16 квітня 2025 року
м. Київ
справа № 296/10165/24
провадження № 61-3746ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 4 листопада 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 4 березня 2025 року у справі
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист порушених цивільних прав та інтересів, відшкодування моральної шкоди,
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2
про захист порушених цивільних прав та інтересів та відшкодування моральної шкоди.
Ухвалою Корольовського районного суду м. Житомира від 4 листопада 2024 року, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 4 березня 2025 року, відмовлено у відкритті провадження у справі.
22 березня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 4 листопада
2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 4 березня 2025 року.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Підставою касаційного оскарження ухвали Корольовського районного суду м. Житомира від 4 листопада 2024 року та постанови Житомирського апеляційного суду від 4 березня 2025 року заявник визначає порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, зазначаючи, що правовідносини мають приватноправовий характер, тому спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Позивач вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій порушили її право на справедливий суд та допустили надмірний формалізм, відмовивши у відкритті провадження у справі; крім того, суди незаконно змінили зміст позовної заяви, зокрема позовні вимоги та їх обґрунтування.
Згідно з частиною четвертою статті 394 ЦПК України у разі оскарження ухвали (крім ухвали, якою закінчено розгляд справи) суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо правильне застосування норми права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку
про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності та неправильності висновків судів попередніх інстанцій.
Так, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що заявлені позивачем вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Прирозгляді справи підлягають з'ясуванню обставини правомірності чи неправомірності дій відповідача щодо розгляду заяви позивача від 12 травня 2020 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Оскільки предметом позову є не сама земельна ділянка або правовласності чи користування, пов'язані з нею, суд першої інстанції дійшов висновку, що даний спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки спір стосується правовідносинфізичної особи з посадовою особою органу місцевого самоврядування, а саме перевірки законності дійта бездіяльності цієї особи, прийнятих або вчинених нею при здійсненні публічно-владних управлінських функцій.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Вказаним вимогам процесуального закону оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 12 травня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Житомирської міської ради із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд
у АДРЕСА_1 , з метою оформлення права власності на вказану земельну ділянку.
Рішенням Житомирської міської ради від 30 липня 2020 року № 1970
ОСОБА_1 відмовлено в наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою на підставі статті 39 Земельного кодексу (далі - ЗК) України,
статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», невідповідності містобудівній документації.
Встановлено, що 1 листопада 2024 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила:
- прийняти виклад двадцяти порушень законодавства, вчинених під час розгляду
заяви від 12 травня 2020 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,10 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1 , з метою оформлення права власності на вказану земельну ділянку;
- стягнути з ОСОБА_2 на її користь 200 000 грн моральної шкоди, заподіяної внаслідок недодержання вимогзаконупри розгляді заяви від 12 травня 2020 року.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
За загальним правилом у порядку цивільного судочинства суди вирішують справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, зокрема спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, те, що за своєю правовою природою вони стосуються спору у приватноправових відносинах щодо порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб'єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є фізична особа.
Ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб'єкта.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС) України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
До адміністративної юрисдикції відноситься справа, яка виникає зі спору в публічно-правових відносинах, що стосується цих відносин, коли один з його учасників -суб'єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, у цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Повноваження відповідних органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або користування та порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування встановлені статтями 118, 122, 123 ЗК України, статтями 26, 33, 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Згідно зі статтею 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рада в межах своєї компетенції приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Відповідно до частини першої статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) у межах норм безоплатної приватизації подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених
статтею 122 цього Кодексу.
У випадку, визначеному частиною першою цієї статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у місячний строк з дня отримання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) приймає рішення про її затвердження та передачу земельної ділянки у власність або вмотивоване рішення про відмову (частини друга статті 118 ЗК України).
У частині першій статті 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що до делегованих повноважень виконавчих органів місцевих рад належить підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, організація і здійснення землеустрою, погодження проєктів землеустрою.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 березня 2018 року
у справі № 536/233/16-ц, від 3 жовтня 2018 року у справі № 820/4149/17,
від 28 листопада 2018 року у справі № 820/4439/17 сформувала правові висновки про те, що якщо особа звертається до відповідних органів місцевого самоврядування із заявами для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та для надання її у власність, за результатами розгляду яких ці органи приймають відповідні рішення, то в цих правовідносинах відповідач реалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльністю, що підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.
Вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються за правилами адміністративного судочинства, якщо такі вимоги стосуються шкоди, завданої протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, і заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір (частина п'ята статті 21 КАС України; постанова Великої Палати Верховного Суду
від 8 квітня 2020 року у справі № 180/1560/16).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє
у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, відмовив у відкритті провадження у справі на підставі
пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України і обґрунтовано виходив з того, що спір у справі є публічно-правовим та не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в даному випадку підлягають з'ясуванню обставини правомірності дій відповідача як посадової особи органу місцевого самоврядування щодо розгляду заяви позивача від 12 травня 2020 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, при цьому законність відповідних дій та рішень підлягає перевірці адміністративним судом, а вирішення питання про відшкодування моральної шкоди залежить від оцінки адміністративним судом дій та рішень відповідача як посадової особи суб'єкта владних повноважень.
Доводи заявника про те, що відмова у відкритті провадження у справі є надмірним формалізмом та обмежує її право на доступ до суду, є безпідставними, оскільки висновки судів попередніх інстанцій, що даний спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, відповідають наведеним нормам законодавства та правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду. При цьому, в резолютивній частині оскаржуваної ухвали позивачу роз'яснено, що вказаний спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства Житомирським адміністративним судом. Такі обставини не можна визнати надмірним формалізмом, оскільки дотримання правил юрисдикційності справи є гарантією забезпечення конвенційного права особи на справедливий суд. Крім того, такі судові рішення не обмежують право позивача на доступ до суду.
Аргументи заявника про те, що суди першої та апеляційної інстанцій змінили зміст позовних вимог та їх обґрунтування, є голослівними, оскільки не підтверджені жодним доказом.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи
від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до
частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого
1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня
2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Зі змісту касаційної скаргитаоскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга
є необґрунтованою, правильне застосування судами попередніх інстанцій пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо його застосування чи тлумачення, тому у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного
суду м. Житомира від 4 листопада 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 4 березня 2025 року суд відмовляє.
Оскільки у відкритті касаційного провадження відмовлено, не підлягає окремому розгляду клопотання заявника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Керуючись статями389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою
ОСОБА_1 на ухвалу Корольовського районного суду м. Житомира від 4 листопада 2024 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 4 березня 2025 року.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська