Справа № 521/5433/24
Номер провадження № 2/521/468/25
23 червня 2025 року Хаджибейський районний суд м. Одеси, в складі:
головуючого судді - Громіка Д.Д.,
при секретарі - Котигорох Н.С.,
за участі:
представника позивача - Мухіна О.І.
відповідача - ОСОБА_1
представника відповідача - Судакова В.В.
представника третьої особи - Ковальчука Р.М.
розглянувши у закритому судовому засіданні в залі суду, в м. Одесі, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом Міністерства Оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , треті особи: Одеське квартирно-експлуатаційне управління, Міністерство Оборони України, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа - Одеське квартирно-експлуатаційне управління, про усунення перешкод у доступі до житла та припинення вчинення дій,
08.04.2024 р. до Малиновського районного суду м. Одеси звернулось Міністерство Оборони України в особі Військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , треті особи: Одеське квартирно-експлуатаційне управління, Міністерство Оборони України, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом виселення.
Обґрунтовуючи вимоги даного позову вказує на те, що наказом Міністерства Оборони України від 22.01.2024 № 44, за військовою частиною НОМЕР_1 на праві оперативного управління, закріплено фонди військового містечка № НОМЕР_2 а (місто Одеса), розташоване за адресою АДРЕСА_1 . Згідно Довідки від 16.10.2023 № 01-207295-ф/л Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, на території Військового містечка № НОМЕР_2 а ( АДРЕСА_1 ), зареєстровано громадянина ОСОБА_1 , який періодично з'являється на території військової частини НОМЕР_1 , стверджуючи, що він є пенсіонером ЗСУ, та має законне право на проживання на території військової частини. Жодних документів, що підтверджують таке право, він не надає. Позивач вважає, що відповідач не має права проживання на території військової частини, тому просить суд зобов'язати відповідача, усунути перешкоди військовій частині НОМЕР_1 у користуванні та розпорядженні нежитловим приміщенням за адресою АДРЕСА_2 - шляхом виселення.
Дані обставини стали підставою для звернення до суду з вищевикладеними вимогами.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 19.04.2024 року відкрито провадження у справі, призначено підготовче судове засідання, встановлено строк для подання відзиву.
28.05.2024 року від ОСОБА_1 надійшов зустрічний позов до Військової частини НОМЕР_1 , третя особа Одеське квартирно-експлуатаційне управління, в якому він просить зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 припинити дії, які перешкоджають проходу (проїзду) ОСОБА_1 та порушують право на доступ до його житла (загальною площею 84,6 кв.м) на другому поверсі будівлі літ. «Б» (медичний пункт) за адресою: АДРЕСА_1 до моменту забезпечення постійним житлом за рахунок житлового фонду Міністерством оборони України, який прийнято судом до спільного розгляду.
05.06.2024 року ухвалою суду залучено до участі в справі третю особу без самостійних вимог на предмет спору - Міністерство Оборони України.
Відповідач за первісним позовом надав відзив, у якому позовні вимоги не визнав, наголошуючи на тому, що він перебуває на квартирному обліку у Одеському гарнізоні, як ветеран військової служби, військовий пенсіонер, підполковник запасу, крім того, на даний час є працівником Збройних Сил України, працює викладачем (доцентом кафедри) у Військовій академії (м. Одеса), знаходиться на обліку військовослужбовців та членів їх сімей Одеського гарнізону, потребуючих поліпшення житлових умов, а тому відсутні будь-які правові підстави для виселення відповідача з жилого приміщення, яке він займає. Проживає у спірному приміщенні понад 20 років, виявляє інтерес до нього, зареєстрований за адресою фактичного проживання, немає іншою житла, має достатні та тривалі зв'язки з конкретним місцем проживання, а вказане житло, яке ним за власні кошти пристосоване під гуртожиток є його єдиним житлом. Питання щодо правомірності вселення відповідача в спірне приміщення розглядалось Малиновським районним судом м. Одеси під час ухвалення рішення у справі № 521/10880/20 від 03.03.2021 р. за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа без самостійних вимог на стороні позивача Міністерство оборони України, яке залишено в силі Постановою Одеського апеляційного суду від 06.04.2023. Зазначеними рішеннями встановлено, що Держава Україна в особі Міністерства оборони України, як власник майна державного підприємства «Одеський автомобільний ремонтний завод», в тому числі й будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , визнає право проживання та реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , та підтверджує перебування ОСОБА_1 з членами сім'ї на квартирному обліку за вказаною адресою їх фактичного проживання з 2004 року для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України. Відповідно до Директиви Міністра оборони України від 11 червня 2001 року № Д-14 «Про переобладнання вивільненого фонду Міністерства оборони України під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей» з дозволу уповноважених осіб у будівлі літ. «Б» де проживає відповідач, окремі приміщення на другому поверху будівлі були переобладнані під гуртожиток - тимчасове житло для проживання безквартирних військовослужбовців та членів їх сімей. Переобладнання проводилось за рахунок коштів мешканців приміщень. Таким чином, відповідач не може бути виселений із спірного приміщення без надання іншого житла.
Представник третьої особи Одеське квартирно-експлуатаційне управління надав суду пояснення, у яких він просить відмовити у задоволенні первісного позову у повному обсязі, мотивуючи тим, що за заявою відповідача від 14.02.2024 Одеським КЕУ були обстежені приміщення на другому поверсі (де мешкає ОСОБА_1 ) в будівлі за ГП №14 (медичний пункт) військового містечка № НОМЕР_2 а за адресою АДРЕСА_1 , акт обстеження від 29.02.2024 додається. Після обстеження вищезазначеного приміщення було укладено договір № 142 від 04.03.2024 між Одеським КЕУ та ОСОБА_1 - про порядок користування жилим приміщенням. Згідно п.1.1 Договору Одеським КЕУ надало відповідачу у безстрокове користування другий поверх будівлі за ГП №14 військового містечка № НОМЕР_3 за адресою АДРЕСА_1 відповідно акту обстеження приміщень від 29.02.2024. Листом № 1687 від 15.04.2024 Одеське КЕУ поставило до відома ВЧ НОМЕР_1 , що у переданій в управління позивачу будівлі № НОМЕР_4 військового містечка № НОМЕР_2 а, на другому поверсі є житлове приміщення/житлова площа, яка передана у безстрокове користування ОСОБА_1 з його сім'єю.
Третя особа Міністерство Оборони України надало суду пояснення, відповідно до яких приміщення на другому поверсі будівлі літ. «Б» (медичний пункт), власником якої є Міністерство оборони України, на території колишнього державного підприємства «Одеський автомобільний ремонтний завод» (колишня військова частина НОМЕР_5 ), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , в яких відповідач ОСОБА_1 разом з сім'єю проживає та зареєстрований вже протягом майже 20 років. За згодою керівництва державного підприємства (на той час командира військової частини НОМЕР_5 ) військовослужбовцю ОСОБА_1 , який не був забезпечений житлом за місцем проходження військової служби в АДРЕСА_1 , було дозволено вселитися у приміщення другого поверху будівлі літ. «Б» (медичний пункт заводу), а також було надано йому та іншим військовослужбовцям дозвіл на проведення переобладнання та облаштування приміщень другого поверху будівлі медичного пункту заводу під гуртожиток, для проживання сімей військовослужбовців та працівників заводу. Таке переобладнання нежитлових приміщень для тимчасового проживання безквартирних військовослужбовців передбачене директивою Міністра оборони України Д-14 від 11 червня 2001 року «Про переобладнання вивільненого фонду Міністерства оборони України під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей». ОСОБА_3 нежитлових приміщень до стану придатного для проживання проводилось за рахунок власних коштів мешканців приміщень. На даний час приміщення відповідають необхідним санітарно-побутовим нормам для проживання у гуртожитках, що підтверджується актом комісії Одеського квартирно-експлуатаційного управління затвердженого начальником вказаного управління 29.02.2024 року. на підставі наказу Міністерства оборони України №638 «Про передачу нерухомого майна (місто Одеса)» від 13 грудня 2019 р. нерухоме майно було передане від ДП “Укрспецконверсія» до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеса, де воно перебуває на балансі до цього часу. Наказом Міністерства оборони України №44/нм від 22.01.2024 за військовою частиною НОМЕР_1 були закріплені фонди військового містечка № НОМЕР_2 а( АДРЕСА_1 ). Загальна площа переданих військовій частині НОМЕР_1 в експлуатацію об'єктів нерухомого майна складається з 17 будівель та споруд загальною площею: 25287 кв.м. При цьому слід звернути увагу, що відповідач ОСОБА_1 мешкає на другому поверсі в будівлі літ. «Б» загальною площею - 407 кв.м., де займає лише кілька приміщень цієї будівлі загальною площею - 84 кв.м. Просили у задоволенні позову відмовити повністю.
Позивач за первісним позовом надав відповідь на відзив, у якій зазначив, що судове рішення у судовій справі № 521/10880/20 не має преюдиційного значення у справі № 521/5433/24 за позовом військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 за участі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача Одеське квартирно-експлуатаційне управління про усунення перешкод у користуванні нежитловим приміщенням, оскільки позивач не приймав участі у цій справі, тому має право надавати докази, які спростовують обставини, які встановлені цим рішенням. Також, відповідач не має ордеру на вселення у спірне приміщення, який є єдиним документом, який надає право на таке вселення. Відповідач по справі не надає жодного документу, який би підтверджував його твердження про проживання у займаному ним приміщенні більше 20 років на законних підставах. Натомість, відповідачем та третьою особою по справі було укладено Договір № 142 від 04.03.2024 про користування житловим приміщенням, предметом якого є передача у безстрокове користування другого поверху будівлі за ГП № 14 (медичний пункт) військового містечка № НОМЕР_2 а за адресою: АДРЕСА_1 . Водночас, такий вказаний договір був укладений вже після прийняття Наказу Міністерства оборони України № 44/нм від 22.01.2024, відповідно до якого за військовою частиною НОМЕР_1 закріплено на праві оперативного управління фонди військового містечка № НОМЕР_2 а ( АДРЕСА_1 ). Одеське квартирно-експлуатаційне управління мало отримати дозвіл начальника гарнізону попередньо передачі приміщення під заселення відповідачу, чого зроблено не було.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 16.01.2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
11.06.2025р. від представника позивача за первісним позовом надійшли додаткові пояснення, у яких він наполягає, що державна реєстрація права оперативного управління не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Також зазначив, що Медичний пункт (будівля №14), у якому проживає відповідач за первісним позовом, не може використовуватися як житло без реконструкції та узгодження з МО.
У судовому засіданні представник позивача за первісним позовом свої позовні вимоги підтримав повністю, заперечував у задоволенні зустрічного позову у повному обсязі, та пояснив, що у відповідача за первісним позовом, та позивача за зустрічним позовом відсутні будь-які правові підстави для проживання у спірному приміщенні, яке використовується для потреб оборони, не є гуртожитком, договір № 142 від 04.03.2024 про користування житловим приміщенням є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок, і для передачі спірного приміщення відповідачу за первісним позовом для проживання, необхідно дозвіл начальника гарнізону, який відсутній, та цей договір укладений після того, як Міністр Оборони України передав спірне приміщення в оперативне управління, чого не мав права робити. Просив первісний позов задовольнити повністю. Щодо зустрічного позову, то вважає, що оскільки позивач за зустрічним позовом не набув права користування спірним приміщенням, то і відсутні підстави для усунення йому перешкод у користуванні цим приміщенням. Просив у задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.
Відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом, його представник проти задоволення первісного позову заперечували з підстав, що позивач не набув права розпорядження спірним приміщенням, яке йому передано в оперативне управління, оскільки таке право не зареєстровано в установленому порядку. Власником спірного приміщення є Міністерство Оборони України, яке вважає правомірним проживання відповідача в цьому приміщенні більш ніж 20 років, як особи, яка перебуває на черзі для забезпечення житлом за рахунок фондів МОУ. Одеське Квартирно-експлуатаційне управління, як балансоутримувач приміщення також вважає, що відповідач проживає у спірному приміщенні правомірно, має право користуватись ним, тому і укладено з відповідачем договір про користування цим приміщенням. Щодо зустрічного позову, то просив його задовольнити, оскільки відповідач за цим позовом навмисно створює перешкоди у користуванні спірним приміщенням, позбавивши позивача права користування.
Представник третьої особи - Одеського квартирно-експлуатаційного управління заперечував проти задоволення первісного позову і просив задовольнити зустрічний позов, оскільки тільки управління має право розпоряджатись спірним приміщенням як балансоутримувач, і договір про право позивача на користування спірним приміщенням укладений до підписання акту прийому передачі цього приміщення.
Представник третьої особи, Міністерство Оборони України, повідомлений належним чином, у судове засідання не прибув, причини неявки суду не повідомив.
Заслухавши думку представників сторін, дослідивши та оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази, суд дійшов наступного висновку.
Згідно зі ст. ст. 13, 81 ЦПК України, суд розглядає справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.
Як визначено статтею 16 Цивільного Кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в т.ч. припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 13 ЦК України).
Спір між сторонами виник з правовідносин щодо користування військовим майном військовослужбовцем запасу, який перебуває на квартирному обліку для забезпечення житлом за рахунок фондів Міністерства Оборони України.
Судом встановлено такі обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Держава в особі Міністерства Оборони України є власником нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, наявним у матеріалах справи.
Відповідно до Директиви Міністра оборони України від 11 червня 2001 року № Д-14 «Про переобладнання вивільненого фонду Міністерства оборони України під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей» з дозволу уповноважених осіб у будівлі літ. «Б», де проживає відповідач, окремі приміщення на другому поверху будівлі були переобладнані під гуртожиток - тимчасове житло для проживання безквартирних військовослужбовців та членів їх сімей.
13.12.2019 р. Міністр Оборони України видав Наказ № 638 від «Про передачу нерухомого майна (м. Одеса)», «Передати від державного підприємства «Укрконверсія» до Квартирно-експлуатаційного відділу м. Одеси нерухоме майно, визначене в додатку до наказу, до складу якого входить медичний пункт (літера «Б») площею 407,3 кв. м.
22.01.2024 р. Наказом МОУ № 44/нм від «Про закріплення фондів», за військовою частиною НОМЕР_1 закріплено на праві оперативного управління фонди військового містечка АДРЕСА_3 ), згідно додатку до цього наказу закріплюється медичний пункт, номер за генеральним планом 14, площею 407 кв. м.
22.02.2024 р. начальник Одеського КЕУ затвердив акт обстеження приміщень будівлі № НОМЕР_4 військового містечка № НОМЕР_2 а, нумерація за технічним паспортом на виробничий будинок літ. Б, №18 (коридор), №19 (коридор), №20 (туалет), № НОМЕР_6 (туалет), № НОМЕР_7 (коридор), №23 (кабінет), №24 (кабінет), №25, (кладова), №26 (кабінет), №27 (кабінет), №28 (кабінет) на II (другому) поверсі в нежитловій будівлі за ГП №14 (медичний пункт) військового містечка № НОМЕР_2 а, у якому встановлено, що ОСОБА_1 з двома членами своєї сім'ї проживає у вказаних приміщеннях. Вказані приміщення на II (другому) поверсі нежитлової будівлі за ГП №14 (медичний пункт) військового містечка № НОМЕР_2 а були переобладнані під гуртожиток для проживання військовослужбовців та їх сімей на підставі Директиви Міністра оборони України від 11.06.2001 року №Д-14 «Про переобладнання вивільненого фонду Міністерства оборони України під тимчасове житло для безквартирних військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей», займані колишнім військовослужбовцем ОСОБА_1 приміщення нежитлової будівлі за ГП №14 (медичний пункт) військового містечка № НОМЕР_2 а відповідають технічним та санітарним умовам та використовуються ним як житло.
04.03.2024 р. начальником Одеського КЕУ та ОСОБА_1 укладено договір № 142 про порядок користування жилим приміщенням/жилою площею, предметом якого є передача у безстрокове користування приміщень №18 (коридор), №19 (коридор), №20 (туалет), №21 (туалет), №22 (коридор), №23 (кабінет), №24 (кабінет), №25, (кладова), №26 (кабінет), №27 (кабінет), №28 (кабінет) на II (другому) поверсі в нежитловій будівлі за ГП №14 (медичний пункт) військового містечка №16а, загальною площею 84, 6 кв. м., розташованого за адресою: ГП № 14 військового містечка № НОМЕР_2 а за адресою: АДРЕСА_1 .
11.04.2024 на виконання Наказу МОУ № 44/нм складено Акт передачі майна, відповідно до якого балансоутримувач Одеське КЕУ передало користувачу військовій частині НОМЕР_1 для утримання та експлуатації будівлі, споруди та територію військового містечка НОМЕР_3 за адресою: АДРЕСА_1 , до якої входить за № НОМЕР_8 медичний пункт № 14 площею 407 кв. м.
ОСОБА_1 проходив військову службу, звільнений у запас на підставі наказу Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України № 567 від 05.12.2024 р. за пунктом 67 підпункт «б» (за станом здоров'я), з правом носіння військової форми одягу у зв'язку із реформуванням Збройних Сил України із залишенням на квартирному обліку для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України, вислуга календарна - 21 р. 03 місяці, що підтверджується копією наказу, наявним у матеріалах справи.
ОСОБА_1 перебуває в загальній черзі з 08.06.2005 №1245, в першочерговій черзі з 31.12.2006 №157, в позачерговій з 05.12.2006 №298 зі складом сім'ї 2 особи, що підтверджується копією довідки Одеського КЕУ від 10.06.2025 р. № 2267.
Суд досліджує рішення Малиновського районного суду м. Одеси у цивільній справі № 521/10880/20 від 03.03.2021 р. за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради, третя особа без самостійних вимог на стороні позивача Міністерство оборони України, яке залишено в силі Постановою Одеського апеляційного суду від 06.04.2023.
Зазначеним рішенням, яке набрало законної сили, встановлено, що Держава Україна в особі Міністерства оборони України, як власник майна державного підприємства «Одеський автомобільний ремонтний завод», в тому числі й будівель, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , визнає право проживання та реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , та підтверджує перебування ОСОБА_1 з членами сім'ї на квартирному обліку за вказаною адресою їх фактичного проживання з 2004 року для позачергового отримання житла за рахунок житлового фонду Міністерства оборони України.
Незважаючи на те, що позивач, військова частина НОМЕР_1 , не приймала участь у цій справі, суд вважає ці обставини встановленими судом у правовідносинах між власником приміщення - Міністерства Оборони України, яке у цій справі є третьою особою. Позивач в/ч НОМЕР_1 має право оспорювати обставини, встановлені у справі № 521/10880/20 тільки шляхом надання допустимих доказів, якими зазначені обставини спростовуються, проте, такі докази суду не надані, він тільки заперечує проти цих обставин, тому, суд вважає їх встановленими і у справі, що розглядається.
Щодо права позивача на звернення до суду із цим позовом.
Позивач зазначив у позові, що він поданий Міністерством Оборони України в особі військової частини НОМЕР_1 , потім зазначив, що такий процесуальний статус є опискою, і вірним є твердження, що позивачем є саме військова частина НОМЕР_1 . Міністерство Оборони України є власником спірного приміщення, яке передано в оперативне управління в/ч НОМЕР_1 , яка вважає, що набула права розпоряджатись цим приміщенням.
Однак, з цим погодитись неможливо з таких підстав.
Не оспорюючи сам факт видання МОУ такого наказу, та зазначення у переліку майна, яке передається позивачу, суд вважає, що у позивача не виникло право розпорядження спірним приміщенням, яке передано йому в оперативне управління спірною будівлею. Відповідно до частини першої, третьої ст. 137 ГК України, який на цей час втратив силу,«1. Правом оперативного управління у цьому Кодексі визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). 3. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності». Відповідно до частини другої ст. 182 ЦК України, «1. Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. 4. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом». Таким законом є Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Відповідно до п. 2 частини першої ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» «1. Державній реєстрації прав підлягають: 2) речові права на нерухоме майно, похідні від права власності: право оперативного управління». Відповідно до п. 7 частини першої ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» «1. Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: 7) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийнятого власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном». Відповідно до частини другої ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» «Речові права на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації». Позивач не надав доказів того, що йог право оперативного управління на спірну будівлю зареєстровано, оскільки така реєстрація відсутня. До проведення державної реєстрації речових прав на право оперативного управління щодо спірної будівлі у позивача не виникло, тому оспорюваний договір не порушує його прав. У Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 02 грудня 2020 року у справі № 911/1659/19, суд дійшов таких правових висновків: «30. Імперативними нормами ЦК України визначено, що право власності включає в себе три складові - право володіння, користування і розпорядження майном, тому слід дійти висновку, що закон пов'язує володіння з користуванням та розпорядженням цим майном, як невід'ємних складових права власності, а тому користування і володіння, як складові права власності, теж виникають лише з моменту державної реєстрації речового права. 34. Отже, оскільки право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом, а права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону, тому право власності (користування, володіння, розпорядження) виникає лише з моменту здійснення державної реєстрації цього права і це право не може виникнути раніше, оскільки норма закону щодо державної реєстрації права власності є імперативною. Позивачем до матеріалів справи не надано допустимих доказів наявності у нього права власності на спірне нерухоме майно, як речового права, а саме доказів державної реєстрації права власності на підставі договору купівлі-продажу від 13.03.2012. 35. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки даний позов про усунення перешкод в користуванні та розпорядженні майном є негаторним позовом (стаття 391 ЦК України), який може заявлятися власником майна. 35.1. Проте, у даній справі, єдиною і достатньою підставою для відмови в задоволенні позову є відсутність в матеріалах справи доказів наявності у Позивача речового права, а саме виникнення у нього права власності, допустимим доказом чого є факт державної реєстрації за Позивачем такого речового права. 35.2. При цьому, негаторний позов може бути пред'явлено і особою, яка володіє майном на іншому речовому праві, але таке речове право має бути доведено належними і допустимими доказами». Таким чином, відсутність у позивача державної реєстрації речового права на спірне нерухоме майно - право оперативного управління, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд відхиляє посилання позивача на правові висновки Касаційного цивільного суду Верховного Суду, викладені у постанові від 17 січня 2024 року по справі №522/3999/23, що за змістом наведеної вище норми права державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Суд не ставить під сумнів виникнення речового права оперативного управління на спірні приміщення у позивача, а тільки констатує, що позивач не може розпоряджатись цим правом до проведення його державної реєстрації.
Оскільки позивач не набув права розпорядження спірним приміщенням, яке йому передано виключно у користування, то суд враховує правову позицію власника - Міністерства Оборони України та балансоутримувача - Одеського КЕУ, які з позовом до відповідача ОСОБА_1 не звертались, оскільки вважають, що він проживає правомірно.
Норми права, які суд застосовує при розгляді цієї справи.
Правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачами регулюються: Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенцією), Конституцією України, Правовими висновками Верховного Суду у подібних правовідносинах, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Житловим Кодексом (ЖК) України, Інструкцією з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої Наказом Наказ Міністерства оборони України 31 липня 2018 року № 380, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2018 р. за № 1020/32472, (далі - Інструкція).
При розгляді цього спору суд виходить з засад, що відповідно до ст. 3 Конституції України «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави», Відповідно до частини п'ятої ст. 17 Конституції України, «Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей».
Тобто, при конфлікті інтересів держави та людини, суд надає перевагу інтересам відповідача ОСОБА_1 , як людини, яка є військовослужбовцем запасу.
Як встановлено судом, і не заперечується третіми особами, власником спірного приміщення - Міністерством Оборони України, та балансоутримувачем Одеським КЕУ, ОСОБА_1 використовує спірне приміщення як житло.
Відповідно до частини третьої ст. 47 Конституції України, «Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду». Відповідно до ст. 8 Конвенції «1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб». Відповідно до ст. 1 Першого додаткового протоколу до Конвенції, «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».
Суд не погоджується із доводами позивача за первісним позовом, що приміщення, які займає відповідач, не є житлом, оскільки не є житловим.
Термін «житло» в тлумаченні Європейського суду з прав людини означає насамперед місце, де особа є «вдома». Цей висновок напрошується в результаті аналізу семантичного значення цього терміну офіційними мовами Конвенції. Так, в англійському тексті вживається «home», що значить дім, житло; батьківщина; athome - удома; у французькому - «domicile» - житло; місце проживання; а domicile - вдома. Тобто наголос робиться на аспекті важливості об'єкту (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об'єкту, приміром, його відповідності певним вимогам. Для порівняння, у статті 379 Цивільного кодексу України зазначено, що «житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них». А якщо приміщення не призначене та непридатне для проживання, однак людина в ньому живе і це її єдиний «дім»? У подібному випадку Європейський суд з прав людини у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях Суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи. Тобто, приміщення, з якого позивач просить виселити відповідача є житлом у розумінні Конвенції і право користування цим житлом підлягає захисту відповідно до Конвенції. Відповідно до абзацу першого, восьмого, дев'ятого частини першої ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу, та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства, якщо вони не займали жилих приміщень за місцем проходження служби. У разі відсутності службового жилого приміщення військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом осіб офіцерського складу і не перебувають у шлюбі, розміщуються у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян, а сімейні - у сімейних гуртожитках». Відповідно до п. 3 Інструкції, «У разі відсутності службових житлових приміщень військовослужбовці та члени їх сімей розміщуються у гуртожитках, сімейних гуртожитках, а неодружені військовослужбовці - у спеціально пристосованих казармах (далі - службова жила площа)…».
Відповідно до п. 5 розділу ІV. Надання службових жилих приміщень Інструкції, « Під спеціально пристосовані казарми виділяються будівлі, які розташовані на території військової частини, для тимчасового проживання військовослужбовців та не зареєстровані в виконавчих органах місцевого самоврядування як об'єкт житлового фонду. На спеціально пристосовані казарми КЕУ, КЕВ (КЕЧ) району оформлює документи, що підтверджують їх технічний стан, у яких зазначається кількість місць для проживання. Житлово-побутові умови в таких казармах мають відповідати вимогам, які висуваються до гуртожитків, призначених для проживання одиноких громадян ». Спірне приміщення, яке відповідачу було надано для тимчасового проживання, є будівлею, яка розташована на території військового містечка, для тимчасового проживання військовослужбовців та не зареєстрована в виконавчих органах місцевого самоврядування як об'єкт житлового фонду.
Щодо виселення відповідача з займаного ним приміщення без надання іншого житла.
У спірних правовідносинах окрім Житлового Кодексу (ЖК) України, застосовуються спеціальні норми військового права, то у сукупності, незважаючи на те, що відповідач проживає у нежитловому приміщенні, воно фактично має правовий статус службового жилого приміщення одночасно і гуртожитку, і його виселення з такого приміщення, можливо виключно у випадках, передбачених ЖК України. Відповідно до частини третьої ст. 132 ЖК України, «Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення». Відповідно до ст. 125 ЖК України, «Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років; ». Відповідач прослужив у Збройних Силах України більш ніж 20 років, перебуває у списку осіб, які потребують поліпшення житлових умов за рахунок фондів Міністерства Оборони України, тому для забезпечення балансу прав позивача на виконання службових завдань, пов'язаних з використанням спірного приміщення, та права відповідача на забезпечення житлом від держави, його виселення можливе тільки із наданням іншого житла.
Виселення відповідача із займаного ним приміщення без надання іншого житла є непропорційним втручанням у його право на житло, про що неодноразово роз'яснював Європейський суд з прав людини. Так, розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те. що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 24 листопада 1986 року' у справі Gillow V. the U.K.), так і на наймача або членів його сім'ї (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі Larkos v. Cyprus). Верховний Суд у своїх правових висновках постійно зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: законність вручання (згідно із законом); легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність у демократичному суспільстві.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24жовтня2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц.
Має існувати розумне співвідношення(пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю. Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц, провадження № 14-181 цс 18.
Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява № 39948/06). Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою (рішення від 16 липня 2009 року у справі Zehentner v. Austria, заява № 20082/02). Концепція «житла» має найважливіше значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 року у справі Connors v. the United Kingdom, заява № 66746/01). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була б визначена незалежним судом у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі Stankova v. Slovakia, заява № 7205/02; рішення від 15 січня 2009 року у справі Cosic v. Croatia, заява № 28261/06; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі Paulic v. Croatia, заява № 3572/06). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення від 05 січня 2000 року у справі Beyeler v. Italy, заява № 33202/96). «Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв'язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСШІ) від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України» («Globa v. Ukraine»), заява № 15729/07, §37). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла. Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення.
За таких обставин, відсутні будь-які законні підстави для виселення відповідачів із приміщення, яке було надано для тимчасового проживання відповідно до вимог діючого законодавства, без надання іншого жилого приміщення.
Щодо нікчемності договору № 142 про порядок користування жилим приміщенням/жилою площею від 04.03.2024 р.
Суд не погоджується із доводами позивача, що договір № 142 про порядок користування жилим приміщенням/жилою площею від 04.03.2024 р. укладений начальником Одеського КЕУ та ОСОБА_1 є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок. Цей договір укладено не з метою порушення публічного порядку, а навпаки, з метою захисту житлових прав ОСОБА_1 , які гарантує Держава в особі Міністерства Оборони України, як військовослужбовця запасу.
Суд також не погоджується із доводами в/ч НОМЕР_9 , що доказом порушення публічного порядку під час укладання договору № 142 від 04.03.2024 р., і як наслідок, підставою для виселення відповідача, є відсутність згоди начальника гарнізону на передачу спірного приміщення в користування ОСОБА_1 , яка передбачена п. 4.10 Положення про організацію квартирно-експлуатаційного забезпечення Збройних Сил України, затверджене Наказом Міністерства Оборони України 03.07.2013 № 448, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 вересня 2013 р. за № 1590/24122. По-перше, позивач не зазначив, у який спосіб така згода має надаватись, по -друге, навіть і якщо така згода не надана, то це не може бути формальною підставою для виселення відповідача, оскільки свідчить про неналежне урядування. Також, суд вважає, що відсутність ордеру на вселення відповідача у спірне приміщення не може бути підставою для його виселення, оскільки таке вселення відбулось за згодою власника, і у нього існував обов'язок вжити всіх, передбачених законом дій щодо видачі відповідачу такого ордеру, що ним не виконано. Будь-які формальні помилки органів державної влади не можуть бути підставою для порушення прав людини.
До таких висновків дійшов Європейський суд з прав людини у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), прийняте 20.10.2011 року (набуло статусу остаточного 20.01.2012 року), який зазначив, що Державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права. На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися коштом осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
До таких правових висновків дійшов і Верховний Суд у Постанові ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, винесена 28 травня 2020 року у справі № 826/17201/17, який зазначив, що суб'єкт владних повноважень не може обґрунтовувати правомірність рішення, що оскаржується, іншими обставинами, ніж ті, що зазначені безпосередньо в документів, що оскаржується. За іншого підходу суб'єкт владних повноважень міг би самостійно та довільно змінювати (доповнювати) обґрунтування своїх дій (рішень) після їх вчинення (ухвалення), що не сумісне з принципами правової визначеності та належного урядування, які є фундаментальними для правової держави. У Постанові ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, винесена 26 лютого 2020 року у справі № 804/15772/15, Верховний Суд зазначив, що у ситуації з пропуском строків державними органами за поважними причинами апріорі не може виступати необхідність дотримання внутрішньої процедури виділення та погодження коштів на сплату судового збору податковим органом чи тимчасова відсутність таких коштів. Це пов'язано з тим, що держава має дотримуватись принципу «належного урядування» та не може отримувати вигоду від порушення правил та обов'язків, встановлених нею ж. У Постанові ВС у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, винесена 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16 також зазначено, що виходячи з принципу «належного урядування», державні органи зобов'язати діяти вчасно та в належний спосіб, а держава не повинна отримувати вигоду у вигляді поновлення судами строку на оскарження судових рішень та виправляти допущені органами державної влади помилки коштом приватної особи, яка діяла добросовісно (у такій ситуації - коштом платника податку у зв'язку з порушенням принципу остаточності судового рішення, прийнятого на користь такого платника податку). Враховуючи вищенаведене, слід зазначити, що принцип «належного урядування» має надзвичайно важливе значення для забезпечення правовладдя в Україні. Неухильне дотримання основних складових принципу «належного урядування» забезпечує прийняття суб'єктами владних повноважень легітимних, справедливих та досконалих рішень. Крім того, принцип «належного урядування» підкреслює те, що між людиною та державою повинні бути вибудовані саме публічно-сервісні відносини, у яких інституції та процеси служать всім членам суспільства.
У цій справі суд вважає, що права відповідача на житло, обов'язок забезпечення яким покладається на державу, превалює над правами позивача на розпорядження спірним приміщенням, виходячи з того, що саме власник цього приміщення, та балансоутримувач створили відповідачу всі умови для користування ним, і тільки підлегла відносно власника майна юридична особа, заперечує проти проживання відповідача у цьому приміщенні, що порушує принцип підпорядкованості, притаманний для Збройних Сил України.
За таких умов, суд вважає, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про зобов'язання громадянина ОСОБА_1 , усунунення перешкоди військовій частині НОМЕР_1 у користуванні та розпорядженні нежитловим приміщенням за адресою АДРЕСА_2 - шляхом виселення.
Щодо зустрічного позову.
Оскільки суд дійшов висновку, що позивач за зустрічним позовом має право користування спірним приміщенням, то створення перешкод ОСОБА_1 у користуванні цим приміщенням порушує його права на житло.
Відповідачем за зустрічним позовом не заперечується обставина, що командиром військової частини НОМЕР_1 з 14 травня 2024 року надано розпорядження підлеглим військовослужбовцям не пропускати позивача до будівлі літ «Б» за адресою: АДРЕСА_1 , чим позбавлено його можливості проходу до займаного ним житла, де зберігаються його особисті речі, документи, продукти харчування та ліки, чим створені істотні перешкоди у реалізації життєвих потреб. Згідно ст. 19 Конституції України передбачено, що: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування. їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Відповідно до частини третьої ст. 47 Конституції України, «Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду». Відповідач фактично позбавив позивача житла, створивши позивачу перешкоди у його користуванні. Житловим Кодексом України визначено вичерпаний перелік підстав для виселення без надання іншого приміщення. Відповідно до частини першої ст. 109 ЖК України, «Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом». Прокурор не вживав заходів щодо виселення позивача, а відповідач має право на такі дії виключно на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. Відповідно до частини першої ст. 391 ЦК України, «Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном».
За таких обставин, позовні вимоги про зобов'язання військової частини НОМЕР_1 усунути позивачу перешкоди щодо доступу до житла та припинити дії, які порушують право на житло і перешкоджають проходу (проїзду) ОСОБА_1 до приміщень на другому поверсі будівлі літ. «Б» (медичний пункт) за адресою: АДРЕСА_1 ) до моменту забезпечення ветерана військової служби підполковника запасу ОСОБА_1 постійним житлом за рахунок житлового фонду Міністерством оборони України, підлягають задоволенню, оскільки є законними та обґрунтованими.
Щодо судових витрат.
Сторонами понесені такі судові витрати.
Позивачем за первісним позовом сплачено судовий збір у розмірі 3028 грн.
Позивачем за зустрічним позовом сплачено судовий збір у розмірі 1211,2 грн.
Відповідно до частини першої ст. 141 ЦПК України, «Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог». Оскільки суд відмовляє у задоволенні первісного позову та повністю задовольняє зустрічний позов, то розподіл судових витрат щодо судового збору відбувається шляхом стягнення з відповідача за зустрічним позовом на користь позивача сплачений ним судовий збір у розмірі 1211,2 грн.
Керуючись ст. ст. 293, 315-319 ЦПК України, суд, -
У задоволенні первісного позову військової частини НОМЕР_1 до ОСОБА_1 про зобов'язання громадянина ОСОБА_1 , що зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , усунути перешкоди військовій частині НОМЕР_1 у користуванні та розпорядженні нежитловим приміщенням за адресою АДРЕСА_2 шляхом виселення - відмовити у повному обсязі.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 за зустрічним позовом - задовольнити повністю.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 усунути перешкоди щодо доступу до житла та припинити дії, які порушують право на житло і перешкоджають проходу (проїзду) ОСОБА_1 до приміщень на другому поверсі будівлі літ. «Б» (медичний пункт) за адресою: АДРЕСА_1 ) до моменту забезпечення ветерана військової служби, підполковника запасу, ОСОБА_1 постійним житлом за рахунок житлового фонду Міністерством оборони України.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати на оплату судового збору у розмірі 1211,2 грн.
Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-ти денний строк з дня складання повного рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя: Д. Д. Громік