14 травня 2025 року
справа № 361/8359/21
провадження № 22-ц/824/561/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача: Музичко С.Г.,
суддів: Болотова Є.В., Желепи О.В.
при секретарі: Шереметьєвій М.В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
ОСОБА_4 , ОСОБА_5
третя особа - приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу
Попович Любов Степанівна
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2023 року, постановлене під головуванням судді Петришина Н.М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - приватний нотаріус Броварського районного нотаріального округу Попович Любов Степанівна, про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння,
У вересні 2021 року до Броварського міськрайонного суду Київської області надійшла вищевказана позовна заява ОСОБА_1 .
На обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 24 червня 2004 року на підставі договору про реалізацію арештованого майна на прилюдних торгах за № 4100035, відділ державної виконавчої служби Броварського районного управління юстиції Київської області передав організатору торгів Державному підприємству «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» для продажу на прилюдних торгах арештоване нерухоме майно боржника ОСОБА_2 , який мешкав за адресою: АДРЕСА_1 .
22 листопада 2004 року за результатами проведених прилюдних торгів, у присутності ОСОБА_2 , складено протокол № 4100035 проведення прилюдних торгів, відповідно до якого, переможцем визначено ОСОБА_1
22 лютого 2005 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Броварського районного управління юстиції Нипоркою Ю.П. складено акт про проведені торги, а 29 червня 2006 року нотаріусом Броварської районної державної нотаріальної контори Крученюк П.В., на підставі акта про проведення прилюдних торгів видано ОСОБА_1 свідоцтво серії НОМЕР_2, яке зареєстровано в реєстрі за № 2-555.
Позивач зазначає, що в середині 2021 року, під час підготовки документів необхідних для відчуження земельної ділянки, ОСОБА_1 дізнався, що він не є власником земельної ділянки з кадастровим номером 3221284801:01:069:0016, оскільки 07 лютого 2007 року ця земельна ділянка була незаконно подарована ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 на підставі договору дарування земельної ділянки серії ВЕМ № 941962.
У подальшому земельна ділянка з кадастровим номером 3221284801:01:069:0016 відчужена на користь ОСОБА_4 та ОСОБА_5
ОСОБА_2 є стороною виконавчого провадження та, будучи присутнім під час складання протоколу № 4100035 проведення прилюдних торгів від 22 листопада 2004 року, тобто будучи обізнаним, що більше не є власником земельної ділянки, уклав договір дарування, вчинений без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим договором, з направленням дій сторін договору на фіктивний перехід права власності з метою приховання майна від реального власника такого майна.
З метою захисту порушених прав позивач просить:
визнати недійсним договір дарування земельною ділянки від 07 лютого 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який зареєстрований в реєстрі за № 275;
витребувати у ОСОБА_4 та ОСОБА_5 земельну ділянку з кадастровим номером 3221284801:01:069:0016 на користь ОСОБА_1 ;
визнати за позивачем право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221284801:01:069:0016.
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Додатковим рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 28 березня 2024 року клопотання представника відповідача ОСОБА_4 - адвоката Стеченка Я.В. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.
Ухвалено у цивільній додаткове рішення, яким вирішено питання про стягнення витрат на правову допомогу.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на правову допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
Не погоджуючись із рішенням суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_6 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просивскасувати рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2023 року та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Вимоги обґрунтовані тим, що сама собою відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку не є підставою для висновку про відсутність самого права та неможливість звертатись до суду із позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння.
ОСОБА_2 визнав той факт, що укладаючи оскаржуваний договір дарування, останній не розумів значення своїх дій, відтак, такий правочин не був направлений на реальне настання правових наслідків, тобто є недійсним. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним.
Позивач вважає, що укладаючи 07 лютого 2007 року договір дарування, дарувальник ОСОБА_2 та обдаровувана ОСОБА_3 були обізнаними про те, що земельна ділянка продана з прилюдних торгів та її власником є ОСОБА_1 , отже могли передбачити негативні наслідки для себе.
Зазначає, що рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2023 року прийнято без повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, висновки суду першої інстанції, викладені у тексті оскаржуваного рішення, не відповідають обставинам справи, рішення прийнято з грубими порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому підлягає скасуванню.
В судовому засіданні представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися, про місце, дату та час розгляду справи повідомлялися належним чином.
Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що для одержання у власність земельної ділянки у 2006 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту отримання свідоцтва про право власності, для виникнення такого права покупець повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, про що й зазначено у самому свідоцтві від 29 червня 2006 року.
Сама собою реєстрація свідоцтва, здійснена 29 червня 2006 року державним нотаріусом у реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами 2, 6 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, державний реєстр правочинів - єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач, отримавши спірну земельну ділянку відповідно до свідоцтва про право власності від 29 червня 2006 року, не отримав державний акт, не зареєстрував своє речове право на земельну ділянку, тому на час укладення оспорюваного договору дарування 07 лютого 2007 року не набув права власності на спірну земельну ділянку, оскільки власником земельної ділянки відповідно до правовстановлюючих документів був ОСОБА_2 .
Оскільки ОСОБА_7 не довів, що він набув права власності на спірну земельну ділянку, його право не порушено відповідачами.
Також суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позивач вважає порушеним право своє власності, і таке порушення пов'язане з позбавленням володіння через ланцюг передач земельної ділянки, а інтерес позивача полягає в поверненні майна з чужого незаконного (на думку позивача) володіння. Належним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективною.
Колегія суддів частково погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини; інші юридичні факти (пункти 1, 4 частини другої статті 11 ЦК України).
Згідно з частинами 1, 2 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони.
Частиною 1 статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом (частина перша статті 639 ЦК України).
Згідно з частиною 3 статті 640 ЦК України, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (частина 3 статті 334 ЦК України).
Згідно з приписами статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.
Законодавство у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачало обов'язкове подання для державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно документів, що підтверджують виникнення, перехід та припинення таких прав, та визначало приблизний (майже виключний) перелік таких документів.
Водночас при розгляді питання стосовно визначення документів, якими посвідчуються речові права на земельну ділянки, поряд із законодавством з питань державної реєстрації речових прав на нерухоме майно слід керуватися положеннями спеціального законодавства у сфері земельних відносин.
Статтею 14 Конституцією України передбачено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону.
Підставами виникнення і припинення прав на земельні ділянки, як і прав на інші об'єкти нерухомого майна, розташовані на них, є передбачені законом юридичні факти, що підтверджуються відповідними документами.
Згідно з частиною 1 статті 125 ЗК України (у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.
Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина 1 статті 126 ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору купівлі-продажу).
Постановою Кабінету Міністрів України від 02 квітня 2002 № 449 «Про затвердження форм державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» було затверджено форму державного акта на право власності на земельну ділянку. Видавалися державні акти вказаного зразка державними органами земельних ресурсів при місцевих державних адміністраціях або органах місцевого самоврядування, підписувались головою місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, а також начальником державного органу земельних ресурсів.
Згідно з пунктами 3.1, 3.2 Інструкція про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах 04 травня 1999 року № 43 (далі - Інструкція № 43), чинної на час видачі свідоцтва, державні акти на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою видаються структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України. Державна реєстрація державних актів на право власності на земельну ділянку, на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі здійснюється структурними підрозділами Центру державного земельного кадастру при Держкомземі України.
Порядок ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування землею, договорів оренди землі встановлюється наказом Держкомзему України (пункт 3.3 Інструкції № 43).
Пунктом 3.10 Інструкції № 43 визначено, що у випадку припинення права власності чи користування земельною ділянкою документ, який посвідчує це право, повертається до архіву державного органу земельних ресурсів, де зберігається другий примірник цього документа.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Державний реєстр прав на нерухоме майно та їх обтяжень - єдина державна інформаційна система, яка містить відомості про речові права на нерухоме майно, їх обтяження, суб'єктів речових прав, технічні характеристики об'єктів нерухомого майна (будівель, споруд тощо), кадастровий план земельної ділянки, а також відомості про правочини, вчинені щодо таких об'єктів нерухомого майна.
Згідно з частиною 1 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», речові права на нерухоме майно, їх обтяження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Зареєстровані речові права та їх обтяження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна (частина сьома статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
За приписами пункту 1 частини 1 статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме право власності на нерухоме майно.
Відповідно до пункту 6 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, після повного розрахунку покупців за придбане майно, на підставі протоколу про проведення прилюдних торгів та копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний виконавець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на затвердження начальнику відповідного відділу державної виконавчої служби.
Затверджений акт державний виконавець видає покупцеві. Копія акта надсилається стягувачу і боржникові. На підставі цього акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів. Це свідоцтво є підставою для видачі відповідним органом акта про право власності на земельну ділянку в порядку, передбаченому законодавством.
Судом встановлено, що 22листопада 2004 року за результатами проведених прилюдних торгів, генеральний директор Державного підприємство «Центр Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» ОСОБА_8 , у присутності ОСОБА_2 , склав протокол № 4100035 проведення прилюдних торгів. Назва лота: земельна ділянка площею 0,211 га, яка розташована за адресою: Броварський район, с. Літки. Відповідно до цього протоколу, переможцем визначено ОСОБА_1
22 лютого 2005 року державний виконавець відділу державної виконавчої служби Броварського районного управління юстиції Нипорка Ю.П. склав акт про проведені торги.
29 червня 2006 року нотаріус Броварської районної державної нотаріальної контори Крученюк П.В., на підставі акта про проведення прилюдних торгів, затвердженого Відділом державної виконавчої служби Броварського районного управління юстиції 22 лютого 2005 року, видав ОСОБА_1 свідоцтво серії НОМЕР_2, яке зареєстровано в реєстрі за № 2-555.
Цим свідоцтвом засвідчено, що ОСОБА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , що проживає за адресою: АДРЕСА_2 , належить право власності на майно, яке складається із земельної ділянки, розташованої за адресою: Броварський район, с. Літки, загальною площею 0,211 га, цільове призначення під забудову та обслуговування житлового будинку, яке придбано ОСОБА_1 за 7 183,66 грн, що раніше належало ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю ІУ-КВ № 100328, виданого на підставі рішення № 5 Літківської сільської ради народних депутатів 9 сесія 22 скл. від 26 грудня 1996 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю № 282. Свідоцтво підлягає реєстрації в органах державної реєстрації.
Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування земельної ділянки від 07 лютого 2007 року, який зареєстрований в реєстрі за № 275, згідно з умовами якого ОСОБА_2 передав у власність (подарував), а ОСОБА_3 прийняла у власність (у дарунок) незабудовану земельну ділянку площею 0,211 га, місце розташування земельної ділянки: село Літки, Броварського районного, Київської області, цільове призначення земельної ділянки: для обслуговування будівель і господарських споруд.
У пункті 1.4. договору зазначено, що земельна ділянка належить дарувальнику на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІГ-КВ № 100328, виданого громадянину України ОСОБА_2 . Літківською сільською радою 28 вересня 1997 року на підставі рішення № 5 Літківської сільської Ради народних депутатів 9 сесія 22 скликання від 26 грудня 1996 року, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 282.
З відомостей про земельну ділянку з кадастровим номером 3221284801:01:069:0016 видно, що ця земельна ділянка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , площа 0,2112 га, та належить на праві власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 по частці кожному.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що до 02 травня 2009 року документом, що посвідчував право власності на земельну ділянку незалежно від способу набуття власником такого права, був виключно державний акт. При цьому у разі переходу права на земельну ділянку до нового власника переоформлення державного акта було обов'язковим.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що для одержання у власність земельної ділянки у 2006 році, яка є нерухомим майном, недостатньо було лише факту отримання свідоцтва про право власності, для виникнення такого права покупець повинен був одержати документ, що посвідчує право власності - державний акт, та здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, про що й зазначено у самому свідоцтві від 29 червня 2006 року.
Сама собою реєстрація свідоцтва, здійснена 29 червня 2006 року державним нотаріусом у реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами 2, 6 Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, державний реєстр правочинів - єдина комп'ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
Отже, позивач після проведених прилюдних торгів та отримання свідоцтва про право власності, не виконав вимоги статей 125, 126 ЗК України щодо здійснення державної реєстрації права власності на земельну ділянку та отримання державного акта.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку не набув право власності на земельну ділянку земельна ділянка площею 0,211 га, яка розташована за адресою: Броварський район, с. Літки, кадастровий номер 3221284801:01:069:0016, оскільки відповідно до чинного на час набуття права власності законодавства не звернувся до територіального органу Держкомзему за місцем знаходження земельної ділянки, що був уповноважений здійснювати державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень для проведення реєстрації права власності на земельну ділянку в поземельній книзі.
Колегія суддів дійшла висновку про те, що ОСОБА_1 , отримавши спірну земельну ділянку на прилюдних торгах, не зареєстрував своє речове право на неї, то на час укладення договору дарування (07 лютого 2007 року), а тому не набув права власності, оскільки власником земельної ділянки відповідно до Книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди, значився ОСОБА_2 з 26.12.1996 року.
У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі повноваження власника, визначені в частині першій статті 317 ЦК України, у тому числі й право володіння.
За таких обставин, власником спірної земельної ділянки на час подання позову є ОСОБА_5 та ОСОБА_4 по частці кожному, що підтверджується відомостями про земельну ділянку з кадастровим номером 3221284801:01:069:0016, які зареєстрували право власності на земельну ділянку, що відповідає вимогам ЦК України, ЗК України та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є належними набувачами спірної земельної ділянки, які придбали її на підставі договору та зареєстрували відповідно до вимог чинного законодавства.
Колегія суддів дійшла висновку, що земельна ділянка, яка була подарована ОСОБА_2 , на момент укладення цього договору належала саме йому, оскільки ОСОБА_1 в порушення порядку оформлення речових прав на земельну ділянку не здійснив державної реєстрації права власності на неї, а отже, відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки позивач не довів, що набув право власності на спірну земельну ділянку і таке право порушено відповідачами, які є належними набувачами.
Апеляційний суд відхиляє доводи позивача про те, що сама собою відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку не є підставою для висновку про відсутність самого права, оскільки при отриманні нерухомого майна, зокрема земельної ділянки, законодавець вимагає здійснювати державну реєстрацію права власності.
Колегія суддів звертає увагу на те, що прилюдні торги були проведені 22 листопада 2004 року, свідоцтво ОСОБА_1 отримав 29 червня 2006 року, проте із заявою про здійснення державної реєстрації своїх прав він не звертався, та лише у 2021 році звернувся з позовом про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Невжиття особою, яка має зацікавленість у набутті цінного майна у власність, дій з реєстрації такого майна за ним, як за власником, протягом тривалого часу, а намагання вчинити такі лише після виникнення спору, не свідчить про добросовісність дій останнього.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами, міжнародного права.
Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Згідно з статтею 330 ЦК України, якщо майно відчужено особою, яка не мала на це право, добросовісний набувач набуває право власності на нього. Відповідно до статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублено власником, або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребовувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Колегія суддів наголошує, що відповідачі у справі набули права власності на земельну ділянку у встановлений законом спосіб, шляхом укладання правочину, який визнаний державними органами, а тому є належними набувачами. В матеріалах справи відсутні докази неправомірної поведінки відповідачів - фізичних осіб під час укладення договору.
Тому, вимога позивача про витребування земельної ділянки, що знаходяться у власності фізичних осіб - співвідповідачів у справі не ґрунтується на вимогах закону, є не обґрунтованим і не підкріплене належними доказами.
Разом з тим, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що належним способом захисту такого права й інтересу є вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння. Водночас у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективною.
Колегія суддів звертає увагу на те, що цивільне судочинство засноване на підставі принципів, які є основоположними та закріпленими законодавством. Так, відповідно до принципу диспозитивності, закріпленого у пункті 5 частини 3 статті 2 та статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Спосіб захисту визначає позивач при поданні позову (пункт 4 частини 3 статті 175 ЦПК України).
Суб'єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
Суд позбавлений можливості на власний розсуд обирати і захищати права позивача у спосіб, який позивач не просить застосувати. Спосіб захисту, який може застосувати суд, вирішуючи спір, завжди обирає позивач.
Тобто, позивач має право на захист свого порушеного права у той спосіб, який сам обрав (якщо такий спосіб передбачений законом), а суд повинен захистити таке порушене право в обраний саме позивачем спосіб, навіть якщо він є менш ефективним, ніж інші у спірних правовідносинах, а не замість позивача вирішувати, яким саме чином (у який спосіб) він має захищати своє порушене право.
Отже, вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції дійшов в цілому правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, проте помилився щодо обґрунтування підстав.
Відповідно до статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задовольнити частково, рішення суду першої інстанції змінити в частині обґрунтування мотивів відмови у задоволенні позовних вимог, виклавши мотивувальну частину оскаржуваного судового рішення в редакції цієї постанови.
Згідно з вимогами частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат
Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття оскаржуваного рішення, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 382, 383 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задовольнити частково.
Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 29 листопада 2023 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення у редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складено 26 червня 2025 року.
Суддя-доповідач
Судді