таким чином, тривале проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому подальше виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла висновків про те, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Отже при вирішенні справи про виселення особи суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, виселення особи має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.
Питання про виселення у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до житлових приміщень, а також наявності чи відсутності у особи іншого житла.
Також суд досліджує питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування житлом.
Відповідно до частини четвертої статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.
Факт переходу права власності на житло до іншої особи, як такий, не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі й колишніх.
Встановлено, що позивачка є єдиною власницею житла, у якому проживає відповідач - її рідний брат.
ОСОБА_2 - член сім'ї колишнього власника квартири, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб з 1982 року. Починаючи з грудня 1999 року відповідач постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 , іншого житла не має.
Відповідач не є таким, що самоправно вселився до житлового приміщення, тому підстави для його виселення відсутні.
Виселення ОСОБА_2 може призвести до виникнення негативних для нього наслідків, пов'язаних з відсутністю в особи житла, а з урахуванням того, що він є пенсіонером та особою з інвалідністю третьої групи, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
З огляду на характер родинних відносин між позивачем і відповідачем, і зважаючи на обставини, якими обґрунтовано позов, позивач як до, так і після прийняття в дар частини квартири була обізнана про обтяження квартири правом відповідача на користування житлом, тобто позивач міг передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості при прийнятті в дар частини квартири.
Під час розгляду справи не встановлено, що відповідач чинить перешкоди позивачу у проживанні в спірній квартирі, псує житло, порушує правила співжиття, веде аморальний спосіб життя, зловживає алкоголем.
Для відповідача зазначена квартира - єдине житло, з яким він має правовий зв'язок безперервно з 1999 року, тому незалежно від її правового режиму таке є достатньою підставою для того, щоб вважати цю квартиру його житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Суд першої інстанції, з яким погоджується і суд апеляційної інстанції, оцінивши відповідність втручання в право відповідача на мирне володіння майном, дійшов обгрунитованого висновку про непропорційність виселення відповідача у розумінні статті 8 Конвенції та дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні задоволення позовних вимог.
Встановивши фактичні обставини справи, надавши належну правову оцінку наявним в матеріалах справи доказам, взявши до уваги відсутність у відповідача права власності на інше житло, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідача з квартири.
Суд першої інстанції дослідив можливість виселення відповідача на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та обґрунтовано вважав, що у даній справі інтереси позивача як власника житла не перевищують інтереси відповідача як колишнього члена сім'ї власника.
Відтак, доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не оцінив виселення відповідача з належної позивачці на праві власності квартири на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, припинення права відповідача на користування спірним житлом шляхом його виселення відповідає зазначеному критерію та переслідує легітимну мету, є безпідставними.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не урахував, що відповідача знято з реєстрації місця проживання за заявою власника квартири, і фактично відповідач втратив право мирного володіння майном, яке належить на праві власності апелянту, колегія суддів відхиляє, оскільки факт зняття відповідача з реєстрації у листопада 2023 року судом враховано, та зазначено, що такий факт не є підставою для виселення відповідача з квартири, якою він користується безперервно з 1999 року.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що відповідач проживаючи у квартирі, яка належить на праві власності позивачці, не здійснив жодного платежу за використані комунальні послуги і всі борги покладено на позивачку, яка фактично ними не користується, колегія суддів відхиляє, оскільки факт не оплати комунальних послуг відповідачем не є підставою для його виселення. При цьому, у разі сплати позивачкою боргу за житлово-комунальні послуги, остання не позбавлена права вимагати від ОСОБА_2 відшкодувати їй такі витрати (право зворотної вимоги - регрес).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків судів, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки підстави для його скасування відсутні.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 14 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 26 червня 2025 року.
Головуючий:
Судді: