Україна
Донецький окружний адміністративний суд
24 червня 2025 року Справа№640/16156/21
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Молочної І. С., розглянувши в порядку спрощеного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2020 рік,
встановив:
Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів, позивач, звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» з вимогами:
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції у розмірі 382200,00 грн.;
- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів пеню у розмірі 3451,18 грн.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 червня 2021 року відкрито провадження в адміністративній справі за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2020 рік, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
08 вересня 2021 року до суду надійшов відзив на позовну заяву.
15 вересня 2021 року до суду надійшло клопотання представника відповідача про об'єднання в одне провадження адміністративних справ №640/16156/21, №640/19668/21, №640/19689/21, та просив розгляд об'єднаного провадження здійснювати за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 28 вересня 2021 року відмовлено в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» про об'єднання справ в одне провадження.
За результатами автоматизованого розподілу адміністративних справ, які не розглянуті Окружним адміністративним судом міста Києва, між окружними адміністративними судами України, на виконання вимог Закону України від 16 липня 2024 року №3863-IX, дана справа передана на розгляд та вирішення Донецькому окружному адміністративному суду.
11 квітня 2025 року проведено автоматизований розподіл судової справи між суддями Донецького окружного адміністративного суду, за результатами якого адміністративна справа №640/16156/21 передана на розгляд судді Молочній І. С.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 16 квітня 2025 року прийнято до провадження адміністративну справу №640/16156/21 за позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2020 рік. Вирішено ряд процесуальних питань.
17 квітня 2025 року позивач надав до суду додаткові пояснення по справі.
Інші заяви та клопотання по розглядаємій справі не надходили.
За приписами частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Отже, відсутні перешкоди для розгляду справи по суті.
Відповідно до частини п'ятої статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Так, в обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що в порушення приписів Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» відповідач у 2020 звітному році не забезпечив виконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в кількості однієї особи, у зв'язку з чим повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 382200,00 грн. та пеню у розмірі 3451,18 грн., оскільки відповідачем вказані санкції в добровільному порядку до Державного бюджету України не перераховано, вони підлягають стягненню в судовому порядку, що і стало причиною звернення до суду з даним адміністративним позовом. Просив задовольнити адміністративний позов в повному обсязі.
В установлений судом строк відповідач надав відзив на адміністративний позов, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, обґрунтовуючи це тим, що відповідач протягом 2020 року подавав до Київського міського центру зайнятості звітність форми №3-ПН. Вказано, що наведений звіт містять інформацію про наявність у відповідача вакансій, їх кількість, назву професії (посади), що можуть бути зайнятими інвалідами, яка надається органу працевлаштування інвалідів. Також вказано, що відповідачем було проінформовано населення шляхом розміщення оголошення про запрошення на роботу осіб з інвалідністю у газеті «Пропоную роботу» у всіх випусках починаючи з січня по грудень 2020 року.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
11 лютого 2021 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Левайс» подано до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2020 рік за формою №10-ПОІ, затвердженою наказом Міністерства соціальної політики України від 27 серпня 2020 року №591.
Згідно поданого звіту, відповідач зазначив, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) складає 400 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 9 осіб, а кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», - становить 16 осіб.
Відповідно до нормативу, на підприємстві повинно бути працевлаштовано 16 осіб з інвалідністю, але відповідачем працевлаштовано лише 9 осіб з інвалідністю.
Таким чином, на переконання позивача, відповідачем не виконано відсоткового нормативу, призначеного для працевлаштування осіб з інвалідністю, як це передбачено статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».
Позивачем здійснено розрахунок суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що становить 382200,00 грн. та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в розмірі 3451,18 грн.
З метою стягнення вищевказаних санкцій та пені з відповідача, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» № 875-ХІІ від 21 березня 1991 року (зі змінами) (далі - Закон №875-ХІІ), законодавство про соціальну захищеність інвалідів в Україні складається з цього Закону та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.
Так, згідно статті 17 Закону №875-ХІІ, з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.
Стаття 18 Закону №875-ХІІ встановлює , що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Особам з інвалідністю, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома.
Особи з інвалідністю можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.
Стаття 18-1 Закону №875-ХІІ встановлює, що особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна.
Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до положень частин першої та другої статті 19 Закону №875-ХІІ, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Згідно з вимогами частини третьої статті 19 Закону №875-ХІІ підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту частини п'ятої статті 19 Закону №875-ХІІ, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.
До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою осіб з інвалідністю на підприємствах, в організаціях громадських організацій осіб з інвалідністю шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (частина 6 статті 19 Закону).
Статтею 20 Закону №875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Частинами третьою та четвертою статті 20 Закону №875-ХІІ передбачено, що сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.
У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом (частина перша статті 20 Закону №875-ХІІ).
Аналізуючи викладені обставини в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Так, частиною третьою статті 19 Закону №875-ХІІ встановлено, що роботодавці самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Поряд з цим, статтею 18 Закону №875-ХІІ встановлено, що:
1. забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості;
2. підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані:
2.1 виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця;
2.2 створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;
2.3 надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи вищезазначене, суд зазначає, що закон поклав на підприємства, установи, організації обов'язок з самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю, зміст якого визначений статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», у відповідності до якого працевлаштування здійснюється за зверненням осіб з інвалідністю безпосередньо до працедавця, або за направленням від державної служби зайнятості. При цьому, зміст зобов'язання з працевлаштування, визначений нормами вказаного Закону, зокрема, стаття 18, не містить обов'язку працедавця здійснювати безпосередній пошук осіб з інвалідністю з метою працевлаштування.
Крім того, покладення законом на роботодавців обов'язку здійснення такого пошуку є сумнівним, адже держава у відповідності до норм законів України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» та «Про зайнятість населення» гарантує особі право, а не обов'язок праці, при цьому гарантії у реалізації зазначеного права забезпечуються особам-інвалідам, які не досягли пенсійного віку, не працюють, але бажають працювати, та зареєстровані у державній службі зайнятості як безробітні.
Таким чином, статус особи з інвалідністю та безробітного забезпечує реалізацію державних гарантій та права особи на працю й, відповідно, механізм працевлаштування інвалідів кореспондує положенням статті 18 та частині третьої статті 19 Закону №875-ХІІ, у відповідності до якого, останнє реалізується шляхом безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Отже, зазначені права зумовлюють та кореспондують обов'язкам таких осіб-працедавців. Зазначені обов'язки встановлені законом, і не передбачають обов'язок працедавця шукати працездатних осіб-інвалідів з метою їх працевлаштування.
В зв'язку з цим, суд акцентує увагу на положеннях статті 19 Конституції України у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Враховуючи те, що, перелік обов'язків, визначних статтею 18 Закону №875-ХІІ, реалізований відповідачем належним чином та в повному обсязі, зворотне судом не встановлено, а позивачем не спростовано, на нього не може бути покладена відповідальність.
Зокрема, відповідачем створено всі умови робочого місця, та виконано вимоги вказаних вище законів для працевлаштування особи з інвалідністю, повідомлено про наявність вільної вакансії та вимоги до неї для особи з інвалідністю, як відповідний центр зайнятості, так і Донецьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Як вбачається із матеріалів справи, відповідачем протягом 2020 року надавались звіти за формою №3-ПН з характеристиками вакансій та вимогами до претендентів, та розміщувались оголошення про запрошення на роботу осіб з інвалідністю у газеті «Пропоную роботу». Крім того, на підприємстві створена необхідна кількість робочих місць для осіб з інвалідністю, та працює 9 осіб з інвалідністю.
Обов'язок підприємства по створенню робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування, оскільки статтею 18-1 Закону №875-ХІІ такий обов'язок покладено на державну службу зайнятості.
Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені, зокрема в постанові Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі №802/707/17-а, від 29 квітня 2020 року в справі №360/1833/19, від 24 червня 2020 року в справі №440/2008/19-а, які відповідно до частин п'ятої статті 242 КАС України мають бути враховані судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Враховуючи те, що відповідачем виконано вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, доказів того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавав державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітував Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивачем не надано, суд дійшов висновку, що причини непрацевлаштування інвалідів не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 14 лютого 2018 року у справі №820/2124/16, від 28 лютого 2018 року у справі №807/612/16, від 26 червня 2018 року у справі №№806/1368/17, від 11 вересня 2018 року у справі №812/1127/18, від 19 грудня 2018 року у справі №812/1140/18, від 23 липня 2019 року у справі №820/2204/16, від 31 липня 2019 року у справі №812/1164/18.
З урахуванням наведеного та враховуючи, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості осіб з інвалідністю для працевлаштування, та з огляду на те, що відповідачем створено всі умови робочих місць та виконано вимоги законодавства, що регулює основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю, відповідно відсутні підстави для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій та пені.
Частиною другої статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Оскільки позивачем не наведено обґрунтованих доводів щодо застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році, у розмірі 382200,00 грн. та пені 3451,18 грн., суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для відмови в задоволенні позову в повному обсязі.
Відповідно до положень статті 139 КАС України судові витрати не підлягають стягненню.
Керуючись статтями 2, 4, 7-14, 19, 143, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
В задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (місцезнаходження: вул. Велика Васильківська, буд. 104, м. Київ, 03150; код ЄДРПОУ 22869098) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Левайс» (місцезнаходження: вул. Вадима Гетьмана, буд. 6/літери Б, Б'/, м. Київ, 03057; код ЄДРПОУ 41201250) про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за 2020 рік - відмовити повністю.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 24 червня 2025 року.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду у паперовому вигляді або через електронний кабінет (https://id.court.gov.ua/) у підсистемі «Електронний суд».
У разі застосування судом частини третьої статті 243 КАС України строк на апеляційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя І.С. Молочна