Номер провадження: 22-ц/813/141/25
Справа № 523/16625/14-ц
Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М.
Доповідач Таварткіладзе О. М.
10.06.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Таварткіладзе О.М.,
суддів: Вадовської Л.М., Сєвєрової Є.С.,
за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційні скарги представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , представника ОСОБА_4 адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними довіреності і договору купівлі-продажу, визнання права власності, -
У жовтні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому з урахуванням уточнень просив визнати недійсною довіреність від 05 грудня 2008 року, видану ним на ім'я ОСОБА_1 на право управління та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , визнати недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири від 23 січня 2009 року та визнати за ним право власності на неї.
В обґрунтування своїх вимог посилався на те, що 29 жовтня 2004 року між ним та державним підприємством «Транспортний експедиційний центр» (далі - ДП «Транспортний експедиційний центр») укладений договір інвестування № Бал/ТЕЦ-1-19, відповідно до умов якого підприємство зобов'язалося передати у власність інвестора об'єкт інвестування - квартиру АДРЕСА_1 .
21 березня 2006 року він видав довіреність № 721 на ім'я ОСОБА_1 , відповідно до якої уповноважив останню бути його представником за договором інвестування. 24 листопада 2008 року вищезазначена довіреність була скасована, про що нотаріусом внесено відповідний реєстраційний запис та направлено повідомлення до Єдиного реєстру довіреностей.
28 листопада 2008 року ОСОБА_1 , використовуючи скасовану довіреність, оформила в комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» технічний запис та отримала свідоцтво про право власності на квартиру на його ім'я без його відома.
05 грудня 2008 року невстановлена особа, без його відома та згоди, видала довіреність від імені ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_1 з правом управління та розпорядження спірною квартирою. 23 січня 2009 року ОСОБА_1 , використовуючи зазначену довіреність, оформила договір купівлі-продажу вищевказаної квартири із ОСОБА_2 .
Посилаючись на те, що позивач не видавав довіреність від 05 грудня 2008 року, останній просив позов задовольнити.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року позов ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Постановою апеляційного суду Одеської області від 16 жовтня 2018 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_4 задоволено.
Визнано недійсною довіреність від 05 грудня 2008 року серії ВМА № 555640, видану ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_1 на право управління та розпорядження квартирою АДРЕСА_1 , загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 25,9 кв. м, зареєстровану державним нотаріусом Масловою М.В. в реєстрі за № 1-5721.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 25,9 кв. м, укладений 23 січня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 54,1 кв. м, житловою площею 25,9 кв. м, за ОСОБА_4 .
Постановою Верховного Суду від 11.06.2020 року рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 07.11.2017 року та постанову апеляційного суду Одеської області від 16.10.2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними довіреності, договору купівлі-продажу, визнання права власності -- залишено без задоволення.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , представник ОСОБА_4 адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович подали апеляційні скарги, в яких:
- представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року змінити в мотивувальній частині, зазначивши, що суд відмовляє у задоволенні позову повністю, у зв'язку з його недоведеністю, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права;
- представник ОСОБА_4 адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович просить рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.
Будучи в розумінні ст.ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, сторони у справі у судове засідання, призначене на 10.06.2025 року на 15:00 год. учасники справи не з'явилися, про причини неявки суду не повідомили, заяв про відкладення судового засідання з мотивуванням причин необхідності їхньої приступності в судовому засіданні, а також заяв про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, не подавали.
Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності належним чином повідомлених учасників справи, які відсутні у судовому засіданні, при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі № 361/8331/18.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що справа перебуває в судах з жовтня 2014 року, а в апеляційному суді - з липня 2021 року, тобто з перевищенням строків передбачених ст.ст. 210, 371 ЦПК України.
За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційних скарг, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича та апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 адвоката Меламеда Іллі Самуїловича - задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частинами першою-п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам не відповідає.
Відмовляючи у задоволені позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними довіреності і договору купівлі-продажу, визнання права власності, суд першої інстанції виходив з того, що:
- заявлені ОСОБА_4 позовні вимоги є доведеними та обґрунтованими;
- перебіг позовної давності щодо вимог про визнання недійсною довіреності та договору купівлі-продажу про застосування якого заявив представник відповідачів, як усно у судовому засіданні, так і в письмових запереченнях проти позову, слід обчислювати не з моменту посвідчення таких, а від дня, коли особа ( ОСОБА_4 ) довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, тобто з березні 2009 року та закінчився у березні 2012 року, в той час, як з позовними вимогами ОСОБА_4 звернувся до суду 21 жовтня 2014 року, тобто за збігом більше двох років, а відтак з пропуском строку позовної давності;
- наведені позивачем причини поважності пропуску строку позовної давності є неприйнятними;
- пропуск ОСОБА_4 строку позовної давності є самостійною підставою для відмови йому у вимогах про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу квартири;
- задоволення вимоги про визнання права власності на квартиру є похідним від задоволення вимог про визнання недійсними довіреності та договору купівлі-продажу.
Колегія суддів не погоджується з усіма такими висновками районного суду.
Судом встановлено, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_1 представляти його інтереси за договором інвестування від 28 жовтня 2004 року, у зв'язку з чим видав довіреність від 21 березня 2006 року. 24 листопада 2008 року ця довіреність була скасована, про що нотаріусом внесено відповідний запис та направлено повідомлення (т. 1 а. с. 6,7).
На підставі свідоцтва про право власності ( НОМЕР_1 ) виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради 24 листопада 2008 року на підставі договору від 29 жовтня 2004 року № Бал/ТЕЦ-1-19, додаткової угоди №1 від 29.10.2004 року, акту приймання-передачі від 20.05.2008 року, у ОСОБА_4 виникло право власності на квартиру АДРЕСА_1 (т. 3 а. с. 49).
Згадане свідоцтво було зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 28.11.2008 року номер запису 3969 в книзі 699пр-155.
На підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Другої одеської державної нотаріальної контори Арабаджи К.Г. 23.01.2009 року, реєстровий номер 3-152, ОСОБА_4 від імені якого діяла ОСОБА_1 за довіреністю від 05.12.2008р. продав, а ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 (т. 3 а. с. 46).
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_4 посилається на те, що відповідач ОСОБА_1 , використовуючи анульовану довіреність, 28.11.2008 року отримала свідоцтво про право власності на зазначену квартиру на його ім'я та у подальшому 05.12.2008 року невстановлена особа, без його відома та згоди, видала довіреність від його імені на ім'я ОСОБА_1 .
За змістом наявної у матеріалах справи копії довіреності від 05.12.2008 року ОСОБА_4 уповноважив ОСОБА_1 управляти та розпоряджатися з правом продажу або міни належною йому на праві власності квартири АДРЕСА_1 з правом підпису договору купівлі-продажу або міни (т. 1 а. с. 8).
Посилаючись на те, що не видавав оспорювану довіреність та не уповноважував відповідачку ОСОБА_1 розпоряджатися своїм майном, ОСОБА_4 просить визнати цю довіреність та укладений у подальшому з її використанням договір купівлі-продажу його квартири недійсними на підставі статей 215, 216 ЦК України.
18 вересня 2009 року правоохоронними органами було зроблено виїмку довіреності ВМА №555640 від 05 грудня 2008 року на підставі постанови про вчинення виїмки від 14 вересня року в межах кримінальної справи № 10200900427 (кримінальне провадження № 12012170490000781) та проведено 4 судово-почеркознавчі експертизи.
За результатами дослідження вказаної довіреності надано висновки експертами Управління МВС України на Одеській залізниці від 15 травня 2009 року № 159; науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України в Одеській області від 30 листопада 2009 року № 87; науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ГУ МВС України у Миколаївський області від 25 листопада 2011 року № 1706; Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 22 серпня 2011 року № 9105/02.
В межах даної цивільної справи для встановлення належності підпису ОСОБА_4 в Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій під № 1-5721 від 05.12.2008 року була проведена судово-почеркознавча експертиза на підставі ухвали Суворовського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2015 року.
За результатами дослідження експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України наданий висновок від 19 липня 2016 року № 6351, згідно з яким, зокрема, підпис від імені ОСОБА_4 у наданому на експертизу Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій під № 1-5721 від 05 грудня 2008 року в графі «Розписка в одержанні нотаріально оформленого документа», виконаний не самим ОСОБА_4 , а іншою особою (т. 1 а. с.139-142).
Згідно з висновком експерта Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці від 15 травня 2009 року № 159, наданого в межах кримінального провадження № 12012170490000781, підпис від імені ОСОБА_4 у генеральній довіреності від 05 грудня 2008 року, можливо, виконаний не самим ОСОБА_4 , а іншою особою (т. 1 а. с. 65-70).
Колегія суддів виходить з наступного.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 205 ЦК України).
Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з абзацом першим частини першої, частин другої та третьої статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
За положеннями статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (абзац перший частини першої статті 216 ЦК України).
Згідно з абзацом першим частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Згідно зі статтею 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до абзацу першого статті 638 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Колегія суддів звертає увагу, що законність рішення суду першої інстанції і відповідність його закону та правовим висновкам Верховного Суду перевіряється на день його ухвалення - 29.06.2021 року.
Слід звернути увагу, що єдиної судової практики судів касаційної інстанції щодо кваліфікації нотаріально посвідчених договорів з підстав їх непідписання стороною правочину і не було єдиного належного способу судового захисту під час вирішення таких справ.
Так, згідно за змістом висновків викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, зазначено, що непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між зазначеними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину.
Згідно з висновками, викладеними в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими непідписання правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, свідчить про неукладеність такого правочину.
Тобто, на час ухвалення районним судом оскаржуваного рішення суду, вже існували висновки судів касаційної інстанції, як щодо кваліфікації непідписаних стороною договору (підписаних неналежною або не уповноваженою особою). як неукладеного (постанови Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18), так і як недійсного (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18).
Суд першої інстанції встановивши, що позивач не уповноважував відповідача ОСОБА_1 на розпорядження від його імені належною ОСОБА_4 квартирою (не бажав видавати та не підписував відповідну нотаріально посвідчену довіреність від 05.12.2008 року), дійшов до висновку про відсутність волевиявлення позивача на продаж належної йому квартири, яка була від його імені відчужена не уповноваженою ним особою на підставі довіреності, яка позивачем не видавалась і не підписувалась.
Таким чином відсутність волевиявлення позивача на видачу довіреності на розпорядження належним його майном та не підписання позивачем цієї ж довіреності та подальший продаж належної позивачу квартири, яка була вчинена неупоноваженою позивачем особою на підставі довіреності, яка підписана від імені позивача не ним особисто, а іншою невстановленою особою, судом кваліфіковані, як недійсні правочини, а заявлені позивачем вимоги визнані обґрунтованими.
Одночасно суд застосував позовну давність згідно із заявою представника відповідачів перебіг позовної давності щодо вимог про визнання недійсною довіреності та договору купівлі-продажу обчисливши початок перебігу такого строку від дня, коли особа ( ОСОБА_4 ) довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила тобто з березня 2009 року до березня 2012 року в той час, як з позовними вимогами ОСОБА_4 звернувся до суду 21 жовтня 2014 року, тобто за збігом більше двох років, а відтак з пропуском строку позовної давності, що є самостійною підставою для відмови у задоволені позові.
При цьому суд не знайшов підстав для поновлення строку позовної давності, вважаючи, що посилання позивача та його представника про поважність пропуску строку, який пов'язує з попереднім зверненням заступника прокурора Суворовського району м. Одеси до суду з позовними вимогами в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору стягнення матеріальної та моральної шкоди, так як рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2011 року (справа №2-1690/11) у задоволенні позовних вимог було відмовлено у повному обсязі. Рішення суду ОСОБА_4 не оскаржувалось та набрало законної сили. При цьому з тексту рішення вбачається, що ОСОБА_4 особисто приймав участь у розгляді справи. Відтак, відмова у задоволенні позовних вимог не зупиняє перебігу позовної давності.
Крім того, суд вважав неприйнятними й посилання позивача на те, що до жовтня 2014 року (час звернення з даним позовом до суду) позивач мав надію про відновлення його прав в рамках кримінального провадження, оскільки проведення досудового розслідування не є перешкодою для відновлення порушених прав у частині визнання недійсними договорів ц порядку цивільного судочинства. Крім того, судом враховується, що позивачу з 2009 року в межах цивільного судочинства надавалась правова допомога, як з боку працівників прокуратури, так і з боку його представників, які приймали участь в розгляді цивільної справи № 2-1690/11. Відтак, позивач мав достатній рівень доступу до суду у строки визначені законом
Колегія суддів проаналізувавши рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28.04.2011 року, яке набрало законної сили 11.05.2011 року у справі № 2-1690/11 про відмову у позові заступника прокурора Суворовського району м. Одеси до суду в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору стягнення матеріальної та моральної шкоди, вбачає, що відмовляючи у заявлені вимог заступника прокурора в інтересах ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що проведення судово-почеркознавчої експертизи на предмет достовірності підпису у довіреності від 05.12.2008 року не виявилось можливим через вилучення під час досудового слідства оригіналу даного документа і не надання його органами досудового слідства в розпорядження цивільного суду і експерта у зв'язку з не завершення досудового слідства відносно відповідача ОСОБА_1 і не доведення у кримінальному провадженні її вини, що в свою чергу не надає суду підстав для висновку про недійсність договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 .
Разом з тим, Суворовський районний суд м. Одеси у рішенні від 28.04.2011 року у справі № 2-1690/11 зазначив, що вказані обставини не позбавляютьправа заінтересованих осіб звернутися до суду з відповідним позовом за наслідками завершення досудового слідства та прийняття судом рішення у кримінальній справі.
Крім того, у кримінальному процесі тривалість досудового розслідування може впливати на строки позовної давності, якщо позивач визнаний потерпілим. За загальним правилом, строк позовної давності зупиняється на час досудового розслідування, а його поновлення можливе у разі, якщо строк був пропущений з поважної причини, зокрема через тривалість розслідування.
Як встановлено судом і не заперечується учасниками провадження, ОСОБА_4 визнаний потерпілим у кримінальному провадженні № 12014600490004976, яке розпочато 21.12.2012 року і триває, а до цього кримінальна справа за ч. 3 ст. 190 КК України розслідувалась за правилами КПК України 1960 року з 2009 року.
При таких обставинах, висновок районного суду про відсутність підстав для поновлення позовної давності і відмову у зв'язку з цим у задоволенні вимог позивача є помилковим через надмірний формалізм і не врахування судом у повній мірі обставин справи, наявності у позивача статусу потерпілого у кримінальному провадженні, яке не завершено, а також не врахування судом тих висновків, які наведені у рішенні Суворовського районного суду м. Одеси від 28.04.2011 року у справі № 2-1690/11 за позовом прокурора в інтересах ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним договору стягнення матеріальної та моральної шкоди, де суд не зміг зібрати необхідну кількість документів у тому числі і оспорену довіреність від 05.12.2008 року і провести судово-почеркознавчу експертизу через вилучення під час досудового слідства оригіналу даного документа та не надання його органами досудового слідства в розпорядження цивільного суду і експерта у зв'язку з незавершенням досудового слідства відносно відповідача ОСОБА_1 і не доведення у кримінальному провадженні її вини. При цьому суд чітко зазначив у рішенні, яке набрало законної силу 11.05.2011 року, що вказані обставини не позбавляють права заінтересованих осіб звернутися до суду з відповідним позовом за наслідками завершення досудового слідства та прийняття судом рішення у кримінальній справі за ч. 3 ст. 190 КК України.
Ураховуючи наведене доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_4 адвоката Завальнюка Д.Ю. в цій частині заслуговують на увагу.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на таке.
Оскільки, як вже зазначалось вище касаційний суд по різному кваліфікує нотаріально посвідчені договори у випадку їх непідписання стороною правочину (підписання іншою невстановленою особою від імені сторони або підписання договору неуповноваженою на це особою) та належний спосіб судового захисту під час вирішення таких справ.
Визначали належний та ефективний спосіб судового захисту у випадку, ухвалою від 29 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу № 204/8017/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновків Верховного Суду викладених у:
- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України
- постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, що непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між зазначеними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину.
- постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими непідписання правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, свідчить про неукладеність такого правочин,
та для врегулювання питання щодо кваліфікації таких правочинів як неукладених, нікчемних чи недійсних та визначення належного та ефективного способу судового захисту.
Так, постановою Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2024 року у справі № 204/8017/17 рішення Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 26 січня 2022 року змінені, викладено їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині оскаржувані судові рішення залишені без змін.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об'єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.
Відсутність підпису (чи його підроблення) сторони правочину, щодо якого передбачена обов'язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення свідчить про неукладеність такого правочину. Тобто йдеться не про дефект волевиявлення сторони, а про його цілковиту відсутність.
Неукладеність договору у зв'язку з недотриманням встановленої для нього законом обов'язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину будь-якого волевиявлення на його укладення, тобто якщо особа фактично не є учасником договірних правовідносин, про що, зокрема, може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).
Відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв'язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього.
Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним в силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів (щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину) або ж їх відновлювати.
Правовий наслідок, передбачений частиною першою статті 220 ЦК України, недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення договору у виді нікчемності такого правочину застосовується лише щодо правочину, який відповідає загальним вимогам, установленим статтею 203 ЦК України, зокрема щодо його форми, що включає в себе його підписання сторонами. Факт нотаріального посвідчення такого правочину не свідчить про дотримання сторонами письмової форми правочину, невід'ємним реквізитом якої є підписи сторін, та не змінює правового наслідку неузгодження сторонами правочину його істотних умов у виді його неукладеності.
З наведених підстав Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 травня 2020 року у справі № 911/1693/18, за змістом яких підписання договору купівлі-продажу невстановленою особою від імені продавця є підставою для визнання такого договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК України.
Також відступила від правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 753/15818/19, згідно з якими непідписання правочину однією з його сторін свідчить про недотримання як письмової форми договору, так і, відповідно, норм закону щодо нотаріального посвідчення правочину, укладеного між зазначеними в ньому сторонами, наслідком чого є нікчемність такого правочину.
Натомість Велика Палата Верховного Суду не встановила підстав для відступу від висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими непідписання правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, свідчить про неукладеність такого правочину.
До того ж підтримала правові висновки, викладені нею в постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.
Так, у постанові Великої Палати від 27.11.2024 року у справі № 204/8017/17 зокрема зазначено: «Основним критерієм, за яким можна розмежувати укладені та неукладені правочини купівлі-продажу, є факт вираження сторонами правочину їх волевиявлення - зовнішньої об'єктивної форми виявлення волі особи, що проявляється у вчиненні цілеспрямованих дій з метою зміни цивільних правовідносин, що склалися на момент вчинення правочину.
Коли ж відсутній факт вираження волевиявлення стороною двостороннього правочину, можна говорити про відсутність обов'язкового суб'єкта цивільних правовідносин та, як наслідок, констатувати відсутність фактичної підстави для виникнення договірних правовідносин.
Тобто, на відміну від укладених правочинів, у цьому випадку не виникає самої можливості піддати юридичній оцінці об'єктивно відсутній юридичний факт (цілеспрямовану дію), існування якого було б зумовлено юридично значимим волевиявленням учасника цивільних правовідносин.
Натомість у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об'єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб'єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.
Таким чином, на відміну від неукладеного правочину, оспорюваний та нікчемний правочин є такими, що відбулися, а його сторони виразили своє волевиявлення на зміну цивільних правовідносин.
Конструкція частини третьої статті 203 ЦК України визначає наявність волевиявлення учасника правочину обов'язковим і безумовним елементом, додержання якого є необхідним для чинності правочину. При цьому таке волевиявлення має бути: 1) вільним; 2) відповідати внутрішній волі учасника правочину.
В пунктах 7.5-7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) зазначено, що порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю на вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Отже, тлумачення частини третьої статті 203 ЦК України дає підстави стверджувати, що вона застосовується лише тоді, коли існує хоча б якесь волевиявлення учасника правочину. Якщо процес формування його волі відбувся під впливом (тиском) зовнішніх обставин чи факторів, які її деформують, за приписами частини першої статті 215 ЦК України це є підставою для визнання правочину недійсним.
Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов'язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін (див. постанову Верховного Суду України від 07 червня 2017 року у справі № 6-872цс17).
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася (абзац перший частини другої статті 639 ЦК України).
Підпис на правочині, для якого визначено обов'язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов'язковим атрибутом письмової форми правочину.
З огляду на зміст частини четвертої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 218 ЦК України закон не пов'язує недійсність правочину з недотриманням установленої для нього обов'язкової письмової форми, частиною якої є підпис сторін.
Водночас укладеність договору пов'язується з досягненням сторонами згоди з усіх істотних його умов (див. частину першу статті 638 ЦК України). Належним підтвердженням досягнення сторонами згоди щодо визначених у договорі умов є, зокрема, їх підписи.
Абзац другий частини першої статті 218 ЦК України визначає право заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину та встановлює, що такий факт може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, окрім показань свідків.
Відповідно до частини другої статті 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Тобто ЦК України передбачає можливість вважати дійсним договір, укладений з дефектами його письмової форми, зокрема й підпису, за таких умов: 1) узгодження сторонами його істотних умов, що також включає в себе волевиявлення сторін на укладення відповідного договору; 2) виконання чи часткове виконання сторонами умов договору. Розглядаючи подібні спори, суди повинні з'ясовувати, чи існує підтвердження укладення і виконання такого договору. Якщо існує, то є підстави вважати такий договір дійсним і обов'язковим для сторін, якщо ні - то договір є неукладеним.
Наведене узгоджується з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від установлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами.
На переконання Великої Палати Верховного Суду, засоби, визначені абзацом другим частини першої статті 218 ЦК України, можуть бути використані також для доведення факту вчинення правочину, що сприятиме захисту права іншої сторони правочину, який фактично відбувся, від зловживань у вигляді оспорювання факту вчинення цього правочину лише з огляду на відсутність підпису.
Неукладеність договору у зв'язку з недотриманням установленої для нього законом обов'язкової письмової форми, зокрема й щодо його підписання, повинна насамперед корелюватися з відсутністю у сторони правочину волевиявлення на його укладення, про що може свідчити факт непідписання договору цією особою чи підписання його від імені сторони іншою неуповноваженою особою (підроблення підпису).
Отже, відсутність або підроблення підпису сторони (яка у зв'язку із цим фактично не є учасником договірних правовідносин) на письмовому правочині створює презумпцію відсутності волевиявлення сторони на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин, яка може бути спростована письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, що підтверджують факт наявності волевиявлення на укладення правочину у сторони, яка заперечує проти цього. Натомість неспростування цієї презумпції свідчить про неукладеність договору, яка ґрунтується на положеннях абзацу першого частини першої статті 638 ЦК України - договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутність (підроблення) підпису сторони правочину, щодо якого передбачена обов'язкова письмова форма, за загальним правилом не свідчить про недійсність цього правочину, а вказує на дефект його форми та за відсутності підтвердження волевиявлення сторони на його укладення, свідчить про неукладеність такого правочину.
Неукладений правочин не може бути визнаний недійсним чи вважатися нікчемним (недійсним у силу вимог закону), оскільки недійсність правочину як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів, щодо яких було виражено волевиявлення сторін правочину, або ж їх відновлювати.
З огляду на наведене вище, нотаріально посвідчений правочин купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа, за умови невстановлення факту зловживання з боку продавця своїми правами потрібно кваліфікувати як неукладений».
Також Велика Палата Верховного Суду виснувала, що власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред'явлення віндикаційного позову, без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
Щодо вирішення спору по суті, то Велика Палата Верховного Суду врахувала встановлені у справі обставини, а саме відчуження спірного майна без волевиявлення власниці - ОСОБА_1 на підставі викрадених та підроблених документів, та дійшла переконання, що витребування такого майна на користь законного власника від останнього набувача - ОСОБА_3 є пропорційним втручанням у право власності останньої, яке ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві.
У справі, яка переглядається в апеляційному порядку, судом встановлено, що на час нотаріального посвідчення оспорюваної в судовому порядку довіреності від 05.12.2008 року, право власності на квартиру АДРЕСА_2 було зареєстрованим Державному реєстрі речових прав за ОСОБА_4 .
До цього 24.11.2008 року в нотаріальному порядку ОСОБА_4 скасував раніше видану довіреність на ОСОБА_1 , строк якої на той час ще не закінчився, та як стверджує позивач іншої (нової) довіреності не видавав і такого наміру не мав, як і не мав наміру будь-кому відчужувати свою квартиру та будь-кого уповноважувати на такі дії.
Надавши оцінку висновкам експертиз, які проведені в межах кримінального провадження, суд першої інстанції прийшов до наступного:
1. Згідно з висновком експерта Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці від 15 травня 2009 року № 159, наданого в межах кримінального провадження № 12012170490000781, підпис від імені ОСОБА_4 у генеральній довіреності від 05 грудня 2008 року, можливо, виконаний не самим ОСОБА_4 , а іншою особою (т. 1 а. с. 65-70).
Вказаний вище експертний висновок, у силу ст. 95,102,104 ЦПК України, оцінюється судом, як письмовий доказ, оскільки призначення та проведення експертизи відбувалось в межах кримінального провадження, а не цивільної справи. При цьому, суд відхиляє такий висновок експерта, як такий, що ґрунтується на припущеннях.
2. Відповідно до висновку експерта науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області від 30 листопада 2009 року № 87, який також оцінюється судом як письмовий доказ, підпис від імені ОСОБА_4 та запис: «ОСОБА_4 » у графі: «Підпис» довіреності серії ВМА 555640 від 05 грудня 2008 року від імені ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_1 на право управління та розпорядження квартирою АДРЕСА_2 , зареєстрованої у реєстрі за № 1-5721 та завіреної державним нотаріусом Масловою М. В., виконані не ОСОБА_4 , а іншою особою (т. 1 а. с. 160-162).
3. Експертом науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Миколаївський області наданий висновок від 25 листопада 2011 року № 1706 про те, що підпис, а також прізвище, ім'я та по батькові «ОСОБА_4 » у графі: «Підпис» довіреності серії ВМА 555640 від 05 грудня 2008 року, виданої від імені ОСОБА_4 на ім'я ОСОБА_1 , зареєстрованої у реєстрі за №1-5721 та завіреної державним нотаріусом Масловою М. В., виконані не ОСОБА_4 , а іншою особою (т. 1 а. с. 163-171).
4. Згідно з висновком № 9105/02 судово-почеркознавчої експертизи від 22 серпня 2011 року, вирішити питання, чи здійснений підпис на другому екземплярі довіреності від 05 грудня 2008 року, завіреної державним нотаріусом Масловою М.В., самим ОСОБА_4 або іншою особою, не вдалось можливим, оскільки ні співпадаючі, ні розрізняючі ознаки не утворюють сукупності, достатньої для якого-небудь (позитивного чи негативного) висновку про виконання вказаного підпису ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 217-221).
Оцінка наданих суду доказів в їх сукупності вказують на те, що ОСОБА_4 не підписував довіреність від 05 грудня 2008 року, а такий підпис належить іншій не встановленій особі. Відтак, у ОСОБА_4 було відсутнє волевиявлення на посвідчення довіреності від 05 грудня 2008 року, внаслідок чого, в силу частини третьої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України, нотаріально посвідчену довіреність від 05 грудня 2008 року слід визнати недійсною.
Крім того, надавши оцінку висновку експертизи Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України від 19 липня 2016 року № 6351, згідно з яким, зокрема, підпис від імені ОСОБА_4 у наданому на експертизу Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій під № 1-5721 від 05 грудня 2008 року в графі «Розписка в одержанні нотаріально оформленого документа», виконаний не самим ОСОБА_4 , а іншою особою, яка проведена в межах цієї цивільної справи, суд першої інстанції дійшов до висновку, що такий доказ не може вважатися належним, так як не містить інформації щодо предмету доказування, оскільки предметом дослідження є підписання довіреності, а не документів, які є вторинними під час вчинення нотаріальних дій, зокрема Реєстру для реєстрації нотаріальних дій, підписання якого здійснюється після посвідчення нотаріусом довіреності. Разом з тим, наявність такого факту підтверджує посилання ОСОБА_4 на те, що він у день посвідчення довіреності 05 грудня 2008 року не був у нотаріуса та не отримував оригіналу довіреності.
Правильно встановивши дані обставини та оцінивши ці докази, суд першої інстанції разом з тим не врахував висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 761/21897/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 727/8771/17, від 21 квітня 2021 року у справі № 760/10998/18, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 759/1692/18, згідно з якими непідписання правочину, що підлягає нотаріальному посвідченню, його стороною, свідчить про неукладеність такого правочину.
Відповідно до ч. 2 ст. 416 ЦПК України у постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати .
Колегія суддів ураховуючи висновки, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2024 року у справі № 204/8017/17 про те, що:
- нотаріально посвідчений правочин купівлі-продажу нерухомого майна, який від імені продавця підписаний сторонньою особою та при нотаріальному посвідченні якого використано викрадені документи, а особу продавця встановлено на підставі підробленого документа, за умови невстановлення факту зловживання з боку продавця своїми правами потрібно кваліфікувати як неукладений;
- власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред'явлення віндикаційного позову, без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами),
доходить висновку, що оскільки не встановлено фактів зловживання з боку позивача своїми правами при нотаріальному посвідченні довіреності від 05.12.2008 року та договору купівлі-продажу квартири від 23.01.2009 року, то вказані правочини, які не підписані позивачем (довіреність та договір купівлі-продажу) або підписані невстановленою особою та особою, яка не уповноважувалась на це позивачем, потрібно кваліфікувати, як неукладені, а відтак майнове право позивача підлягає захисту шляхом пред'явлення віндикаційного позову, без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та без визнання за ним права власності на спірне майно на підставі ст. 392 ЦК України.
Проте, вимоги про витребування квартири від діючого власника ОСОБА_2 позивачем не заявлялися та як наслідок такі вимоги судом першої інстанції не розглядалися, а тому і не можуть бути переглядаті в апеляційному порядку судом апеляційної інстанції.
У постанові ВП ВС від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц перелічено засновки, необхідні для висновку про дотримання чи недотримання принципу процесуальної економії.
Так, ефективність позовної вимоги має оцінюватися з огляду на обставини справи залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду.
Обрання позивачем неналежного способу захисту права є самостійною підставою для відмови у позові.
Таким чином доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 щодо неналежно обраного позивачем способу судового захисту є слушними і в цій частині підлягають задоволенню.
Інші доводи апеляційних скарг представника ОСОБА_4 адвоката Завальнюка Д.Ю. та представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 адвоката Меламеда І.С. зведені лише до незгоди незгоди з висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок і є необґрунтованими.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні вимог з підстав та обґрунтувань, викладених у цій постанові апеляційного суду.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 - задовольнити частково.
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича - задовольнити частково.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 29 червня 2021 року - скасувати та ухвалити нове судове рішення.
Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними довіреності і договору купівлі-продажу, визнання права власності - залишити без задоволення.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений: 25.06.2025 року.
Головуючий: О.М. Таварткіладзе
Судді: Л.М. Вадовська
Є.С. Сєвєрова