Постанова
Іменем України
9 квітня 2025 року
м. Київ
Справа № 461/4634/19
Провадження № 61-4516св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду - головуючого судді Крата В. І., судді-доповідача Гудими Д. А., суддів Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І. - розглянув у порядку письмового провадження справу,
учасниками якої є:
(1) за первісним позовом про стягнення коштів за договором позики та трьох процентів річних -
позивач - ОСОБА_1 (далі - позивач), інтереси якого представляє адвокат Балух Роман Володимирович (далі - адвокат позивача),
відповідач- ОСОБА_2 (далі - відповідач), інтереси якого представляє адвокат Дуда Петро Володимирович (далі - адвокат відповідача),
третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 (далі - третя особа), інтереси якої представляє адвокат Вівчарівський Володимир Петрович (далі - адвокат третьої особи),
(2) за позовом третьої особи про визнання недійсним договору позики -
позивачка - ОСОБА_3 ,
відповідачі - ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ,
за касаційною скаргою позивача на постанову Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., а також
за касаційною скаргою відповідача на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 листопада 2022 року та додаткове рішення цього суду від 19 грудня 2022 року, ухвалені суддею Гиричем С. В., і постанову Львівського апеляційного суду від 25 липня 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.
(1) Вступ
1. Позивач стверджував, що за усною домовленістю з відповідачем надав йому у листопаді 2012 року та в лютому 2013 року сумарно 70 000,00 дол. США позики строком до 31 грудня 2013 року; відповідач 10 000,00 дол. США погасив шляхом зарахування зустрічних однорідних вимог, а решту не повернув; термін повернення позики сторони неодноразово продовжували; відповідач склав розписку, датовану 8 листопада 2016 року, про те, що позичив у позивача кошти у розмірі, еквівалентному 60 000,00 дол. США, і зобов'язався їх повернути до 2 листопада 2017 року або на першу вимогу позивача, проте не повернув. Тому позивач просив стягнути з відповідача борг за договором позики та три проценти річних за прострочення виконання обов'язку відповідача.
2. Також позивач просив забезпечити позов, заборонивши відповідачу, третій особі і державним реєстраторам вчиняти реєстраційні дії щодо будинку, право власності на який зареєстроване за третьою особою. Стверджував, що відповідач уже не має зареєстрованого за ним на праві власності майна, на яке можна звернути стягнення, але під час шлюбу із третьою особою набув у власність будинок, право власності на який зареєстрували за третьою особою; остання може відчужити будинок, що надалі ускладнить виконання рішення суду про задоволення позову.
3. Колишня дружина відповідача - третя особа - подала позов про визнання недійсним договору позики. Стверджувала, що позивач і відповідач уклали оформлений розпискою договір позики під час перебування третьої особи з відповідачем у шлюбі; вона не надавала чоловіку згоду на укладення цього договору; останній уклали з метою зменшення частки третьої особи у спільній сумісній власності подружжя.
4. Суд першої інстанції задовольнив заяву про забезпечення позову. Вказав, що існує ймовірність відчуження будинку, що унеможливить або утруднить виконання рішення про задоволення вимог позивача. Апеляційний суд виснував про протилежне. Зазначив, що позивач належно не обґрунтував необхідність ужиття обраного заходу забезпечення позову, і цей захід не є співмірним із заявленими вимогами; висновки суду першої інстанції ґрунтуються на припущеннях.
5. Суди обох інстанцій вимоги позивача задовольнили, у задоволенні позову третьої особи відмовили. Вважали, що наявність у позивача розписки підтверджує невиконання відповідачем умов договору позики; позивач не пропустив позовну давність, про наслідки спливу якої заявив відповідач; позику треба було повернути до 2 листопада 2017 року, а позивач подав позов 24 червня 2019 року, тобто у межах загальної позовної давності; позов третьої особи є необґрунтованим. Крім того, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, стягнув із відповідача та третьої особи на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу.
6. Відповідач оскаржив судові рішення у частині задоволених вимог позивача та стягнення витрат на правничу допомогу. Наголосив, що кошти за розпискою не отримував; у ній немає чіткої вказівки про валюту позики; позивач пропустив позовну давність, яка спливла через три роки після 31 грудня 2013 року - начебто терміну повернення позики; суди стягнули витрати на професійну правничу допомогу у завищеному розмірі, який не відповідає обсягу послуг адвоката позивача.
7. Позивач не погодився з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні його заяви про забезпечення позову. Наголосив, що відповідач умисно відчужив усе зареєстроване за ним майно з метою ухилення від виконання рішення про задоволення позову; відповідач і третя особа під час шлюбу набули у власність будинок, право на який оформили за третьою особою; остання вправі відчужити цей об'єкт у будь-який момент, що надалі може бути перешкодою для виконання рішення суду про стягнення боргу з відповідача.
8. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду мав відповісти на такі питання: (1) Чи змінюється (переривається, зупиняється) перебіг позовної давності складанням боржником «заднім числом» розписки про визнання боргу? (2) Чи є підстави для стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу? (3) Чи є заборона вчиняти реєстраційні дії щодо будинку, право власності на який оформлене за третьою особою, співмірним заходом забезпечення позову про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договором позики?
9. Вирішив, що позов є обґрунтованим, бо у розписці відповідач зазначив, що позичив у позивача 60 000,00 дол. США, проте надалі їх не повернув. У суді першої інстанції позивач визнав, що позичив відповідачу кошти до 31 грудня 2013 року, і що вимагав від відповідача скласти розписку, датовану 8 листопада 2016 року, тобто у межах позовної давності, аби мати можливість захиститися в суді, хоча фактично відповідач її склав 2 листопада 2017 року. З огляду на те, що розписка складена «заднім числом» після спливу 1 січня 2017 року позовної давності, про застосування наслідків спливу якої просив відповідач, у задоволенні вимог позивача слід відмовити з цієї підстави. Тому не можна також стягнути з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу. Відповідач не пояснив, чим суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, порушив його права, коли стягнув з третьої особи на користь позивача такі витрати. Тому з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині стягнення вказаних витрат із третьої особи слід залишити без змін. Крім того, позивач належно не обґрунтував, що обраний ним захід забезпечення позову є співмірним із заявленими позовними вимогами.
(2) Зміст позовних заяв
10. 24 червня 2019 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з відповідача 60 000,00 дол. США боргу за договором позики та три проценти річних на підставі частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України): 1) 2 953,97 дол. США станом на день подання позову; 2) за період із 25 червня 2019 року до дня ухвалення рішення у справі; 3) за період із дня, наступного за днем ухвалення рішення, до дня фактичної сплати боргу позивачеві. Мотивував так:
10.1. У листопаді 2012 року позивач позичив відповідачу 50 000,00 дол. США строком до 31 грудня 2013 року. 1 лютого 2013 року позивач додатково передав відповідачу 20 000,00 дол. США, які той теж мав повернути 31 грудня 2013 року. Проте цього не зробив і просив продовжити строк позики.
10.2. 10 000,00 дол. США були погашені шляхом зустрічного зарахування однорідних вимог до складення розписки від 8 листопада 2016 року.
10.3. Сторони продовжили строк позики до 2 листопада 2017 року. Це підтверджує розписка відповідача від 8 листопада 2016 року. Згідно з нею відповідач отримав кошти і зобов'язався до 2 листопада 2017 року повернути позивачеві 60 000,00 дол. США.
10.4. Оскільки відповідач не повернув позичені кошти у визначений строк, позивач має право на отримання трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.
11. 27 січня 2021 року третя особа звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточненої позовної заяви просила визнати недійсним оформлений розпискою від 8 листопада 2016 року договір позики, який уклав із позивачем її колишній чоловік-відповідач. Мотивувала так:
11.1. З 1991 року третя особа та відповідач перебували у шлюбі. На початку 2016 року вони припинили подружні відносини. У грудні того року третя особа звернулася до суду з позовом про розірвання шлюбу. 13 березня 2017 року Личаківський районний суд міста Львова ухвалив рішення у справі № 463/6240/16-ц, згідно з яким той шлюб розірвав.
11.2. Третя особа звернулася до відповідача з пропозицією поділити майно подружжя у досудовому порядку. Відповідач повідомив її, що у провадженні суду є справа № 461/4634/19 про стягнення з нього на користь позивача 1 653 575,16 грн боргу за договором позики. Відповідач наполягав, що під час поділу майна подружжя слід враховувати цей борг і погашати його разом.
11.3. Відповідач отримав позику від позивача без згоди третьої особи. Їй нічого не було відомо про позику і про розписку.
11.4. Позивач подав позов умисно для зменшення частки третьої особи як дружини у спільному майні колишнього подружжя та для штучного створення боргових зобов'язань.
(3) Зміст заяви про забезпечення позову
12. У вересні 2022 року позивач подав заяву про забезпечення позову, у якій просив заборонити відповідачу, третій особі, державним реєстраторам до визначення частки відповідача або до її виділу в праві спільної сумісної власності подружжя вчиняти реєстраційні дії в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - державний реєстр) щодо нерухомого майна, «що перебуває у спільній сумісній власності» відповідача та третьої особи, а саме житлового будинку АДРЕСА_1 (далі - будинок), «який належить на праві власності» третій особі. Мотивував заяву так:
12.1. Ціна позову складає 2 516 921,66 грн. Відповідач вчиняє дії для уникнення відповідальності перед позивачем, не має у власності зареєстрованого за ним майна, на яке можна накласти арешт і надалі звернути стягнення.
12.2. На час укладення договору позики (2012 - 2013 роки) відповідач був власником квартири АДРЕСА_2 , земельних ділянок і житлового будинку АДРЕСА_3 . Однак потім він це майно відчужив, щоб за рахунок останнього не можна було повернути борги.
12.3. Позивачу стало відомо, що «титульним власником житлового будинку та земельної ділянки» є відповідач. Він набув будинок під час перебування у шлюбі з третьою особою. Право власності на цей об'єкт зареєстроване за третьою особою.
12.4. Існує ймовірність відчуження будинку, з огляду на що позивач не зможе задовольнити вимоги шляхом звернення стягнення на майно відповідача.
(4) Зміст судових рішень суду першої інстанції
13. 29 вересня 2022 року Личаківський районний суд міста Львова постановив ухвалу, згідно з якою задовольнив заяву позивача про забезпечення позову: до набрання законної сили рішенням суду заборонив відповідачу, третій особі, державним реєстраторам прав на нерухоме майно вчиняти реєстраційні дії у державному реєстрі щодо нерухомого майна, яке «перебуває в спільній сумісній власності» відповідача та третьої особи, а саме будинку, який «належить на праві власності» третій особі. Мотивував так:
13.1. «Відповідач є титульним володільцем житлового будинку… разом із колишньою дружиною».
13.2. Реєстрація права власності на будинок за третьою особою дає можливість відчужити його, внаслідок чого позивач не зможе звернути стягнення на частку відповідача у будинку.
13.3. Для забезпечення виконання майбутнього рішення про задоволення вимог позивача в межах ціни позову слід заборонити відповідачу разом із третьою особою та державним реєстраторам вчиняти реєстраційні дії щодо переходу права власності на майно в праві спільної сумісної власності подружжя.
13.4. Цей захід забезпечення позову відповідає обставинам справи, пов'язаний із предметом спору, є належним, пропорційний вимогам та дозволить забезпечити дотримання балансу інтересів сторін і третьої особи. Невжиття цього заходу може суттєво ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або забезпечити ефективний захист.
13.5. Такий спосіб забезпечення позову не є арештом майна, не порушує права третьої особи, яка має можливість безперешкодно користуватися спільним майном, а також право виділити її частку і розпорядитися нею на власний розсуд.
14. 25 листопада 2022 року Личаківський районний суд міста Львова ухвалив рішення, згідно з яким вимоги позивача задовольнив: стягнув із відповідача на користь позивача: 1) 60 000,00 дол. США боргу за договором позики; 2) 7 757,26 доларів США як три проценти річних за період із 3 листопада 2017 року до 23 лютого 2022 року; 3) три проценти річних із 60 000,00 дол. США, починаючи з тридцять першого дня після припинення або скасування дії в Україні воєнного, надзвичайного стану у разі прострочення відповідачем виконання грошового зобов'язання за рішенням суду до моменту повного виконання рішення суду; 4) 9 605,00 грн судового збору; відмовив у задоволенні позову третьої особи. Мотивував так:
14.1. Позивач пояснив, що він «з відповідачем та його дружиною перебували у дружніх відносинах, є кумами: відповідач та його колишня дружина є хресними його дітей, а його дружина є хресною дитини відповідача».
14.2. Відповідач отримав від позивача 70 000,00 дол. США у листопаді 2012 року та в лютому 2013 року. Сторони неодноразово переносили строк виконання зобов'язання відповідачем, а згодом оформили передання коштів у борг розпискою, згідно з якою відповідач письмово підтвердив отримання від позивача 60 000,00 дол. США (із урахуванням часткового повернення грошей і передання автомобіля відповідача для реалізації). Обов'язок відповідача повернути позику не змінився. Згідно з розпискою сторони змінили (збільшили) лише строк позики до 2 листопада 2017 року.
14.3. У судовому засіданні позивач і відповідач визнали, що фактично розписка від 8 листопада 2016 року складена 2 листопада 2017 року. Проте це не звільняє відповідача від обов'язку виконати зобов'язання за договором позики. Відповідач, власноручно написавши розписку, підтвердив отримання від позивача коштів у сумі, еквівалентній 60 000,00 дол. США, та зобов'язався їх повернути до 2 листопада 2017 року.
14.4. Аргумент відповідача про те, що він не отримував кошти від позивача, оскільки у листопаді 2012 року та в лютому 2013 року перебував в іншому місті у відрядженні, суд відхилив. Відповідач не оспорив договір позики.
14.5. Необґрунтованою є заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності. У розписці від 8 листопада 2016 року відповідач зобов'язався повернути позичені кошти до 2 листопада 2017 року. Позивач звернувся до суду 24 червня 2019 року, тобто у межах трирічної позовної давності.
14.6. Крім суми позики, відповідач має сплатити позивачу три проценти річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за весь час прострочення виконання зобов'язання.
14.7. Для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один із подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, бо цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той із подружжя, хто позичив кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, а стає учасником зобов'язальних правовідносин. Тому безпідставними є доводи третьої особи про те, що договір позики укладений усупереч приписам частини третьої статті 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
14.8. Третя особа не довела фіктивність договору позики. Нічим не підтверджені її аргументи про те, що позивач і відповідач діяли спільно та недобросовісно відносно неї, а розписка, датована 8 листопада 2016 року, складена незадовго до подання позивачем позову у цій справі умисно для зменшення частки третьої особи у спільному майні подружжя та штучного створення для неї боргового зобов'язання.
15. 19 грудня 2022 року Личаківський районний суд міста Львова ухвалив додаткове рішення, згідно з яким стягнув на користь позивача із відповідача 21 275,00 грн, а з третьої особи - 20 775,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Мотивував так:
15.1. Позивач документально підтвердив витрати на цю допомогу у заявленому розмірі. Ураховуючи задоволення позовних вимог, відмову у задоволенні позову третьої особи, складність справи, поведінку відповідача та третьої особи, через яких суд неодноразово відкладав судові засідання, зловживання відповідачем його правами, останній разом із третьою особою мають компенсувати позивачеві його витрати на професійну правничу допомогу.
15.2. Заява відповідача про зменшення цих витрат є необґрунтованою. Відповідач не довів їхню неспівмірність. Адвокат позивача надав суду розрахунок таких витрат, сформований із урахуванням складності справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часу, витраченого на їхнє виконання (надання), обсягу виконаних робіт (наданих послуг), ціни та значення спору для сторін. Після надання відзиву на позови, подання заперечень з приводу тих чи інших процесуальних питань адвокат позивача одразу подав документи про витрати на правничу допомогу, які суд долучив до матеріалів справи. Відповідач і третя особа з цими документами були ознайомлені. Стосовно 10 000,00 грн, які позивач сплатив 30 листопада 2022 року, то разом із заявою про відшкодування витрат на правничу допомогу документи про останні витрати він надіслав відповідачу та третій особі.
(5) Зміст постанов апеляційного суду
16. 23 лютого 2023 року Львівський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою апеляційну скаргу третьої особи задовольнив: ухвалу суду першої інстанції про забезпечення позову скасував й ухвалив нове судове рішення - про відмову у задоволенні заяви позивача про це забезпечення. Мотивував так:
16.1. У позивача з відповідачем є спір з приводу 60 000,00 дол. США позики. Позивач не надав докази того, що без вжиття заходів забезпечення позову у разі його задоволення виконання рішення суду буде ускладнене чи неможливе.
16.2. У заяві позивача немає належного обґрунтування того, що обраний захід забезпечення позову є співмірним із заявленими вимогами.
17. 25 липня 2023 року Львівський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою апеляційні скарги відповідача та третьої особи залишив без задоволення, а рішення та додаткове рішення суду першої інстанції - без змін. Мотивував так:
17.1. Суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що відповідач має повернути позивачеві кошти за договором позики і сплатити три проценти річних, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.
17.2. У розписці відповідач зазначив, що він її склав з власної волі, повністю розуміючи значення його дій, і що вона слугує підтвердженням укладення сторонами договору позики.
17.3. Наявність у позивача як кредитора оригіналу боргової розписки підтверджує, що боргове зобов'язання не виконане.
17.4. Позивач не пропустив позовну давність.
17.5. Третя особа не довела недійсність договору позики, тому немає підстав для задоволення її позову.
(6) Провадження у Верховному Суді
18. 29 березня 2023 року адвокат в інтересах позивача сформував у системі «Електронний суд» касаційну скаргу (вх. № 9103/0/220-23 від 30 березня 2023 року), у якій просив скасувати постанову апеляційного суду від 23 лютого 2023 року та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції від 29 вересня 2022 року про забезпечення позову.
19. 1 травня 2023 року Верховний Суд у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою залишив касаційну скаргу позивача без руху та встановив десятиденний строк з дня вручення копії тієї ухвали для усунення недоліків.
20. 9 травня 2023 року позивач сформував у системі «Електронний суд» заяву про усунення недоліків (вх. № 13988/0/220-23 від 10 травня 2023 року).
21. 27 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою позивача.
22. 4 вересня 2023 року адвокат в інтересах відповідача подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 25 листопада 2022 року, додаткове рішення цього суду від 19 грудня 2022 року та постанову апеляційного суду від 25 липня 2023 року й ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні вимог позивача.
23. 16 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою відповідача.
24. 6 вересня 2023 року адвокат третьої особи сформував у системі «Електронний суд» касаційну скаргу (вх. № 27523/0/220-23 від 7 вересня 2023 року), у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції від 25 листопада 2022 року та постанову апеляційного суду від 25 липня 2023 року й ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні вимог позивача та про задоволення позову третьої особи.
25. 17 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою залишив касаційну скаргу третьої особи без руху і встановив десятиденний строк з дня вручення копії тієї ухвали для усунення недоліків.
26. 27 грудня 2023 року Верховний Суд у складі судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою повернув касаційну скаргу третьої особи на підставі частини третьої статті 185, частини другої статті 393 ЦПК України.
27. 8 жовтня 2024 року на підставі службової записки секретаря Третьої судової палати Фаловської І. М. заступник керівника Апарату Верховного Суду - керівник секретаріату Касаційного цивільного суду Грицик О. Ф. видала розпорядження № 1198/0/226-24, згідно з яким призначила повторний автоматизований розподіл справи № 461/4634/19 за касаційним провадженням № 61-4516ск23. Того ж дня згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу справи між суддями суддею-доповідачем призначили суддю Гудиму Д. А., а членами колегії суддів - Краснощокова Є. В. і Пархоменка П. І.
28. 14 лютого 2025 рокуВерховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою зупинив виконання рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 листопада 2022 року та додаткового рішення цього суду від 19 грудня 2022 року.
29. 14 лютого 2025 рокуВерховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу, згідно з якою призначив справу до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п'яти суддів.
(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
30. Відповідач мотивував касаційну скаргу так:
30.1. Суди не врахували висновки, сформульовані у постановах:
(1) Верховного Суду України від 2 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, про те, що за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце тоді, коли на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший підписаний позичальником письмовий документ, який підтверджує факт отримання позичальником певної суми грошей у борг (тобто із зобов'язанням її повернути) та дату отримання;
(2) Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі № 483/1953/16-ц, про те, що у розписці як документі, який підтверджує боргове зобов'язання, мають бути умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їхнього повернення та дати отримання коштів (аналогічний за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2023 року у справі № 753/13140/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц, від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц);
(3) Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 березня 2020 року у справі № 632/2209/16, про те, що боргова розписка, в якій вказаний момент передання коштів, але умови їхнього надання та повернення є суперечливими, не може підтверджувати укладення договору позики (близький за змістом висновок є у постановах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, від 18 жовтня 2017 року у справі № 6-1662цс17, Верховного Суду у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 липня 2019 року у справі № 524/4946/16-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16-ц);
(4) Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 9 жовтня 2018 року у справі № 924/1096/17, про те, що договір позики є класичним прикладом реального договору, що засвідчує імперативне положення абзацу другого частини першої статті 1046 ЦК України; за змістом дефініції цього договору в абзаці першому частини першої статті 1046 ЦК України позика спрямована на обов'язок повернути взяте в позику, тому немає її там, де заздалегідь кошти не були взяті в позику, бо тоді не може бути мови про їхнє повернення;
(5) Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, про те, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди мають виявляти справжній зміст договору незалежно від найменування документа і відповідно до цього зробити відповідні висновки;
(6) Великої Палати Верховного Суду від 16 грудня 2021 року у справі № 1-164сап21, про те, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) передбачає, що справедливість судового рішення вимагає, аби воно достатньо висвітлювало мотиви, на яких ґрунтується; межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення; їх слід оцінювати у світлі обставин кожної справи; національні суди мають обов'язок навести підстави для рішення, дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю і ретельністю - змагальні документи, які стосуються прав і свобод, гарантованих Конвенцією;
(7) Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 752/10864/19, про те, що за змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності можливе виключно в її межах.
30.2. Суди не звернули увагу на відсутність у розписці вказівки на дату отримання позики як одну з істотних умов договору позики. Суди не дослідили дійсний зміст розписки, на підставі якої позивач доводив факт укладення договору позики та його умови, і не перевірили достовірність цієї розписки.
30.3. Поза увагою судів обох інстанцій залишилося те, що позивач у судовому засіданні визнав, що «безпосередньо за розпискою кошти відповідачу не передавав, а сама розписка написана відповідачем не 8 листопада 2016 року, а 2 листопада 2017 року». Тобто розписка була складена 2 листопада 2017 року з умовою повернення до того ж дня, тобто до 2 листопада 2017 року.
30.4. Немає підстав для задоволення вимог позивача: 1) відсутні докази надання позивачем 21 листопада 2012 року 50 000,00 дол. США та 1 грудня 2013 року 20 000,00 дол. США; 2) позивач визнав безгрошовість розписки, яка датована 8 листопада 2016 року і яку він вважав підставою його вимог; 3) у цій розписці, датованій 8 листопада 2016 року, немає будь-яких застережень про те, що вона стосується чи підтверджує надання позивачем відповідачу коштів 21 листопада 2012 року та 1 лютого 2013 року; 4) сума позики, яку начебто надав позивач (70 000,00 дол. США), не співпадає із сумою, вказаною у розписці, - 60 000,00 дол. США; 5) у ній немає чіткої вказівки на суму та валюту позики, а є тільки згадка про те, що «сума, еквівалентна 60 000,00 дол. США».
30.5. Позивач повинен підтвердити його право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання, а суд має встановити наявність у позивача з відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого позивач доказує укладення цього договору і його умов.
30.6. Суди не дослідили докази перебування відповідача 21 листопада 2012 року у відрядженні у місті Києві, що унеможливлювало отримання того ж дня будь-яких коштів від позивача.
30.7. У випадку визначення у розписці суми позики у грошовій одиниці (валюті), еквівалентній доларам США, треба повернути суму у цій одиниці (валюті), а не у доларах США (близький за змістом висновок є у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 листопада 2022 року у справі № 301/2052/18).
30.8. Позивач пропустив позовну давність. Тому у задоволенні позову слід було відмовити на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України. Позивач сам стверджував, що позику відповідач мав повернути до 31 грудня 2013 року. Перебіг позовної давності розпочався 1 січня 2014 року та сплив 31 грудня 2016 року. Позивач подав позов 24 червня 2019 року. Написання 2 листопада 2017 року відповідачем розписки, датованої 8 листопада 2016 року, відбулося поза межами позовної давності.
30.9. Оскільки рішення суду першої інстанції є незаконним, то скасувати слід також додаткове рішення про стягнення з відповідача на користь позивача 41 300,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
31. Позивач мотивував касаційну скаргу так:
31.1. Апеляційний суд не врахував, що за відповідачем не зареєстроване нерухоме майно, на яке можна звернути стягнення у рахунок виконання майбутнього рішення суду про задоволення вимог позивача. Відповідач вчиняв усі можливі дії для зменшення обсягу майна з метою невиконання судового рішення. На час укладення договору позики у власності відповідача були квартира, дві земельні ділянки та житловий будинок. Проте це майно на момент подання заяви про забезпечення позову відповідач уже відчужив.
31.2. У відзиві на апеляційну скаргу третьої особи позивач наголосив, що раніше відповідач уже ухилявся від виконання судових рішень в іншій справі про стягнення боргу, подарувавши доньці квартиру, на яку наклали арешт на підставі ухвали суду. Апеляційний суд ці аргументи позивача не перевірив.
31.3. Встановивши, що державний виконавець арештував 4 500,00 грн, які належать відповідачу, іншого майна в останнього немає, а ухвалу про накладення арешту на будинок скасував Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду згідно з постановою від 14 вересня 2022 року у справі № 461/4634/19, на цей час немає жодних перешкод відчужити набутий у шлюбі відповідача з третьою особою будинок на користь інших осіб. Суд першої інстанції обґрунтовано виснував про необхідність забезпечення позову шляхом заборони будь-яким особам вчиняти реєстраційні дії щодо будинку.
31.4. Апеляційний суд безпідставно вийшов за межі доводів апеляційної скарги третьої особи.
31.5. У випадку подання позову про стягнення грошей можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами з його рахунків, так і відчужити власне майно, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. Тому вимога надання доказів очевидних речей (доведення нічим необмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) означає застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 березня 2023 року у справі № 905/448/22).
31.6. Апеляційний суд не врахував висновки, сформульовані у постановах:
(1) Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 липня 2018 року у справі № 758/824/17, про те, що апеляційний суд, не оцінивши доводи та докази, які надали позивачі, формально вказав, що вони не довели порушення їхніх прав, тобто не оцінив усі обставини справи та доводи позивачів й обмежився лише формальними висновками про те, що позивачі не подали суду докази на підтвердження їхніх позовних вимог;
(2) Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 серпня 2020 року у справі № 2-13112/10, про те, що суд першої інстанції належно оцінив докази, а апеляційний суд, не вказавши норми ЦПК України, які порушив районний суд, переоцінив ті самі докази;
(3) Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року у справі № 344/1044/16-ц, про те, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що позивач не надав докази відсутності відповідачів у спірному житловому приміщенні та непроживання у ньому більше шести місяців без поважних причин; однак у мотивувальній частині оскарженої постанови апеляційний суд не оцінив показання свідків, інші докази, надані суду першої інстанції, хоча ті докази останній дослідив.
(2) Позиції інших учасників справи
32. 18 серпня 2023 року адвокат в інтересах третьої особи подав відзив, у якому просив залишити касаційну скаргу позивача без задоволення. Мотивував так:
32.1. Будинок, власницею якого є третя особа, не є предметом спору у справі про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договором позики. Тому безпідставним є застосування будь-яких заборон щодо будинку у порядку забезпечення позову у цій справі.
32.2. Позивач неодноразово звертався до суду із заявами про забезпечення позову. У серпні 2021 року він подав заяву про накладення арешту на будинок з аналогічним обґрунтуванням, як і в заяві про заборону вчинення реєстраційних дій. Суд першої заяву задовольнив. Апеляційний суд залишив це судове рішення без змін. Але Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 14 вересня 2022 року прийняв постанову № 461/4634/19, згідно з якою скасував вказані судові рішення у частині накладенні арешту, зокрема, на будинок. Зазначив, що будинок належить одноособово на праві приватної власності третій особі.
Верховний Суд вважав помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що будинок належить на праві спільної сумісної власності відповідачу з третьою особою, оскільки придбаний за час їхнього шлюбу. ЦПК України не передбачає забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно особи, яка є третьою особою. Крім того, забезпечення позову відбувається без участі сторін, негайно, що передбачає частина перша статті 153 ЦПК України. Отже, під час вирішення заяви про забезпечення позову не передбачається розгляд суті справи, встановлення обставин набуття майна тощо. Будинок належить на праві власності третій особі, а позовних вимог до неї позивач не заявив (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року у справі № 461/4634/19).
(1) Межі розгляду справи у суді касаційної інстанції
33. 16 жовтня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача на підставах, визначених у пунктах 1 і 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а 27 липня 2023 року - за касаційною позивача на підставі, визначеній в останньому абзаці частини другої статті 389 ЦПК України.
34. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
35. З огляду на вказані приписи Верховний Суд за загальним правилом переглядає оскаржені судові рішення у межах тих доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження.
36. Відповідач у касаційній скарзі просив скасувати рішення суду першої інстанції від 25 листопада 2022 року, додаткове рішення цього суду від 19 грудня 2022 року та постанову апеляційного суду від 25 липня 2023 року й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні вимог позивача.
37. Позивач у касаційній скарзі просив скасувати постанову апеляційного суду від 23 лютого 2023 року та залишити в силі ухвалу суду першої інстанції від 29 вересня 2022 року про забезпечення позову.
38. Верховний Суд не переглядає судові рішення у частині відмови у задоволенні позову третьої особи, оскільки ця частина не є предметом касаційного оскарження.
39. Отже, предметом касаційного перегляду є: рішення суду першої інстанції від 25 листопада 2022 року, додаткове рішення цього суду від 19 грудня 2022 року та постанова апеляційного суду від 25 липня 2023 року у частині вирішення вимог позивача, стягнення судового збору та витрат на правничу допомогу за розгляд його вимог; постанова апеляційного суду від 23 лютого 2023 року про відмову у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову.
(2) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій
(2.1) Чи змінюється (переривається, зупиняється) перебіг позовної давності складанням боржником «заднім числом» розписки про визнання боргу?
40. Позивач стверджував, що у листопаді 2012 року та в лютому 2013 року передав відповідачу позику на загальну суму 70 000,00 дол. США строком до 31 грудня 2013 року, але той гроші не повернув; борг на 10 000,00 дол. США був погашений як зарахування зустрічних однорідних вимог; відповідач склав розписку, датовану 8 листопада 2016 року, про те, що позичив у позивача кошти у розмірі, еквівалентному 60 000,00 дол. США, і зобов'язався їх повернути до 2 листопада 2017 року або на першу вимогу позивача, проте і після цього позику не повернув. Тому позивач просив стягнути з відповідача борг за договором позики та три проценти річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України.
41. Суди обох інстанцій вимоги позивача задовольнили. Виснували, що наявність у позивача боргового документа підтверджує невиконання відповідачем його обов'язку повернути позичені згідно з розпискою кошти; позивач не пропустив позовну давність, бо згідно з розпискою відповідач зобов'язався повернути позику до 2 листопада 2017 року, а позивач подав позов 24 червня 2019 року.
42. Відповідач не погодився з цими висновками судів попередніх інстанцій. Стверджував, що не брав кошти у позивача ні в день складання розписки, ні до цього; у судовому засіданні позивач визнав, що фактично розписка написана 2 листопада 2017 року, а не 8 листопада 2016 року; оскільки, за словами позивача, відповідач мав повернути кошти до 31 грудня 2013 року, то позовна давність спливла 31 грудня 2016 року; складання 2 листопада 2017 року розписки не перервало позовну давність, бо переривання можливе тільки у межах позовної давності; тому суди мали відмовити у задоволенні позову.
43. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає вказані доводи касаційної скарги відповідача частково обґрунтованими. Позивач передав відповідачу кошти у заявленому розмірі, проте останній їх до 31 грудня 2013 року не повернув. Оскільки розписка фактично складена 2 листопада 2017 року для підтвердження суми боргу, яку треба було повернути ще до 31 грудня 2013 року, тобто складена поза межами позовної давності, перебіг якої розпочався 1 січня 2014 року, то у задоволенні позову, який позивач подав 24 червня 2019 року, слід відмовити на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України.
44. Свобода договору є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України). Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
45. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленості стосовно істотних умов; б) передання речі однією стороною іншій або вчинення іншої дії (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17).
46. За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості (абзац перший частини першої статі 1046 ЦК України).
47. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
48. Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку (частини перша - третя статті 545 ЦК України).
49. Договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого позичальник може надати розписку, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує передання грошей або інших речей позичальнику. Договір позики є укладеним з моменту такого передання, що може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак її складанню має передувати надання коштів або інших речей у борг.
Розписка про отримання в борг коштів є документом, який після отримання коштів видає боржник кредитору за договором позики, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст його умов, так і факт отримання боржником від кредитора певної суми коштів. Отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо встановити, що відбулося передання певної суми коштів від позикодавця до позичальника.
Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для встановлення факту укладення договору повинен незалежно від найменування документа виявити зміст правовідносин сторін та відповідно від цього зробити відповідний висновок (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2024 року у справі № 175/3127/22).
50. Положення договору про те, що його сторона отримала платежі до підписання договору, означає, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 8 вересня 2020 року у справі № 916/667/18).
51. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).
52. У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення (речення перше пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
53. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
54. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
55. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).
56. Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку (частина перша статті 254 ЦК України).
57. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку (частина перша статті 264 ЦК України).
58. Переривання позовної давності за вимогою про стягнення боргу за договором позики можливе виключно в межах цієї давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 752/10864/19).
59. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
60. Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш, ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо встановить, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, які навів позивач.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу. Але згідно з частиною п'ятою статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. Саме на позивача покладений обов'язок доказування того, що строк звернення до суду він пропустив з поважних причин (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19).
61. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 82 ЦПК України).
62. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання (частина перша статті 81 ЦПК України).
63. За змістом частини першої статті 82 ЦПК України про визнання обставин учасники справи мають, зокрема, зазначити у заявах по суті справи, поясненнях або іншим чином визнати обставини саме під час розгляду спору в суді, а не поза ним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2021 року у справі № 297/3225/16-ц).
64. Суди першої й апеляційної інстанцій встановили такі обставини:
64.1. Згідно з розпискою, датованою 8 листопада 2016 року, відповідач підтвердив укладення договору позики й отримання у борг від позивача коштів у сумі, еквівалентній 60 000,00 дол. США. Цією розпискою відповідач підтвердив отримання ним як позичальником усієї суми готівкою. Позичені кошти зобов'язався повернути готівкою у доларах США до 2 листопада 2017 року повністю або на першу вимогу позикодавця. Цю розписку відповідач склав «з власної волі при повному розумінні значення його дій» та вказав, що вона «слугує підтвердженням укладення між ним і ОСОБА_1 договору позики» (т. 1, а. с. 8).
64.2. У судовому засіданні в суді першої інстанції відповідач підтвердив добровільність складання розписки, але 2 листопада 2017 року. Відповідач наголосив, що розписку писав на прохання позивача, але до та після її складення кошти від позивача не отримував.
64.3. Після допиту відповідача позивач визнав, що насправді відповідач склав розписку, датовану 8 листопада 2016 року, 2 листопада 2017 року.
65. Суди обох інстанцій вважали вимоги позивача обґрунтованими. За договором позики, оформленим розпискою, відповідач отримав від позивача кошти, які обіцяв повернути. З урахуванням того, що відповідач не повернув позику у встановлений строк, що підтверджує наявність розписки у позивача, суди стягнули з відповідача борг за договором позики і три проценти річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України. Суди відхилили заяву відповідача про застосування позовної давності, мотивуючи тим, що позику треба було повернути до 2 листопада 2017 року, а позивач звернувся до суду 24 червня 2019 року, тобто у межах загальної позовної давності.
66. Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про обґрунтованість вимог позивача. Проте вважає помилковим твердження судів про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, про які заявив відповідач.
66.1. У позовній заяві позивач зазначив, що у листопаді 2012 року за договором позики він до 31 грудня 2013 року передав відповідачу 50 000,00 дол. США, а 1 лютого 2013 року - додатково ще 20 000,00 дол. США; у встановлений строк відповідач позику не повернув, але, не відмовляючись від зобов'язань, просив позивача продовжити строк договору; тому склав розписку від 8 листопада 2016 року, якою підтвердив отримання у борг 60 000,00 дол. США (заборгованість за договором позики на час складання розписки обчислена з урахуванням повернутих 3 000,00 дол. США та надання у розпорядження позивача автомобіля, вартість якого сторони оцінили у 7 000,00 дол. США); тією розпискою сторони продовжили строк договору позики до 2 листопада 2017 року.
66.2. Відповідач заперечив проти вимог позивача. Стверджував, що ніяких коштів від останнього не отримував. Розписку, датовану 8 листопада 2016 року, фактично написав 2 листопада 2017 року на прохання позивача, оскільки вони перебували у дружніх відносинах. У суді першої інстанції відповідач заявив про застосування позовної давності (т. 3, а. с. 180, 202). Вказав, що позовна давність спливла 31 грудня 2016 році, а позивач подав позов у 2019 році.
66.3. 18 листопада 2022 року під час судового засідання у суді першої інстанції:
- адвокат позивача заявив: «Ми визнаємо, що розписка була фактично виготовлена 2 листопада 2017 року… Сторони зустрілися особисто, позивач попросив ОСОБА_2 дати розписку, щоб узаконити відносини, які були між ними, і це було в 17-му році. Це було зроблено на прохання самого позивача. Тому що розписка мала бути складена в межах строку позовної давності»; «Позивачу роз'яснили, що є строк позовної давності. А було в нас 12-й і 13-й рік, відповідно треба було, щоб розписка була датована в межах трьох років, тобто до кінця 16-го року. І на прохання позивача ОСОБА_2 написав таку розписку 16-тим роком. Спочатку вона була дійсно датована 2.11.16, але потім звернули увагу, що паспорт (позивачу) був виданий 5 листопада 2016 року, і, відповідно, була внесена зміна: виправлена дата з 2.11.16 на 8.11.16. ОСОБА_2 сам особисто вніс ці зміни в розписку» (файл технічного запису судового засідання Channel 01-2022_11_18_10-36-17; час 2 хв : 07 с - 3 хв : 00 с; 3 хв : 51 с - 4 хв : 48 с);
- суддя вказав, що ці обставини мав би пояснити позивач (файл технічного запису судового засідання Channel 01-2022_11_18_10-36-17; час 6 хв : 45 с - 6 хв : 52 с);
- позивач пояснив: «Ми насправді з кумом [відповідачем] завжди жили в дуже добрих відносинах, у нас завжди все працювало «на слові». Позичивши гроші в 12-му і 13-му році, я розумів, що були тоді великі проблеми [у відповідача], бо він зичив гроші і в інших людей»; «Відповідач не відмовлявся повертати гроші аж до 19-го року, коли я подав позов»; «Я попросив Володю написати розписку відповідно до трирічного терміну, бо ідентичні дії в нього були з іншими людьми, і він виграв суди тільки завдяки так званій позовній давності»; «Ми зустрілися в «Старому броварі» у 17-му році в листопаді місяці - чи 2-го, чи 8-го числа, десь в тих датах. Відповідач написав розписку тими датами, які відповідають юриспруденції - у трирічний термін» (файл технічного запису судового засідання Channel 01-2022_11_18_10-36-17; час 7 хв : 10 с - 7 хв : 35 с; 9 хв : 25 с - 9 хв : 32 с; 10 хв : 10 с - 10 хв : 25 с; 10 хв : 53 с - 11 хв : 30 с); «розписка є підтвердженням подій 12-го і 13-го року» (файл технічного запису судового засідання Channel 01-2022_11_18_11-06-17; час 00 хв : 26 с - 00 хв : 32 с).
66.4. Відповідач не спростував отримання коштів від позивача, якому їх не повернув, тобто не виконав зобов'язання. У розписці чітко вказав, що зобов'язується повернути позичені кошти. Тому вимоги позивача є обґрунтованими.
66.5. Однак сам позивач і в позовній заяві, і в поясненнях на судовому засіданні 18 листопада 2022 року у суді першої інстанції вказав, що за усною домовленістю фактично передав відповідачу у 2012 і 2013 роках на строк до 31 грудня 2013 року 70 000,00 дол. США, з яких непогашеними залишилися 60 000,00 дол. США. Позивач визнав, що через сплив позовної давності просив відповідача датувати розписку «заднім числом» - 8 листопада 2016 року, хоча реальною датою її складання було 2 листопада 2017 року. За словами позивача, та розписка слугувала фіксацією позикових відносин, які виникли у 2012 і 2013 роках.
66.6. Верховний Суд зауважує, що на перебіг позовної давності не впливає складання боржником «заднім числом» розписки про визнання боргу. Перебіг позовної давності почався 1 січня 2014 року (перший день після настання терміну повернення позики) та з огляду на припис частини першої статті 254 ЦК України сплив 1 січня 2017 року (відповідач помилково вважає датою такого спливу 31 грудня 2016 року). Оскільки відповідач склав розписку 2 листопада 2017 року, переривання позовної давності відповідно до частини першої статті 264 ЦК України не відбулося. Така розписка не впливає на перебіг позовної давності. Перебіг останньої - це об'єктивний процес, який не залежить від складання розписки про визнання боргу після спливу позовної давності. Подавши позов 24 червня 2019 року, позивач пропустив позовну давність. Про визнання поважними причин її пропуску не просив, відповідні причини не навів. Тому у задоволенні вимог позивача слід відмовити на підставі частини четвертої статті 267 ЦК України.
67. З огляду на викладене рішення та постанову судів попередніх інстанцій слід скасувати у частині задоволення вимог позивача й ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні таких вимог через сплив позовної давності, а також скасувати у частині стягнення з відповідача на користь позивача судового збору за подання позовної заяви.
(2.2) Чи є підстави для стягнення витрат позивача на професійну правничу допомогу?
68. Суд першої інстанції у додатковому рішенні, яке залишив без змін апеляційний суд, задовольнив заяву позивача про відшкодування судових витрат і стягнув з відповідача 21 275,00 грн, а з третьої особи - 20 775,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. Вважав, що заявлений розмір цих витрат відповідає критеріям реальності та розумності, обсяг виконаних робіт є співмірним із часом, який витратив адвокат позивача, та необхідністю цих робіт. Відповідач належно не обґрунтував зменшення розміру таких витрат.
69. Відповідач оскаржив додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про його перегляд. Наголосив, що рішення щодо суті позовних вимог є незаконним, тому скасувати слід також і додаткове рішення. Витрати на професійну правничу допомогу адвоката позивача є завищеними та неспівмірними із наданими послугами.
70. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини другої статті 141 ЦПК України).
71. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду звертає увагу на те, що позивач просив стягнути 41 300,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, але зазначав, що в цю суму він включив до стягнення з відповідача - 21 275,00 грн і з третьої особи - 20 775,00 грн. Тобто позивач помилився у загальній сумі таких витрат, яка складала 42 050,00 грн. У резолютивній частині оскаржених судових рішень такої помилки немає. Хоча відповідач цю помилку відтворив у касаційній скарзі, проте просив скасувати додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про його перегляд повністю.
72. Колегія суддів вважає, що з огляду на скасування рішення та постанови судів попередніх інстанцій у частині задоволення вимог позивача й ухвалення у цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позову підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 21 275,00 грн немає.
73. Однак відповідач оскаржив додаткове рішення суду першої інстанції, залишене без змін постановою апеляційного суду від 25 липня 2023 року, не лише щодо себе, але й у частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу на користь позивача з третьої особи.
73.1. Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
73.2. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
73.3. Диспозитивність - один із основних принципів цивільного судочинства, на підставі якого учасник справи самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення у касаційному порядку та в яких межах (див., зокрема, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц, Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 і від 19 квітня 2024 року у справі № 518/776/20).
73.4. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважує, що відповідач не навів доводів про порушення його прав унаслідок стягнення з третьої особи на користь позивача 20 775,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
73.5. Додаткове рішення суду першої інстанції, залишене без змін постановою апеляційного суду, в частині стягнення витрат у вказаному розмірі третя особа не оскаржила, погодилася з ним, до касаційної скарги відповідача не приєдналася. Така процесуальна поведінка третьої особи підтверджує її повну згоду з додатковим рішенням, залишеним без змін апеляційним судом, у частині стягнення з неї на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу (див. близький за змістом висновок у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 295/10043/21 та від 23 травня 2024 року у справі № 595/524/18).
74. З урахуванням наведених висновків додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду від 25 липня 2023 року у частині залишення вказаного рішення без змін слід скасувати щодо стягнення з відповідача на користь позивача 21 275,00 грн витрат на професійну правничу допомогу й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у такому стягненні, а щодо стягнення з третьої особи на користь позивача 20 775,00 грн витрат на професійну правничу допомогу - залишити без змін.
(2.3) Чи є заборона вчиняти реєстраційні дії щодо будинку, право власності на який оформлене за третьою особою, співмірним заходом забезпечення позову про стягнення з відповідача на користь позивача боргу за договором позики?
75. Позивач зазначив, що відповідач відчужив усе цінне майно, яке йому належало на праві власності, з метою уникнення відповідальності за договором позики; проте за час перебування відповідача та третьої особи у шлюбі за останньою зареєстроване право власності на будинок; він є спільною сумісною власністю подружжя. Тому, на думку позивача, у порядку забезпечення його позову слід заборонити відповідачу, третій особі та державним реєстраторам вчиняти реєстраційні дії в державному реєстрі щодо будинку.
76. Суд першої інстанції задовольнив заяву позивача. Виснував, що відповідач разом із третьою особою є титульним володільцем будинку, який набув за час перебування у шлюбі з третьою особою; право власності на будинок зареєстроване за останньою; є ймовірність відчуження будинку, через що позивач не зможе задовольнити його вимоги за рахунок звернення стягнення на частку відповідача у майні подружжя.
77. Апеляційний суд скасував вказану ухвалу суду першої інстанції та відмовив у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову. Вказав, що позивач не надав доказів того, що без забезпечення позову у разі його задоволення виконання рішення суду буде ускладнене чи неможливе; у заяві позивача немає належного обґрунтування того, що обраний ним захід забезпечення позову є співмірним із заявленими вимогами.
78. Позивач не погодився з висновком апеляційного суду. Вказав, що будинок набутий у шлюбі відповідача та третьої особи, тому є спільною сумісною власністю подружжя, який вони можуть відчужити у будь-який момент; унаслідок цього у майбутньому може бути ускладненим виконання рішення суду про задоволення позову.
79. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає вказані доводи касаційної скарги позивача необґрунтованими. Позивач належно не обґрунтував співмірність заходу забезпечення позову заявленим вимогам і те, що третя особа має намір відчужити будинок.
80. Суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом (частини перша та друга статті 149 ЦПК України).
81. Позов забезпечується, зокрема, забороною вчиняти певні дії (пункт 2 частини першої статті 150 ЦПК України).
82. Заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (частина третя статті 150 ЦПК України).
83. Про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову суд постановляє ухвалу. Ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено (частина сьома та речення перше частини одинадцятої статті 153 ЦПК України).
84. Забезпечення позову - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення виконання в майбутньому судових рішень про задоволення вимог позивача. Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів з охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне й ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде ухвалене на користь позивача, зокрема задля попередження потенційних труднощів із виконанням такого рішення надалі.
85. Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити. Заходи забезпечення позову суд застосовує для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, і повинен їх застосувати лише за необхідності, бо безпідставне звернення до таких дій може зумовити порушення прав та законних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками. Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, із урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звернувся до суду, вартості майна, щодо якого він заявив клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18).
86. Конкретний захід забезпечення позову буде домірним позовній вимозі, якщо у разі його застосування забезпечується: збалансованість інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору; можливість ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача без порушення або безпідставного обмеження прав та охоронюваних інтересів інших учасників справи чи осіб, що не є її учасниками; можливість виконання судового рішення у разі задоволення вимог, які є ефективними способами захисту порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 753/22860/17).
87. Предметом спору позивача з відповідачем є 60 000,00 дол. США заборгованості за договором позики та три проценти річних за порушення боржником грошового зобов'язання. Позивач неодноразово подавав заяви про забезпечення позову. Зокрема, у серпні 2021 року просив накласти арешт у межах суми 1 650 000,00 грн на: (1) кошти відповідача, що знаходяться та надходять на його поточні рахунки, відкриті в Акціонерному товаристві Комерційний банк «Приватбанк» (далі - «Приватбанк»), Акціонерному товаристві «Універсал Банк» (далі - «Універсал Банк»), і на інші поточні рахунки відповідача у банківських установах або в інших фінансово-кредитних установах; (2) на інше майно відповідача: будинок і земельну ділянку, на якій він розташований, що належать на праві власності третій особі.
88. Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень 20 серпня 2021 року Личаківський районний суд міста Львова постановив ухвалу про задоволення заяви позивача: наклав арешт у межах 1 650 000,00 грн на кошти відповідача, які знаходяться та надходять на п'ять поточних рахунків відповідача у «Приватбанку», на три його поточні рахунки в «Універсал Банку», на інші поточні рахунки відповідача в банківських установах або інших фінансово-кредитних установах, а також на будинок і земельну ділянку, на якій він розташований.
Мотивував так: предметом спору є 60 000,00 дол. США боргу за договором позики; накладення арешту на поточні рахунки відповідача у банках і на будинок із земельною ділянкою є належним та співмірним із вимогами заходом забезпечення позову; його невжиття може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду.
89. 11 квітня 2022 року Львівський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою цю ухвалу залишив без змін.
90. 14 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду прийняв постанову, згідно з якою задовольнив частково касаційні скарги відповідача та третьої особи: скасував ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині накладення арешту на житловий будинок і земельну ділянку й ухвалив у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову; в іншій частині ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду щодо забезпечення позову залишив без змін. Верховний Суд, зокрема, виснував, що судові рішення судів попередніх інстанцій у частині арешту коштів на банківських рахунках є законними й обґрунтованими, а у касаційній скарзі відповідача не було доводів щодо незаконності чи неправильності цих рішень в означеній частині.
91. Після цього позивач подав нову заяву про забезпечення позову. Необхідність заборони відповідачу, третій особі та державним реєстраторам вчиняти реєстраційні дії щодо будинку мотивував відсутністю зареєстрованого за відповідачем майна, на яке можна звернути стягнення, та набуттям останнім під час шлюбу будинку, право власності на який зареєстроване за третьою особою, яка може відчужити це майно. У заяві про забезпечення позову вказав, що: «розмір вимог позивача становить 2 516 921,66 грн»; «оціночна вартість будинку складає 5 700 000,00 грн; вартість частки відповідача (50 %) - 3 650 000,00 грн; ціна, за якою стягувач може залишити за собою (70 % від ціни згідно з частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження») - 2 555 000,00 грн» (т. 1 матеріалів заяви про забезпечення позову, а. с. 9, 13).
92. Колегія суддів зауважує, що суд може забезпечити позов лише за належного обґрунтування, та погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову. Позивач не навів належного обґрунтування того, що невжиття заходів такого забезпечення утруднить чи зробить неможливим виконання рішення суду про задоволення позову, зокрема не надав докази необхідності заборони відповідачу, третій особі та державним реєстраторам вчиняти реєстраційні дії щодо будинку за наявного арешту коштів відповідача на всіх його поточних рахунках, відкритих у банках та інших фінансово-кредитних установах.Тому постанову апеляційного суду від23 лютого 2023 року в частині відмови у забезпеченні вимог позивача належить залишити без змін.
(3) Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
(3.1) Щодо суті касаційних скарг
93. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункти 1 і 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
94. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).
95. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 412 ЦПК України).
96. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії) (частина третя статті 436 ЦПК України).
97. Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм права, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційну скаргу позивача слід залишити без задоволення, а касаційну скаргу відповідача - задовольнити частково:
- постанову апеляційного суду про відмову у забезпеченні позову - залишити без змін;
- рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про перегляд цього рішення скасувати у частині: (1) задоволення вимог позивача й ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову; (2) стягнення з відповідача на користь позивача судового збору за подання позовної заяви;
- додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду про перегляд цього рішення: (1) скасувати у частині стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у стягненні цих витрат; (2) залишити без змін додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду у частині стягнення з третьої особи на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу;
- поновити виконання додаткового рішення суду першої інстанції у частині стягнення з третьої особи на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу.
(3.2) Щодо судових витрат
98. За подання апеляційної скарги відповідач сплатив 14 407,50 грн судового збору (т. 4, а. с. 75), а за подання касаційної скарги - 19 200,00 грн.
99. З огляду на висновок щодо суті:
- касаційної скарги відповідача судові витрати за подання його апеляційної та касаційної скарг слід покласти на позивача, стягнувши з нього на користь відповідача 14 407,50 грн і 19 210,00 грн судового збору;
- касаційної скарги позивача судові витрати за подання його касаційної скарги слід покласти на нього.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 412, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Постанову Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року залишити без змін.
3. Касаційну скаргуОСОБА_2 задовольнити частково.
4. Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 25 листопада 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 липня 2023 року скасувати у частині:
- задоволення вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики та трьох процентів річних й ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову;
- стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 9 605,00 гривень судового збору за подання позовної заяви.
5. Додаткове рішення Личаківського районного суду міста Львова від 19 грудня 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 липня 2023 року:
- скасувати у частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 21 275,00 грн витрат на професійну правничу допомогу й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у стягненні цих судових витрат;
- залишити без змін у частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у сумі 20 775,00 грн.
6. Поновити виконання додаткового рішення Личаківського районного суду міста Львова від 19 грудня 2022 року у частині стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 20 775,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
7. Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 33 617,50 грн (тридцять три тисячі шістсот сімнадцять гривень 50 коп.) судового збору, з яких 14 407,50 гривень - за подання апеляційної скарги та 19 210,00 гривень - за подання касаційної скарги.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко