Справа № 545/2888/24
Провадження № 2/545/938/25
"25" червня 2025 р. м. Полтава
Полтавський районний суд Полтавської області у складі
головуючого судді Зуб Т.О.,
за участі: секретаря судового засідання Пінчук З.І.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача-адвоката Христич О.С.,
відповідача ОСОБА_2 ,
представника відповідача- адвоката Тимохіної Л.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Полтава цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди,-
ОСОБА_1 звернувся до Полтавського районного суду Полтавської області з вищевказаним позовом, у якому зазначив, що 29.09.2023 року він дав в борг 2500,00 доларів США ОСОБА_2 про що була складена відповідна письмова розписка. Відповідач зобов'язувався повернути вказані кошти до 15.03.2024 року. 30.01.2024 року ОСОБА_1 дав в борг 100000,00 (сто тисяч) грн. ОСОБА_2 , про що останнім була складена письмова розписка. Відповідач зобов'язувався повернути вказані кошт в кінці травня 2024 року. В червні 2024 року ОСОБА_1 було повернуто 12500,00 грн. Таким чином, на момент подачі даної позовної заяви борг відповідача по другій розписні становить 87500, 00 грн. Станом па день подачі позовної заяви ОСОБА_2 не віддав борг, чим порушив виконання свого зобов'язання. На неодноразові звернення позивача та його представника з проханням повернути гроші, відповідач жодним чином не реагує, чим ухиляється від вирішенняспору, письмові вимоги про повернення боргу за розписками проігнорував.
Враховуючи вищенаведене, просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь борг у в сумі 260523 грн. 28 коп., моральну шкоду у розмірі 10000 грн. 00 коп., та понесені судові витрати.
Заочним рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 07.01.2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені та стягнуто з ОСОБА_2 на його корить борг у в сумі 260523 (двісті шістдесят тисяч п'ятсот двадцять три) грн. 28 коп., моральну шкоду у розмірі 10000 (десять тисяч) грн. 00 коп., витрати на правову допомогу у розмірі 25000 (двадцять п'ять тисяч) грн. 00 коп.; також стягнуту з ОСОБА_2 на корить держави судовий збір у розмірі 2705 (дві тисячі сімсот п'ять) грн. 00 коп.
12.02.2025 року на адресу суду надійшла заява ОСОБА_2 , про перегляд заочного рішення суду.
Ухвалою суду від 05.03.2025 року заочне рішення скасоване, постановлено проводити розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначене підготовче судове засідання.
10.03.2025 року представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Тимохіною Л.С. наданий відзив на позов, у якому зазначила, що по розписці від 29.09. 2023 року на суму 2500 доларів США, що складає 101 355 грн. (за офіційним курсом НБУ долар США станом на 08 липня 2024р. становить 40,542 грн. за 1 долар), а також по розписці від 30.01.2024 року на суму 87500,00 грн. (з урахуванням поверненої суми 12500,00 грн.) борги повністю відсутні, оскільки 30.01.2024 року згідно з договором купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Медведєвою В.А., ОСОБА_2 у власність ОСОБА_1 , у рахунок боргу, було передано квартиру АДРЕСА_1 , вартість якої згідно пункту 2.1. договору становить 214209 гривень. Копія договору купівлі-продажу квартири наявна в матеріалах справи.
Таким чином, між сторонами за борговими розписками від 29.09.2023 року та 30.01.2024 року відбувся повний розрахунок.
До того ж, індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України- гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Таким чином, за розпискою від 29.09.2023 року на суму 2500,00 доларів США індекс інфляції у визначеній позивачем сумі 1322,89 грн. застосований бути не може.
За період прострочення виконання рішення суду стягувач на підставі ст. 625 ЦК України має право стягнути з боржника 3% річних у валюті грошового зобов'язання. Таким чином, за розпискою від 29.09.2023 року на суму 2500,00 доларів США- 3% річних, що обраховані позивачем у гривневому еквіваленті та у визначеній сумі 972,01 грн. застосовані та стягнуті бути не можуть.
По розписці від 30.01.2024 року розрахувати 3% річних не постає за можливе, оскільки процедура розрахунку 3% річних має відбуватися від дня прострочення виконання зобов'язання і до моменту пред'явлення вимоги. Позивач стверджує, що згідно розписки від 30.01.2024 року на суму 100000,00 грн. ОСОБА_2 зобов'язувався повернути кошти «до кінця травня 2024 року». При цьому, конкретної дати повернення коштів, від якої можливо би було відрахувати 3% річних, у розписці не зазначено.
Також, за обома розписками від 29.09. 2023 року та 30.01.2024 року подвійна облікова ставка НБУ стягнута бути не може згідно норм матеріального права та правових висновків Верховного Суду. Чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти.
Ухвалою суду від 28.04.2025 року підготовче провадження закрито та справу призначено до судового розгляду.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав та просив задовольнити з викладених в позові підстав. Пояснив, що ОСОБА_2 29.09.2023 року взяв у борг 2500,00 доларів США, а 30.01.2024 року- 100000,00 грн. Потім він (позивач) купив квартиру у гуртожитку. В присутності нотаріуса грошові кошти передавалися за купівлю кімнати. Продавця квартири ОСОБА_3 не знає та жодного разу його не бачив. Грошові кошти за квартиру віддав ОСОБА_2 . На момент продажу квартири борг у 2500 доларів США існував. Квартира не є заставою повернення ОСОБА_2 боргових коштів.
Представник позивача-адвокат Христич О.С. також просила позовні вимоги задовольнити. Зазначила, що відповідач стверджує, що квартиру передав ОСОБА_1 під заставу повернення боргу. Проте, відповідач не є власником вказаної квартири. Квартира ОСОБА_1 була придбана на підставі договору-купівлі продажу.Договір купівлі-продажу кімнати не має ніякого відношення до боргових зобов'язань. ОСОБА_2 при оформлення договору купівлі-продажу виступав як представник продавця за дорученням.
Відповідач ОСОБА_2 підтвердив, що дійсно брав у ОСОБА_1 29.09.2023 року у борг 2500,00 доларів США, а 30.01.2024 року- 100000,00 грн., з яких погашено 12500,00 грн. Позивач ОСОБА_1 отримав у якості застави квартиру за адресою АДРЕСА_2 , яку він повинен був повернути після оплати боргу. Грошові кошти по факту за квартиру не передавалися. При зверненні до поліції, ОСОБА_1 , дав пояснення, що ця квартира є заставою по боргових розписках. Відповідач також зазначив, що боргові грошові кошти повністю не віддав позивачу, але віддав квартиру в рахунок боргу. Коли приїхав до ОСОБА_1 , то спілкувався з ним через ворота, на територію домогосподарства не заходив. Письмових претензій щодо повернення боргу від ОСОБА_1 не отримував. Домовленість була, що продається квартира, і повертаються грошові кошти. На даний час квартира у власності ОСОБА_1 , він нею користується та ще й вимагає повернення грошових коштів. Квартира є кімнатою у гуртожитку, кошти за квартиру від ОСОБА_1 не отримував.
Представник відповідача- адвокат Тимохіна Л.С. просила відмовити у задоволенні позову. Пояснила, що всі доводи щодо позовних вимог нею викладені у заяві про скасування заочного рішення та відзиві на позов. Вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Допитана у якості свідка ОСОБА_4 пояснила, що є знайомою позивача. ОСОБА_1 дав у борг ОСОБА_2 грошові кошти. Пізніше ОСОБА_1 купив у ОСОБА_3 кімнату у гуртожитку, а коли в червні приїхав до кімнати, виявив, що ОСОБА_2 заселив туди невідомих осіб. У зв'язку з чим, ОСОБА_1 викликав поліцію, приїхав ОСОБА_2 , сказав, що квартиранти його знайомі, і що борг він поверне. Через декілька днів між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стався конфлікт, останній приїхав додому до позивача, зайшов на подвір'я, яке було відчинене, оскільки на ньому у той день перебували позивач, вона та її дитина, пропонував продати кімнату у гуртожитку, щоб покрити борг. ОСОБА_1 сильно хвилювався з приводу конфлікту, стан здоров'я його погіршився, що також ускладнювалося отриманою контузією. Документи на кімнату були у неї, через деякий час ОСОБА_2 просив ці документи (в середині червня 2024 року). ОСОБА_2 виступав представником продавця по довіреності. ОСОБА_1 , передавав грошові кошти продавцю кімнати через ОСОБА_2 . Останній казав ОСОБА_1 , що на квартиру хороша ціна, її продає знайомий і терміново шукає покупця. ОСОБА_2 був колишнім студентом ОСОБА_1 , у них були довірливі дружні стосунки.
Суд, вислухавши доводи учасників процесу, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами в межах заявлених позовних вимог, прийшов до наступного висновку.
У відповідності до частини 1 та частини 3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Частиною 1 статті 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст.1047 ЦК України).
Згідно ч. 1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
В силу ч.1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Із норм ст.1051 ЦК України слідує, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
У свою чергу, розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
На підставі частин 1-3 статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність оригіналу боргової розписки в кредитора свідчить про те, що боргове зобов'язання не виконане.
Відповідно до ч.1, ч. 5 та ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, досліджуючи боргові розписки, суд для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування ст. ст.1046,1047 ЦК України повинен виявити справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа.
Саме такий правовий висновок про застосування ст. ст. 1046, 1047 ЦК України міститься в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі N 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, які згідно зі ст. 360-7ЦПК України є обов'язковими для всіх судів України.
Зокрема, як убачається з правової позиції, сформованої Верховним Судом України у постанові від 02.07.2014 року за наслідками розгляду справи № 6-79цс14, відповідно до норм ст.ст. 1046, 1047 ЦК України, договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
Розписка може бути підставою для стягнення грошей лише за умови, якщо між сторонами виникли правовідносини позики і кошти реально передавались боржнику (ВС/КЦС у справі №753/11670/17 від 11.06.2021 року).
Судом встановлено, що 29.09.2023 року ОСОБА_1 дав в борг 2500,00 доларів США ОСОБА_2 про що була складена відповідна письмова розписка, та відповідно до якої відповідач зобов'язувався повернути вказані кошти до 15.03.2024 року (т. 1 а.с. 17). 30.01.2024 року ОСОБА_1 , також дав в борг 100000,00 (сто тисяч) грн. ОСОБА_2 , про що останнім була складена письмова розписка, відповідно до якої відповідач зобов'язувався повернути вказані кошт в кінці травня 2024 року (т. 1 а.с. 18). З яких відповідачем було повернуто ОСОБА_1 12500,00 грн. Ця обставина не заперечується також позивачем по справі.
Отже, між сторонами виникли позикові правовідносини. Даний договір є договором позики, укладений у відповідній письмовій формі; складені позичальником розписки є одночасно і підтвердженням укладення договору позики та письмовою формою договору, і підтвердженням умов договору щодо розміру позики і строку повернення, і також підтвердженням отримання позичальником грошових коштів за договором позики у вказаному розмірі. Договір позики є реальним, і з даного договору для позичальника виникли грошові зобов'язання по поверненню позичених коштів у строки, встановлені договором, і відповідно для нього виникли передумови для негативних наслідків, передбачених законом на випадок невиконання грошових зобов'язань чи неналежного їх виконання.
Після спливу терміну виконання грошового зобов'язання ОСОБА_2 не виконав свого обов'язку щодо повернення боргу, чим порушив взяті на себе зобов'язання.
Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог- відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми або визначеної кількості речей.
Факт одержання грошей ОСОБА_2 підтверджується розписками, власноруч написаними відповідачем в момент передачі йому суми позики (т. 1 а.с. 17, 18), та не заперечувався відповідачем у судовому засіданні.
Станом на день подачі позовної заяви ОСОБА_2 не віддав борг, чим порушив виконання свого зобов'язання. На неодноразові звернення позивача та його представника (т. 1 а.с. 19-21, 22-24) з проханням повернути гроші, відповідач жодним чином не відреагував, чим ухилився від вирішення спору, письмові вимоги про повернення боргу за розписками проігнорував.
Суд критично ставиться до тверджень сторони відповідача щодо передачі у якості застави за виконання боргового зобов'язання кімнати у гуртожитку з наступних підстав.
Так, відповідно до ст. 1 ЗУ «Про заставу» застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання або в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.
Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про заставу»- заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча вимога або вимога, яка може виникнути в майбутньому, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава може мати місце щодо вимог, які можуть виникнути у майбутньому, за умови, якщо є угода сторін про розмір забезпечення заставою таких вимог, та/або про максимальний розмір вимоги, яка забезпечується заставою. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання.
Предметом застави можуть бути майно та майнові права (ч. 1 ст. 4 ЗУ «Про заставу»).
Предметом застави не можуть бути гуртожитки як об'єкти нерухомого майна, житлові комплекси та/або їх частини, на які поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків» (ч. 8 ст. 4 ЗУ «Про заставу»).
Згідно зі ст. 16 ЗУ «Про заставу», право застави виникає з моменту укладення договору застави, а в разі, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню- з моменту нотаріального посвідчення цього договору, якщо інше не встановлено законом. Якщо предмет застави, відповідно до закону чи договору повинен знаходитись у заставодержателя, право застави виникає в момент передачі йому предмета застави. Якщо таку передачу було здійснено до укладення договору,- то з моменту його укладення.
Відповідно до ст. 19 ЗУ «Про заставу», за рахунок заставленого майна заставодержатель має право задовольнити свої вимоги в повному обсязі, що визначається на момент фактичного задоволення, включаючи проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання (а у випадках, передбачених законом чи договором,- неустойку), необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги, якщо інше не передбачено договором застави.
Статтею 20 ЗУ «Про заставу» передбачено, що заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Згідно з ч. 1 ст. 572 ЦК України, в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, а також в інших випадках, встановлених законом, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 509 ЦК України).
Відповідно до наданого стороною відповідача у якості доказу договору купівлі-продажу від 30.01.2024 року вбачається, що сторонами вказаного правочину був продавець- ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_1 , що зареєстрований за адресою АДРЕСА_3 , а покупцем був- ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 . що зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 (т. 1 а.с. 156-157). Предметом вказаного договору є житлова кімната в гуртожитку АДРЕСА_1 , яка належить продавцю- ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Полтавського нотаріального округу Смоковенко Т.О. від 27.04.2023 року за № 309. Право власності на зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 27.04.2023 року за номером запису про право власності: 50070352, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 262 241233080 (п. 1.2 Договору). Окрім того пунктом 2.2 Договору визначено, що до підписання цього договору покупець передав представнику продавця, а представник продавця прийняв від покупця грошову суму у розмірі 214209,00 (двісті чотирнадцять тисяч двісті дев'ять гривень нуль копійок) гривень. Підписання представником продавця договору є свідченням згоди продавця на укладення договору саме за ціною в 214209,00 (двісті чотирнадцять тисяч двісті дев'ять гривень пуль копійок) гривень та на інших, передбачених в ньому, умовах. Пунктом 4.4. Договору передбачено, що представник продавця заявляє, що продавцю відома імовірна (ринкова) вартість житла, аналогічного відчужуваному, грошова сума, яку він одержує за продану житлову кімнату в гуртожитку, є результатом домовленості їх, продавця з покупцем. Договір цей не є результатом впливу тяжких для них, продавця обставин і не вчиняється ним на вкрай невигідних умовах. Покупець стверджує, що ним сплачено представнику продавця 214209,00 (двісті чотирнадцять тисяч двісті дев'ять гривень нуль копійок) гривень, представник продавця- що прийняв обумовлену цим договором грошову суму від покупця (п. 4.5 Договору). Тобто, по договору купівлі-продажу до позивача перейшло право власності на житлове приміщення саме від ОСОБА_3 , а відповідач виступав як представник продавця ( ОСОБА_3 ) та діяв згідно довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Микитенко Ю.В. від 22.12.2023 року за реєстровим № 1664.
В судовому засіданні було встановлено, що договір застави житлової кімнати АДРЕСА_1 , між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не укладався, а тому є безпідставним та необґрунтованим посилання сторони відповідача, що за борговим розписками від 29.09.2023 року та від 30.01.2024 року відбувся повний розрахунок.
Суд приймає до уваги, що оригінали розписок на момент подачі позову знаходилися ОСОБА_1 , що свідчить про неповернення відповідачем позики, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 26.09.2018 року у справі № 483/1953/16-ц, провадження №61-33891св18.
Враховуючи встановлені вище фактичні обставини справи та зазначені норми закону, оскільки було доведено факт укладення між сторонами договорів позики, та відповідно- факту існування боргового зобов'язання, суд вважає, що позов про стягнення боргу за розписками, є обґрунтованим, й за цих підстав позов в частині стягнення основної суми підлягає задоволенню, а саме: борг відповідача по розписці від 29.09.2023 року в сумі 101355,00 грн. (за офіційним курсом НУБ долара США станом на 08.07.2024р. 40,542 грн. за 1 долар), борг розписці від 30.01.2024 року в сумі 87500, 00 грн.
Щодо стягнення штрафних санкцій суд прийшов до наступного висновку.
У разі порушення зобов'язання, настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України). Згідно ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно положень статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
В постанові ВСУ від 26 квітня 2017р. по справі № 3-1522гс16 (№ 918/329/16) зазначено, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених ст. 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто, таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць (за кожен день такого прострочення) з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України- гривня, іноземна валюта індексації не підлягає. Правові позиції з цього приводу неодноразово викладалися у судовій практиці Верховного Суду, а зокрема - постанові від 27цсічня 2016 року у справі № 6-771 цс 15, постанові від 18 травня 2016 року у справі № 6-474цс16, постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1672цс16, постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17, постанові від 31 січня 2024 року у справі № 183/7850/22 (провадження № 61-14740св23).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15 зазначено, що інфляційні нарахування не здійснюються, якщо сума зобов'язання визначена у іноземній валюті, або у еквіваленті.
Отже, норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях, а тому за розпискою від 29.09.2023 року на суму 2500,00 доларів США індекс інфляції у визначеній позивачем сумі 1322,89 грн. не може бути застосований.
За період прострочення виконання рішення суду стягувач на підставі ст. 625 ЦК України має право стягнути з боржника 3% річних, про що зазначено у постанові Верховного Суду України від 30.06.2016 р. у справі № 6-2168цс15. Суд в цьому випадку, підкреслив, що нарахування трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, тобто сума, яка розраховується на підставі ст. 625 ЦК України повинна розраховуватись у валюті зобов'язання. Якщо порушене зобов'язання в гривні, то в гривні, якщо в доларах США, то в іноземній валюті.
Таким чином, 3% річних, що обраховані позивачем у гривневому еквіваленті та у визначеній сумі 972,01 грн. за розпискою від 29.09.2023 року на суму 2500,00 доларів США застосовані та стягнуті не можуть бути.
По розписці від 30.01.2024 року розрахувати 3% річних не постає за можливе, оскільки така процедура має відбуватися від дня прострочення виконання зобов'язання і до моменту пред'явлення вимоги, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 444/9519/12.
Так, судом встановлено, що, що згідно розписки від 30.01.2024 року на суму 100000,00 грн. ОСОБА_2 зобов'язувався повернути кошти «до кінця травня 2024 року», тобто, конкретної дати повернення коштів, від якої можливо би було відрахувати 3% річних, у розписці не зазначено.
В червні 2024 року ОСОБА_1 повернув 12500,00 грн., таким чином залишок боргу становить 87500,00 грн. Конкретної дати повернення ОСОБА_2 12500,00 грн. у червні позивачем не вказано. Між тим, сума боргу зменшилася, а тому 3% річних мають бути обраховані у 2 етапи: на суму 100000,00 грн.- від дня наступного за днем який сторони визначили як день повернення коштів і до моменту повернення 12500,00 грн.; на суму 87500,00 грн.- від дня повернення частини боргу в сумі 12500,00 грн., і до 27 червня 2024 року, тобто до дня пред'явлення ОСОБА_2 вимоги про повернення коштів.
Оскільки позивачем не доведено, а у розписці не визначено дати виконання відповідачем зобов'язання з повернення 100000,00 грн. та дати повернення 12500,00 грн., то обрахувати 3% річних неможливо.
Також, по розпискам від 29.09. 2023 року та 30.01.2024 року подвійна облікова ставка НБУ стягнута бути не може з наступних підстав.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16 зазначено, що положення ст. 1048 ЦК України не застосовуються, якщо у договорі не визначена інша сума відсотків, ніж передбачена ст. 625 ЦК України. Зокрема ВП ВС виснував про наступне.
Так, за змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ- один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб'єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів. НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2 Закону № 679-ХІV). Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку. Відповідно до статті 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями. Частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов'язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют. Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389 визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб'єктів грошово- кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку. Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово- кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв'язки з Україною тощо.
Таким чином, облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб'єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України- гривні.
Також, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти міститься також і у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.
Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені- на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.
Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов'язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.
Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України- гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов'язку позичальника.
Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.
Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18.
Щодо вимог про стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відшкодування такої шкоди можливе лише якщо таке передбачене відповідним законом, що визначає порядок і умови її відшкодування.
Разом з тим, моральну шкоду, зважаючи на її сутність, не можна відшкодувати у повному обсязі, оскільки не має (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю. Зважаючи на це, будь-яка компенсація моральної шкоди не є (і не може бути) адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.
Відповідно до пунктів 2, 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою належить розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Вона може проявлятися у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних та фізичних страждань.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц зроблено правовий висновок такого змісту: суд, який розглядає справу, повинен з'ясувати всі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості та справедливості.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне- за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, від 12 липня 2007 року).
Згідно зі ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, рішення Європейського суду є обов'язковими для держав-учасниць Конвенції, суд враховує прецедент практики Європейського суду з прав людини, якою визнана презумпція моральної шкоди. Тобто в разі порушення майнових або цивільних прав «середня», «нормально» реагуюча на протиправну щодо неї поведінку людина повинна відчути страждання (моральну шкоду).
Як встановлено в судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , є учасником бойових дій, отримав травму, у зв'язку з чим потребує лікування, а у зв'язку з конфліктами, які виникають у нього з ОСОБА_5 , щодо повернення грошових коштів, стан здоров'я погіршується. Також в судовому засіданні встановлено, що відповідач приїздив до ОСОБА_6 додому, позивач змушений був викликати поліцію. Після такого «спілкування» у ОСОБА_1 піднімався тиск, вказаний факт також підтвердила допитана у якості свідка ОСОБА_4 , яка після конфлікту з відповідачем надавала ОСОБА_1 медичну допомогу. Позивач стверджує, що відповідач спричинив йому немайнову шкоду, яку оцінює в розмірі 10000,00 гривень.
Керуючись принципом розумності та справедливості, а також враховуючи суть спірних правовідносин, суд дійшов висновку, що вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.
Щодо розподілу судових витрат суд прийшов до наступного.
Частиною 1 ст. 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно з ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Отже, ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова ухвала Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 грудня 2021 року у справі № 927/237/20).
В пунктах 33-34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 зазначено, що нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову з урахуванням складності та значення справи для сторін.
Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (позиція викладена Верховним Судом у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі №911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18).
04.04.2025 між позивачем та адвокатом Христич О.С. украдено договір про надання правничої допомоги (т. 1 а.с. 225-226). Пунктом 4.1. Договору та розрахунком № 04/04 від 04.04.2025 року розмір роботи адвоката при наданні правничої допомоги становить 14 000,00 грн. (т. 1 а.с. 227).
11.02.2025 року між відповідачем ОСОБА_2 та адвокатом Тимохіною Л.С. укладено договір про надання правничої допомоги (т. 2 а.с. 9). Згідно акту про надану правничу допомогу від 17.06.2025 року розмір послуг складає 25000,00 грн. (т. 2 а.с. 11).
Оцінивши надані докази на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, суд вважає їх належними та допустимими, а заявлені розміри витрат на оплату послуг адвоката в сумі співмірним із складністю справи та виконаними роботами, часом витраченим адвокатами на виконання робіт, обсягом наданих послуг та виконаних робіт, а також ціною позову.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у зв'язку з тим, що ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору, суд вважає необхідним стягнути з ОСОБА_2 на корить держави судовий збір у розмірі 1938 (одна тисяча дев'ятсот тридцять вісім) грн. 55 коп. пропорційно сумі задоволених позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 2, 10, 12, 13, 89, 137, 141, 247, 263-265, 354 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про стягнення боргу та відшкодування моральної шкоди- задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на корить ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , борг у в сумі 188855 (сто вісімдесят вісім тисяч вісімсот п'ятдесят п'ять) грн. 00 коп., моральну шкоду у розмірі 5000,00 (п'ять тисяч) грн. 00 коп., витрати на правову допомогу у розмірі 14000 (чотирнадцять тисяч) грн. 00 коп.
Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , на корить держави судовий збір у розмірі 1938 (одна тисяча дев'ятсот тридцять вісім) грн. 55 коп.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 , на корить ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , витрати на правову допомогу у розмірі 25000 (двадцять п'ять тисяч) 00 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Т. О. Зуб