Єдиний унікальний номер №943/2346/24
Провадження № 2/943/356/2025
19 червня 2025 року м. Буськ
Буський районний суд Львівської області
в складі: головуючого-судді Кос І. Б.
за участю секретаря судового засідання Дутки С.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Буську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи: Служби у справах дітей Буської міської ради Золочівського району Львівської області про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини,-
позивач ОСОБА_1 через представника - адвоката Малиняка В.А. звернувся до суду із указаним вище позовом до відповідачки ОСОБА_2 , у якому просить встановити факт самостійного виховання та утримання ним сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за зареєстрованою адресою: АДРЕСА_1 .
В обгрунтування заявлених вимог представник позивача покликався на те, що сторони по справі перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано згідно рішення Буського районного суду Львівської області від 28.03.2018 року. Від указаного шлюбу вони мають неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який після розірвання шлюбу між батьками постійно проживає та перебуває на утриманні свого батька, тобто позивача по справі, з яким вони зареєстровані та проживають по АДРЕСА_1 , позивач самостійно утримує та виховує свого сина, оскільки мати дитини та відповідачка по справі участі у вихованні сина не приймає, тривалий час із ними не проживає, а рішенням Буського районного суду Львівської області від 19.01.2021 року відповідачку ОСОБА_2 визнано такою, яка втратила право користування житловим приміщенням по АДРЕСА_1 в зв'язку із тривалим її не проживанням за вказаною адресою. Відтак, оскільки позивач вже кілька років самостійно виховує та утримує свого сина ОСОБА_3 , мати якого участі у вихованні та утриманні не приймає, а тому просить позов задовольнити.
Ухвалою суду від 18.10.2024 року відкрито загальне позовне провадження у справі з призначенням підготовчого судового засідання.
Ухвалою суду від 19.11.2024 року залучено до участі в цій справі Службу в справах дітей Буської міської ради Золочівського району Львівської області в якості третьої особи.
Ухвалою суду від 09.05.2025 року закрито підготовче провадження у цій справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, а від його представника - адвоката Малиняка В.А. надійшло клопотання про розгляд справи без участі позивача та його представника, позовні вимоги підтримують у повному обсязі та просили їх задовольнити.
Відповідачка ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, надіславши заяву про розгляд справи без її участі, в якій відповідачка просила розглядати справу без її участі, позовні вимоги не заперечує та підтверджує факт самостійного виховання та утримання їх сина позивачем по справі вже більше 4 років у зв'язку з її постійним проживанням за кордоном та фінансовою неможливістю утримувати сина. Разом із тим, у поданому відзиві на позовну заяву відповідачка ОСОБА_2 , визнаючи позовні вимоги по справі, підтверджує факт самостійного утримання та виховання їх сина колишнім чоловіком (позивач по справі) ОСОБА_1 після їх розлучення у 2018 році, а також повідомила про те, що з грудня 2022 року вона проживає в Австрії.
Третя особа Служба в справах дітей Буської міської ради явку свого повноважного представника в судове засідання не забезпечила, незважаючи на її повідомлення судом про дату, час і місце розгляду справи, письмових пояснень по суті спору не висловила. Разом із тим, від третьої особи надійшло повідомлення про неможливість надання до суду висновку через неявки на засідання комісії з питань захисту прав дитини сторін по справі.
Дослідивши матеріали та з'ясувавши дійсні обставини справи, перевіривши їх доказами, суд приходить до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю, виходячи із таких мотивів.
Згідно статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Відповідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як передбачено частиною першою статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються письмовими, речовими і електронними доказами, висновками експертів, показаннями свідків.
Згідно частини першої та другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частинами п'ятою - сьомою статті 81 цього Кодексу передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі з 02 вересня 1997 року до 28 березня 2018 року, який розірвано згідно рішення Буського районного суду Львівської області від 28.03.2018 року в справі №440/1322/17.
Від указаного шлюбу в них народилося двоє синів: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що вбачається із матеріалів справи.
Як убачається із судового наказу Буського районного суду Львівської області від 31.05.2024 року в справі №943/1064/24, що із відповідачки ОСОБА_2 на користь позивача по цій справі ОСОБА_1 стягуються на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у розмірі заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше 50% прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня звернення до суду (17.05.2024) і до досягнення дитиною повноліття.
Крім того, як убачається із рішення Буського районного суду Львівської області від 19.01.2021 року в справі №943/1785/20, що відповідачку по цій справі ОСОБА_2 визнано такою, яка втратила право користування житловим будинком по АДРЕСА_1 в зв'язку із тим, що вона з 2018 року не проживає за вказаною адресою.
Як встановлено судом та убачається із матеріалів справи, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 разом зі своїм неповнолітнім сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстровані та проживають по АДРЕСА_1 .
Крім того, як убачається із актів від 03.09.2020, від 03.01.2024, від 25.06.2024, що неповнолітній ОСОБА_3 перебуває на утриманні свого батька ОСОБА_1 , із яким вони зареєстровані та проживають у житловому будинку по АДРЕСА_1 . Вказаний житловий будинок складається із чотирьох житлових кімнат, кухні ванни та коридору, умови проживання задовільні. ОСОБА_3 проживає разом із батьком, який займається вихованням сина. Мати дитини проживає за кордоном та спілкується із ним за допомогою мобільного зв'язку.
Разом із тим, як слідує із наявної у справі заяви відповідачки ОСОБА_2 від 20.05.2024, яка посвідчена приватним нотаріусом Золочівського районного нотаріального округу Львівської області Кушинською Л.Я. за №339, де відповідачка підтвердила, що з грудня 2022 року вона проживає в Австрії. 28.03.2018 року вони розлучилися із позивачем ОСОБА_1 , а з того часу їх син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 проживає та перебуває на повному утриманні колишнього чоловіка ОСОБА_1 , а вона через проживання на даний час за кордоном не має можливості брати участь у вихованні свого сина, а тому до її повернення в Україну син буде на повному самостійному утриманні та вихованні колишнього її чоловіка.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев'ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім'ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до вимог частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).
Згідно статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу. Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 року в справі №201/5972/22 міститься висновок про те, що у частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін. Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України). Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
Крім того, у вищевказаній постанові Великої Палати Верховного Суду констатовано, що СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання ним дитини, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.
Подібні правові висновки викладені також у постанові Верховного Суду від 17.10.2024 року в справі №756/2845/24. Зокрема, Суд виснував, що сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов'язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них. Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі №201/5972/22).
Крім того, у постанові Верховного Суду від 17.10.2024 року в справі №756/2845/24 виснував, що СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов'язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Крім того, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 13.03.2024 року в справі №495/2284/23 виснував, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов'язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Орган опіки та піклування фактично у розгляді справи у суді першої інстанції участі не приймав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта-п'ята статті 19 СК України). Більш того, згідно з наданими до Верховного Суду поясненнями служби у справах дітей Кароліно-Бугазької сільської ради, позивач не звертався до органу опіки та піклування з питанням щодо визначення місця проживання малолітньої дитини разом з ним, жодних документів із суду щодо спірних правовідносин до органу опіки та піклування не надходило, а вжиті органом у справах дітей заходи щодо перевірки умов проживання, виховання та утримання дитини виявилися безрезультатними, оскільки дитина не проживає за адресою, вказаною у позовній заяві, не відвідує навчальні заклади та не стоїть на обліку у місцевих медичних установах смт Затоки. Зважаючи на наведене, позов про визначення місця проживання малолітньої дитини у цій справі фактично пред'явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Суд апеляційної інстанції слушно звернув увагу на те, що позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою звільнення від виконання військового обов'язку (проходження військової служби). Отже, суд апеляційної інстанцій дійшов загалом правильного висновку у цій справі про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визначення місця проживання дитини, відібрання її від матері з встановленням факту самостійного виховання дитини батьком, та похідної вимоги про стягнення аліментів.
Частинами четвертою та п'ятою статті 19 СК України передбачено, що при розгляді судом спорів щодо визначення місця проживання дитини обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ч. 6 ст. 19 СК України).
Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що орган опіки та піклування повідомив суд про неможливість надання висновку по цій справі через неявки на засідання комісії з питань захисту прав дитини сторін по справі.
Крім того, як убачається із матеріалів справи, що сторони по справі не проживають разом із часу розірвання шлюбу між ними в березні 2018 року, після чого неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 залишився проживати разом із батьком ОСОБА_1 (позивач у справі), а мати дитини ОСОБА_2 (відповідачка у справі) добровільно змінила місце свого проживання, виїхавши за межі України та не заперечує проти тимчасового проживання та виховання їх сина колишнім чоловіком ОСОБА_1 до її повернення в Україну, про що вбачається із нотаріально посвідченої заяви відповідачки ОСОБА_2 від 20.05.2024, а також факт спілкування сина із матір'ю за допомогою мобільного зв'язку, що підтверджено Актом обстеження умов проживання від 25.06.2024.
Відтак, суд вважає, що з огляду на встановлені судом фактичні обставини справи, між сторонами на даний час відсутній будь-який спір щодо проживання дитини та її виховання батьком.
Однак, відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, суд приходить до переконання, що позивач не довів, що його права порушені, а відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються.
При цьому, судом враховано, що ще до звернення позивача ОСОБА_1 до суду із цим позовом сторони, які проживають окремо, фактично дійшли згоди про те, що неповнолітній син проживатиме разом із батьком, перебуватиме на його вихованні, що також підтверджено відповідачкою, яка не просила змінювати місце проживання дитини, а в поданій нотаріально посвідченій заяві та відзиві на позовну заяву визнала про її добровільний виїзд за кордон та проживання в Австрії, тимчасове залишення дитини в позивача до повернення відповідачки із-за кордону та спілкування дитини із матір'ю за допомогою мобільного зв'язку.
Тотожні правові висновки у подібних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду від 10.07.2024 року в справі №127/16211/23 та від 10.12.2024 року в справі №299/8679/23, де Суд звертає увагу, що спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, із яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни місця проживання сина, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися із сином. Більше того, як вбачається із долученого позивачем до позовної заяви акту вбачається, що син спілкується із матір'ю за допомогою мобільного зв'язку. З урахуванням наведеного, суди вірно виходили з того, що позивачем не доведено, що на час звернення до суду батька з позовом про визначення місця проживання дитини разом із ним, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені права позивача. Зазначення судом фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі. Тому в цій частині доводи касаційної скарги безпідставні.
Крім того, відповідно до частини третьої статті 160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Відтак, оскільки неповнолітньому ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на даний час виповнилося 16 років, а тому місце його проживання визначається ним самостійно.
Що стосується заяви відповідачки ОСОБА_2 про її визнання позовних вимог, суд не приймає таку, оскільки визнання відповідачем позову суперечить закону та порушує права неповнолітнього ОСОБА_3 , який вправі самостійно визначати місце свого проживання, а також через невідчужуваність сімейних обов'язків щодо виховання дитини.
Також Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 22.01.2025 року в справі №495/432/23 виснував, що у справі про визначення місця проживання спільної дитини сторін із позивачем суд першої інстанції керувався тільки фактом визнання позову відповідачкою, водночас не встановив обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінки інтересам дитини, залишив поза увагою мету позову.
Відтак, ураховуючи наведене, суд приходить до переконання, що позивач та його представник не довели порушення прав позивача, що на час звернення до суду із цим позовом про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина, який зводиться також до визначення місця проживання дитини разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 , а тому позов не підлягає до задоволення, оскільки син фактично проживав і проживає разом із батьком, що не оспорюється відповідачкою, тобто суд вважає, що між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини, її виховання та утримання, що свідчить про те, що права позивача не порушені.
У частині третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відтак, суд приходить до переконання про те, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю за їх недоведеністю.
Крім того, в силу вимог пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати позивача ОСОБА_1 по сплаті судового збору в межах цієї справи відшкодуванню не підлягають та покладаються на позивача, ураховуючи відмову в задоволенні цього позову.
Ураховуючи викладене, та керуючись статтями 2, 4, 8, 10, 11, 12, 13, 76, 77, 78, 81, 82, 89, 141, 206, 233, 247, 259, 263, 264, 265, 273, 352, 354ЦПК України, суд, -
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи: Служби у справах дітей Буської міської ради Золочівського району Львівської області про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, - відмовити повністю.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного тексту рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ).
Представник позивача: адвокат Малиняк Віктор Андрійович (80500, м. Буськ, вул. Б. Хмельницького, 7; РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідачка: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_3 ).
Третя особа: Служба у справах дітей Буської міської ради (80500, м. Буськ, площа 900-річчя Буська, 1 Золочівського району Львівської області; код ЄДРПОУ 04056138).
Повний текст судового рішення складено: 27.06.2025 року.
Суддя: І. Б. Кос