04 червня 2025 року
м. Київ
справа № 761/13428/21
провадження № 61-11172св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (судді-доповідача), Карпенко С. О., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Альянс капітал», Адвокатське об'єднання «Кросондович Лойерс»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Альянс капітал» (далі - ТОВ «ФК «Альянс капітал»), Адвокатського об'єднання «Кросондович Лойерс» (далі - АО «Кросондович Лойерс»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про виселення з приміщення.
Позов обґрунтований тим, що 24 квітня 2019 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до умов якого він надав у борг 243 000,00 дол. США.
На забезпечення належного виконання зобов'язань цього ж дня між сторонами було укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_3 передала в іпотеку належне їй на праві власності нерухоме майно: нежитлові приміщення з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Оскільки ОСОБА_3 позику не повернула, він звернув стягнення на предмет іпотеки та 12 серпня 2019 року набув у власність вказані нежитлові приміщення.
Перед тим як ОСОБА_3 набула право власності на указані нежитлові приміщення, вони належали ОСОБА_2 (дядько ОСОБА_3 ). Проте не зважаючи на перехід права власності від ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , а надалі до нього, ОСОБА_2 протягом цього часу використовував ці приміщення.
З метою подальшого користування ОСОБА_2 зазначеними нежитловими приміщеннями 26 грудня 2019 року вони уклали договір оренди з правом викупу, відповідно до якого на період з 26 грудня 2019 року до 31 грудня 2020 року включно і до закінчення цього договору ОСОБА_2 мав право викупити нежитлові приміщення. Проте орендар своїм правом викупу у визначений договором строк не скористався.
У пунктах 6.2, 6.3 договору оренди передбачено, що цей договір перестає діяти з 01 січня 2021 року без будь-яких повідомлень і не підлягає продовженню. Відповідно ОСОБА_2 зобов'язаний заздалегідь підготуватись до звільнення нежитлових приміщень та звільнити їх не пізніше 01 січня 2021 року.
22 грудня 2020 року та 29 грудня 2020 року він направляв ОСОБА_2 листи з вимогою погасити заборгованість, повідомив, що не зацікавлений у продовженні дії договору оренди, просив звільнити приміщення до 05 січня 2021 року, передати ключі від приміщень та всі необхідні документи. Проте у вказаний термін нежитлові приміщення не було звільнено.
05 квітня 2021 року він звернувся до охоронної фірми для оновлення коду тривожної сигналізації та встановлення поста охорони у нежитлових приміщеннях. Також було складено акт про те, що належні йому житлові приміщення використовуються ТОВ «ФК «Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс», співзасновником та керівником яких є ОСОБА_2 . При цьому, з указаними юридичними особами відповідних договорів щодо користування нежитловими приміщеннями він не укладав.
Позивач просив виселити ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Альянс Капітал», АО «Кросондович Лойерс» та інших пов'язаних з ними осіб з нежитлових приміщень з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 04 травня 2023 року позов задоволено частково. Виселено ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Альянс капітал», АО «Кросондович Лойерс» з нежитлових приміщень з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 . У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач є власником нежитлових приміщень, проте строк договору оренди, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 закінчився 31 грудня 2020 року. ТОВ «ФК Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс» договорів з позивачем з приводу користування нежитловими приміщеннями не укладали, тому у відповідачів відсутні будь-які правові підстави для користування нежитловими приміщеннями позивача.
Одночасно з цим, позивач просив суд виселити «інших пов'язаних з ними осіб», не конкретизуючи та не обґрунтовуючи позовні вимоги в цій частині. У зв'язку з чим суд дійшов висновку щодо залишення позовних вимог в цій частині без задоволення.
Постановою Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 04 травня 2023 рокускасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова суду мотивована тим, що позивач, не будучи власником нежитлових приміщень з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 не має права вимагати усунення перешкод в користуванні спірними приміщеннями, зокрема виселення відповідачів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У серпні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Штеренберг О. О. засобами поштового зв'язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року,просить їїскасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував статтю 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) без урахування правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24 квітня 2024 року у справі № 464/310/22, від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц та статтю 638 ЦК України без урахування правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19.
Суд апеляційної інстанції необґрунтовано надав оцінку доказам - висновку експертного дослідження від 23 лютого 2023 року та заяві ОСОБА_4 від 10 квітня 2024 року, які не були подані відповідно до норм Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) до суду першої інстанції (постанова Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 335/2566/18).
Апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та за межі її розгляду, без повного і об'єктивного дослідження доказів, шляхом оцінки документів, які містяться в матеріалах справи, проте не є доказами, встановив обставини відчуження нежилих приміщень ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 і подальшого набуття приміщень у власність позивачем. Апеляційний суд дійшов висновку про відсутність у ОСОБА_1 права власності на спірні нежитлові приміщення, при цьому пославшись на документи, які не були належним чином долучені до матеріалів справи відповідно до вимог ЦПК України, а отже, навіть за умови їх належного подання, не могли б бути визнані належними та допустимими доказами.
Крім того, у висновку експерта має бути зазначено, що він попереджений (обізнаний) про відповідальність за завідомо неправдивий висновок, а у випадку призначення експертизи судом - також про відповідальність за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.
Проте в копії висновку експертного дослідження від 23 лютого 2023 року не зазначено, що експерт повідомлений про кримінальну відповідальність.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи. Відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 року.
У жовтні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2025 рокусправу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстав, передбаченихпунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно з договором купівлі-продажу нежитлових приміщень від 29 липня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу міста Києва Коберник Є. В. (зареєстровано в реєстрі за №1409), ОСОБА_2 передав у власність (продав) ОСОБА_3 нежитлові приміщення з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Відповідно до пункту 2 договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 29 липня 2016 року вбачається, що за домовленістю сторін та з урахуванням загальної вартості нежилих приміщень, продаж здійснюється за ціною 20 000 000,00 грн.
Надалі, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики від 24 квітня 2019 року.
Згідно з пунктом 1 договору позики позичальник, ОСОБА_3 , позичила (взяла у борг) у позикодавця ОСОБА_1 , кошти у розмірі 6 750 000,00 грн, що за домовленістю сторін становить 250 000,00 доларів США.
Відповідно до пункту 4 договору позики сторонами було погоджено, що «позичальник зобов'язується забезпечити позику нерухомим майном, а саме: іпотекою нерухомого майна: нежилі приміщення з № 1 (один) по № 16 (шістнадцять) (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210,0 (двісті десять) кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (сімдесят шість тире сімдесят вісім)».
На забезпечення виконання боргових зобов'язань, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 24 квітня 2019 року.
З пункту 1.1 договору іпотеки вбачається, що згідно з договором позики, укладеним 24 квітня 2019 року між позичальником / іпотекодавцем - ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , позикодавець / іпотекодержатель надав позичальнику / іпотекодавцю позику в сумі 6 750 000,00 грн, що за домовленістю сторін становить 250 000,00 доларів США. Позичальник / іпотекодадець зобов'язаний повернути суму позики у термін, визначений зазначеним договором позики та / або додатковими угодами до нього.
Відповідно до пункту 2.1 договору іпотеки на забезпечення виконання основного зобов'язання іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю належне їй на праві власності нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Вказані нежитлові приміщення належать іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого Коберник Є. В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 29 липня 2016 року за реєстровим № 1409. Право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29 липня 2016 року, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 488952880000, номер запису про право власності: 15649922.
Відповідно до пункту 6.1 договору іпотеки сторони погодили, що застереження про задоволення вимог іпотекодержателя викладене в цьому розділі договору, згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку», вважається договором про задоволення вимог іпотекодержателя, який визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до Закону України «Про іпотеку».
На час розгляду справи ОСОБА_1 відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за № 177175202 від 12 серпня 2019 року є власником нежилих приміщень з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1.
Після прийняття позивачем у власність нежилих приміщень між ним та ОСОБА_2 було укладено договір оренди від 26 грудня 2019 року.
Згідно з пунктами 1.1 та 1.2 договору оренди сторони погодили наступне: «1.1. Орендодавець передає у тимчасове оплатне користування (оренду), а Орендар приймає в оренду Об'єкт оренди на умовах, зазначених в даному договорі.
1.2. Об'єкт оренди складається з наступних приміщень:
- нежилі приміщення з №1 (один) по № 44 (сорок чотири) (групи приміщень № 300 (триста) що знаходиться за адресою АДРЕСА_3 , загальною площею 350.60 (триста п'ятдесят цілих шістдесят сотих) квадратних метрів (далі - Приміщення-1).
- нежилі приміщення з №1 (один) по №16 (шістнадцять) групи приміщень №42 (сорок два) в літ. А, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 210.00 (двісті десять) квадратних метрів (далі - Приміщення-2)».
Відповідно до пунктів 6.2, 6.3 договору оренди цей договір перестає діяти з 01 січня 2021 року без будь-яких повідомлень сторін і не підлягає подовженню.
22 грудня 2020 року позивач надіслав лист ОСОБА_2 , у якому просив погасити заборгованість у розмірі 20 000,00 доларів США у гривневому еквіваленті, а також повідомив, що не зацікавлений у продовженні дії договору оренди нежитлових приміщень на 2021 рік та просив звільнити нежитлові приміщення до 05 січня 2021 року.
29 грудня 2020 року позивач направив повторний лист ОСОБА_2 , у якому повторно просив погасити існуючу заборгованість та звільнити нежитлові приміщення до 05 січня 2021 року, передавши представникам позивача ключі від приміщень та всі необхідні документи.
05 квітня 2021 року позивач звернувся до охоронної фірми для оновлення коду тривожної сигналізації та встановлення посту охорони у нежитлових приміщеннях.
Цього ж дня було складено акт, відповідно до якого нежитлові приміщення використовуються ТОВ «ФК Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс», співзасновником та керівником цих юридичних осіб є відповідач ОСОБА_2 .
Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з висновком експертного дослідження від 23 лютого 2023 року № ЕД-19/23/7963-ПЧ підпис на довіреності (бланк серія НАІ 112836) від 28 липня 2016 року, в графі «ПІДПИС», виконано ОСОБА_4 . Рукописний запис на довіреності (бланк серія НАІ 112836) від 28 липня 2016 року, в графі «ПІДПИС», виконано ОСОБА_4 .
Відповідно до заяви ОСОБА_4 , який, будучи приватним нотаріусом посвідчував довіреність від 28 липня 2016 року за № 564 (бланк серія НАІ 112836) про право ОСОБА_5 , діяти, в тому числі і підписувати правочини від імені ОСОБА_3 , розпоряджатись її майном не підписувалась ОСОБА_3 . Заява ОСОБА_4 завірена приватним нотаріусом Кривенчук С. В.
Всі правочини, які вчинялися від імені ОСОБА_6 , в особі ОСОБА_5, яка діяла на підставі не підписаної ОСОБА_3 довіреності від 28 липня 2016 року, зареєстрованої в реєстрі за № 564 є неукладеними, оскільки не підписувались стороною правочину.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (частини друга, четверта статті 83 ЦПК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 177 ЦПК України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції.
Відповідно до частин другої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Верховний Суд зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
Таким чином, тлумачення положень частини четвертої статті 365, частин другої, третьої статті 367 ЦПК України дає підстави виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов'язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв'язку з положеннями статті 44 цього Кодексу повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Отже, учасники справи зобов'язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
Норми ЦПК України надають детальну регламентацію строків подання доказів, що, об'єктивно, мінімізує можливі випадки зловживання правами у сфері доказування.
Зазначена законодавча регламентація відповідає процедурі повного розкриття доказів (discovery). По суті зазначені норми спрямовані на зміщення акценту зі стадії розгляду справи по суті на стадію підготовчого провадження, під час якого і має відбуватися збір процесуального матеріалу і так званий обмін змагальними паперами, що забезпечує розгляд справи у розумні строки.
Випадки дослідження апеляційним судом нових доказів можуть бути, зокрема, такими: докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, не знала і не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об'єктивних причин (незалежних від нього) не міг надати їх до суду; суд першої інстанції помилково виключив із судового розгляду надані учасником процесу докази, що могли мати значення для справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, коли їх подання суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини їх ненадання до суду першої інстанції, де відсутні умисел чи недбалість особи, яка їх подає, або вони не досліджені цим судом внаслідок інших процесуальних порушень.
Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 646/857/18 (провадження № 61-5330св24).
Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду з цього процесуального питання, що має значний вплив на дотримання принципів судочинства, зокрема, змагальності, диспозитивності, рівності всіх учасників судового процесу, правової визначеності (постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (провадження № 12-4гс21), від 12 жовтня 2021 року у справі № 910/17324/19 (провадження № 12-12гс21); постанови Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 521/574/22 (провадження № 61-9422св22), від 08 листопада 2023 року у справі № 140/1322/22).
Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подано до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання (постанова Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц).
У касаційній скарзі заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано надав оцінку доказам - висновку експертного дослідження від 23 лютого 2023 року та заяві ОСОБА_4 від 10 квітня 2024 року, які не були подані відповідно до норм ЦПК України до суду першої інстанції. Крім того, апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та за межі її розгляду, без повного і об'єктивного дослідження доказів, шляхом оцінки документів, які містяться в матеріалах справи, проте не є доказами.
Верховний Суд погоджується з указаними доводами касаційної скарги з огляду на таке.
Відповідно до висновку, сформульованого Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 добросовісність - це певний стандарт поведінки, який характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації їхніх прав і передбаченого договором та/або законом виконання їхніх обов'язків. Введення у цивільне законодавство принципу добросовісності є заходом, спрямованим на зміцнення моральних засад цивільно-правового регулювання. Саме з позиції моральності необхідно оцінювати поведінку суб'єкта права як добросовісної або недобросовісної.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, та, що не відповідає попереднім заявам або поведінці однієї сторони, за умови, що інша розумно на них покладається (постанова Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 914/1954/20).
Сама собою суперечлива поведінка не заборонена. Заборона суперечливої поведінки не покликана покарати особу, яка діє суперечливо. Право блокується через очевидну несправедливість, що в конкретних ситуаціях може виникати в результаті суперечливої поведінки (рішення ЄСПЛ від 17 січня 2013 року у справі «Карабет та інші проти України» (KARABET AND OTHERS v. UKRAINE), заяви № № 38906/07 і 52025/07, пункт 276).
Верховний Суд зазначає, що коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності та добросовісності.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 14 травня 2024 року у справі № 357/13500/18 (провадження № 61-3809св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 344/7040/18 (провадження № 61-4902св24).
ЄСПЛ зазначив, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представляти свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення у справі «Dombo Beheer B. V. v The Netherlands», заява № 14448/88, пункт 33, від 27 жовтня 1993 року).
У справі, що переглядається:
суд першої інстанції виселяючи ОСОБА_2 , ТОВ «ФК «Альянс капітал», АО «Кросондович Лойерс» з нежитлових приміщень з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), загальною площею 210 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 вважав, що позивач є власником нежитлових приміщень, проте строк договору оренди, укладеного між позивачем та ОСОБА_2 закінчився 31 грудня 2020 року. ТОВ «ФК Альянс-Капітал» та АО «Кросондович Лойерс» договорів з позивачем з приводу користування нежитловими приміщеннями не укладали, тому у відповідачів відсутні будь-які правові підстави для користування нежитловими приміщеннями позивача;
апеляційний суд відмовляючи у задоволенні позову вважав, що позивач, не будучи власником нежитлових приміщень з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А), що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 не має права вимагати усунення перешкод в користуванні спірними приміщеннями, зокрема виселення відповідачів;
апеляційний суд не звернув уваги, що висновок експертного дослідження від 23 лютого 2023 року № ЕД-19/23/7963-ПЧ подано після закриття підготовчого провадження, проте ОСОБА_2 не подав клопотання до суду, в якому необхідно було зазначити, чому докази не могли бути надані раніше, та обґрунтувати їх важливість у цій справі;
апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та за межі її розгляду, без повного і об'єктивного дослідження доказів, шляхом оцінки документів, які містяться в матеріалах справи, проте не є доказами, встановив обставини відчуження нежилих приміщень ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 і подальшого набуття приміщень у власність позивачем;
апеляційний суд не врахував, що позивач діяв як добросовісний набувач нежитлових приміщень з № 1 по № 16 (групи приміщень № 42 (в літ. А);
апеляційний суд не звернув уваги, що у разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).
Апеляційний суд у оскаржуваній постанові чи окремому судовому рішенні, відповідно, не навів жодного із випадків, які передбачають можливість в суді апеляційної інстанції досліджувати докази, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції, без обґрунтування поважності причин, за яких сторона не могла їх подати до суду першої інстанції, що могло б бути підставою для їх прийняття.
Верховний Суд зазначає, що під час подання учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає (постанова Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 918/237/20).
ЦПК України пов'язує вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів з одночасним виконанням критеріїв: «винятковість випадку» та «причини, що об'єктивно не залежать від особи». При цьому тягар доведення зазначених обставин покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) про долучення доказів (постанова Верховного Суду від 01 липня 2021 року у справі № 46/603).
Верховний Суд сформулював усталений правовий висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливе прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи (постанови Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 913/632/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 19 жовтня 2021 року у справі № 903/533/21, від 10 квітня 2024 року у справі № 638/6852/18).
За таких обставин апеляційний суд, не вирішивши питання про прийняття доказу, вийшов за межі доводів апеляційної скарги та за межі її розгляду, зробив передчасний висновок про відмову в задоволенні позову.
Отже, судом апеляційної інстанції не встановлено фактичні обставини справи, належним чином доводи сторін не перевірено та не надано належної правової оцінки зібраним у справі доказам у сукупності.
Ураховуючи, що до повноважень Верховного Суду не належить встановлення фактичних обставин, надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, що позбавляє Верховний Суд можливості ухвалити власне рішення, колегія суддів дійшла висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до апеляційного суду.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Ураховуючи викладене, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не може вважатись законною й обґрунтованою та підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду справи апеляційному суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, належним чином дослідити докази у справі, надати належну правову оцінку цим доказам і встановленим на їх підставі дійсним обставинам справи та вирішити спір з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 10 липня 2024 рокускасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І. М. Фаловська
Судді В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
О. М. Ситнік