"26" червня 2025 р. м. Одеса Справа № 916/5598/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу № 916/5598/24
за позовом: Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03680, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, № 5, код ЄДРПОУ 40075815)
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Карагяур Лариси Григорівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
про стягнення 23 343,97 грн,
1. Короткий зміст позовних вимог та заперечень.
Акціонерне товариство «Українська залізниця» звернулося до Господарського суду Одеської області із позовом до відповідача Фізичної особи-підприємця Карагяур Лариси Григорівни про стягнення 23343,97 грн, з яких: основана заборгованість в розмірі 20733, 98 грн, пеня в розмірі 1356,77 грн, 3% річних в розмірі 156,35 грн та інфляційні втрати в розмірі 1096,87 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконання відповідачем умов укладеного між сторонами договору про компенсацію сплати земельного податку сторонніми особами за фактичне використання земельної ділянки Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ділянках, що не мають кадастрових номерів, від 14.06.2021 №ОД/НКМ-21-369д-НЮ в частині повної та своєчасної оплати земельного податку за 2023-2024 роки.
Позивач зазначає, що відповідно до умов договору земельна ділянка площею 0,2047 га, яка знаходиться на території смт. Затока, м. Білгород-Дністровський Одеської області, в районі платформи Сонячна за прив'язкою 59 км пк9 (58 км+987 м) - 60 км пк1 (59 км+157 м) перегону Кароліно-Бугаз-Бугаз, перебуває у постійному користуванні позивача та фактично використовується відповідачем з метою проходу та проїзду, а також тимчасового відстою транспортних засобів для технічних потреб без права забудови.
В свою чергу, як зауважує позивач, відповідач зобов'язався на умов договору відшкодовувати витрати, пов'язані із сплатою позивачем земельного податку за вищевказану земельну ділянку, шляхом 100% річної передоплати у порядку безготівкового перерахування коштів на поточний рахунок товариства протягом 30 днів з моменту виставлення платнику рахунку-фактури. На теперішній час договір є чинним для його сторін.
Відтак, за ствердженням позивача, на підставі договору у відповідача виник обов'язок щодо щорічного протягом строку дії договору відшкодування витрат позивача, пов'язаних зі сплатою останнім земельного податку за земельну ділянку площею 0,2047 га, визначену розділі 1 договору, однак відповідач не виконав свій обов'язок щодо відшкодування позивачеві відповідних витрат за 2023-2024 роки.
Так, позивач вказує, що листом від 09.08.2024 на адресу відповідача було направлено рахунки за компенсацію сплати земельного податку за користування землею за 2023-2024 роки від 25.07.2024 № 125/191 у сумі 10109,07 грн та від 30.07.2024 № 157/191 у сумі 10624,91 грн, а розмір витрат земельного податку, який сплатив позивач за 2023 рік склав 10109,07 грн. Між тим, відповідно до уточнюючої податкової декларації з плати за землю за 2023 рік річна сума земельного податку за земельну ділянку площею 494120 кв.м., яка знаходиться в Одеській області, Лиманський р-н, смт. Затока, м. Білгород-Дністровський у межах Затоківської селищної ради, складає 2033501,45 грн, а відтак, розмір земельного податку за ділянку 2047 кв.м. становить 8424,22 грн.
Окрім того, позивач додає, що розмір витрат земельного податку, який сплатив позивач за 2024 за спірну земельну ділянку склав 10624,91 грн, однак відповідно до уточнюючої податкової декларації з плати за землю за 2024 рік річна сума земельного податку за земельну ділянку площею 494120 кв.м., яка знаходиться в Одеській області, Лиманський р-н, смт. Затока, м. Білгород-Дністровський у межах Затоківської селищної ради, складає 2137266,65 грн, а відтак, розмір земельного податку за ділянку 2047 кв.м. становить 8854,09 грн.
При цьому, позивач наголошує, що сторонами при укладенні договору та додаткової угоди № 1 було узгоджено, що розмір плати за договором визначається з ПДВ, у зв'язку з чим заборгованість за відшкодування витрат позивача, пов'язаних зі сплатою ним земельного податку за 2023-2024 роки становить 20733,98 грн, у т.ч. ПДВ
Відтак, за ствердженням позивача, відповідач не виконав свій обов'язок за договором щодо оплати позивачеві 20733,98 грн, у т.ч. ПДВ 3455,67 грн, в якості відшкодування витрат позивача із сплати земельного податку за земельну ділянку, обумовлену договором, а строк виконання вищезазначеного обов'язку відповідача настав 15.09.2024.
ФОП Карагяур Л.Г. у відзиві на позов (вх. № 1361/25 від 15.01.2025), заперечуючи проти задоволення позову, зазначає, що сума компенсації земельного податку за кожен рік використання земельної ділянки направлялась відповідачу у вигляді рахунків, у зв'язку з чим неможливо вести мову про погодження сторонами конкретного розміру відповідного за договором платежу.
Також відповідач пояснила, що вона здійснювала господарську діяльність із надання в оренду власного чи орендованого майна, діяльність засобів тимчасового розміщення, а саме майна ТОВ «Заря» за адресою м. Білгород-Дністровський, смт. Затока, вул. Лазурна, буд. 76. 26.07.2022 представниками збройних сил Російської Федерації було здійснено ракетний обстріл території, на якій веде свою діяльність ФОП Карагяур Л.Г., та завдано їй майнової шкоди. У зв'язку із триваючим характером збройної агресії Російської Федерації та постійними обстрілами території розташування бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 », подальше здійснення господарської діяльності ФОП Карагяур Л.Г. є неможливим, земельна ділянка за договором про компенсацію сплати земельного податку сторонніми особами за фактичне використання земельної ділянки Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ділянках, що не мають кадастрових номерів №ОД/НКМ-21-369дНЮ, не використовується, а ФОП Карагяур Л.Г. не здійснює жодної господарської діяльності, що підтверджується банківськими довідками.
Як наголошує відповідач, про це вона сповістила позивача шляхом направлення листа №01-22 від 08.12.2022 року, надавши також копію постанови про залучення представника потерпілого від 04.08.2022 та копію Витягу з ЄРДР від 26.07.2022.
Окрім того, відповідач наполягає, що позивачем безпідставно виставлено рахунок на оплату компенсації сплати земельного податку з урахуванням ПДВ, оскільки правові підстави для включення сум компенсації земельного податку до бази оподаткування ПДВ відсутні. Так, на переконання відповідача, відповідно до правової суті спірного договору відповідач не здійснює оплати за отримані послуги або товари, а здійснює повернення сплаченого позивачем земельного податку, законодавчий обов'язок сплати якої покладено на позивача як власника об'єкту нерухомості, який знаходиться на земельній ділянці. Відтак, грошові кошти, які отримуються позивачем у вигляді відшкодування (компенсації) понесених витрат зі сплати земельного податку, за своєю економічною сутністю не є оплатою вартості поставлених товарів/послуг і, як наслідок, об'єктом оподаткування ПДВ.
Інші заяви по суті до суду не надходили.
2. Процесуальні питання, вирішені судом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.12.2024 позовна заява вх.№5741/24 була передана на розгляд судді Цісельському О.В.
30.12.2024 ухвалою Господарського суду Одеської області позовну заяву (вх.№ 5741/24 від 23.12.2024) прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу № 916/5598/24 постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України без виклику сторін. Відповідачу запропоновано у відповідності до вимог ст. 165 ГПК України надати суду відзив на позов.
Крім того, роз'яснено сторонам про можливість звернення до суду у строк визначений ч. 7 ст. 252 ГПК України з клопотанням про призначення проведення розгляду справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
15.01.2025 ФОП Карагяур Л.Г. подано до суду через систему «Електронний суд» відзив на позов (вх. № 1361/25), який судом був прийнятий до розгляду та долучений до матеріалів справи разом із доданими до нього доказами.
Отже, судом дотримані вимоги процесуального закону щодо належного та своєчасного повідомлення учасників про розгляд даної справи.
Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням /викликом/ сторін в порядку ч.ч.5, 7 ст. 252 ГПК України від учасників справи до суду не надходило.
Відповідно до частини 1, пункту 10 частини 3 статті 2 та частини 2 статті 114 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Основними засадами (принципами) господарського судочинства є розумність строків розгляду справи судом, а строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Разом з цим, на підставі Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 «Про введення воєнного стану в Україні» та подальших Указів Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» починаючи з 24.02.2022 на території України діє режим воєнного стану.
За змістом статей 10, 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» правосуддя в Україні в умовах воєнного стану має здійснюватися у повному обсязі, тобто не може бути обмежено конституційне право людини на судовий захист. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
При цьому, згідно Рекомендацій прийнятих Радою суддів України щодо роботи судів в умовах воєнного стану, при визначенні умов роботи суду у воєнний час, рекомендовано керуватися реальною поточною обстановкою, що склалася в регіоні. У випадку загрози життю, здоров'ю та безпеці відвідувачів суду, працівників апарату суду, суддів оперативно приймати рішення про тимчасове зупинення здійснення судочинства певним судом до усунення обставин, які зумовили припинення розгляду справ.
У зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Разом з цим, відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
При цьому, суди повинні забезпечувати безпеку учасників судового провадження, запобігти створенню перешкод для реалізації ними права на судовий захист та визначених законом процесуальних прав в умовах воєнного стану, коли реалізація учасниками справи своїх прав і обов'язків є суттєво ускладеною. Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб.
Право особи на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії».
За приписами статті 8 Конституції України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.
Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку «розумності строку» розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.
Європейський суд щодо тлумачення положення «розумний строк» в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.
Окрім того, Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства» зазначив, що [..] очевидно, для кожної справи буде свій прийнятний строк, і встановлення кількісного обмеження, чинного для будь-якої ситуації, було б штучним. Суд неодноразово визнавав, що неможливо тлумачити поняття розумного строку як фіксовану кількість днів, тижнів тощо (рішення у справі «Штеґмюллер проти Авторії»).
У справі «Bellet v. France» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».
У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що «при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (див. рішення у справі «Walchli v. France», заява № 35787/03, п. 29, 26 липня 2007 року; «ТОВ «Фріда» проти України», заява №24003/07, п. 33, 08 грудня 2016 року).
Здійснюючи тлумачення положень Конвенції, ЄСПЛ у своїх рішеннях указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашингдейн проти Великої Британії»).
При цьому, ворожі війська постійно здійснюють масований ракетний обстріл по об'єктам енергетичної інфраструктури України і через це в багатьох містах України, зокрема і у місті Одесі, де розташований Господарський суд Одеської області, періодично відсутнє електропостачання та, відповідно, інтернет-зв'язок. Поновлення постачання електроенергії та інтернет-зв'язку потребує додаткового часу.
Водночас, у місті Одесі періодично оголошуються повітряні тривоги, під час яких суддя та працівники апарату суду мають перебувати в укриттях з метою уникнення загрози життю та здоров'ю.
На підставі вищевикладеного, суд звертає увагу, що враховуючи наявність загрози, у зв'язку зі збройною агресією збоку РФ, на підставі чого введено в Україні воєнний стан, поточну обстановку, що склалася в місті Одесі, постійні повітряні тривоги, які впливають на виготовлення процесуальних документів, наявної беззаперечної та відкритої інформації щодо постійних обстрілів всієї країни, періодичну відсутність електроенергії у зв'язку з пошкодженням обладнання, після масованих ракетних обстрілів, з метою всебічного, повного, об'єктивного розгляду справи, задля забезпечення сторонам конституційного права на судовий захист, приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, задля ефективної реалізації сторонами своїх процесуальних прав, необхідності забезпечення реалізації процесуальних прав та обов'язків учасників справи, їх належного та безпечного доступу до правосуддя, суд був вимушений вийти за межі граничного процесуального строку розгляду даної справи встановленого ст. 248 ГПК України, здійснивши її розгляд у розумний строк, застосувавши ст.ст. 2, 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 3 Конституції України та ст.ст. 2, 11 ГПК України.
З урахуванням викладеного, за об'єктивних обставин розгляд даної позовної заяви був здійснений судом без невиправданих зволікань настільки швидко, наскільки це було можливим за вказаних умов, у межах розумного строку в контексті положень Господарського процесуального кодексу України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Таким чином, суд продемонстрував достатню старанність, щоб дозволити сторонам, які повинні знати про правила, що застосовуються до надіслання судових повідомлень учасникам справи, визначитися з провадженням у відкритій господарській справі та скористатись своїми правами і обов'язками, передбаченими статтями 42, 46 ГПК України, вважає їх повідомленими належним чином.
Під час розгляду справи по суті судом були досліджені всі письмові докази, що містяться в матеріалах справи.
У відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення (повне або скорочене) без його проголошення.
26.06.2025 судом було ухвалено та підписано рішення у відповідності до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, без його проголошення.
3. Обставини, встановлені судом під час розгляду справи.
Затоківською селищною Радою народних депутатів Одеської області 10.03.1999 Одеській залізниці, правонаступником якої є позивач, видано Державний акт серії ІІ-ОД № 003996 на право постійного користування земельною ділянкою площею 50,68 га, розташованої в Одеській області Лиманський район, смт. Затока, м. Білгород-Дністровський в межах Затоківської селищної ради.
14.06.2021 між Акціонерним товариством «Українська залізниця», від імені якого діє регіональна філія «Одеська залізниця» (надалі - Товариство, АТ «Українська залізниця, позивач) та Фізичною особою-підприємцем Карагяур Ларисою Григорівною (надалі - платник, ФОП Карагяур Л.Г., відповідачка) укладений договір № ОД/НКМ-21-369дНЮ про компенсацію сплати земельного податку сторонніми особами за використання земельної ділянки Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ділянках, що не мають кадастрових номерів (далі договір), за умовами п. 1.1. якого платник зобов'язується на умовах та на підставі цього договору компенсувати (відшкодувати) товариству витрати, пов'язані зі сплатою товариством земельного податку за земельну ділянку, яка знаходиться у користуванні АТ «Укрзалізниця» на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-ОД № 003996 від 10.03.1999 та яку платник використовує з метою проходу та проїзду, а також тимчасового відстою транспортних засобів для технічних потреб без права забудови.
Згідно з п.п. 1.2., 1.3. договору, земельна ділянка розташована на території смт. Затока, м. Білгород-Дністровський, Одеської області, в районі платформи Сонячна за прив'язкою 59км пк9 (58км + 987м) - 60км пк1 (59км + 157м) перегону Кароліна-Бугаз - Бугаз. Загальна площа земельної ділянки складає 0,2047 га згідно з технічним звітом з виконання топографо-геодезичних робіт при здійсненні землеустрою земельної ділянки.
За умовами пунктів 2.1. - 2.3. договору розрахунки за цим договором здійснюються у національній валюті України. Розмір плати, яку сплачує платник на користь товариства, складає 57599,14 грн (з ПДВ) за 2021 рік. Оплата здійснюється у безготівковому порядку шляхом перерахування 100% річної передоплати на поточний рахунок товариства, що вказаний у розділі договору «Місцезнаходження та реквізити Сторін», протягом 30-ти днів з моменту виставлення платнику рахунку-фактури товариством в особі виробничого підрозділу регіональної філії «Одеська залізниця» служби колії «Одеська дистанція захисних лісонасаджень».
Підпунктом 3.3.1. пункту 3.3. договору передбачений обов'язок платника в обумовлені цим договором строки у повному обсязі виконати грошове зобов'язання.
Відповідно до п. 4.1.-4.4. договору, невиконання або неналежне виконання умов даного договору платником є порушенням зобов'язання за цим договором. За порушення виконання зобов'язання за цим договором платник несе відповідальність відповідно до цього договору та вимог чинного законодавства України. За несвоєчасне виконання (порушення) грошового зобов'язання за цим договором платнику нараховується пеня від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожен день прострочки. За прострочення оплати платежу платник сплачує пеню за кожен день починаючи з дня прострочення. Нарахування пені за порушенням платником строків оплати, встановлених п. 2.3 договору, припиняється з наступного дня після закінчення 24 місяців з моменту настання прострочення.
Відповідно до п. 5.1. договору усі зміни та доповнення до цього договору вносяться сторонами шляхом підписання додаткових угод, які є його невід'ємною частиною та мають юридичну силу, якщо вони підписані уповноваженими представниками сторін.
Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2021. Закінчення строку дії цього договору: якщо жодна із сторін не звернеться письмово за тридцять календарних днів до закінчення строку дії договору із пропозицією до іншої сторони про припинення його дії, то договір вважається пролонгованим на тих же умовах строком на рік. Закінчення строку дії цього договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, якщо такі мали місце під час дії цього договору (п.п 6.1. - 6.3. договору).
Пунктами 8.2., 8.3. договору передбачено, що сторона, яка не може виконувати зобов'язання за цим договором унаслідок дії обставин непереборної сили, повинна протягом 10-ти календарних днів з моменту їх виникнення, повідомити про це іншу сторону у письмовій формі, з подальшим наданням підтверджуючих документів. Доказом виникнення обставин непереборної сили та строку їх дії є відповідні документи, які видаються Торгово-промисловою палатою України або країни, на території якої мали місце такі обставини.
Згідно п. 8.4. договору у разі, якщо обставини непереборної сили будуть тривати понад три місяці, кожна сторона має право в односторонньому порядку розірвати цей договір без відшкодування іншій стороні збитків, але за умови здійснення взаємних розрахунків на дату розірвання цього договору.
Пунктом 11.5. договору сторони домовились, що листування між ними здійснюється шляхом направлення або надання однією стороною відповідних повідомлень (кореспонденції) іншій стороні на її адресу, що визначена у розділі договору «Місцезнаходження та реквізити Сторін». Підтвердженням факту відправлення або отримання повідомлення (кореспонденції) є поштова квитанція або інший поштовий документ, який підтверджує факт відправки або вручення (отримання) такого повідомлення. Листування між сторонами цього договору також може здійснюватися засобами електронної пошти, яка зазначена у розділі договору «Місцезнаходження та реквізити Сторін». При цьому, сторони керуються вимогами Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», тобто сторона - адресат повідомлення має в обов'язковому порядку надати підтвердження факту одержання нею такого повідомлення. Таке підтвердження повинно містити дані про факт і час одержання електронного документа та про відправника цього підтвердження. У разі ненадходження до сторони - відправника підтвердження про факт одержання цього електронного документа, вважається, що електронний документ не одержано адресатом.
Додатком № 1 до договору є технічний звіт з виконання топографо-геодезичних робіт при здійсненні землеустрою земельної ділянки, яка розташована за адресою: смт. Затока, м. Білгород-Дністровський, Одеська область.
Договір підписано між сторонами без будь-яких зауважень, підписи скріплені печатками.
27.12.2022 між позивачем та відповідачкою укладено додаткову угоду № 1 до договору № № ОД/НКМ-21-369дНЮ, в якій сторони, зокрема, доповнили п. 2.2. договору абзацом наступного змісту: «Розмір плати, яку сплачує платник на користь товариства складає 63358,91 грн (в т.ч. ПДВ 10559,82 грн) за 2022 рік». Окрім того, стороним погодили викласти в новій редакції п. 6.2. договору: «Закінчення строку дії цього договору: якщо жодна із сторін не звернеться письмово за тридцять календарних днів до закінчення строку дії договору із пропозицією до іншої сторони про припинення його дії, то договір вважається пролонгованим на тих же умовах строком на кожний наступний рік».
06.03.2024 між позивачем та відповідачкою укладено додаткову угоду № 2, в якій сторони дійшли згоди внести зміни до п. 2.3. договору, виклавши його в наступній редакції: « 2.3. Сума плати, яку сплачує платник на користь товариства, дорівнює сумі земельного податку за зазначену земельну ділянку (з урахуванням податку на додану вартість) і обчислюється відповідно до вимог Податкового кодексу України на підставі: нормативної грошової оцінки земельної ділянки; коефіцієнту індексації нормативної грошової оцінки; ставки плати за землю, яка встановлюється органами місцевого самоврядування. Кожного наступного року товариство обчислює суму компенсації, яка підлягає сплаті у розрахунковому році, та у разі зміни суми земельного податку виставляє платнику рахунок-фактуру протягом 30-ти календарних днів з моменту настання таких змін. Оплата здійснюється у безготівковому порядку шляхом перерахування 100% річної плати на поточний рахунок товариства, що вказаний у розділі договору «Місцезнаходження та реквізити Сторін» протягом 30-ти календарних днів з дати виставлення платнику рахунку-фактури. У разі, якщо рахунок-фактуру не було виставлено через відсутність зміни суми компенсації, платник зобов'язаний здійснити оплату не пізніше 1 листопада розрахункового року. У разі, якщо платник не отримав рахунок-фактуру протягом 9 (дев'яти) місяців розрахункового року, він зобов'язаний у будь-який спосіб (засобами поштового, телефонного, електронного зв'язку тощо) повідомити про це товариство в особі служби з управління майновими і земельними ресурсами та вжити всіх можливих заходів для отримання інформації щодо суми грошового зобов'язання, яка підлягає сплаті у розрахунковому році».
Сторони в цій додатковій угоді погодили викласти п. 4.3 договору в наступній редакції: « 4.3. За несвоєчасне виконання (порушення) грошового зобов'язання за цим договором платнику нараховується пеня від суми простроченого платежу у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення».
Також, сторони погодили викласти п. 6.2. договору у наступній редакції: « 6.2. Закінчення строку дії цього договору: якщо жодна із сторін не звернеться письмово за тридцять календарних днів до закінчення строку дії договору із пропозицією до іншої сторони про припинення його дії, то договір вважається пролонгованим на тих же умовах строком на кожний наступний рік. При цьому сума договору на кожний наступний рік визначається згідно п. 2.3».
Додаткові угоди № 1 та № 2 також підписані сторонами без будь-яких зауважень, є невід'ємними частинами договору.
Між цим, у відповіді на запит АТ «Укрзалізниця» Державна податкова служба України в листі від 25.02.2021 № 714/ІПК/99-00-21-03-02-06 роз'яснила, що оподаткуванню ПДВ підлягають операції з постачання товарів/послуг, що є об'єктом оподаткування ПДВ відповідно до пункту 185.1. статті 185 розділу V ПКУ, зокрема, операції з надання майна в оренду. Отримання суб'єктом господарювання грошових коштів (у тому числі як відшкодування (компенсація) понесених витрат зі сплати земельного податку) не є окремим об'єктом оподаткування ПДВ та може розглядатися як оплата вартості поставлених чи тих, що будуть постачатися у майбутньому, товарів/послуг. Отже, грошові кошти, які отримуються орендодавцем у зв'язку з наданням в оренду майна (у тому числі отримані у вигляді відшкодування (компенсації) понесених витрат зі сплати земельного податку), за своєю економічною сутністю є оплатою вартості поставлених товарів/послуг (у тому числі послуг з оренди земельних ділянок), то такі кошти включаються до бази оподаткування ПДВ їх отримувачем.
Крім того, в матеріалах справи міститься платіжне доручення від 02.09.2021 №36 про сплату відповідачем на рахунок позивача 57599,14 грн (у т.ч. ПДВ 9599,86 грн) плати за користування землею за 2021 рік.
Як вбачається з наявних у справі податкових декларацій та платіжних доручень, поданих позивачем, річна сума загального податку на земельну ділянку, яка перебуває у його користуванні відповідно до Державного акту, площею 494120,00 кв. м, яка знаходиться в Одеській області Лиманський район, смт. Затока, м. Білгород-Дністровський у межах Затоківської селищної ради, за 2023 рік складає 2033501,45 грн, а за 2024 рік - 2137266,65 грн, який позивачем був сплачений в повному обсязі.
09.08.2024 позивач звернувся до ФОП Карагяур Л.Г. з листом № 04/91, яким останній було направлено рахунки № 125/191 від 25.07.2024 на суму 10109,07 грн та № 157/191 від 30.07.2024 на суму 10624,91 грн у якості компенсації сплати земельного податку за користування земелею за 2023-2024 роки, а також позивач вимагав в строк до 28.08.2024 сплатити заборгованість. Докази належного направлення позивачем 15.08.2024 на адресу відповідачки вказаного листа разом із рахунками засобами поштового зв'язку містяться в матеріалах справи.
В матеріалах цієї справи відсутні докази сплати (відшкодування) відповідачкою позивачу суми компенсації сплати земельного податку за 2023-2024 роки в загальному розмірі 20733,98 грн, що зумовило нарахування 3% річних, збитків від інфляції та пені з огляду на прострочення виконання відповідачем існуючого грошового зобов'язання, і звернення позивача до суду із відповідним позовом.
4. Норми права, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.
Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
За змістом ч.1 ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно з ч.1 ст.175 Господарського кодексу України, майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Суд враховує, що згідно частин 1-3 статті 180 ГК України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Відповідно до вимог ст.193 Господарського кодексу України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.
Відповідно до ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 ГК України).
Згідно з частиною 2 статті 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
За змістом ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку; зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Статтями 525, 526 і 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання за ним має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ч.1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до приписів ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язань може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Статтею 549 Цивільного кодексу України передбачено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до ч. 1 ст. 550 Цивільного кодексу України, право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.
Приписами ч.1 та 2 ст. 551 ЦК України унормовано, що предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
В силу вимог ст. 610, ч.2 ст. 615 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Одностороння відмова від зобов'язання не звільняє винну сторону від відповідальності за порушення зобов'язання.
Водночас вимогами п.3 ч.1 ст. 611 ЦК України передбачено, що одним із наслідків порушення зобов'язання є сплата неустойки.
Відповідно ч.1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (частина перша статті 614 ЦК України).
Згідно із ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно зі ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч.1 ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За змістом ст.ст.78, 79-1 ЗК України земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.
Згідно з ст. 80 ЗК України суб'єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Відповідно до частини 1 статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
У відповідності до ст. 93 ЗК України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Підпунктом в) частини 1 статті 96 Земельного кодексу України визначено, що землекористувачі зобов'язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату.
Плата за землю справляється відповідно до закону (частина 2 статті 206 Земельного кодексу України).
Згідно з ст. 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
Згідно з п.п.14.1.72., 14.1.73., 14.1.136, 14.1.147 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (далі - податок для цілей розділу XII цього Кодексу). Землекористувачами є юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), які користуються земельними ділянками державної та комунальної власності: на праві постійного користування; на умовах оренди.
Відповідно підпункту 265.1.3 Податкового кодексу України, податок на майно складається, зокрема, з плати за землю.
Відповідно до підпункту 269.1.1.2 пункту 269 статті 269 Податкового кодексу України, землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування, є платниками плати за землю.
Згідно підпункту 270.1.1.3 пункту 270.1 статті 270 Податкового кодексу України, об'єктами оподаткування платою за землю, зокрема, є земельні ділянки державної та комунальної власності, які перебувають у володінні на праві постійного користування.
Відповідно до п. 271.1. ст. 271 ПК України базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.
Згідно з п. 284.1. ст. 284 ПК України Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування встановлюють ставки плати за землю та пільги щодо земельного податку, що сплачується на відповідній території.
Статтею 288 ПК України визначено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни. Форма надання інформації затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної фінансової політики. Договір оренди земель державної і комунальної власності укладається за типовою формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України (п. 288.1.). Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем (п. 288.4., в редакції на момент виникнення спірних правовідносин). Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу (п. 288.5.): 288.5.1. не може бути меншою за розмір земельного податку: для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, - у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, для земель загального користування - не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 1 відсотка їх нормативної грошової оцінки; для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено, - у розмірі не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області, для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3 відсотка та не більше 5 відсотків нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області; 288.5.2. не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки; 288.5.3. може перевищувати граничний розмір орендної плати, встановлений у підпункті 288.5.2, у разі визначення орендаря на конкурентних засадах; 288.5.4. для пасовищ у населених пунктах, яким надано статус гірських, не може перевищувати розміру земельного податку; 288.5.5. для баз олімпійської, паралімпійської та дефлімпійської підготовки, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України, не може перевищувати 0,1 відсотка нормативної грошової оцінки. Плата за суборенду земельних ділянок не може перевищувати орендної плати (п. 288.6.). Податковий період, порядок обчислення орендної плати, строк сплати та порядок її зарахування до бюджетів застосовується відповідно до вимог статей 285 - 287 цього розділу (п. 288.7.).
5. Висновки господарського суду за результатами вирішення спору.
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Згідно із ст.129 Конституції України однією з засад судочинства є змагальність.
За змістом ст.13 Господарського процесуального кодексу України встановлений такий принцип господарського судочинства як змагальність сторін, згідно з яким судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відповідно до ст.15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За приписами ст.16 цього Кодексу, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно ст.4 ГПК України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.
Укладений між сторонами договір № ОД/НКМ-21-369д-НЮ від 14.06.2021 про компенсацію сплати земельного податку сторонніми особами за фактичне використання земельної ділянки АТ «Українська залізниця» на ділянках, що не мають кадастрових номерів, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, став належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків.
Судом встановлено, що матеріали справи не містять доказів повідомлення сторін про припинення дії договору.
Предметом позову у цій справі є вимоги позивача до відповідача про стягнення з останнього заборгованості за договором про компенсацію сплати земельного податку сторонніми особами за користування землею Акціонерного товариства «Українська залізниця» на ділянках, що не мають кадастрових номерів від 14.06.2021 № ОД/НКМ-21-369д-НЮ, яка рахується за період 2023-2024 років.
Так, у статтях 6, 627 ЦК України встановлено один із загальних принципів цивільного законодавства - свободи договору, відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сутність свободи договору розкривається насамперед через співвідношення актів цивільного законодавства і договору: сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного законодавства, а також відступати від положень, що визначені цими актами і самостійно врегулювати свої відносини, крім випадків, коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від передбачених ними положень або якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту чи суті відносин між сторонами. Свобода договору полягає передусім у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини. Волевиявлення учасників договору передбачає відсутність жодного тиску з боку контрагента або інших осіб.
За змістом статей 525, 526, 530 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов'язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
У спірних правовідносинах сторони реалізуючи принцип свободи договору вільно, самостійно, на власний розсуд, тобто за волевиявленням обох сторін, уклали договір, погодивши, що відповідач компенсує позивачу плату за користування земельною ділянкою в порядку, визначеному договором, а шляхом укладення додаткової угоди № 2 до договору сторонами погоджено, що суми компенсації сплачуються з додаванням суми ПДВ. Крім цього сторони погодили, що позивач має право змінювати в односторонньому порядку розмір плати, у зв'язку зі зміною суми земельного податку.
Суд зазначає, що на кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов'язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства.
Крім того, суду не доведено, що договір оскаржений в цілому, або в будь-якій його частині. За таких обставин він є обов'язковим до виконання обома сторонами.
Суд також враховує правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 25.03.2020 у справі №756/1381/17-ц, в якій застосовано принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови. При цьому, це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party)».
Таким чином відповідач погодився з умовами договору щодо сплати суми компенсації з урахуванням ПДВ та здійснював оплату з урахуванням останнього.
Отже, посилання відповідача щодо того, що компенсація сплати земельного податку за фактичне використання земельної ділянки Акціонерного товариства «Українська залізниця» не може бути об'єктом обкладання ПДВ судом відхиляються.
Як встановлено судом, позивач є суб'єктом, який є платником податку за землю, отже саме ця особа і може вимагати компенсацію відповідних сум, в тому числі у договірному порядку, у зв'язку з чим останній направив 15.08.2024 відповідачу рахунки від 25.07.2024 № 125/191 та від 30.07.2024 № 157/191 для здійснення оплати компенсації земельного податку, сплаченого позивачем у 2023-2024 роках на суму 10109,07 грн та 10624,91 грн з ПДВ відповідно.
Отже, приймаючи до уваги, що матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем умов укладеного з позивачем договору в частині сплати сум компенсації земельного податку за 2023-2024 роки в розмірі 20733,98 грн, суд дійшов висновку, що вимоги позивача в цій частині є обґрунтованими, доведеними та такими, що не спростовані відповідачем, а отже підлягають задоволенню судом.
Також позивач нарахував та заявив до стягнення 1356,77 грн пені, 156,35 грн 3% річних і 1096,87 грн інфляційних втрат.
Відповідно до ст. ст. 549, 611, 625 Цивільного кодексу України та ст. ст. 216-218 Господарського кодексу України, наслідком прострочення виконання грошового зобов'язання є право кредитора вимагати, зокрема, сплати заборгованості з нарахованими впродовж періоду прострочення на неї 3% річних, інфляційної індексації та пені, передбаченої п. 4.3 договору.
Частиною 1 ст. 216, ст. 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбаченим цим Кодексом, іншими законами та договором. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочення платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Окрім того, виходячи із положень ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3% річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника
Верховний Суд неодноразово у своїх постановах звертав увагу на те, що з огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми 3% річних, інфляційних втрат та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з'ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов'язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов'язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).
Так, у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що, визначаючи розмір заборгованості відповідача, суд зобов'язаний належним чином дослідити подані стороною докази (зроблений позивачем розрахунок заборгованості, інфляційних втрат та трьох процентів річних), перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю бо частково - зазначити правові аргументи на їх спростування.
Умовами п.2.3 договору передбачено, що оплата здійснюється у безготівковому порядку шляхом перерахування 100% річної передоплати на поточний рахунок товариства, що вказаний у розділі договору «Місцезнаходження та реквізити Сторін», протягом 30-ти днів з дати виставлення платнику рахунку-фактури.
Приписами ст. 253 та 254 ЦК України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.
З урахуванням виставлених 25.07.2024 та 30.07.2024 позивачем рахунків, а також приймаючи до уваги їх направлення 15.08.2024 засобами поштового зв'язку, відповідач мав здійснити оплату компенсації земельного податку в строк до 14.09.2024 (включно), а оскільки це є вихідним днем, то днем закінчення строку є перший за ним робочий день 16.09.2024, отже з 17.09.2024 має місце прострочення оплати заборгованості.
Враховуючи, що позивачем не було дотримано вимог ч. 5. ст. 254 ЦК України, що в свою чергу мало наслідком неправильне визначення періодів прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання, а також встановлені судом дати початку прострочення, суд здійснив перерахунок пені, 3% річних та інфляційних втрат.
Здійснивши власний перерахунок пені по вказаним вище рахункам окремо за допомогою програми «Ліга:Закон», з урахуванням положень ст.ст. 253, 254 ЦК України, господарський суд встановив, що її загальний розмір становить 1327,32 грн за період з 17.09.2024 по 15.12.2024. Також, за розрахунком суду розмір збитків від інфляції за визначений судом період складає 774,25 грн, а розмір 3% річних становить 152,96 грн.
За таких обставин, з урахуванням наведених розрахунків, позовні вимоги про стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних втрат підлягають задоволенню частково у наведених судом сумах.
Щодо посилань відповідача на обставини непереборної сили, суд зазначає наступне.
Приписами ст. 617 ЦК України встановлено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Частиною 2 ст. 218 ГК України визначено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.
Згідно з ч.1 ст.14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати України», ТПП України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо (ч. 2 ст. ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати України»).
Статтею 3.3 Регламенту засвідчення Торгово-промисловою палатою України та регіональними торгово-промисловими палатами форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), затвердженого рішенням Президії ТПП від 18.12.2014 №44 (5) (далі Регламент), вказано, що сертифікат (в певних договорах, законодавчих і нормативних актах згадується також як висновок, довідка, підтвердження) про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) (далі сертифікат) - це документ, за затвердженими Президією ТПП України відповідними формами, який засвідчує настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), виданий ТПП України або регіональною торгово-промисловою палатою згідно з чинним законодавством, умовами договору (контракту, угоди тощо) та цим Регламентом.
Згідно з п. 6.2 Регламенту, форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин.
За результатами розгляду заяви і наданих документів та прийняття рішення уповноваженою особою щодо можливості засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) за наявністю підстав, видає Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) (п. 6.10 Регламенту).
Разом з тим, відповідний Сертифікат, виданий відповідно до Закону України «Про торгово-промислові палати України» та Регламенту, в матеріалах даної справи відсутній, як і відсутні докази, що відповідач звертався до ТПП України або відповідної регіональної ТПП для засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Суд зазначає, що підтвердження форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) у випадку невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання через військову агресію проти України повинно супроводжуватися конкретними доказами на підтвердження неможливості виконати зобов'язання в строк та належним чином саме через ці обставини.
За відсутності в матеріалах даної справи поданих у встановленому процесуальним законом порядку доказів на підтвердження неможливості виконати конкретне зобов'язання в строк та належним чином, не може вважатись безумовним підтвердженням форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили).
Суд звертає увагу, що відповідно до п. 8.2., 8.3. договору, сторона, що не може виконувати зобов'язання за цим договором унаслідок дії обставин непереборної сили, повинна протягом 10-ти календарних днів з моменту їх виникнення повідомити про це іншу сторону у письмовій формі, з подальшим наданням підтверджуючих документів. Доказом виникнення обставин непереборної сили та строку їх дії є відповідні документи, які видаються Торгово-промисловою палатою України або країни, на території якої мали місце такі обставини.
Так, відповідачка у відзиві зазначає, що 26.07.2022 представниками збройних сил Російської Федерації було здійснено ракетний обстріл території, на якій вела свою діяльність ФОП Карагяур Л.Г., внаслідок чого їй було завдано майнової шкоди.
До матеріалів відзиву відповідач долучає лист-повідомлення від 08.12.2022 про настання обставин непереборної сили, який був скерований на адресу позивача, витяг з ЄРДР та постанову Білгород-Дністровського районного відділу поліції Головного управління Національної поліції України від 04.08.2024 про залучення відповідача до кримінального провадження як представника потерпілого.
Розглянувши вказані докази суд зазначає, що відповідачка, в порушення умов договору про настання обставин непереборної сили, повідомила позивача 08.12.2022, проте не в строк, передбачений п. 8.2. договору, а також ані до вказаного листа, ані в подальшому, не надала відповідних підтверджуючих документів, які видаються Торгово-промисловою палатою України відповідно до п. 8.3. договору.
Таким чином, доводи відповідачки щодо наявності форс-мажорних обставин спростовуються вищенаведеним, а тому судом до уваги не приймаються.
Крім того суд наголошує, що відповідно до п. 8.4 договору, у разі, якщо обставини непереборної сили будуть тривати понад три місяці, кожна сторона має право в односторонньому порядку розірвати цей договір без відшкодування іншій стороні збитків, але за умови здійснення взаємних розрахунків на дату розірвання цього договору.
Проте, доказів того, що сторона відповідача протягом майже трьох років ініціювала питання розірвання договору у зв'язку із триваючими обставинами непереборної сили суду не надано.
Натомість суд звертає увагу, що відповідачка продовжувала договірні відносини з позивачем, про що свідчить укладення між сторонами 27.12.2022 та 06.03.2024 додаткових угод (тобто після обстрілу території відповідача, який, за твердженням останньої, мав місце 26.07.2022).
Щодо посилань відповідачки про не здійснення нею жодної господарської діяльності, суд зазначає про таке.
Відповідно до ст. 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення, реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом.
Відповідно до статей 42, 44 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Підприємництво здійснюється, зокрема, на основі принципів комерційного розрахунку та власного комерційного ризику.
Отже, у разі здійснення підприємницької діяльності особа має усвідомлювати, що така господарська діяльність здійснюється нею на власний ризик, за власним комерційним розрахунком щодо наслідків вчинення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утриматись від) таких дій.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 910/15484/17, а також у постанові Верховного Суду від 13.11.2018 у справі № 910/2376/18.
Ризики при збитковій підприємницькій діяльності несе суб'єкт господарювання, а відповідно нерентабельність та неприбутковість відповідача стосується діяльності самого відповідача, у зв'язку з чим наведені ризики не можуть бути ризиками іншої сторони, оскільки в протилежному випадку порушується принцип збалансованості інтересів сторін.
Згідно із п.1 ст.2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
За приписами ст.ст.73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.ст.76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно ст.86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Зважаючи на встановлені факти та вимоги вищезазначених правових норм, господарський суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Дослідивши фактичні обставини справи, що входять до предмету доказування у цій справі та стосуються кваліфікації спірних відносин, суд дійшов висновку, що позивачем обґрунтовано та доведено наявність підстав для стягнення сум компенсації земельного податку за 2023-2024 роки, відповідачем не спростовано доводів позивача, а судом не виявлено на підставі наявних доказів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим позовні вимоги слід задовольнити частково, з огляду на допущені позивачем помилки у визначенні початку прострочення грошового зобов'язання та відповідному обрахунку сум пені, 3% річних та інфляційних втрат.
Розподіляючи судові витрати між сторонами, суд враховує нормативні приписи статті 129 Господарського процесуального кодексу України, за змістом якої судові витрати, пов'язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
У зв'язку із частковим задоволенням позову судові витрати зі сплати судового збору в порядку ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 2, 13, 76, 79, 86, 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Позов - задовольнити частково.
2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Карагяур Лариси Григорівни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» (03680, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, № 5, код ЄДРПОУ 40075815) суму заборгованості в розмірі 20 733 (двадцять тисяч сімсот тридцять три) грн 98 коп, пеню в розмірі 1 327 (одна тисяча триста двадцять сім) грн 32 коп, 3% річних в розмірі 152 (сто п'ятдесят дві) грн 96 коп, інфляційні втрати в розмірі 774 (сімсот сімдесят чотири) грн 25 коп та судовий збір в розмірі 2 385 (дві тисячі триста вісімдесят п'ять) грн 51 коп.
3. В решті позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.241 ГПК України.
Наказ видати відповідно до ст.327 ГПК України.
Повне рішення складено 26 червня 2025 р.
Суддя О.В. Цісельський