справа № 752/25864/24 головуючий у суді І інстанції Кирильчук І.А.
провадження № 22-ц/824/8019/2025 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.
24 червня 2025 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого судді - Березовенко Р.В.,
суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,
з участю секретаря Щавлінського С.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 07 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» про захист прав споживача,-
У листопаді ОСОБА_1 звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» про захист прав споживача, у якому просив суд:
визнати твердження відповідача про його заборгованість за надані відповідачем послуги у сумі 1 248,20 грн станом на 01 жовтня 2021 року, які містяться у листі від 23 жовтня 2021 року, такими, що не відповідають дійсності;
визнати, що позивач не має заборгованості перед КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» за надані ним послуги у сумі 1 248,20 грн станом на 01 жовтня 2021 року.
В обґрунтування позову вказує, що відповідач листом від 23 жовтня 2021 року повідомив позивача про наявність заборгованості за окремі місяці 2018 та 2020 років. Однак, позивач стверджує, що ця інформація не відповідає дійсності, оскільки він має квитанції, які підтверджують оплату зазначених послуг, а також їх достовірність засвідчена печаткою АТ «Ощадбанк». Таким чином, позивач вважає, що відповідач намагається стягнути з нього безпідставну оплату, що порушує його права як споживача відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів».
30 грудня 2024 року до суду надійшов відзив представника відповідача, яким представник заперечує проти задоволення позову. Вказує, що заборгованість у розмірі 1248,20 грн є обґрунтованою та підтверджується внутрішніми бухгалтерськими обліками. Відповідач 10 грудня 2024 року направив запити до КП «ГІОЦ» та КК «ЦКС» щодо зарахування коштів, але відповіді поки не отримано. Оскільки відповідач не здійснює обробку та розподіл платежів, можливе помилкове зарахування коштів позивача на інші рахунки. Отже, твердження про безпідставні вимоги оплати не відповідає дійсності. Оскільки підприємство діяло у межах чинного законодавства, повідомивши споживача про борг відповідно до встановленого порядку.
30 грудня 2024 року через систему «Електронний суд» надійшла відповідь на відзив, у якій позивач зазначає, що відповідач не спростував обставини, викладені у позові, та не надав належних доказів на підтвердження своїх заперечень.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 07 лютого 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» про захист прав споживача відмовлено.
Не погодившись із таким рішенням суду першої інстанції 13 лютого 2025 року ОСОБА_1 через систему Електронний Суд подав апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 07 лютого 2025 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Підтримавши доводи позовної заяви апелянт вказав, що в останньому абзаці розділу «Обставини справи» позовної заяви зазначив, що дії відповідача, які призвели до заборгованості перед ним, порушують права позивача як споживача і послався на пункт 2 частини 1 статті 4 Закону України «Про захист прав споживачів», яка це порушення встановлює.
Місцевий суд, стверджуючи про неефективність обраного позивачем способу захисту, не вказав, який спосіб захисту він вважає ефективним, а також порушив свій обов'язок застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм при їх неправильній юридичній кваліфікації сторонами спору, що передбачено правовою позицією Верховного Суду.
До апеляційної скарги ОСОБА_1 долучив виписки АТ «Ощадбанк» від 12 лютого 2025 року та від 13 лютого 2025 року з рахунку, які підтверджують проведення банком всіх здійснених за 2018 та 2020 роки платіжних операцій та повну оплату позивачем послуг відповідача. Вважає, що ці докази спростовують висновки суду про непідтвердження оплати через статус операції «очікує обробки».
Вказав, що необхідність звернення до Банку за отриманням виписки виникла лише після ознайомлення з оскаржуваним рішенням, раніше отримувати такі докази від Банку не було потреб, бо ні відповідач, ні Суд не звертались за їх наданням.
Також на підтвердження звернень до відповідача із заявою про перевірку нарахувань по заборгованості за його послуги, до апеляційної скарги долучив відповідне прохання від 03 грудня 2021 року та відповідь КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» від 06 грудня 2021 року на зазначене прохання.
Вказав, що вказану переписку не надав до суду раніше, бо дізнався, що суд заперечує її існування, лише після ознайомлення з оскаржуваним рішенням.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 березня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 07 лютого 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» про захист прав споживача, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.
20 березня 2025 року представник КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» - О. Ціцішвілі подав відзив, у якому заперечив проти доводів апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2025 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.
У судовому засіданні представник КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» - Романенко Сергій Валерійович заперечив проти задоволення вимог апеляційної скарги з підстав наведених у відзиві.
Апелянт ОСОБА_1 у судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак його неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.
Зокрема, судова повістка-повідомлення була надіслана до електронного кабінету ОСОБА_1 та за даними Звіту про доставку вихідної кореспонденції отримана ним 03 червня 2025 року, що відповідно до вимог ст. ст. 130, 131 ЦПК України вважається належним повідомленням.
Заслухавши думку учасника справи, який прибув у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 29 квітня 2002 року №26447.
Сторонами не заперечується, що КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» було надавачем послуг позивачу щодо утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.
З листа від 23 жовтня 2021 року вих. №431-431/Х769-582 встановлено, що КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» у відповідь на звернення позивача повідомляє, що станом на 01 жовтня 2021 року у нього існує заборгованість за послуги з утримання будинкових споруд та прибудинкової території у розмірі 1 248,20 грн. Також зазначено, що для підтвердження заборгованості додається довідка (2 аркуші), яка містить деталізацію нарахувань по особовому рахунку позивача № НОМЕР_1 за період з 01 квітня 2018 року по 31 жовтня 2021 року.
Довідка про нарахування та оплату по особовому рахунку № НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 ) за період з 01 квітня 2018 року по 31 жовтня 2021 року, видана КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва», містить таблицю з деталізацією нарахувань, оплат, залишку заборгованості та перерахунків, відповідно до якої станом на 01 жовтня 2021 року заборгованість позивача за послуги утримання будинкових споруд та прибудинкової території становить 1 248,20 грн, а у графах фактичних оплат за 2018 рік відсутні відмітки про погашення нарахованих сум.
Так, позивач вважає, що заборгованість нарахована неправомірно, оскільки позивачем вносились відповідні суми, на підтвердження чого надає копії квитанцій, сформованих АТ «Державний ощадний банк України» від 20 липня 2020 року, 16 травня 2018 року, 17 вересня 2018 року, 20 вересня 2020 року, 16 січня 2019 року, 20 січня 2021 року, 27 травня 2020 року, 20 серпня 2020 року, 16 серпня 2018 року, 17 липня 2018 року, 19 червня 2018 року, 20 жовтня 2020 року, 22 червня 2020 року, 18 квітня 2018 року, 30 квітня 2020 року, 17 грудня 2018 року, 15 листопада 2018 року, 20 грудня 2020 року, 20 листопада 2020 року, 17 жовтня 2018 року, 19 березня 2018 року, 19 лютого 2020 року, 20 березня 2020 року, 16 лютого 2018 року.
З відповіді КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» від 03 грудня 2024 року №6029 на звернення до «урядової гарячої лінії» від 26 листопада 2024 № ХО-18121539 встановлено, що для перевірки нарахування, здійснення перерахунку або підтвердження наявності заборгованості за житлово-комунальні послуги позивач має звернутися особисто до Комунального концерну «Центр комунального сервісу» (КК «ЦКС»). Також для отримання довідки про відсутність боргу необхідно записатися до електронної черги на особистий прийом у районному сервісному центрі КК «ЦКС» та надати документи, що підтверджують особу та право власності на житло
Крім того, відповідач, з метою перевірки достовірності долучених квитанції, звернувся до КП «ГІОЦ» та КК «ЦКС» із проханням надати інформацію щодо надходження коштів, зазначених у квитанціях, на рахунок цих підприємств та подальшого їх перерахування.
Звертаючись до суду з указаним позовом, ОСОБА_1 вказує, що встановленою заборгованістю порушуються його права як споживача житлово-комунальних послуг, без посилання на конкретну норму закону ЗУ «Про захист прав споживачі», вказане за міркуванням позивача, є підставою для звернення до суду на підставі статті 16 ЦК України.
Вирішуючи спір по суті позовних вимог місцевий суд встановив, що надані позивачем квитанції на підтвердження оплати комунальних послуг містять статус операції «очікує обробки», що означає, що на момент їх формування операція ще не була проведена банком. На переконання суду першої інстанції це свідчить про відсутність підтвердження фактичного зарахування коштів на рахунок відповідача та необґрунтованість тверджень ОСОБА_1 про відсутність у нього заборгованості перед відповідачем. Заперечуючи проти розміру заборгованості, позивач не звертався до відповідача із заявою про здійснення перевірки нарахувань, перерахунку або наявності заборгованості за житлово-комунальні послуги, про порядок перевірки роз'яснено позивачу листом КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» №6029 від 03 грудня 2024 року. У зв'язку з цим суд вважав, що обраний позивачем спосіб захисту шляхом визнання твердження про наявність заборгованості таким, що не відповідає дійсності, є неефективним, оскільки оскарження нарахувань та вимога їх перерахунку здійснюється у досудовому порядку шляхом звернення до відповідача або іншого компетентного органу, або ж подання позову про зобов'язання відповідача провести перерахунок, а у випадку пред'явлення до нього вимог про стягнення таких нарахувань заперечувати стосовно них з наданням відповідних доказів.
На думку апеляційного суду, висновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. При цьому, доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права при ухваленні рішення, виходячи з наступного.
Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Способи захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України та зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі №923/364/19 та від 16 червня 2020 року у справі №904/1221/19.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17, від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц та інші).
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі №378/596/16-ц, від 15 вересня 2022 року у справі №910/12525/20 (пункт 148)).
Відповідно до ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» комунальні послуги це результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством. Споживачем за цим Законом є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Положеннями п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що до житлово-комунальних послуг, належать: комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.
За вимогами ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Структура плати виконавцю комунальної послуги визначається згідно з договором про надання відповідної комунальної послуги, укладеним за вимогами цього Закону. Споживач щомісяця (або з іншою періодичністю, визначеною договором) вносить однією сумою плату виконавцю комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу та електричної енергії), у тому числі якщо вона складається з окремих складових, передбачених відповідним договором, укладеним відповідно до цього Закону. При цьому виконавці комунальних послуг забезпечують деталізацію інформації щодо складових плати у рахунках споживачів.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 фактично оспорює правильність нарахування розміру плати за певні види житлово-комунальних послуг, нарахування заборгованості за послуги з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій в сумі 1 248,20 грн, що є різновидом претензії.
Однак, чинним законодавством не передбачено, як спосіб захисту прав боржника визнання такими, що не відповідають дійсності твердження надавача послуг про його заборгованість; а також визнання заборгованості відсутньою, а тому така заборгованість зазначається в довідках про стан заборгованості.
Натомість, як правильно зазначив суд першої інстанції, ОСОБА_1 як споживач, вправі в ході судового розгляду позовних вимог постачальника про стягнення таких нарахувань заперечувати проти них із наданням відповідних доказів.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі №591/5619/17, постановах Верховного Суду від 08 квітня 2020 року у справі №462/5889/16-ц, від 13 січня 2022 року у справі №910/931/20.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 15 липня 2022 року у справі №918/662/21 виснував, що встановлення таких обставин, як правомірність та правильність здійснених відповідачем нарахувань може бути предметом доказування при вирішенні та розгляді спору про право, зокрема: про стягнення плати за надання певної послуги; про припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення (у випадку припинення надання послуг), тощо.
Отже, обраний позивачем спосіб захисту, з урахуванням також того, що позивач не вимагав здійснення відповідного перерахунку плати за спожиті комунальні послуги, не відновлює можливе порушене право позивача.
З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав неефективності обраного способу захисту порушеного права.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява №14448/88, § 33).
Таку можливість місцевий суд забезпечив, надавши можливість сторонам надати докази і обґрунтування.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. ч. 5, 6 ст. 81 ЦПК України).
Згідно з ч. ч. 2, 3,4 ст. 83 ЦПК України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Частиною 3 ст. 367 ЦПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Колегія суддів не приймає додані апелянтом до апеляційної скарги нові докази, оскільки вони не були подані ним до суду першої інстанції, отже не були предметом дослідження.
При цьому, ОСОБА_1 будучи обізнаним про розгляд справи місцевим судом, не звертався з клопотанням щодо долучення до справи вказаних доказів, а також не обґрунтував та не надав суду апеляційної інстанції доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Відповідно до частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява, окрім іншого, повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини. Отримати виписки з банківських рахунків та зробити запити на підтвердження своїх вимог позивач мав об'єктивну можливість під час розгляду справи судом першої інстанції, однак цього не зробив. Ухвалення судового рішення не на користь апелянта не є об'єктивною причиною, яка унеможливила подання ним відповідних доказів у строки, визначені ч. 2 ст. 83 ЦПК України.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду, а зводяться лише до переоцінки доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку та тлумаченню норм права на розсуд апелянта.
Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року №63566/00, § 23). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об'єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв'язок у сукупності, з'ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому рішення суду відповідно до ст. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст. ст. 375, 379, 382 ЦПК України, Київський апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 07 лютого 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 25 червня 2025 року.
Головуючий: Р.В. Березовенко
Судді: О.Ф. Лапчевська
Г.І. Мостова