04 червня 2025 року
м. Київ
справа № 552/5712/23
провадження № 61-14711св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року в складі судді Кулик Н. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року в складі колегії суддів Триголов В. М., Дорош А. І., Лобов О. А.
в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики та
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за договором позики від 17 квітня 2020 року в розмірі 196 000,00 доларів США.
В обґрунтування заявлених вимог зазначав, що 17 квітня 2020 року ОСОБА_1 позичив у нього грошові кошти в розмірі 196 000,00 доларів США, про що власноручно склав розписку. За умовами розписки в разі неповернення коштів до 15 травня 2020 року ОСОБА_1 має передати у власність нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебуває у власності підприємства Товариства з обмеженю відповідальністю (далі - ТОВ) «Укрбудтранс-трейд», засновником якого є відповідач.
За спливом визначеного в розписці строку ОСОБА_1 не повернув взяті в борг кошти, передав копії документів, що підтверджують право власності на нерухоме майно в рахунок погашення боргу, що також засвідчується написаною ним заявою.
08 вересня 2023 року стало відомо, що передане нерухоме майно перебуває під арештом та виставлено на продаж з визначенням дати аукціону 09 жовтня 2023 року.
20 серпня 2023 року відповідачу направлялась претензія з проханням повернути борг.
Оскільки відповідач не виконав взяті на себе зобов'язання, ухиляється від обговорення питання повернення боргу, позивач просив стягнути з ОСОБА_1 196 000,00 доларів США основного боргу, а також 3 % річних.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
06 лютого 2024 року рішенням Шишацького районного суду Полтавської області позов ОСОБА_3 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 17 квітня 2020 року в розмірі 196 000,00 дол. США та 17 640,00 дол. США 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
07 жовтня 2024 року постановою Полтавського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що між сторонами виникли правовідносини позики, що підтверджується відповідною розпискою, за якою ОСОБА_1 зобов'язався повернути ОСОБА_4 грошові кошти як борг. Посилання ОСОБА_1 на те, що розпискою не встановлено обов'язку відповідача повернути грошові кошти позивачу, так як у вказаному документі не зазначено, що гроші мають статус позики, суди визнали безпідставними. Суди вказали, що розписка підписана ОСОБА_1 , клопотань про призначення почеркознавчої експертизи останнім не заявлялось ані під час розгляду справи районним судом, ані під час апеляційного перегляду справи. Суди виснували, що про існування між сторонами договору позики свідчить і наявність у позивача оригіналу розписки та листа відповідача від 14 квітня 2020 року про передачу в рахунок взаємозаліку незакінченого об'єкта будівництва, як це було передбачено розпискою від 17 квітня 2020 року в разі неповернення позики.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
04 листопада 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12, від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц, від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, від 19 червня 2019 року в справах № № 703/2718/16-ц, 646/14523/15-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 723/304/16-ц, у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 344/16307/15, від 05 вересня 2018 року в справі № 367/7135/16-ц, від 10 грудня 2018 року в справі № 319/1669/16, від 31 січня 2019 року в справі № 295/11438/16-ц, від 08 липня 2019 року в справі № 524/4946/16, від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16, від 12 вересня 2019 року в справі № 604/1038/16, від 25 лютого 2020 року в справі № 756/12238/16-ц, від 04 березня 2020 року в справі № 632/2209/16, від 29 квітня 2020 року в справі № 759/5787/18, від 08 жовтня 2020 року в справі № 194/1126/18, від 11 червня 2021 року в справі № 753/11670/17, від 14 липня 2021 року в справі № 750/2316/19, від 26 квітня 2022 року в справі № 753/1349/20, від 16 листопада 2022 року в справі № 301 /2052/18, про те, що:
- в розписці обов'язково зазначається, що гроші мають статус позики; недодержання змісту розписки не дає права на стягнення позичених коштів;
- суд повинен встановити наявність між сторонами правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту й достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов;
- підтвердженням укладення договору позики може бути не будь-яка розписка, а лише та, яка підтверджує факт отримання грошових коштів у борг та містить умови їх повернення;
- щодо нарахування й стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування;
- розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, засвідчуючи отримання грошей;
- неправильно складена розписка перетворює договір займу на договір зберігання;
- досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні висновки щодо дійсної природи існуючих між сторонами правовідносин;
- доводи, викладені боржником, підлягають належній перевірці задля недопущення безпідставного позбавлення права власності;
- нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання;
- врахувавши очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у виді штрафу, пені і відсотків річних, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду вважала справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже вирішено судами попередніх інстанцій стягнути, та відмовити у стягненні відсотків річних.
Він не брав позики. У документі від 17 квітня 2020 року не зазначено, що кошти мають статус позики. Документ оформлений неналежним чином, не містить назви «розписка», в ньому не вказані персональні (паспортні) дані осіб, внаслідок чого неможливо встановити, між якими особами виникли відносини. Також в документі є виправлення і не зазначено, кому належить підпис в кінці тексту.
Він подавав до суду першої інстанції клопотання про витребування доказів, яке необґрунтовано відхилене. Подані позивачем документи є копіями, що не завірені належним чином.
Нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1 не належить йому, а знаходиться на балансі ТОВ «Укрбудтранс-трейд», в якому він лише співзасновник.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_5 зазначає, що розписка була власноруч написана та підписана відповідачем ОСОБА_6 . Клопотання щодо проведення почеркознавчої експертизи він не заявляв. Оригінал розписки був поданий до суду разом з позовною заявою. Підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
14 квітня 2020 року відповідач ОСОБА_7 підписав заяву, із змісту якої вбачається, що в рахунок взаємозаліку він погоджується передати нежитлову будівлю (незавершене будівництво) за адресою: АДРЕСА_1 .
У документі від 17 квітня 2020 року зазначено, що ОСОБА_7 взяв у ОСОБА_3 196 000,00 доларів США строком до 15 травня 2020 року. За умови неповернення взятих у борг коштів відповідач зобов'язувався передати позивачу майно за адресою: АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до положень статті 11 ЦК України за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, сплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Такі висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц, у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2018 року в справі № 367/7135/16-ц, від 10 грудня 2018 року в справі № 319/1669/16, від 31 січня 2019 року в справі № 295/11438/16-ц, від 08 липня 2019 року в справі № 524/4946/16, від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16, від 12 вересня 2019 року в справі № 604/1038/16, від 25 лютого 2020 року в справі № 756/12238/16-ц, від 04 березня 2020 року в справі № 632/2209/16, від 29 квітня 2020 року в справі № 759/5787/18, від 08 жовтня 2020 року в справі № 194/1126/18, від 11 червня 2021 року в справі № 753/11670/17, від 14 липня 2021 року в справі № 750/2316/19, від 26 квітня 2022 року в справі № 753/1349/20, від 16 листопада 2022 року в справі № 301/2052/18, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Верховний Суд висновує, що суди в цій справі врахували наведені висновки, з огляду на таке.
У документі від 17 квітня 2020 року зазначено, що ОСОБА_1 взяв у ОСОБА_3 196 000,00 доларів США строком до 15 травня 2020 року. За умови неповернення взятих у борг коштів відповідач зобов'язувався передати позивачу майно за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.
У статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.
Вказаний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 27 березня 2024 року в справі № 596/1123/19 (провадження № 61-7056св22) та від 05 червня 2024 року в справі № 640/15157/16-ц (провадження № 61-4579св24).
Верховний Суд погоджується з висновками судів у цій справі про те, що документ від 17 квітня 2020 року є борговою розпискою, а її перебування в кредитора ( ОСОБА_8 ) підтверджує існування правовідносин за договором позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Грошовим необхідно вважати зобов'язання, що складається, зокрема, з правовідношення, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити кошти на користь кредитора.
Саме такий обов'язок відповідача зазначений у борговій розписці від 17 квітня 2020 року, де ОСОБА_7 власноруч засвідчив, що взяв у ОСОБА_2 196 000,00 доларів США строком до 15 травня 2020 року, тому, досліджуючи цю розписку, суди зробили правильний висновок про наявність між сторонами правовідносин саме з договору позики.
Доводи касаційної скарги про те, що в документі від 17 квітня 2020 року не зазначено, що кошти мають статус позики, спростовуються змістом боргової розписки.
Матеріали справи не містять доказів, що між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 виникли якісь інші правовідносини, на підставі яких могла бути написана розписка від 17 квітня 2020 року.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що він не брав позики.
Документ оформлений неналежним чином, не містить назви «розписка», в ньому не вказані персональні (паспортні) дані осіб, внаслідок чого неможливо встановити, між якими особами виникли відносини. Також в документі є виправлення і не зазначено, кому належить підпис в кінці тексту.
Особу позикодавця суди встановили на підставі належно оцінених доказів у справі та виснували, що про існування між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 договору позики свідчить наявність у позивача оригіналу розписки та лист відповідача від 14 квітня 2020 року про передачу в рахунок взаємозаліку незакінченого об'єкта будівництва, як у подальшому передбачено розпискою від 17 квітня 2020 року в разі неповернення позики.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі визнав, що є співзасновником ТОВ «Укрбудтранс-трейд», на балансі якого перебуває нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1 .
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщовін визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
З підстав безгрошевості договір позики недійсним не визнавався, як і не спростовувалася справжність підпису ОСОБА_1 у розписці призначенням почеркознавчої експертизи, тому доводи касаційної скарги щодо відсутності в ОСОБА_1 обов'язку повертати борг є безпідставними.
Відповідач суму боргу не спростував, не надав доказів повернення коштів за договором позики як частково, так і в повному обсязі.
Стосовно доводів касаційної скарги про нарахування сум за статтею 625 ЦК України, необхідно зазначити таке.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто в разі несвоєчасного повернення грошових коштів позичальником позикодавець має право вимагати повернення суми боргу з врахуванням З % річних від суми боргу за період невиконання зобов'язань та інфляційних збитків.
Касаційна скарга в цій частині мотивована тим, що суди не врахували правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9 519/12, від 19 червня 2019 року в справах № № 703/2718/16-ц, 646/14523/15-ц, від 23 жовтня 2019 року в справі № 723/304/16-ц, від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, щодо нарахування й стягнення процентів від суми позики після спливу строку кредитування; про те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання; про те, що, врахувавши очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у виді штрафу, пені і відсотків річних, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду вважала справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже вирішено судами попередніх інстанцій стягнути, та відмовити у стягненні відсотків річних.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9 519/12, від 23 жовтня 2019 року в справі № 723/304/16-ц сформовано правовий висновок про те, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи в разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Наведені правові висновки стосуються процентів за користування позикою відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, які в цій справі не заявлялися та не стягувалися.
Тому в частині заборони нараховувати передбачені договором проценти після спливу визначеного договором строку повернення позики висновки Великої Палати Верховного Суду в постановах від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12, від 23 жовтня 2019 року в справі № 723/304/16-ц нерелевантні до спірних правовідносин.
Проте в зазначених постановах міститься також висновки, що після спливу строку кредитування (в цій справі - спливу строку повернення позики) права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Тобто норми статті 625 ЦК України до спірних правовідносин застосовані правильно.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду в постановах від 28 березня 2018 року в справі № 444/9 519/12, від 19 червня 2019 року в справах № № 703/2718/16-ц, 646/14523/15-ц нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання
Саме таким розумінням змісту частини другої статті 625 ЦК України керувалися суди під час вирішення справи.
У постанові від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, з огляду на принципи розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і відсотків річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери кредитора. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають правове значення, та, зокрема, зазначених критеріїв суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
За обставинами справи № 902/417/18 в пункті 5.5 договору сторони дійшли згоди щодо зміни розміру відсоткової ставки, передбаченої частиною другою статті 625 ЦК України, і встановили її в розмірі 40 % річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та 96 % річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення 90 календарних днів. За товар вартістю 205 538,92 грн до подання позовної заяви до суду відповідач сплатив 107 157,00 грн. Заборгованість в розмірі 98 381,92 грн відповідач сплатив після відкриття провадження у справі. Водночас на цю заборгованість, яка на момент звернення до суду з позовом ще не була погашена, позивач нарахував 40 306,19 грн пені, ЗО 830,83 грн штрафу, 110 887,30 грн відсотків річних, а разом 182 024,32 грн, що майже в два рази перевищувало суму основного боргу.
Врахувавши очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у виді штрафу, пені і відсотків річних, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду в справі № 902/417/18 вважала справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже вирішено судами попередніх інстанцій стягнути, та відмовити у стягненні відсотків річних.
У постанові від 18 березня 2020 року Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання щодо зменшення розміру відсотків річних, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, врахувала фактичні обставини справи № 902/417/18.
Колегія суддів зауважує, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку, за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів. Тому в питаннях підстав для зменшення розміру штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 ЦК України, не може бути подібних правовідносин, оскільки кожного разу суд вирішує це питання на власний розсуд з огляду на конкретні обставини, якими обумовлене таке зменшення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року в справі № 910/14524/22).
У справі, що переглядається, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто заборгованість за договором позики від 17 квітня 2020 року в розмірі 196 000,00 дол. США та 17 640,00 дол. США 3 % річних за прострочення грошового зобов'язання. Тобто розмір інфляційних втрат не перевищує розмір основного боргу. Порушення принципів розумності, справедливості та пропорційності як винятковий випадок для зменшення відсотків річних, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК України, не встановлено.
З огляду на викладене Верховний Суд не встановив підстав для зменшення розміру 3 % річних, нарахованих позивачем на підставі частини другої статті 625 ЦК України, та, відповідно, для скасування оскаржуваних судових рішень в частині стягнення цих відсотків.
Стосовно доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що він подавав до суду першої інстанції клопотання про витребування доказів, яке необґрунтовано відхилене; подані позивачем документи є копіями, що не завірені належним чином, необхідно зазначити таке.
23 листопада 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про витребування доказів у позивача, а саме: оригіналу розписки від 17 квітня 2020 року; достовірних відомостей про доходи та місце роботи; декларації про доходи за період з 01 січня 2020 року до 01 червня 2020 року; акта прийому виконання робіт щодо об'єкта нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 ; документів, за якими позивач має чи мав договірні відносини з ТОВ «Укрбудтранс-трейд»; документів, якими підтверджено вкладення коштів щодо добудови будівлі; копії договору купівлі-продажу нежитлової будівлі; копії листа від 14 квітня 2020 року про взаємозалік.
Згідно зі статтею 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений у частинах другій та третій статті 83 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.
У клопотанні повинно бути зазначено, зокрема, обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; вжиті особою, яка подає клопотання, заходи для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу.
Ухвалою від 27 листопада 2023 року суд залишив клопотання відповідача про витребування доказів без задоволення, оскільки в ньому не наведено обставин, які може підтвердити той чи інший доказ або аргументи, які він може спростувати. Також відповідачем не зазначені й заходи вжиті для отримання доказів самостійно та причини неможливості самостійного їх отримання.
ОСОБА_1 у касаційній скарзі не зазначає, які обставини, що входять до предмета доказування, підлягали встановленню на підставі виребуваних у ОСОБА_2 достовірних відомостей про доходи та місце роботи; декларації про доходи за період з 01 січня 2020 року до 01 червня 2020 року; акта прийому виконання робіт щодо об'єкта нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1 ; документів, за якими позивач має чи мав договірні відносини з ТОВ «Укрбудтранс-трейд»; документів, якими підтверджено вкладення коштів щодо добудови будівлі; копії договору купівлі- продажу нежитлової будівлі; копії листа від 14 квітня 2020 року про взаємозалік.
Тому в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів у цій частині суд відмовив обґрунтовано.
Відповідно до статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Розписка від 17 квітня 2020 року додана ОСОБА_2 до позовної заяви в оригіналі (а. с. 7), тому безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що цей документ є копією, та щодо необґрунтованості відхилення клопотання про витребування оригіналу розписки.
Доводи касаційної скарги в іншій частині зводяться до переоцінки доказів у справі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) сформульовано правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Верховний Суд є судом права, а не судом факту, позбавлений можливості самостійно встановлювати обставини справи, не встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, а також досліджувати докази справи, змінюючи їх оцінку відповідно до статті 400 ЦПК України.
Інші доводи касаційної скарги є необґрунтованими та не впливають на висновки судів.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за наслідками касаційного перегляду справи судові рішення залишаються без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Шишацького районного суду Полтавської області від 06 лютого 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 07 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. М. Ситнік
В. М. Ігнатенко
І. М. Фаловська