21 травня 2025 року
м. Київ
справа № 334/6336/22
провадження № 61-5290св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство «Універсал Банк», Районна адміністрація Запорізької міської ради по Дніпровському району, Запорізька міська рада,
треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Коваленко Вікторія Вікторівна, приватний виконавець Котула Артем Михайлович,
розглянув в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня
2023 року під головуванням судді Бредіхіна Ю. Ю. та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 березня 2024 року у складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Дашковської А. В., Бєлки В. Ю. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства «Універсал Банк», районної адміністрації Запорізької міської ради по Дніпровському району, Запорізької міської ради, треті особи: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Коваленко Вікторія Вікторівна та приватний виконавець Котула Артем Михайлович, про скасування розпорядження, визнання права власності в порядку спадкування та виключення майна з акта опису та арешту майна,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом в якому просила:
- визнати незаконним та скасувати розпорядження Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради від 24 грудня 2002 року № 3389 щодо оформлення права власності на квартиру (житлове приміщення)
АДРЕСА_1 ;
- визнати за позивачем в порядку спадкування за заповітом після смерті
ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на кімнату площею 10,8 кв. м та 1/2 частку підсобних приміщень: коридору № 1 площею 9,7 кв. м, кухні
№ 2 площею 8,7 кв. м, ванни № 5 площею 2,9 кв. м, туалету № 6 площею 1,3 кв. м у квартирі АДРЕСА_1 , що становить
7/20 часток;
- виключити з акта опису, складеного приватним виконавцем виконавчого округу Запорізької області Котулою А. М. та зняти арешт з квартири АДРЕСА_1 , накладений постановою про накладення арешту на майно боржника.
В обґрунтування своїх вимог зазначала, що вона є дочкою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які перебуваючи у шлюбі, придбали у спільну сумісну власність спірне житлове приміщення.
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 вересня 1993 року шлюб був розірваний, рішенням цього ж суду від 07 квітня 1994 року в порядку поділу майна за ОСОБА_3 було визнано право власності на 7/20 часток у зазначеній квартирі, а за ОСОБА_2 визнано право власності на іншу частку квартири.
24 грудня 2002 року на підставі розпорядження голови Ленінської районної адміністрації на квартиру
АДРЕСА_1 було видане свідоцтво про право власності на ім'я ОСОБА_2 .
У 2008 році відповідач ОСОБА_2 уклала іпотечний договір, предметом якого є спірна квартира, та виступила поручителем за кредитом.
Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 26 листопада 2010 року у справі № 2-192/2010 року звернув стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 .
15 серпня 2018 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким заповів позивачу все належне йому майно, а ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
Позивач вважає, що розпорядження голови Ленінської районної адміністрації
від 24 грудня 2002 року порушує її права як спадкоємця померлого ОСОБА_3 , адже воно прийняте без урахування рішення Ленінського районного суду
м. Запоріжжя від 07 квітня 1994 року, яким за спадкодавцем визнано право власності на 7/20 часток квартири.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 04 серпня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Запорізький апеляційний суд постановою від 05 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Ленінського районного суду
м. Запоріжжя від 04 серпня 2023 року без змін.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказував, що ОСОБА_3 у період з квітня 1994 року - дати ухвалення рішення суду про поділ майна подружжя по грудень 2002 року - дати видачі розпорядження про оформлення права приватної власності за відповідачем ОСОБА_2 не вчинив жодної юридично значущої дії для реєстрації свого права приватної власності на частку у квартирі.
В подальшому, спадкодавець ОСОБА_3 ініціював спір щодо скасування розпорядження Ленінської районної адміністрації Запорізької міської ради
від 24 грудня 2002 року № 3389 про оформлення права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , однак через його процесуальну поведінку - неявку у судові засідання ухвалою суду від 16 листопада 2011 року позов ОСОБА_3 був залишений без розгляду. В апеляційному порядку ухвалу від 16 листопада 2011 року ОСОБА_3 не оскаржив.
Суди зауважили, що будучи достеменно обізнаним про порушення свого права як мінімум з 23 травня 2011 року - дати подання позову ОСОБА_3 не вчиняв юридично значущих дій для його відновлення та оформлення свого права власності на присуджене йому майно.
Встановивши, що спадкодавець за життя не зареєстрував своє право власності на 7/20 часток спірної квартири, не оспорив в установленому законом порядку свідоцтво про право власності, видане на ОСОБА_2 на всю квартиру, суди дійшли висновку, що присуджена спадкодавцю частка у спільному майні подружжя не увійшла до складу спадкового майна.
Апеляційний суд зазначив, що місцевий суд правильно врахував, що квартира з
2008 року перебуває в іпотеці, судовим рішенням ще у 2011 році на неї звернуто стягнення і кредитор вчиняє дії щодо її примусової реалізації. Також вважав, що суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв до уваги визнання відповідачем
ОСОБА_2 позовних вимог.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 березня 2024 року в якій просила оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Заявник посилається на те, що суди не врахували правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц та
у справі № 344/5528/22 проте дату ухвалення такої постанови не зазначає.
Касаційна скарга також містить посилання на неврахування судами правової позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеної в ухвалі від 22 червня 2016 року у справі № 668/12085/15-ц.
Заявник також зазначає про те, що наразі відсутній правовий висновок Верховного Суду про застосування приписів статті 1218 ЦК України в частині входження до складу спадщини частки у спільній сумісній власності подружжя.
Також відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 331 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» та Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходиться у власності фізичних та юридичних осіб, затверджені наказом Держкомітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56, зареєстрованому в Мінюсті 19 січня 1996 року за
№ 31/1056 щодо правовідносин, які виникли до набрання чинності вищевказаних правових актів в редакціях 2004 року та 1996 року в контексті права спільної сумісної власності подружжя, передбаченого статтями 15, 16 Закону України «Про власність», статті 22 КПШС, пункту 43 Примірного статуту ЖБК в частині наявності або відсутності особистого права приватної власності на частку квартири у спадкодавця, а також наявності чи відсутності права спільної сумісної власності спадкодавця на 1/2 частину квартири, якщо спадкодавець не зареєстрував своє право власності у відповідному органі в разі наявності рішення суду про поділ майна подружжя (переведення житлового приміщення з правового статусу спільної сумісної власності у правовий статус спільної часткової власності).
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому у липні 2024 року відзиві на касаційну скаргу представник АТ «Універсал Банк» Швець А. В. у задоволенні касаційної скарги просила відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін, посилаючись на необґрунтованість доводів касаційної скарги.
Вказує, що оскільки спадкодавець за життя не зареєстрував за собою права власності на належну йому частку у квартирі, а згодом його позов про визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсним іпотечного договору був залишений без розгляду з підстав повторної неявки позивача, висновки судів про відсутність підстав для задоволення позову правильні.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 06 червня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Ленінського районного суду м. Запоріжжя.
17 червня 2024 року цивільна справа № 334/6336/22 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 14 травня 2025 року призначив справу до розгляду колегією у складі п'яти суддів.
Фактичні обставини справи, з'ясовані судами
Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 07 квітня 1994 року в порядку поділу майна подружжя визнав за ОСОБА_3 право власності на 7/20 часток квартири
АДРЕСА_1 , інші 13/20 часток залишив у власності
ОСОБА_2 . Стягнув зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 компенсацію різниці між розміром його частки у паєнакопиченні і вартістю приміщень, що виділяються йому у власність у сумі 2 092 карб. (а. с. 24).
ОСОБА_3 своє право власності на виділене йому майно не зареєстрував.
24 грудня 2002 року на підставі розпорядження голови Ленінської районної адміністрації № 3389 (а. с. 26) на вищевказану квартиру було видане свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_2 (а. с. 27) та здійснено державну реєстрацію права власності (а. с. 28).
На підставі іпотечного договору від 06 лютого 2008 року № І-28/Ф/4 (а. с. 33) спірна квартира була передана відповідачем ОСОБА_2 в іпотеку на забезпечення виконання перед ВАТ «ВТБ Банк» зобов'язань, які виникли у ОСОБА_4 на підставі кредитного договору від 06 лютого 2008 року № К-28/Ф/4.
Ленінський районний суд рішенням від 26 листопада 2010 року у справі № 2-192/2010 в рахунок погашення зобов'язань за кредитним договором звернув стягнення на спірну квартиру.
У травні 2011 року ОСОБА_3 звертався до Ленінського районного суду
м. Запоріжжя із позовом до ОСОБА_2 , ПАТ «ВТБ Банк» у якому просив про: визнання недійсним свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого
20 січня 2003 року; зобов'язання Орендного підприємства Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації скасувати реєстраційний напис на Свідоцтві на право власності серії НОМЕР_1 , яке видане 20 січня 2003 року, за яким за
ОСОБА_2 було зареєстроване право власності на квартиру
АДРЕСА_1 ; визнання недійсним іпотечного договору від 06 лютого 2008 року№ І-28/Ф/4, який був укладений між ОСОБА_2 та ВАТ «ВТБ Банк».
Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 16 листопада 2011 року позов ОСОБА_3 був залишений без розгляду з підстав повторної неявки позивача у судове засідання (а. с. 93).
15 серпня 2018 року ОСОБА_3 склав заповіт (а. с. 29), яким все належне йому майно заповів ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер (а. с. 30).
Суди встановили, що на час відкриття спадщини право власності ОСОБА_3 на спірне майно на підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя
від 07 квітня 1994 року не було зареєстроване.
На час виникнення спірних правовідносин відкрите виконавче провадження з примусового виконання рішення суду від 26 листопада 2010 року про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 . Приватний виконавець наклав арешт на квартиру та склав акт її опису.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно із частиною 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно із статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
У статті 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтею 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Умовою для переходу в порядку спадкування права власності на об'єкти нерухомості є набуття спадкодавцем зазначеного права в установленому законодавством України порядку.
Для набуття права власності в установленому законом порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно.
Якщо за життя спадкодавець не набув права власності на житловий будинок, земельну ділянку, то спадкоємець також не набуває права власності у порядку спадкування. До спадкоємця переходять лише визначені майнові права, які належали спадкодавцеві на час відкриття спадщини. Для набуття права власності у встановленому законодавством порядку спадкоємець повинен здійснити дії, які необхідні для набуття права власності на визначене нерухоме майно, зокрема на житловий будинок, іншу споруду, земельну ділянку.
Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав, зокрема, в нотаріальному порядку.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
З матеріалів справи відомо, що право на 7/20 часток спірної квартири у спадкодавця ОСОБА_3 виникло на підставі судового рішення від 16 вересня 1993 року.
Згідно з частинами другою, третьою статті 3 Закону України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Державна реєстрація права власності на житлові будинки, споруди регулювалася підзаконними нормативними актами, зокрема такими, як Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР
31 січня 1966 року і яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу від 13 грудня 1995 року № 56, Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України
від 07 лютого 2002 року № 7/5 і зареєстроване в Міністерстві юстиції України
від 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (з подальшими змінами).
Зазначені нормативні акти передбачали державну реєстрацію будівель, споруд, державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, проте виникнення права власності на будинки, споруди не залежало від державної реєстрації до часу набрання чинності ЦК України та Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Таким чином, у разі відсутності державної реєстрації права власності на нерухоме майно, створене та оформлене в передбаченому законом порядку до набрання чинності Законом України від 01 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право на оформлення спадкових прав шляхом звернення до нотаріальної контори за видачею свідоцтва про право на спадщину.
Отже, під час вирішення спорів про визнання права власності на спадкове майно слід керуватися законодавством, яке підлягало застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини.
У разі відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно, зокрема у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на майно, неоформленням спадщини спадкодавцем, спадкоємці мають право на звернення до суду для захисту своїх спадкових прав.
Зазначене відповідає правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13 та у постанові Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі № 303/1176/17.
Разом із тим відповідно до статті 1219 ЦК України не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права; 2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; 3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; 5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що до спадкоємця в порядку спадкування може переходити право на оспорення документу чи юридичного факту (зокрема, правочину, рішення органу юридичної особи, свідоцтва тощо), яке належало спадкодавцю, та не припинилося до його смерті.
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03,
§ 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.
Схожий по суті висновок зроблений у пункті 8.26. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження
№ 12-79гс19), в якій вказано, що водночас закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов'язків у правовідносинах.
Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
У справі, що переглядається, особа, яка мала право на оспорення (спадкодавець ОСОБА_3 ), висловив як прямо (непідтриманням своєї позиції щодо визнання свідоцтва про право власності та визнання недійсним договору іпотеки у справі
№ 2-2554/11 - повторна неявка у судове засідання), так і своєю поведінкою (оскільки протягом майже 16 років (за винятком звернення до суду у 2011 році) не оспорював свідоцтво про право власності від 20 січня 2003 року на квартиру в цілому, видане ОСОБА_2 ), що не буде реалізовувати своє право на оспорення.
За таких обставин, право на оспорення рішення на підставі якого ОСОБА_2 було видане свідоцтво про право власності на спірну квартиру припинилося, відповідно його не успадкувала і ОСОБА_1 , отже підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , як спадкоємця ОСОБА_3 відсутні, а тому колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій зроблених по суті розгляду справи.
Аргумент касаційної скарги про те, що суди не врахували правових висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 11 квітня 2019 року у справі
№ 339/116/16-ц та у справі № 344/5528/22 колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц (провадження № 61-15462св18)).
У постанові Верховного Суду від 18 травня 2023 року у справі № 344/5528/22 (провадження № 61-2003св23) зазначено, що набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними. За обставин цієї справи касаційний суд зауважив, що саме по собі посилання на те, що договір купівлі-продажу квартири, належної на праві особистої власності ОСОБА_1, був укладений в один день з договором, на підставі якого ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру, не є достатнім фактом сплати ОСОБА_1 особистих коштів за придбану у шлюбі квартиру». Вирішуючи спір, апеляційний суд на наведене уваги не звернув та, установивши, що спірне майно було придбане сторонами за час перебування у шлюбі, дійшов передчасного висновку про непоширення на нього презумпції спільності права власності подружжя і водночас не навів належних та допустимих доказів на її спростування.
Таким чином колегія суддів відхиляє означений аргумент касаційної скарги, оскільки за обставин цієї справи право спільної сумісної власності відповідача ОСОБА_2 та спадкодавця ОСОБА_3 припинилось, а тому як фактичні обставини так і правове регулювання у наведених заявником справах відрізняються від обставин справи та правового регулювання цієї справи.
Посилання в касаційній скарзі про неврахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 червня 2016 року у справі № 668/12085/15-ц, не заслуговують на увагу, так як вказане судове рішення не є джерелом правозастосовчої практики в розумінні частини четвертої статті 263 ЦПК України і не є підставою для касаційного оскарження судових рішень на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Щодо аргументу касаційної скарги з посиланням на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 331 ЦК України, частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно» та Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходиться у власності фізичних та юридичних осіб, затверджені наказом Держкомітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня
1995 року № 56, зареєстрованому в Мінюсті 19 січня 1996 року за № 31/1056 щодо правовідносин, які виникли до набрання чинності вищевказаних правових актів в редакціях 2004 року та 1996 року в контексті права спільної сумісної власності подружжя, передбаченого статтями 15, 16 Закону України «Про власність», статті
22 КПШС, пункту 43 Примірного статуту ЖБК в частині наявності або відсутності особистого права приватної власності на частку квартири у спадкодавця, а також наявності чи відсутності права спільної сумісної власності спадкодавця на 1/2 частину квартири, якщо спадкодавець не зареєстрував своє право власності у відповідному органі в разі наявності рішення суду про поділ майна подружжя (переведення житлового приміщення з правового статусу спільної сумісної власності у правовий статус спільної часткової власності)..
Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.
Висновок за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 141, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 04 серпня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 05 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Литвиненко
Судді: А. І. Грушицький
В. М. Ігнатенко
Є. В. Петров
В. В. Пророк