Справа № 161/29/24 Головуючий у 1 інстанції: Пахолюк А. М.
Провадження № 22-ц/802/710/25 Доповідач: Карпук А. К.
23 червня 2025 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Карпук А.К.
суддів - Бовчалюк З.А., Здрилюк О. І.,
секретар Власюк О. С.,
з участю: представника позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за заявою ОСОБА_2 про розстрочення виконання заочного рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2024 року у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Росвен Інвест Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 подану її представником ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 квітня 2025 року в складі судді Пахолюка А. М.,
У березні 2025 року представник відповідача ОСОБА_1 звернувся в суд із заявою про розстрочення виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2024 року в цивільній справі за позовом ТОВ «Росвен Інвест Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2024 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ТОВ «Росвен Інвест Україна» задоволено повністю, а саме стягнуто з ОСОБА_2 в користь «Росвен Інвест Україна» заборгованість за кредитним договором № 2948052 від 16 лютого 2022 року в розмірі 72405 грн. 93 коп., яка складається з заборгованості за основною сумою боргу у розмірі - 14800 грн., заборгованості за нарахованими відсотками - 57605,93 грн. та 2684 грн. судових витрат.
Вказує, що відповідач має намір сплатити всю суму боргу згідно з рішенням суду, однак, з поважних причин немає, на даний час об'єктивної можливості здійснити сплату боргу одноразово.
Зокрема, зазначає, що у зв'язку із запровадженням воєнного стану, ОСОБА_2 змушена була виїхати за межі України та в даний час працевлаштувалася в Німеччині, тому її матеріальне становище вкрай складне.
На підставі наведеного, просив суд, розстрочити виконання рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2024 року в цивільній справі за позовом ТОВ «Росвен Інвест Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 75089,93 грн. рівними частинами на 12 місяців, затвердивши наступний графік виконання судового рішення до: 25 квітня 2025 року - 6257,49 грн.; 25 травня 2025 року - 6257,49 грн., 25 червня 2025 року - 6257,49 грн., 25 липня 2025 року - 6257,49 грн., 25 серпня 2025 року - 6257,49 грн., 25 вересня 2025 року - 6257,49 грн., 25 жовтня 2025 року - 6257,49 грн., 25 листопада 2025 року - 6257,49 грн., 25 грудня 2025 року - 6257,49 грн., 25 січня 2026 року - 6257,49 грн., 25 лютого 2026 року - 6257,49 грн., 25 березня 2025 року - 6257,49 грн.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 квітня 2025 року відмовлено у задоволенні заяви.
Не погоджуючись із ухвалою суду першої інстанції, представник відповідача Муха В.І. подав апеляційну скаргу, у якій покликаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить її скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення заяви.
Інші учасники справи не скористалися своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких мотивів.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 23 квітня 2024 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ТОВ «Росвен Інвест Україна» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості задоволено повністю. Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь «Росвен Інвест Україна» заборгованість за кредитним договором № 2948052 від 16 лютого 2022 року в розмірі 72405 грн. 93 коп., яка складається з заборгованості за основною сумою боргу у розмірі - 14800 грн., заборгованості за нарахованими відсотками - 57605,93 грн. та 2684 грн. судових витрат.
У березні 2025 року представник відповідача ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції із заявою про розстрочення виконання вказаного вище рішення.
Постановляючи оскаржувану ухвалу про відмову у задоволені заяви про розстрочення виконання рішення суд першої інстанції дійшов висновку про те, що заявником не було доведено належними та допустимими доказами обставин, які б істотно ускладнювали чи робили неможливим виконання судового рішення. Зокрема, відповідачем та її представником на підтвердження майнового стану ОСОБА_2 до матеріалів заяви не додано жодних доказів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з такого.
За змістом ч.1 ст. 267 ЦПК України, суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочення виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо), сторони мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання рішення. Рішення про розстрочку виконується в частині та у строки, встановлені цим рішенням.
Відповідно до ч.1ст.435 ЦПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Згідно з частинами 3-5 ст. 435 ЦПК України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.
Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд має враховувати ступінь вини відповідача у виникненні спору; щодо фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Отже, закон не передбачає конкретного переліку обставин, які є підставою для розстрочення виконання рішення суду, а лише встановлює критерії для їх визначення, надаючи суду можливість у кожному конкретному випадку вирішувати питання про їх наявність з урахуванням обставин справи. Обов'язковою умовою для відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення є доведення заявником факту існування обставин, які істотно ускладнюють виконання рішення та/або роблять його неможливим.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року №14«Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження», при вирішенні заяв сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення. Такі обставини є виключними, тобто такими, що унеможливлюють виконання рішення суду в силу непередбачуваних обставин, що настали під час здійснення виконання судового рішення. Вирішуючи питання щодо можливості відстрочення чи розстрочення виконання рішення суд повинен врахувати майнові інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини кожної сторони у виникненні спору та інші обставини. Матеріальний стан боржника не є безумовною підставою для розстрочення чи відстрочення виконання рішення суду і підлягає оцінці у сукупності з іншими фактичними обставинами.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року по справі №796/43/2018.
Крім того, під час вирішення питання про розстрочення виконання рішення суду обов'язково мають враховуватись також інтереси сторони, на користь якої ухвалене рішення, тобто стягувача.
Розстрочення виконання рішення суду - це зміна у часі належного строку виконання рішення суду в цілому. При розгляді заяв щодо розстрочки виконання рішення необхідно виходити з міркувань доцільності та об'єктивної необхідності надання саме таких строків відтермінування виконання рішення в цілому; наявність підстави для відтермінування має бути доведена боржником. Строки такого відтермінування знаходяться у прямій залежності від обставин, що викликають необхідність надання додаткового строку до повного виконання рішення суду. Надання відстрочки/розстрочки виконання рішення суду не може створювати занадто або безпідставно привілейовані умови для боржника.
Гарантоване особі у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод право на справедливий суд розповсюджує дію і на стадію виконання судового рішення. У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини нагадує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї із сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинно розглядатися як невід'ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції («Іммобільяре Саффі» проти Італії», заява 22774/93, 28 липня 1999 року, § 63; «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, § 40).
ЄСПЛ у своїй практиці звертає увагу на те, що несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка виконання рішення не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Тобто, довготривале невиконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправданим за конкретних обставин справи.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено,що суд ухвалює рішення іменем України і судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Судом встановлено, що у заяві про розстрочення виконання рішення суду представник відповідача посилається на введення на території України воєнного стану та погіршення у зв'язку із цим матеріального становища.
Суд першої інстанції правильно звернув увагу на те, із цим погоджується і апеляційний суд, що сам по собі факт введення та продовження воєнного стану в Україні у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією рф проти України не свідчить про наявність виняткових обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення суду.
У постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі №2-1230/11 наведено правовий висновок про те, що при вирішенні заяви державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо).
Проте, вказаних особливих обставин саме відносно до відповідача ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції не встановлено.
Будь-яких інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту наявності обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим представник відповідача не надав, тоді як, відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, встановивши, що заявником не було надано до суду доказів на підтвердження наведених обставин для розстрочення виконання рішення, зокрема, доказів існування виняткових обставин, з якими закон пов'язує можливість розстрочення виконання рішення суду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що підстави для задоволення заяви про відстрочення виконання судового рішення відсутні.
Фактично, наведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки суду першої інстанції, який їх обґрунтовано спростував.
Щодо поданих до апеляційної скарги доказів матеріального стану відповідача апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 752/1839/19 (провадження № 61-976св20) та від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц (провадження № 61-4848св19) зазначено: «Відповідно до частин першої та третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. За змістом статті 367 ЦПК України,суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції».
За змістом частин 1-3 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
За відсутності поважних причин неподання нового доказу до суду першої інстанції апеляційний суд не має права досліджувати цей доказ, поданий позивачем в апеляційній інстанції (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 638/13998/14-ц, аналогічний правова позиція Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 458/867/15-ц).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18 зазначено, що: «при цьому апеляційним судом обґрунтовано відхилено клопотання позивача про приєднання до матеріалів справи витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 22.03.2019 № 615/0/45-19 через те, що цей витяг датований вже після прийняття рішення судом першої інстанції, тобто це доказ, який взагалі не існував на момент розгляду спору по суті судом першої інстанції.
Така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Правова позиція з цього питання викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15».
Такий правовий висновок викладений у Постанові ВС від 10.03.2021 по справі № 522/16044/20 .
Надавши до апеляційного суду нові докази по справі, представник відповідача жодним чином не обґрунтував та не підтвердив за допомогою належних засобів доказування факт неможливості подання ним таких нових доказів до суду першої інстанції, що в свою чергу унеможливлює їх прийняття судом апеляційної інстанції.
Згідно з приписами статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Оскільки судове рішення перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія визнає, що судове рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, та відповідно до статті 375 ЦПК України це є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.
Керуючись статтями 268, 367, 368, 375, 382, 384 , 389 ЦПК України, апеляційний суд
ухвалив:
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 подану її представником ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 квітня 2025 року в цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п.2 ч.3 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий
Судді