Дата документу 02.06.2025 Справа № 335/7499/24
Єдиний унікальний № 335/7499/24 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/807/578/25 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
Категорія: ч.1 ст.125 КК України
2 червня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
за участі прокурора ОСОБА_6 ,
захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
потерпілого ОСОБА_8 ,
розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Запорізького апеляційного суду кримінальне провадження за апеляційною скаргою захисника обвинуваченого ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_7 на вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 21 лютого 2025 року, яким
ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Запоріжжя, громадянина України, із загальною середньою освітою, одруженого, офіційно не працевлаштованого, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,
визнано винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України та призначено покарання у вигляді 180 годин громадських робіт.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_8 до обвинуваченого ОСОБА_9 про відшкодування моральної шкоди задоволено частково.
Стягнуто з обвинуваченого ОСОБА_9 на користь потерпілого ОСОБА_8 у відшкодування моральної шкоди 5000 грн. 00 коп.
В порядку ст.100 КПК України вирішено долю речових доказів, -
Вироком суду першої інстанції ОСОБА_9 визнано винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України за наступних обставин.
27.05.2024 приблизно об 11:00 год. ОСОБА_9 , знаходячись біля під'їзду № 4 будинку № 143 по пр. Соборному у м. Запоріжжі, під час раптового конфлікту з потерпілим ОСОБА_8 , маючи умисел на спричинення останньому тілесних ушкоджень, наніс приблизно 6 ударів кулаками обох рук в область обличчя та голови, та вході бійки схопив потерпілого за футболку, в результаті чого обидва впали на землю, чим відповідно до висновку судово-медичної експертизи № 920п від 10.06.2024 ОСОБА_9 спричинив потерпілому ОСОБА_8 закритий перелом кісток носу без зміщення із садном та гематомою на ділянці носу, гематому повік правового ока, лобної ділянки праворуч та підочної ділянки справа, садна шкіри, які кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження.
Таким чином, своїми умисними діями ОСОБА_9 вчинив кримінальний проступок, передбачений ч. 1 ст. 125 КК України, а саме умисно заподіяв потерпілому легкі тілесні ушкодження.
В апеляційній скарзі захисник - адвокат ОСОБА_7 , діючи в інтересах обвинуваченого ОСОБА_9 , не погоджується з ухваленим вироком суду та вважає його таким, що підлягає зміні з огляду на те, що висновки суду щодо неправомірних дій обвинуваченого не відповідають фактичним обставинам і судом не враховані обставини, які свідчать про наявність ознак необхідної оборони, а також призначення покарання, яке є непропорційним тяжкості вчиненого проступку і особі обвинуваченого.
У межах доводів апеляційної скарги зазначається, що суд першої інстанції неналежним чином дослідив надані стороною захисту докази, які свідчили про провокативну поведінку потерпілого ОСОБА_8 , про ініціативу конфлікту саме з його боку, а також про фізичну перевагу останнього над обвинуваченим.
У апеляційній скарзі стверджується, що дії ОСОБА_9 були викликані раптовим нападом на нього потерпілого ОСОБА_8 і дії обвинуваченого мали характер самооборони, що відповідало положенням ст. 36 КК України. У зв'язку з цим апелянт вважає помилковим невизнання судом першої інстанції цих обставин як таких, що виключають кримінальну відповідальність.
Також захисником акцентується увага на тому, що судом не було надано належної правової оцінки відеозапису з камери спостереження, який, за твердженням сторони захисту, підтверджує агресивну поведінку ОСОБА_8 та відсутність умислу на заподіяння тілесних ушкоджень з боку ОСОБА_9 .
Крім того, апелянт вказує на відсутність у матеріалах провадження доказів, що свідчили б про наявність у ОСОБА_9 знаряддя вчинення проступку або попереднього наміру на насильницькі дії.
Окремо у скарзі наведено доводи щодо невідповідності призначеного покарання вимогам ст. 65 КК України.
Захисник вважає, що суд першої інстанції не врахував наявність обставин, що пом'якшують покарання, серед яких: складне матеріальне становище обвинуваченого, відсутність стабільного заробітку, позитивна характеристика обвинуваченого та прагнення до ресоціалізації.
Апелянт вважає, що призначення громадських робіт на строк 180 годин є надмірним, ускладнює реалізацію права на працю та суперечить принципу індивідуалізації покарання.
Захисник у апеляційній скарзі обґрунтовує доцільність заміни громадських робіт на штраф, передбачений ст. 53 КК України, у мінімальному розмірі, з урахуванням соціального статусу та платоспроможності засудженого.
Така зміна покарання, на думку апелянта, дозволить досягти мети покарання без надмірного втручання в соціальне становище особи та буде відповідати принципу гуманізму, закріпленому в кримінальному праві.
Крім того, у скарзі викладено аргументи щодо недопустимості окремих доказів, зібраних у процесі досудового розслідування, у зв'язку з порушенням гарантій права на захист і принципу справедливого суду. Наведено посилання на практику Європейського суду з прав людини, зокрема у справах «Гефген проти Німеччини», «Шабельник проти України», «Балицький проти України», що підтверджує неприпустимість використання доказів, отриманих із порушенням прав людини, а також будь-яких похідних від них доказів, що потрапляють під доктрину «плодів отруйного дерева».
Просить апеляційний суд змінити вирок суду першої інстанції від 21 лютого 2025 року в частині призначеного покарання та замість 180 годин громадських робіт призначити ОСОБА_9 штраф у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що дорівнює 850 грн.
Обвинувачений ОСОБА_9 , будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, прибув до приміщення апеляційного суду, але залишив його до початку проведення судового засідання, не повідомивши причини таких дій.
Захисник обвинуваченого ОСОБА_9 - адвокат ОСОБА_7 підтримав подану ним апеляційну скаргу без доповнень та просив її задовольнити.
Потерпілий ОСОБА_8 та прокурор заперечували проти задоволення апеляційної скарги захисника обвинуваченого, вирок суду першої інстанції просили залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді про сутність судового рішення та аргументи скарги; в судових дебатах: захисника обвинуваченого, потерпілого, прокурора, перевіривши матеріали провадження, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга захисника обвинуваченого задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
На переконання колегії суддів, вирок суду повністю відповідає вказаним вимогам, а вид і розмір покарання за вчинений кримінальний проступок відповідають його меті.
Рішення суду в частині доведеності вини ОСОБА_9 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України учасниками судового провадження не оспорюється.
Захисник обвинуваченого в апеляційної скарги порушує питання про недотримання судом призначених законом вимог, що стосуються призначення покарання пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).
Колегія судів вказує, що поняття «судової дискреції» (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Колегія суддів вважає, що за вчинення кримінального правопорушення покарання обвинуваченому місцевий суд призначив у відповідності з положеннями Загальної частини КК України у межах, встановленою санкцією статті Особливої частини КК України, які передбачають відповідальність за скоєне кримінальне правопорушення.
Водночас, колегія суддів наголошує, що апеляційні доводи захисника є юридично неспроможними та безпідставними, виходячи з наступного.
Зокрема, в апеляційній скарзі захисника, поданій в інтересах обвинуваченого ОСОБА_9 , не наведено жодного переконливого чи нового доводу, який би спростовував висновки суду першої інстанції, підтверджені сукупністю допустимих, належних і достовірних доказів, досліджених у судовому засіданні відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
Навпаки, усі обставини, викладені у вироку суду, є логічними, належним чином обґрунтованими, а висновки суду - вивіреними та ґрунтовними як з фактичної, так і з правової точки зору.
Сторона захисту, вказуючи на наявність ознак стану необхідної оборони у діях обвинуваченого, проігнорувала встановлені судом обставини події, зафіксовані, зокрема, на відеозаписах, а також підтверджені показаннями потерпілого, протоколами слідчих дій, висновками судово-медичних експертиз та іншими письмовими доказами.
Всі ці матеріали чітко і беззаперечно вказують, що саме ОСОБА_9 був ініціатором агресивних дій, першим завдав тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_8 , а отже, жодних підстав вважати його поведінку самооборонною не існує.
Посилання захисту на положення статті 36 КК України є безпідставними, оскільки ця правова норма застосовується виключно за наявності суспільно небезпечного посягання, яке підлягає негайному відверненню.
Згідно з правовими позиціями, викладеними у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1, стан необхідної оборони не може бути інтерпретований довільно, а має підтверджуватись реальним змістом загрози з боку потерпілого.
У контексті поданої апеляційної скарги, в якій захисник посилається на наявність у діях обвинуваченого стану необхідної оборони, колегія суддів вважає за необхідне надати правову оцінку цьому твердженню з урахуванням актуальної судової практики Верховного Суду.
Так, згідно з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 5 грудня 2023 року у справі №125/2136/20, стан необхідної оборони визнається лише за умови наявності реальної, безпосередньої загрози, яка потребує негайного реагування для запобігання або припинення суспільно небезпечного посягання. У цій постанові Верховний Суд чітко зазначає, що потреба в обороні має виникати саме тоді і там, коли зволікання із захистом може спричинити невідворотну шкоду правоохоронюваним інтересам. Оборона, яка не ґрунтується на такій об'єктивній загрозі, не визнається правомірною.
Цей підхід підтверджується і постановою Верховного Суду від 27 лютого 2024 року у справі №674/1521/22, де зазначено, що для встановлення правомірності оборони суд має оцінювати не лише сам факт посягання, а й поведінку обвинуваченого до, під час і після інциденту, характер і кількість тілесних ушкоджень, використані засоби, а також мотиви дій особи, яка застосувала насильство.
Зокрема, наголошується, що навіть за наявності певного страху або емоційного стану, правомірною оборона визнається лише тоді, коли дії мали на меті саме захист, а не помсту або розправу.
У постанові ККС ВС від 27 жовтня 2022 року у справі №461/1440/21, роз'яснено, що ключовим чинником для визнання стану необхідної оборони є об'єктивна поведінка нападника і реальність загрози, яку сприймає особа, що захищається. Суд має оцінити інтенсивність та спрямованість дій нападника, а також ступінь реального сприйняття загрози.
Доповнює цю позицію також постанова ККС ВС від 15 червня 2021 року у справі №570/1055/19, у якій зроблено висновок, що активна агресивна поведінка особи, яка посягає, може свідчити про необхідність оборони, однак лише у випадках, коли є реальна загроза заподіяння більшої шкоди, яку не можна уникнути іншим шляхом.
Оцінюючи ці правові підходи у світлі обставин справи щодо ОСОБА_9 , колегія суддів дійшла висновку, що умови для застосування статті 36 КК України у його випадку відсутні.
З матеріалів справи та відеозапису конфлікту встановлено, що ініціатором конфлікту виступив саме обвинувачений, який першим застосував фізичне насильство, завдавши потерпілому ударів руками по обличчю. Потерпілий ОСОБА_8 , у свою чергу, не демонстрував жодної фізичної загрози, не мав при собі зброї чи інших предметів, які могли б викликати у ОСОБА_9 обґрунтоване відчуття небезпеки.
Навпаки, саме потерпілий реагував на агресію обвинуваченого, намагаючись зупинити його дії.
Таким чином, поведінка потерпілого не містила ознак суспільно небезпечного посягання, яке б створювало ситуацію негайної загрози життю або здоров'ю обвинуваченого, що, згідно з наведеними рішеннями Верховного Суду, є необхідною умовою для правомірного застосування насильства у межах необхідної оборони.
Обставини справи виключають можливість тлумачення дій ОСОБА_9 як захисних, а тому посилання сторони захисту на положення статті 36 КК України є юридично неспроможним і не підлягає врахуванню при апеляційному перегляді вироку.
Щодо аргументації апелянта про наявність провокативної поведінки з боку потерпілого та ініціативи конфлікту - ця позиція захисту також не підтверджується дослідженими судом доказами.
Як встановлено судом першої інстанції, навіть за припущення, що мала місце словесна суперечка або образи, відповідь у вигляді численних ударів руками в обличчя не може розглядатися як правомірна, необхідна та пропорційна реакція.
Дії ОСОБА_9 за характером та інтенсивністю полягали в активній агресії, що й підтверджується матеріалами справи.
Не заслуговує на увагу й твердження сторони захисту про нібито ігнорування судом першої інстанції відеозапису з місця події.
Як прямо зазначено у мотивувальній частині вироку, суд провів детальний аналіз змісту відеозапису та порівняння з показаннями учасників інциденту.
Саме на підставі відеозапису встановлено, що ОСОБА_9 першим наніс удар, після чого продовжив агресивні дії, не зупинившись навіть після втручання сторонніх осіб. Отже, твердження про ігнорування доказів не відповідає дійсності та є спробою ревізії доказової оцінки суду без надання нових обставин.
Твердження апелянта про відсутність у засудженого знаряддя вчинення проступку чи умислу на насильницькі дії є юридично нерелевантним, з огляду на диспозицію ч. 1 ст. 125 КК України.
Для кваліфікації вчиненого не вимагається наявність спеціального знаряддя чи попередньо обдуманого наміру - достатньо факту умисного спричинення легких тілесних ушкоджень, що підтверджено як медично, так і доказово.
Оцінка покарання, здійснена судом першої інстанції у межах кримінального провадження щодо ОСОБА_9 , повністю відповідає вимогам статті 65 КК України, яка визначає загальні засади призначення покарання.
Ця стаття вимагає від суду індивідуального підходу до кожного обвинуваченого, забезпечення пропорційності покарання як тяжкості вчиненого правопорушення, так і особистості винного, із урахуванням усіх значущих обставин справи.
У даному випадку суд першої інстанції належно зважив на характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого проступку, який, хоч і належить до категорії кримінальних проступків, однак був вчинений з проявом фізичної агресії у громадському місці, щодо особи, яка є представником правління ОСББ, що свідчить про зневажливе ставлення до загальноприйнятих норм співжиття та правопорядку.
Крім самого факту спричинення умисних легких тілесних ушкоджень, значення має й те, що ці дії були демонстративними, супроводжувалися конфліктною поведінкою.
Разом з тим, суд врахував і дані про особу засудженого ОСОБА_9 , які не характеризують його позитивно.
Зокрема, встановлено, що він офіційно не працевлаштований, раніше не судимий, однак має медичну історію вживання психоактивних речовин (канабіноїдів та психостимуляторів), що у сукупності з виявленою агресивною поведінкою вказує на потенційно деструктивний психоемоційний стан.
Крім того, під час судового розгляду ОСОБА_9 не визнав своєї провини в інкримінованому діянні, не висловив жодного щирого каяття, не вибачився перед потерпілим, не виявив готовності відшкодувати завдану шкоду, хоча йому це не перешкоджало ні матеріально, ні процесуально.
Це демонструє його відсторонене ставлення до наслідків власної поведінки, відсутність моральної та правової значущості скоєного та соціальної відповідальності.
На думку колегії суддів, призначене обвинуваченому покарання у виді громадських робіт строком 180 годин є найбільш доцільним, обґрунтованим та ефективним способом реалізації цілей кримінального покарання, визначених статтею 50 КК України. Зазначена стаття встановлює, що покарання не має на меті заподіяння фізичних страждань чи приниження людської гідності, а спрямоване насамперед на виправлення особи, яка його вчинила, а також на запобігання вчиненню нових злочинів як цією особою, так і іншими особами (превенція), і водночас - утвердження принципу верховенства права та поваги до законів у суспільстві.
Проступок, у вчиненні якого було визнано винним ОСОБА_9 , хоча й не належить до категорії злочинів значної тяжкості, проте був скоєний відкрито, з проявом агресії, в умовах житлового мікросередовища, що само по собі підсилює його суспільну небезпеку. Конфлікт не був випадковим чи суто побутовим - він став апогеєм тривалого протистояння між сторонами, у ході якого саме ОСОБА_9 виступив ініціатором фізичного насильства, що підтверджується численними доказами, зокрема відеозаписами.
При цьому громадські роботи, як форма покарання, дозволяють забезпечити реальний дисциплінуючий вплив на особу засудженого, не ізолюючи його від суспільства, але водночас примушуючи до участі в соціально-корисній праці.
Такий підхід має не лише виховну, а й попереджувальну функцію, оскільки спрямовує особу на усвідомлення неправомірності своєї поведінки та її наслідків у контексті конкретної відповідальності перед суспільством.
На відміну від грошового штрафу, який є разовим актом і не завжди має належний вплив, особливо в умовах відсутності офіційного доходу, громадські роботи сприяють зміні соціальної поведінки, навчають дисципліні, змушують особу підкоритися певному контролю й працювати в межах визначеного графіку, що значно ефективніше з точки зору виправлення.
Особу ОСОБА_9 також не можна охарактеризувати як таку, що виявила ознаки каяття, готовності добровільно компенсувати завдану шкоду.
Навпаки, протягом розгляду справи обвинувачений послідовно заперечував свою провину, не визнавав очевидних фактів, відмовився просити вибачення у потерпілого, не виявив ініціативи з відшкодування завданої моральної шкоди.
Водночас його соціально-психологічний портрет також не є позитивним - особа не працює офіційно, у минулому перебувала під наглядом у зв'язку з вживанням психоактивних речовин, має конфліктну модель поведінки.
З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що покарання у вигляді громадських робіт у межах санкції частини першої статті 125 КК України є найбільш доцільним, пропорційним та ефективним заходом державного реагування на вчинене. Воно відповідає принципам справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, а пропозиція сторони захисту про заміну громадських робіт на мінімальний штраф, навпаки, не відповідає ні меті покарання, ні характеру вчиненого діяння, ні особі засудженого, і тому є необґрунтованою.
Щодо тверджень про порушення прав на захист та принципу справедливого суду - апеляційна скарга не містить жодних конкретних фактів чи доказів на підтвердження порушень, які б могли вплинути на допустимість доказів чи обґрунтованість вироку.
Посилання на практику ЄСПЛ є загальними та не підтверджують прямо порушення прав ОСОБА_9 у межах цього кримінального провадження.
Отже, колегія суддів вважає доводи апеляційної скарги захисника необґрунтованими, такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції, не містять нових доказів або істотних обставин, які б могли вплинути на законність і обґрунтованість вироку.
Апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін.
На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 414, 418, 419, КПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу захисника обвинуваченого ОСОБА_9 - адвоката ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Вирок Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 21 лютого 2025 року, яким ОСОБА_9 визнано винуватим у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України, залишено без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту оголошення.
Касаційна скарга на ухвалу може бути подана протягом трьох місяців з дня її оголошення безпосередньо до Верховного Суду.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_4 ОСОБА_3