Ухвала від 29.05.2025 по справі 755/10939/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 11-кп/824/122/2025 Категорія: ч. 1 ст. 111 КК України

ЄУН: 755/10939/22 Суддя у суді І інстанції: ОСОБА_1

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2025 року м. Київ

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:

головуючого судді: ОСОБА_2

суддів ОСОБА_3

ОСОБА_4

за участю секретаря ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві матеріали у кримінальному провадженні № 42016000000002467, внесеному до ЄРДР 20 вересня 2016 року, щодо ОСОБА_6 , обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_6 на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 6 листопада 2023 року, яким

ОСОБА_6 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка м. Івано-Франківськ, з вищою освітою, працюючої суддею Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим, громадянки України, проживаючої за адресою: АДРЕСА_1 ,

визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, та призначено покарання у виді 12 (дванадцяти) років позбавлення волі з конфіскацією майна, яке належить засудженій,

за участю сторін апеляційного провадження:

прокурора ОСОБА_8

захисників ОСОБА_7

ОСОБА_9

ВСТАНОВИЛА:

Вироком суду ОСОБА_6 визнана винуватою у тому, що, будучи громадянкою України, вчинила державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, а саме: надання іноземній державі та представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Згідно ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19, ст. 68 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Статтею 5, ч. 1 ст. 72, ст. 73 Конституції України передбачено, що Україна є республікою. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, й органами або посадовими особами. Питання про зміну території України вирішується виключно всеукраїнським референдумом, який призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їх повноважень, встановлених Конституцією України.

Крім того ч. 2 ст. 72 Конституції України передбачено, що всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Відповідно до ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

Згідно з ч. 1 ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Частиною другою ст. 125 Конституції України визначено, що суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Незважаючи на це, у приміщенні Верховної Ради АР Крим 6 березня 2014 року у порушення ч. 3 ст. 2, ст. 72, ст. 73, п. 2 ч. 1 ст. 85, ст. 132 Конституції України та п. 2 ч. 3 ст. 3, ст.ст. 18, 27 Закону України «Про всеукраїнський референдум» депутатами Верховної Ради АР Крим прийнято незаконну постанову № 1702-6/14 «О проведении общекрымского референдума», в якій визначено дату такого волевиявлення - 16 березня 2014 року, на яке виносилося питання про входження АР Крим до складу російської федерації на правах суб'єкта федерації.

Відповідно до зазначеної постанови 16 березня 2014 року на території Автономної Республіки Крим проведено незаконний референдум, результатом якого стала тимчасова окупація території АР Крим і міста Севастополя, а також їх входження до складу російської федерації на правах суб'єкта федерації.

Результати «референдуму» не визнані жодною країною світу, крім російської федерації. Відповідно до п. 5 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України», проведений 16 березня 2014 року в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі референдум, не маючи законної сили, не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим або м. Севастополя. Також у пункті 1 вказаної Резолюції зазначено, що Генеральна Асамблея ООН підтверджує свою прихильність суверенітету, політичної незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах.

У подальшому, 17 березня 2014 року депутатами Верховної Ради АР Крим прийнято постанову № 1745-6/14 «О независимости Крыма», згідно з якою на підставі, так званої, «Декларації про незалежність Республіки Крим», прийнятої на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради АР Крим 11 березня 2014 року та позачерговому пленарному засіданні Севастопольської міської ради 11 березня 2014 року, створено нелегітимне державне утворення «Республика Крым».

Крім того, Верховною Радою АР Крим ухвалено постанову № 1748-6/14 від 17 березня 2014 року «О правоприемстве Республики Крым», пунктом 1 якої передбачено, шо «с момента провозглашения Республики Крым как независимого суверенного государства высшим органом власти Республики Крым является Государственный Совет Республики Крым - парламент Республики Крым в депутатском составе шестого созыва Верховной Рады Автономной Республики Крым на срок полномочий до сентября 2015 года».

Надалі, 18 березня 2014 року між російською федерацією та представниками нелегітимного державного утворення «Республика Крым» ОСОБА_10 , ОСОБА_11 і ОСОБА_12 підписано договір про входження території АР Крим та м. Севастополя до складу російської федерації.

У подальшому з метою забезпечення режиму окупації та придушення спротиву проукраїнського населення Криму прийнято ряд «законів та підзаконних нормативних актів», відповідно до яких слідчі, прокурори та судді підпорядковуються своїм керівникам по висхідній лінії відповідної гілки влади так званої «Республіки Крим», що входить у склад російської федерації.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 13 «О судебной системе российской федерации» від 31 грудня 1996 року № 1-ФК3: Порядок наділення повноваженнями голів, заступників голів, інших суддів касаційних судів загальної юрисдикції, апеляційних судів загальної юрисдикції, верховних судів республік, окружних, обласних судів, судів міст федерального значення, судів автономної області і автономних округів, районних судів, військових і спеціалізованих судів, арбітражних судів округів, арбітражних апеляційних судів, арбітражних судів суб'єктів російської федерації спеціалізованих арбітражних судів встановлюється відповідним федеральним конституційним законом федеральним законом про статус суддів.

Відповідно до ч. 5 ст. 6 закону російської федерації від 26 червня 1992 року народження № 3132-I зі змінами та доповненнями «О статусе судей в российской федерации» президент російської федерації у двомісячний термін з дня отримання необхідних матеріалів призначає суддів федеральних судів, а кандидатів у судді верховного суду російської федерації представляє для призначення раді федерації федеральних зборів російської федерації або відхиляє подані кандидатури, про що повідомляється голові верховного суду російської федерації.

Водночас, згідно зі ст. 86 «Конституції «Республики Крым»»:

1. Правосуддя в Республіці Крим здійснюється тільки судом.

2. У Республіці Крим діють федеральні суди і мирові судді. Повноваження, порядок утворення та діяльності федеральних судів визначаються законодавством російської федерації.

3. З ініціативи державної ради Республіки Крим, узгодженої з верховним судом російської федерації, в Республіці Крим можуть утворюватися судові ділянки і посади мирових суддів відповідно до законодавства російської федерації і законодавства Республіки Крим.

4. Статус, повноваження, порядок і гарантії діяльності суддів визначаються федеральним законом, а по відношенню до мирових суддів - також законом Республіки Крим.

Окрім того, 20 березня 2014 року державною думою російської федерації прийнято «Федеральний конституційний закон» від 21 березня 2014 року за № 6-ФК3 «О принятии в российскую федерацию Республики Крым и образовании в составе российской федерации новых субьектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя»,». Вищезазначене свідчить про проведення представниками російської федерації та її федеральних органів підривної діяльності проти України.

Здійснюючи підривну діяльність проти України, представники суддівського корпусу та інших органів державної влади іноземної держави утворили на окупованій території України федеральні органи державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронні органи та судову систему російської федерації з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим.

Відповідно до п. 1 ст. 9 «Федерального конституційного» закону від 21 березня 2014 року № 6-ФК3 «О принятии в российскую федерацию Республики Крым и образовании в составе российской федерации новых субьектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя» протягом перехідного періоду на територіях Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя з урахуванням їх адміністративно-територіального поділу, встановленого відповідно законодавчим (представницьким) органом державної влади Республіки Крим і законодавчим (Представницьким) органом державної влади міста федерального значення Севастополя, створено суди російської федерації (федеральні суди) відповідно до законодавства російської федерації про судову систему.

Пунктом 2 статті 9 вказаного закону передбачено, що громадяни, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя на день прийняття в російську федерацію Республіки Крим і утворення в складі російської федерації нових суб'єктів, мають переважне право на заміщення посади судді в судах російської федерації, що створюються на цих територіях, при наявності у них громадянства російської федерації, а також за умови їх відповідності іншим вимогам, що пред'являються законодавством російської федерації про статус суддів до кандидатів на посади суддів. Конкурсний відбір на заміщення посади судді в зазначених судах здійснюється Вищою кваліфікаційною колегією суддів російської федерації.

Створення та діяльність органів іноземної держави, у тому числі судової системи, на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим призвели до заходів посилення тимчасової окупації невід'ємної території України.

У той же час Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року, зокрема ст. ст. 1-3 визначено, що сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя є тимчасово окупованою внаслідок збройної агресії російської федерації з 20 лютого 2014 року.

Генеральна Асамблея ООН своєю Резолюцією 71/205 від 19 грудня 2016 року «Положення в області прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)» засудила тимчасову окупацію російською федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

У подальшому, Резолюціями 72/190 від 19 грудня 2017 року, 73/194 від 17 грудня 2018 року та 74/168 від 18 грудня 2019 року «Положення в області прав людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі (Україна)», Генеральна Асамблея ООН вчергове засудила нинішню тимчасову окупацію російською федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Факт окупації засуджений як міжнародною спільнотою, так і законодавством України, та був широко висвітлений в офіційних виданнях та медійному просторі.

Також відповідно до статті 64 Конвенції «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року (далі - Конвенція) кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється окупаційною державою, якщо це законодавство становить загрозу безпеці окупаційної держави або є перешкодою виконання цієї Конвенції. Враховуючи згадане вище та з огляду на необхідність забезпечення ефективного судочинства, суди окупованої території продовжуватимуть виконувати свої функції стосовно розгляду правопорушень, визначених цим законодавством.

У контексті окупації Криму, російська федерація, як окупаційна держава, не мала права втручатися у порядок здійснення правосуддя українськими судами.

Проте, федеральним законом рф № 154-Ф3 від 23 червня 2014 року «О создании судов российской федерации на территориях Республики Крым и города федерального значения Севастополя и о внесении изменений в отдельные законодательные акты российской федерации» створено систему судів на території Республіки Крим, зокрема, незаконно створено «Ленинский районный суд Республики Крым».

Реалізовуючи свій злочинний умисел, направлений на вчинення державної зради, з метою заподіяння шкоди територіальній цілісності України та становлення і зміцнення окупаційної влади, в порушення вимог ст. 65 Конституції України, якою передбачено обов'язок громадян України захищати, незалежність та територіальну цілісність України, порушуючи присягу судді в частині неупередженого, незалежного, справедливого та кваліфікованого здійснення правосуддя від імені України, керуючись принципом верховенства права, підкоряючись лише закону, та не вчинення дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя ОСОБА_6 , будучи суддею та відповідно до Постанови Верховної Ради України від 22 жовтня 2009 року №1685-VI займаючи посаду судді Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань, життєвого та професійного досвіду для розуміння факту здійснення підривної діяльності проти України представниками у тому числі незаконно утворених судових органів та органів державної влади російської федерації та неможливість відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави, бажаючи допомогти у проведенні цієї підривної діяльності та зробити свій особистий внесок в утворення та функціонування в АР Крим системи незаконних судових органів російської федерації, вчинила дії щодо надання допомоги у здійсненні підривної діяльності проти України.

Зокрема, достовірно знаючи про тимчасову окупацію російською федерацією з 20 лютого 2014 року території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, ОСОБА_6 , будучи громадянкою України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи, розуміючи та усвідомлюючи незаконність дій Верховної Ради АР Крим та російської федерації щодо приєднання території АР Крим та м. Севастополя до складу російської федерації, усвідомлюючи, що так званий «Ленінський районний суд Республіки Крим» відповідно до положень ст. 64 Конвенції є незаконно створеним органом, діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, бажаючи допомогти іноземній державі та її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, діючи в інтересах російської федерації, перебуваючи в смт. Леніне АР Крим, упродовж березня-грудня 2014 продовжила роботу у складі незаконного органу судової влади російської федерації на території АР Крим на посаді так званих «громадян, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», внаслідок чого у подальшому Указом Президента російської федерації путіна в.в. від 19 грудня 2014 року № 786 була призначена на посаду судді незаконно утвореного Ленінського районного суду Республіки Крим, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації.

Продовжуючи свою злочинну діяльність, ОСОБА_6 , діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи, розуміючи та усвідомлюючи незаконність своїх дій, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, перебуваючи у приміщенні так званого «Ленінського районного суду Республіки Крим» по вул. Пушкіна, буд. 33, смт. Леніне, Автономна Республіка Крим, діючи в інтересах російської федерації, керуючись нормами Цивільно-процесуального кодексу рф, 17 квітня 2014 року, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, винесла «визначення» у справі № 2-91/2014, 31 липня 2015 року точний час досудовим розслідуванням не встановлено, винесла «рішення» у справі № 2-63/2015, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації.

Крім цього, ОСОБА_6 , діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи, розуміючи та усвідомлюючи незаконність своїх дій, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, перебуваючи у приміщенні так званого «Ленінського районного суду Республіки Крим» по вул. Пушкіна, буд. 33, смт. Леніне, Автономна Республіка Крим, діючи в інтересах російської федерації, керуючись нормами Кодексу рф про адміністративні правопорушення, 19 січня 2015 року, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, винесла «постанову» у справі № 5-7/2015, 30 січня 2015 року, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, винесла «постанову» у справі № 5-72/2015, 11 лютого 2015 року, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, винесла «визначення» у справі № 5-10/2015, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації.

Також, ОСОБА_6 , діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи, розуміючи та усвідомлюючи незаконність своїх дій, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, перебуваючи у приміщенні так званого «Ленінського районного суду Республіки Крим» по вул. Пушкіна, буд. 33, смт. Леніне, Автономна Республіка Крим, діючи в інтересах російської федерації, керуючись нормами Кримінального кодексу рф, 13 серпня 2015 року, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, винесла «вирок» у справі № 1-71/2015, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації.

Допомога ОСОБА_6 іноземній державі та ї представникам у переході судів АР Крим на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації призвели до забезпечення належного функціонування незаконно створених судових органів та посилили заходи тимчасової окупації півострова.

Таким чином, ОСОБА_6 вчинила державну зраду, тобто, діяння, вчинене умисно громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, а саме: наданні іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Цим же вироком арешт, накладений ухвалою Печерського районного суду м. Києва про арешт майна від 22 липня 2015 року на майно ОСОБА_6 , а саме: на 1/5 квартири АДРЕСА_2 ; ухвалою Печерського районного суду м. Києва про арешт майна від 5 серпня 2015 року на майно ОСОБА_6 , а саме: автомобіль FORD ESCORT CLX, 1992 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 , залишений без змін, у зв'язку з необхідністю виконання покарання у виді конфіскації майна.

Не погоджуючись з вироком суду, захисник ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вирок, кримінальне провадження закрити у зв'язку з невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості ОСОБА_6 в суді і вичерпання можливості їх отримання.

Захисник зазначає, що судом першої інстанції було допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а також допущено невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення і особі обвинуваченого.

Так захисник наголошує, що судом було достовірно з'ясовано, хоча і обґрунтовано причини не визнання зміни громадянства підсудною, що відповідно до ст. 4 федерального конституційного закону російської федерації № 6-ФКЗ «Про прийняття в російську федерацію Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя» автоматично визнається громадянств рф всіх громадян України, які постійно проживають на території АР Крим, за ними залишалось право протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України. Однак, судом не враховано загальну обстановку на території АР Крим, в якій вимушено опинилися громадяни України внаслідок збройної агресії з боку рф, швидкоплинність якої через безпорадність влади України забезпечила в короткі строки повну окупацію цієї території України та подальшу незаконну анексію іноземною державою. Суд встановив, що обвинувачена не скористалася своїм правом на залишення громадянства України, але разом з тим зазначає, що не визнає вихід з громадянства, так як особа набула громадянство рф примусово через проживання на певній території. Разом з тим, як наголошує захисник, саме ОСОБА_6 належить право визначатися щодо свого громадянства, наявність тиску або обмежень щодо прийняття чи зміни громадянства, і ніхто, крім неї, не може визначити дані обставини. Захисник вказує, що з 27 березня 2014 року поштові відправлення між Україною та АР Крим припинено, а Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року, який визначив невизнання Україною набуття громадянства рф мешканців АР Крим, набув чинності у квітні 2014 року. ОСОБА_6 , опинившись на окупованій території, сприймаючи як факт окупацію, нормативні акти, які розпочали діяти, відсутність актів України, які б хоча б якось врегульовували події, прийняла рішення про прийняття громадянства рф. Через відсутність поштового сполучення не мала можливості направити поштою відповідне клопотання.

Таким чином, як зазначає захисник, ОСОБА_6 набула громадянства рф, і цей факт, незважаючи на його невизнання Україною, суд вважає встановленим самим судом. При цьому, єдиною державною мовою рф є російська мова, а тому, на переконання захисника, обвинуваченій слід було надати підозру, обвинувальний акт, вирок російською мовою, докази про направлення яких мали б міститися у матеріалах провадження, що свідчило б про забезпечення права на захист. Відсутність вказаних документів, на переконання захисника, є порушенням права на захист, що є підставою для скасування вироку.

Захисник вказує, що суд першої інстанції мав виключити з обвинувачення через необґрунтованість відсутність доказів: причетність до надання допомоги окремим представникам іноземної держави; відсутність дій на шкоду недоторканості України; участь у посяганнях на територію України. Захисник вказує про те, що на думку суду особа, яка через бездіяльність представників влади, будучі залишеною без будь-якої підтримки влади, військових, будучи залишеною на призволяще на окупованій території, не маючи доступу до інформаційного поля щодо подій, які відбуваються, ставши громадянином рф, будучи юристом за освітою, розпочала працювати на посаді судді на тимчасово окупованій території, і саме це стало підставою для кваліфікації її дій як підривна діяльність на шкоду суверенітетові України. Захисник вважає, що зазначена позиція суду не ґрунтується на чинному законодавстві України, яке передбачає право на вільну зміну громадянства, вільного обрання місця проживання та свободу в виборі професії, а також рівність у правах громадян України та іноземних громадян. Обвинувачена пройшла конкурс для зайняття посади судді, розпочала свою трудову діяльність. Сам факт застосування законодавства рф при цьому є наслідком тих умов, що утворилися через окупацію, оскільки не встановлено, чи мав хоча б хто-небудь умовах можливість протидіяти, враховуючи застосування насильства, вбивств до всіх інакомислячих.

Окрім того, враховуючи ті умови, які існували в АР Крим, а саме: насильницькі дії до всіх інакомислячих, недопущення плюралізму думок, ультимативні вимоги агресора, ризик негайного застосування насилля у разі протидії, навіть пасивної, на думку захисника, можна говорити про існування фізичного примусу у разі припинення здійснення правосуддя, що можливо призвело б до повного колапсу, який завдав би шкоди інтересам всьому мирному населенню.

Захисник стверджує, що докази, які були покладені в основу обвинувачення, є недопустимими через порушення порядку, встановленого процесуальними нормами КПК України, для їх здобуття. Так, судом було враховано докази: протоколи огляду інтернет ресурсів (сайтів), де були викладені нормативні документи, якими було призначено на посаду якусь особу, із прізвищем та ініціалами, що співпадали із даними обвинуваченої; огляд реєстрів судових рішень рф, де особа із прізвищем та ініціалами, які співпадають із даними обвинуваченого, здійснює правосуддя; рішення органів України про допущення обвинуваченою дисциплінарного проступку є неналежним доказом, так як особа фактично була позбавлена права на обізнаність у розгляді даного питання, права на участь у цьому процесі, як і на його оскарження.

Захисник зазначає, що сторона обвинувачення не скористалася своїм правом на здобуття доказів у порядку міжнародної співпраці, що однозначно розцінювалося би, як належний та допустимий доказ, між державами для офіційного отримання нормативного документу від органів рф, щодо призначення судді, як і на отримання інформації для ідентифікації особи від судової адміністрації рф, які б надали можливість впевнитися у тому, що особа, яка була призначена суддею та обвинувачена одна й та ж особа. Окрім того, не проведення портретної або почеркознавчої експертизи ставить ґрунтовні сумніви щодо ідентичності обвинуваченої із особою, що здійснює правосуддя. Захисник вважає, що огляд реєстру судових рішень рф як доказ, не здобутий у належному порядку, не підтверджує навіть існування самого рішення, тим паче ідентифікацію зазначеної особи з обвинуваченою, та й взагалі не заслуговує на довіру.

Так, стороною обвинувачення не надаються докази офіційного існування інтернет ресурсів, їх власників та користувачів, визначеного порядку поміщення інформації на них, відповідальних осіб за інформацію та її перевірку. У даному випадку мала б бути надана довідка компетентного органу рф у порядку міжнародної співпраці щодо належності сайту та відповідальних осіб за розміщення на ньому інформації.

На думку захисника, здійснюючи аналогію права з правом України щодо порядку офіційного опублікування нормативних документів, яким передбачалося опублікування у друкованому виданні, враховуючи прийняття у якості доказу даних інтернет ресурсів, суд проявив упередженість в оцінці доказів.

Щодо рішення органів України про допущення обвинуваченою дисциплінарного проступку захисник зазначає, що підґрунтям рішень стали ті ж самі докази, які використані й у кримінальному провадженні, що призводить до єдиного висновку, що дані рішення не можуть бути доказами, так як фактично один неналежний та не допустимий доказ створює міфічне існування іншого такого ж в основі доказу. Крім того, сам факт існування у діях або бездіяльності обвинуваченої дисциплінарного проступку не свідчить про існування в її діях складу злочину.

Захисник вважає, що обвинувачена не вчиняла дії, які б містили ознаки інкримінованого їй злочину, а тим паче в формі «підривної діяльності, яка завдає шкоду суверенітету України».

Вказується захисником і про те, що судом було призначено занадто велику міру покарання, що не відповідає особі обвинуваченого, а саме тому, що особа притягується до кримінальної відповідальності вперше, має постійне місце проживання, позитивно характеризується. Так, судом не було встановлено належних та допустимих доказів вини обвинуваченої у вчиненні злочину, що мало б наслідком виправдання; не враховано особу обвинуваченої, умови у яких вона перебувала, її позитивні характеристики та інші обставини, тому не призначив покарання, що відповідає особі обвинуваченої.

ОСОБА_6 , повідомлена про день, час та місце апеляційного розгляду у встановленому відповідно до вимог ст. 323, ст. 297-5 КПК України порядку, в судові засідання суду апеляційної інстанції не з'явилась, про причини неявки суд не повідомила, будь-яких заяв та клопотань не подавала.

Окрім того, в судовому засідання захисником ОСОБА_7 було повідомлено про те, що ОСОБА_6 відомо про кримінальне провадження щодо неї, у зв'язку з чим він просив відкласти судове засідання для коригування апеляційної скарги. У наступному судовому засіданні захисник надав документи на підтвердження того, що обвинувачена з багатодітної сім'ї, а також повідомив, що він спілкувався з рідними обвинуваченої, які втратили інтерес до справи.

Прокурор та захисник вважали можливим за встановлених обставин проведення апеляційного розгляду за відсутності обвинуваченої.

Враховуючи наведене, зважаючи на положення ч. 4 ст. 405 КПК України, колегія суддів вважає можливим проведення апеляційного розгляду за відсутності обвинуваченої.

Заслухавши доповідь судді, пояснення захисника ОСОБА_7 на підтримку доводів апеляційної скарги, який додатково вказав про те, що редакція ч. 1 ст. 111 КК України, яка існувала на період інкримінованих ОСОБА_6 дій, не передбачала додаткове покарання у виді конфіскації майна, захисника ОСОБА_9 на підтримку доводів апеляційної скарги, прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів доходить такого висновку.

Згідно з положеннями ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Частиною 2 статті 94 КПК України визначено, що жоден доказ не має наперед встановленої сили. При постановленні вироку суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, керуючись законом, повинен оцінити кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного рішення та для вирішення питань, зазначених у ст. 374 КПК України.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції дотримався вказаних вимог закону.

Так, колегія суддів враховує, що відповідно до положень Глави 241 КПК України спеціальне досудове розслідування (in absentia) здійснюється згідно із загальними правилами досудового розслідування, передбаченими цим Кодексом, з урахуванням положень цієї глави.

Спеціальне досудове розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді у кримінальному провадженні щодо злочинів, передбачених статтями 109, 110, 110-2, 111, 112, 113, 114, 114-1, 115, 116, 118, частинами другою - п'ятою статті 191 (у випадку зловживання службовою особою своїм службовим становищем), статтями 209, 258, 258-1, 258-2, 258-3, 258-4, 258-5, 348, 364, 364-1, 365, 365-2, 368, 368-2, 368-3, 368-4, 369, 369-2, 370, 379, 400, 436, 436-1, 437, 438, 439, 440, 441, 442, 443, 444, 445, 446, 447 КК України, стосовно підозрюваного, крім неповнолітнього, який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук. Здійснення спеціального досудового розслідування щодо інших злочинів не допускається, крім випадків, коли злочини вчинені особами, які переховуються від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності або оголошені у міждержавний та/або міжнародний розшук, та вони розслідуються в одному кримінальному провадженні із злочинами, зазначеними у цій частині, а виділення матеріалів щодо них може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду.

Повістки про виклик підозрюваного у разі здійснення спеціального досудового розслідування надсилаються за останнім відомим місцем його проживання чи перебування та обов'язково публікуються в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційних веб-сайтах органів, що здійснюють досудове розслідування. З моменту опублікування повістки про виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження підозрюваний вважається належним чином ознайомленим з її змістом.

Друкований орган, у якому публікуються протягом наступного року повістки про виклик підозрюваного, визначається не пізніше 1 грудня поточного року в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Копії процесуальних документів, що підлягають врученню підозрюваному, надсилаються захиснику.

Відповідно Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 листопада 2021 року № 1425-р, яке є чинним, друкованим засобом масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження, в якому розміщуються повістки про виклик осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та інші відомості, визначено газету «Урядовий кур'єр», в якій розміщуються:

- повістки про виклик підозрюваного, стосовно якого здійснюється спеціальне досудове розслідування;

- повістки про виклик обвинуваченого, стосовно якого здійснюється спеціальне судове провадження;

- повістки про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором;

- відомості щодо підозрюваного, стосовно якого слідчим суддею постановлено ухвалу про здійснення спеціального досудового розслідування;

- інформація про процесуальні документи, що підлягають врученню обвинуваченому, стосовно якого здійснюється спеціальне судове провадження.

Перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що у межах даного провадження проводилось спеціальне досудове розслідування, що свідчить про те, що під час розгляду клопотання слідчого про надання дозволу на здійснення спеціального досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні слідчим суддею ретельно перевірялись приводи та підстави такого звернення, обґрунтованість підозри, факт належного повідомлення ОСОБА_6 про кримінальне переслідування щодо неї, у т.ч. шляхом направлення на електронну адресу суду за місцем роботи ОСОБА_6 , ухилення останньої від кримінальної відповідальності, знайшло своє відображення і у поставленій за результатами розгляду клопотання прокурора ухвалі слідчого судді (ас. 11-14 т. 2).

З метою дотримання права підозрюваної на захист у кримінальному провадження забезпечена обов'язкова участь захисника.

Таким чином, органом досудового розслідування були застосовані всі передбачені законом заходи для належного повідомлення ОСОБА_6 про наявність щодо неї кримінального провадження та виклик його до слідчих органів, що підтверджується наведеними доказами.

Колегія суддів звертає увагу, що наведені обставини були також предметом перевірки суду першої інстанції під час розгляду клопотання прокурора про здійснення спеціального судового провадження, і, на переконання колегії суддів, суд дійшов обґрунтованого висновку про доведеність належними доказами переховування обвинуваченої тривалий час на території тимчасово окупованій території України - АР Крим з метою ухилення від кримінальної відповідальності, оскільки остання знає та мала би знати про розпочате стосовно неї кримінальне провадження.

При цьому, з матеріалів справи встановлено, що при вирішенні клопотання прокурора судом першої інстанції враховані й вимоги ч. 3 ст. 323 КПК України, відповідно до яких судовий розгляд у кримінальному провадженні щодо злочинів, зазначених у ч. 2 ст. 297-1 КПК України, серед яких передбачена і ст. 111 КК України, може здійснюватися за відсутності повнолітнього обвинуваченого (in absentia), який переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук. За наявності таких обставин за клопотанням прокурора, до якого додаються матеріали про те, що обвинувачена знала або повинна була знати про розпочате кримінальне провадження, суд постановив ухвалу про здійснення спеціального судового провадження стосовно обвинуваченої.

Також судом першої інстанції враховані положення ч. 5 ст. 139 КПК України, згідно з якими ухилення від явки на виклик слідчого, прокурора чи судовий виклик слідчого судді, суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази) підозрюваним, обвинуваченим та оголошення його у міждержавний та/або міжнародний розшук є підставою для здійснення спеціального досудового розслідування чи спеціального судового провадження.

Окрім того, під час розгляду клопотання прокурора судом враховані приписи п. 20-1 Розділу XI «Перехідні положення» КПК України.

Спеціальне судове провадження здійснюється за загальними правилами судового розгляду, передбаченими КПК України, з обов'язковим урахуванням особливостей, змістовне наповнення яких визначається виключним переліком процесуальних норм. При цьому, закон гарантує особі, щодо якої здійснюється спеціальне судове провадження, у разі зникнення підстав для такого провадження, судовий розгляд щодо неї із самого початку за загальними правими кримінального судочинства (ч. 4 ст. 324 КПК України).

Водночас колегія суддів враховує, що всупереч доводів апеляційної скарги захисника, компетентним органам російської федерації в межах міжнародного співробітництва надсилалось клопотання про надання міжнародної правової допомоги у кримінальному провадженні, з якого у подальшому виділені матеріали кримінального провадження відносно ОСОБА_6 (ас. 179-207 т. 4), що залишилось без відповіді.

З огляду на встановлені під час апеляційного розгляду обставини, колегія суддів доходить висновку, що аналіз наведених фактів та доказів свідчить про те, що ОСОБА_6 мала підстави усвідомлювати, що проти неї розпочато кримінальне провадження, вона отримала чи мала би отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред'явлене обвинувачення, була обізнана із своїми правами, які їй неодноразово роз'яснялись доступною мовою; що держава Україна під прискіпливим і далеко неформальним контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачена мала право при розгляді пред'явленого їй кримінального обвинувачення на стадії призначення справи до судового розгляду, як мінімум, на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу пред'явленого обвинувачення;

b) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту і спілкуватися з обраним самим ним захисником;

с) бути судженим без невиправданої затримки;

d) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного йому захисника безоплатно для нього.

Наведені обставини, на переконання колегії суддів, свідчать про те, що обвинувачена скористалась своїми правами на власний розсуд за відсутності будь-яких перешкод для їх реалізації з боку держави Україна, у тому числі, й реалізувавши невід'ємне право на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як однієї із ключових гарантій презумпції невинуватості, шляхом ухилення обвинуваченого від правосуддя.

Окремо колегія суддів звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях також підтверджує можливість здійснення судового провадження за відсутності обвинуваченого. Така позиція висловлена ним у рішенні від 24 травня 2007 року в справі «Да Лус Домінгеш Ферейра проти Бельгії» № 50049/99, згідно з яким суд неодноразово висловлював позицію про вирішальне значення явки обвинуваченого, враховуючи і право останнього бути вислуханим, і необхідність перевірки правильності його тверджень і їх порівняння з показами потерпілої сторони (рішення Європейського суду у справі «Пуатрімоль проти Франції» від 23 листопада 1993 року), проте судове засідання за відсутності обвинуваченого саме собою не суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, якщо обвинувачений згодом зможе домогтися ухвалення нового судового рішення за його участі, в якому б містилась оцінка обґрунтованості висунутих проти нього обвинувачень за фактичними й юридичними обставинами справи. Отже, Європейський суд з прав людини доходить висновку, що здійснення судового розгляду та ухвалення судового рішення за відсутності обвинуваченого не можна розглядати як порушення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод з боку держави у разі, коли немає підстав вважати, що обвинувачений не був належно повідомлений про розпочате щодо нього судове провадження.

За наведених обставин, на переконання колегії суддів, надані прокурором документи свідчать про відмову ОСОБА_6 , яка перебуває на тимчасово окупованій території України та яка, з урахуванням даних, наведених захисником ОСОБА_7 , знає про розпочате щодо неї кримінальне провадження, від використання свого права предстати перед українським судом за діяння, вчинені нею на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою вона не визнає, та захищати себе безпосередньо у такому суді, а так само як і про її наміри ухилитися від зустрічі з правосуддям держави Україна.

Враховуючи кваліфікацію дій ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 111 КК України, наявність у провадженні даних, що їй відомо про здійснення відносно неї кримінального провадження, те, що обвинувачена тривалий час переховується від слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, ухиляється від явки на виклик слідчого, прокурора та суду (неприбуття на виклик без поважної причини більш як два рази), перебуває у розшуку, зважаючи на надані прокурором докази про перебування ОСОБА_6 на тимчасово окупованій території України, те, що захиснику відповідно до вимог закону вручена копія обвинувального акта та реєстру матеріалів досудового розслідування, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для здійснення щодо ОСОБА_6 спеціального судового провадження, оскільки визначені законом (ч. 5 ст. 139, ч. 3 ст. 323 та п. 20-1 Розділу XI «Перехідні положення» КПК України) умови та підстави для цього встановлені, а їх доведеність не викликає сумнівів, що знайшло своє відображення в ухвалі суду від 16 жовтня 2023 року (ас. 180-182 т. 1).

Окремо колегія суддів наголошує, що кримінальне провадження як на стадії досудового розслідування, так і в суді, здійснювалось з обов'язковою участю захисника, тобто, захист інтересів обвинуваченої реально та дієво був забезпечений державою, що додатково підтверджується і тим, що саме захисником в інтересах обвинуваченого подана апеляційна скарга.

Водночас колегія суддів враховує рішення ЄСПЛ у справі Sanader v. Croatia (від 12 лютого 2015 року, заява № 66408/12), в якому Суд зазначив, що провадження, яке відбувається за відсутності обвинуваченого, саме по собі не є несумісним із ст. 6 Конвенції, і ця норма буде порушена лише коли особа, засуджена заочно, згодом не може отримати від суду новий розгляд по суті обвинувачення, якщо не було однозначно встановлено, що вона відмовилася від свого права з'явитися і захищати себе або що він мав намір уникнути суду.

Чинний КПК України містить положення, які дозволяють забезпечити такий перегляд в суді апеляційної інстанції як щодо питань права, так і фактів.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 400 КПК України якщо апеляційну скаргу подано обвинуваченим, щодо якого судом ухвалено вирок за результатами спеціального судового провадження, суд поновлює строк за умови надання обвинуваченим підтвердження наявності поважних причин, передбачених статтею 138 цього Кодексу, та надсилає апеляційну скаргу разом із матеріалами кримінального провадження до суду апеляційної інстанції з дотриманням правил, передбачених статтею 399 цього Кодексу.

Таким чином, ОСОБА_6 , навіть, після закінчення строків на апеляційне/касаційне оскарження не позбавлена права подати скаргу разом із клопотанням про поновлення строку на оскарження судових рішень, якщо причини її неявки дійсно виявляться поважними, під час якого ОСОБА_6 також не буде позбавлена можливості ставити питання про усунення порушень, які, на її думку, були допущенні під час спеціального досудового розслідування та судового розгляду.

При цьому колегія суддів вважає безпідставними доводи сторони захисту про порушення права на захист обвинуваченої, яке полягає у тому, що процесуальні документи у кримінальному провадженні, з огляду на те, що ОСОБА_6 є громадянкою рф, де державною мовою є російська мова, не переведені на російську мову та не вручені саме з перекладом на російську мову.

З матеріалів кримінального провадження встановлено та не заперечується захисником, що обвинувачена на підставі Указу Президента України від 25 квітня 2002 року призначена строком на 5 років на посаду судді Ленінського районного суду автономної республіки Крим (ас. 121 т. 5), а в подальшому постановою Верховної Ради України від 22 жовтня 2009 року обрана безстроково суддею цього ж суду (ас. 132 т. 2).

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року (із змінами та доповненнями), який втратив чинність на підставі Закону України N 2453-VI ( 2453-17 ) від 7 липня 2010 року, на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є державна мова.

Згідно з ст. 12 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (в редакції від 7 липня 2010 року) судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою; суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

За наведених обставин ОСОБА_6 , як особа, яка була обрана суддею, здійснювала правосуддя тривалий час, володіє досконало державною - українською - мовою, а, відтак, на переконання колегії суддів, будь-яке порушення права на захист обвинуваченої у цій частині відсутнє.

Щодо доведеності винуватості ОСОБА_6 у вчиненні злочину за обставин, встановлених судом першої інстанції, то, всупереч доводів апеляційної скарги захисника, колегія суддів вважає такий висновок суду обґрунтованим.

Згідно з принципом безпосередності дослідження показань, речей та документів, закріпленого ст. 23 КПК України, суд досліджує докази безпосередньо, а показання учасників кримінального провадження отримує усно.

За змістом ст. 92 КПК України обов'язок доказування покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом, чого нею в даному кримінальному провадженні зроблено не було.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції дотримався наведених вимог закону під час розгляду кримінального провадження, забезпечив сторонам усі можливості для реалізації їхніх прав у судовому засіданні в рамках кримінального процесуального закону, дослідив надані сторонами докази, детально навів їх у вироку та дав їм належну оцінку.

Так, захисник просив ухвалити виправдувальний вирок через не доведення винуватості ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого їй злочину.

Дослідивши матеріали кримінального провадження та перевіривши доводи апеляційної скарги захисника, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції повно, всебічно та неупереджено дослідив всі обставини даного кримінального провадження, об'єктивно та за своїм внутрішнім переконанням оцінив кожний поданий доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, та дійшов обґрунтованих висновків про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення за обставин, встановлених судом.

При цьому колегія суддів враховує, що, розглядаючи кримінальне провадження відносно ОСОБА_6 , суд першої інстанції, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створив необхідні умови для реалізації сторонами прав та свобод у наданні доказів, дослідження та доведення переконливості доказів перед судом, в межах висунутого обвинувачення безпосередньо дослідив надані докази та перевірив обставини, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Частина 1 ст. 111 КК України (у редакції Закону України від 7 жовтня 2014 року, який набрав чинності 31 жовтня 2014 року) передбачає кримінальну відповідальність за державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Так, за вироком суду, з урахуванням положень ст. 337 КПК України, встановлено, що ОСОБА_6 протягом березня-грудня 2014 продовжила роботу у складі незаконного органу судової влади російської федерації на території АР Крим на посаді так званих «громадян, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», внаслідок чого у подальшому указом президента російської федерації ОСОБА_13 від 19 грудня 2014 року № 786 була призначена на посаду судді незаконно утвореного Ленінського районного суду Республіки Крим, продовжуючи відправляти правосуддя та постановлюючи судові рішення до 13 серпня 2015 року на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи України, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації, що призвело до забезпечення належного функціонування незаконно створених судових органів та посилило заходи тимчасової окупації півострова.

Судом першої інстанції дії обвинуваченої ОСОБА_6 кваліфіковані за ч. 1 ст. 111 КК України як державна зрада, тобто, діяння, вчинене умисно громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, а саме: наданні іноземній державі допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Колегія суддів вважає, що вчинення обвинуваченою інкримінованого їй кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, у чинній на момент його вчинення редакції, за обставин, визнаних судом першої інстанції встановленими, доведено в судовому засіданні сукупністю досліджених доказів, яким суд першої інстанції дав належну оцінку, і такий висновок суду ґрунтується на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, підтверджених доказами, які було безпосередньо досліджено, а також оцінено за критеріями, визначеними ч. 1 ст. 94 КПК України.

Так судом дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення за встановлених обставин доведена даними, які містяться в:

- Указі Президента України про призначення ОСОБА_6 суддею Ленінського районного суду АР Крим № 383/2002, 25 квітня 2002 року;

- Постанові Верховної Ради України від 22 жовтня 2009 року № 1685-VI про призначення ОСОБА_6 суддею Ленінського районного суду АР Крим;

- Інформації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України щодо ненадходження у 2014 році заяви ОСОБА_6 про звільнення з посади судді Ленінського районного суду АР Крим;

- листі СБУ Департаменту контррозвідки про постійне перебування ОСОБА_6 на території АР Крим;

- Інформації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15 про те, що станом на 16 березня 2014 року ОСОБА_6 була суддею Ленінського районного суду Республіки Крим російської федерації;

- Рішенні Ленінського районного суду АР Крим від 17 квітня 2014 року у справі № 2-991/2014;

- копії вимог пакету документів, необхідних для призначення на посаду суддів російської федерації, передбачений ч.6 ст. 5 Закону російської федерації «Про статус суддів в російській федерації»;

- указі президента російської федерації від 19 грудня 2014 року № 786 про призначення ОСОБА_6 суддею Ленінського районного суду Республіки Крим російської федерації;

- копії рішень суду під головуванням судді ОСОБА_6 ;

- протоколі огляду інтернет видань від 7 квітня 2015 року з фототаблицями до протоколу огляду та додатками

- протоколі огляду інтернет-видань від 11-18 червня 2015 року;

- Постанові Верховної Ради України від 19 квітня 2016 року № 1121-VIII про звільнення ОСОБА_6 з посади судді Ленінського районного суду Республіки Крим російської федерації;

- протоколом огляду інтернет видань від 30 березня 2021 року.

Також судом першої інстанції, серед іншого, перевірено дотримання процесуальних норм у кримінальному провадженні під час досудового розслідування, що підтверджується даними, які містяться у:

- витягу з ЄРДР про внесення відомостей про вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_6 повідомлення про підозру від 22 травня 2015 року;

- повідомленні про підозру;

- витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно;

- ухвалі Печерського районного суду м. Києві від 5 серпня 2019 року про надання дозволу на затримання підозрюваної ОСОБА_6 ;

- ухвалі Печерського районного суд м. Києва від 22 липня 2015 року про накладення арешту на майно ОСОБА_6 , а саме: на 1/5 квартири АДРЕСА_2 ;

- ухвалі Печерського районного суд м. Києва від 5 серпня 2015 року про накладення арешту на майно ОСОБА_6 , а саме: автомобіль FORD ESCORT CLX, 1992 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_2 та інші.

Судом першої інстанції досліджені докази визнані належними та допустимими.

При цьому судом першої інстанції перевірялись доводи сторони захисту, які є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, у тому числі щодо недопустимості доказів, отриманих внаслідок огляду інтернет видань. Суд першої інстанції врахував, що на підтвердження винуватості ОСОБА_6 сторона обвинувачення посилається, зокрема, на протоколи огляду сайтів та протоколи огляду інтернет-видань, якими підтверджується, що ОСОБА_6 була чинною «суддею Ленінського районного суду Республіки Крим російської федерації» і активно здійснювала правосуддя, що підтверджується, зокрема, постановленими на підставі законодавства рф за її участі судовими рішеннями, які були досліджені під час судового розгляду.

Судом першої інстанції визнано, що правовий акт індивідуальної дії розміщений в мережі «Інтернет», сам по собі не є переконливим доказом його фізичного існування, тим більше реалізації, однак, дійшов висновку, що підстав для визнання таких доказів недопустимими і неналежними не вбачається, оскільки інформація взята з офіційний інтернет-сайтів органів державної влади рф, які загальнодоступні в мережі «Інтернет». Також судом враховано, що огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено слідчим з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано за допомогою функцій скріншоту та друку зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Враховуючи логічність, послідовність, узгодженість між собою вказаних доказів за змістом, їх єдність та взаємозв'язок за часом та характером подій, суд визнав задокументовані дані про діяльність ОСОБА_6 , як «судді» окупаційних органів влади рф, які зафіксовані у досліджених доказах, достовірними доказами обвинувачення, а тому доводи захисту в цій частині визнав безпідставними.

Окрім того, з огляду на особливості даного кримінального провадження, суд дійшов висновку, що окремої уваги потребує правова оцінка питання громадянства ОСОБА_6 та фактів з цього приводу. Так суд наголосив, що громадянство України ОСОБА_6 підтверджено дослідженими судом доказами та ніким із учасників судового розгляду не оспорюється, а тому доказуванню не підлягає.

Так суд підкреслив, що відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство. З посиланням на положення Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III, яким визначаються підстави і порядок набуття та припинення громадянства України, Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII (ч. 4 ст. 5), за змістом якого примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною і не є підставою для втрати громадянства України.

Окрім того, судом враховано, що відповідно до ст. 4 закону рф № 6-ФКЗ від 21 березня 2014 року, з дня прийняття АР Крим до рф, тобто з 21 березня 2014 року, автоматично визнавалося громадянство рф у всіх громадян України, які постійно проживали на території АР Крим, проте, за ними залишалося право протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України. Передбачені законодавством рф обмеження на заміщення державних посад особами, що мають громадянство іншої країни, на території АР Крим почали діяти лише після перебігу місяця з дня прийняття АР Крим до рф. На виконання ст. 9 закону рф № 6-ФКЗ до створення на території АР Крим судів рф правосуддя від імені рф здійснювали суди, які діяли на день прийняття АР Крим до рф, при цьому особи, які займали посади суддів цих судів, продовжували правосуддя до створення і початку діяльності на території АР Крим судів рф за умови наявності в них громадянства рф, таким особам гарантувалось переважне право на заміщення посади судді в утворених судах рф (ч.ч. 2 , 5 ст. 9).

З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку, що ОСОБА_6 , продовжуючи з березня 2014 року «правосуддя» до створення і початку діяльності на території АР Крим «судів рф», скориставшись переважним правом на заміщення посади судді, фактично отримала громадянство рф, як необхідну умову такої діяльності, тобто з боку рф з березня 2014 року за нею автоматично визнається громадянство рф, і вона своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористалась. Водночас судом враховано, що законодавство рф визначає підстави набуття та припинення громадянства рф, проте не може вирішувати питання припинення громадянства іншої країни, в тому числі України.

Таким чином, враховуючи приписи ст. 4 Конституції України, ст. ст. 2, 17-20 Закону України «Про громадянство України», ч. 4 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», дотримуючись проголошеного в Україні визнання права громадянина України на зміну громадянства у встановленому порядку, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_6 по теперішній час залишається громадянкою України, незалежно від місця її проживання. Примусове автоматичне набуття нею, як громадянкою України, яка проживає на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною, відтак не може бути підставою для втрати нею громадянства України. Через оголошену ОСОБА_6 у межах даного провадження підозру у вчиненні злочину не допускається і її вихід з громадянства України. Фактичне набуття ОСОБА_6 громадянства рф не впливає на зміст її правових відносин з Україною, за якими вона визнається лише громадянкою України. Будь-яких інших доказів про намір ОСОБА_6 відмовитись від громадянства України суду надано не було.

Також судом враховано отриманий ОСОБА_6 статус, як судді Ленінського районного суду Республіки Крим російської федерації, оскільки вказане повністю підтверджено дослідженими в судовому засіданні доказами. Будь-яких доказів того, що ОСОБА_6 , маючи можливість, зверталася з заявами про переведення її до іншого суду на території України, чи про звільнення з посади за загальними обставинами, суду надано не було.

Крім цього, судом визнано доведеним що ОСОБА_6 , будучи діючим суддею судової влади України, громадянкою України, не будучи у встановленому законами України порядку звільненою з посади судді, упродовж березня - грудня 2014 року, як «суддя» незаконно створеного «Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим», а надалі за результатами проведеного державними органами російської федерації конкурсу указом президента російської федерації від 19 грудня 2014 року № 786 призначеною на посаду судді Ленінського районного суду АР Крим російської федерації на окупованій території АР Крим, продовжила здійснення правосуддя вже як суддя Ленінського районного суду АР Крим російської федерації, прийняла на себе повноваження судді іншої держави - рф, яка окупувала та незаконно анексувала територію України, та здійснювала «правосуддя» на окупованій території України від імені іноземної держави - рф, керуючись її матеріальним та процесуальним правом, що підтверджується копіями судових рішень, постановлених ОСОБА_6 , дослідженими в судовому засіданні. При цьому використання ОСОБА_6 під час здійснення такого «правосуддя» від імені рф матеріально-технічної бази суду Автономної Республіки Крим її власних теоретичних знань і практичних навичок підтверджується даними у досліджених «судових рішеннях».

Судом визнано доведеним здійснення ОСОБА_6 за наведених вище умов «правосуддя» від імені рф свідчить про порушення нею вимог ст. 65 Конституції України, присяги судді, оскільки забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади російської федерації шляхом утворення та функціонування незаконно створених окупаційних органів судової влади рф на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади рф з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а відтак надання ним допомоги рф в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові України. Достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду ОСОБА_6 для усвідомлення нею фактів активної підривної діяльності рф проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об'єктивними даними про її кваліфікаційний рівень підготовки судді в галузі права, який дозволяв їй здійснювати тривалий час правосуддя.

Також судом визнано доведеним той факт, що на свідомий і добровільний характер дій ОСОБА_6 з надання допомоги рф в проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові України, вказує сам характер таких дій, їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку. Так, ОСОБА_6 , починаючи з березня 2014 року, не склала своїх повноважень судді Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим, як суддя не вчинила жодних дій у зв'язку із своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, продовжувала здійснювати «правосуддя», як суддя незаконно створеного суду, керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави.

Таким чином судом визнано доведеним, що ОСОБА_6 , достовірно знаючи про тимчасову окупацію російською федерацією з 20 лютого 2014 року території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, будучи громадянкою України, в порушення вимог Конституції та законів України, маючи тривалий стаж роботи суддею, а тому достовірно знаючи, розуміючи та усвідомлюючи незаконність дій Верховної Ради АР Крим та російської федерації щодо приєднання території АР Крим та м. Севастополя до складу російської федерації, усвідомлюючи, що так званий «Ленінський районний суд Республіки Крим» відповідно до положень ст. 64 Конвенції є незаконно створеним органом, діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, бажаючи допомогти іноземній державі та її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, діючи в інтересах російської федерації, перебуваючи в смт. Леніне АР Крим упродовж березня-грудня 2014 продовжила роботу у складі незаконного органу судової влади російської федерації на території АР Крим на посаді так званих «громадян, які заміщають посади суддів судів, що діють на територіях Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», внаслідок чого у подальшому, указом президента російської федерації путіна в.в. від 19 грудня 2014 року № 786 була призначена на посаду судді незаконно утвореного Ленінського районного суду Республіки Крим, чим надала допомогу представникам іноземної держави у переході судової системи У країни, яка діяла на території півострова Крим, на відправлення правосуддя на підставі законодавства іноземної держави - російської федерації.

У той же час, судом не встановлено правових підстав для поставлення обвинуваченій у провину тих діянь, які не підтверджені доказами обвинувачення.

Всупереч доводами апеляційної скарги захисника, суд першої інстанції, керуючись правилами ч. 3 ст. 337 КПК України, виключено з обвинувачення ОСОБА_6 посилання на її причетність до надання допомоги окремим представникам іноземної держави (рф), оскільки таких конкретних фактів не встановлено, протиправна діяльність ОСОБА_6 , яка спрямована на вчинення державної зради, охоплюється наданням з її боку допомоги іноземній держави (рф) в цілому, а також посилання на її дії на шкоду недоторканості України, оскільки будь-яких даних її участі у посяганнях на територію України із застосуванням з боку інших держав військової сили або загрози силою, а так само в порушенні недоторканності кордонів України, не надано. При цьому судом враховано, що з цього приводу відсутні посилання і серед фактичних обставин, які визнані прокурором встановленими і викладені в обвинувальному акті.

З огляду на встановлені обставини, суд першої інстанції, зважаючи на те, що сторони вільні у використанні своїх прав, дослідивши матеріали кримінального провадження, дійшов висновку, що винуватість ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення при обставинах, викладених у вироку, доведена.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та враховує, що вирок суду першої інстанції належним чином умотивований і відповідає вимогам ст. 374 КПК України. Зокрема, у ньому вказано формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення, диспозиції статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, у вчиненні якого обвинувачену визнано винуватою, та об'єктивні докази на підтвердження встановлених судом обставин.

Щодо доводів сторони захисту про те, що матеріали справи не містять будь-яких даних про ідентифікацію особи, які б надали можливість впевнитися у тому, що особа, яка була призначена суддею, та обвинувачена одна й та ж особа, то вони, на думку колегії суддів, є непереконливими.

При цьому колегія суддів наголошує, що судом першої інстанції була досліджена заява Народного депутата України ОСОБА_14 , в якій заявник вказав на незаконність здійснення правосуддя суддями АР Крим, вказавши у тому числі й суддю Ленінського районного суду Автономної Республіки Крим ОСОБА_6 (ас. 121-168 т. 4).

Наданими стороною обвинувачення доказами, дослідженими під час судового розгляду, беззаперечно встановлено, що саме ОСОБА_6 , будучи громадянкою України, яка призначена на посаду судді Ленінського районного суду АР Крим відповідно до законодавства України, фактично з березня 2014 року, тобто з часу тимчасової окупації території Автономної Республіки Крим, без припинення статусу судді Ленінського районного суду АР Крим відповідно до законів України, всупереч вимог законодавства України, користуючись тим, що не звільнена з посади судді відповідно до чинного законодавства України продовжила здійснювати правосуддя від імені рф вже відповідно до положень ч. 5 ст. 9 Закону рф № 6-ФКЗ (ас. 22-83-109 т. 3).

При цьому факт звільнення у подальшому ОСОБА_6 з посади судді Ленінського районного суду АР Крим у зв'язку з порушенням нею присяги судді, не може свідчити про те, що вона не є суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, та не звільняє її від кримінальної відповідальності за вчинені нею діяння за обставин, визнаних судом першої інстанції доведеними.

Окрім того, колегія суддів враховує, що ОСОБА_6 , будучи громадянкою України, суддею, призначеною на посаду відповідно до законодавства України, перебуваючи на території АР Крим, після окупації АР Криму діяла згідно з законодавством окупаційної влади, яким передбачено, що суддею може бути лише громадянин рф, підготувала та подала до вищої кваліфікаційної колегії суддів рф особисту заяву про рекомендацію на вакантну посаду «судді» незаконно створеного на території АР Крим «Ленінського районного суду АР Крим» та необхідний для цього пакет документів, передбачений ч. 6 ст. 5 закону рф «Про статус суддів», чим підтвердила особисту згоду виконувати функції представника судової влади країни, яка окупувала та анексувала АР Крим як частину території суверенної України, з метою мати можливість продовжити надавати допомогу рф у проведенні підривної діяльності проти України та забезпечити подальшу окупацію території АР Крим. Після цього взяла участь у проведенні конкурсу на заміщення посади «судді» вказаного «суду», та у подальшому на підставі указу президента росії саме ОСОБА_6 призначена на посаду незаконно створеного окупаційною владою «Ленинского районного суда республики Крим».

Щодо терміну «підривна діяльність», то такий термін вживається в Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 9 грудня 1981 року № 36/103, про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших. Системний аналіз вказаних міжнародних актів дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття.

У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Беручи до уваги встановлені судом першої інстанції фактичні обставини кримінального провадження, колегія суддів доходить висновку, що застосування ст. 111 КК України у цьому випадку було передбачуваним і не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Наведеним спростовуються доводи сторони захисту про відсутність доказів на проведення ОСОБА_6 підривної діяльності проти України.

Окрім того, колегія суддів враховує, що відповідно до ст. 129 Конституції України (в редакції станом на 22 лютого 2014 року) судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Згідно зі ст. 6 Закону України № 2862-XII від 15 грудня 1992 року «Про статус суддів», який втратив чинність на підставі Закону N 2453-VI від 7 липня 2010 року вказаного Закону, судді зобов'язані, серед іншого, не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Частиною 4 ст. 54 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року (із змінами та доповненнями) передбачено, що суддя зобов'язаний, серед іншого, дотримуватися правил суддівської етики, додержуватися присяги судді.

Згідно з положеннями Розділу 1 Кодексу суддівської етики (в редакції від 22 лютого 2013 року) суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду; старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов'язки та вживати заходів для поглиблення своїх знань та вдосконалення практичних навичок; здійснювати судочинство в межах та порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

ОСОБА_6 , як судді з достатнім досвідом роботи, беззаперечно відомі вимоги Конституції України та профільних законів про те, що на посаду судді може бути рекомендований лише громадянин України; що суддя звільняється з посади, у т.ч. у зв'язку з припиненням громадянства; порядок припинення громадянства України.

Разом з тим, згідно з дослідженими судом першої інстанції даними, зафіксованими у листах Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради юстиції, підтверджується факт відсутності звернення ОСОБА_6 з відповідними заявами про переведення її у суди на материкову частину України або звільнення з посади судді за загальними обставинами, хоча, всупереч доводам апеляційної скарги захисника, остання мала таку можливість, що підтверджується тим, що заяви про переведення були подані 53 суддями судів АР Крим, більшість з яких була реалізована вже станом на 16 лютого 2015 року, а 33 судді судів АР Крим подали заяви про звільнення за загальними підставами (ас. 32-39 т. 5).

Таким чином відсутні підстави вважати, що суддя Ленінського районного суду АР Крим ОСОБА_6 була позбавлена можливості подати відповідну заяву про звільнення її з посади судді України у встановленому законом порядку.

Окрім того, саме по собі припинення повноважень судді ОСОБА_6 , як судді системи суддів загальної юрисдикції України, ніяк не перешкодило їй здійснювати правосуддя від імені держави-агресора на окупованій нею території, адже для надання допомоги іноземній державі у веденні підривної діяльності проти України ОСОБА_6 необхідно було скористатись формально-юридичним статусом судді судової системи України (що вона і зробила), шляхом обіймання посади судді у незаконно створеному окупаційною владою Ленінського районного суду АР Крим (ас. 35-56 т.3), в якій вона пізніше була призначена строком на 6 років указом президента росії від 19 грудня 2014 року № 786 (ас. 58-70 т.3), а, окрім того, свідчить про мету обвинуваченої про участь у формуванні та діяльності судових органів окупаційної влади, а наслідком її злочинних дій - фактична шкода суверенітетові та територіальній цілісності України, яка полягала у створенні та функціонуванні таких органів на території України.

При цьому колегія суддів враховує, що ОСОБА_6 , маючи громадянські права, може не підтримувати політичний режим країни, в якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але такий громадянин при цьому не отримує права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше суддею.

Таким чином, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції, з дотриманням положень ст. 337 КПК України, забезпечивши сторонам усі можливості для реалізації їхніх прав у судовому засіданні в рамках кримінального процесуального закону, дослідив надані сторонами докази, повно, всебічно та неупереджено дослідив всі обставини даного кримінального провадження, об'єктивно та за своїм внутрішнім переконанням оцінив кожний поданий сторонами доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, детально навів досліджені докази у вироку, дав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення за обставин, встановлених судом.

За встановлених під час апеляційного розгляду обставин, колегія суддів доходить висновку, що дії ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 111 КК України кваліфіковані правильно.

Що стосується доводів апеляційної скарги захисника про суворість призначеного ОСОБА_6 покарання та призначення їй додаткового покарання, яке не підлягало застосуванню, з огляду на редакцію статті 111 КК України станом на час інкримінованих ОСОБА_6 дій, то вони є непереконливими.

Так, колегія суддів враховує, що згідно зі ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й повинно досягти мети виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

За змістом ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу;

2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;

3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.

Згідно з ч. 2 вказаної статті особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинене кримінальне правопорушення призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень.

При цьому відповідно до роз'яснень, які містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов'язані врахувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом'якшують та обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів, а згідно з п. 3, визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди повинні виходити із особливостей конкретного злочину й його обставин. Виходячи з того, що встановлення пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення. При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема, можуть не визнати окремі з них такими, що пом'якшують чи обтяжують покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено в обвинувальному висновку.

На переконання колегії суддів, суд першої інстанції дотримався наведених вимог закону, оскільки суд першої інстанції, застосовуючи принцип індивідуалізації та співмірності покарання, з урахуванням всіх встановлених під час судового розгляду обставин кримінального провадження, ступінь тяжкості вчиненого нею злочину, який згідно із ст. 12 КК України є особливо тяжким, даних про особу обвинуваченої, яка на час вчинення нею кримінального правопорушення мала статус носія судової влади та на даний час продовжує вчиняти дане кримінальне правопорушення, її ставлення до вчиненого, яка свідомо розірвала всі правові відносини з державою, яка надала їй право діяти від її імені, те, що вона раніше не судима, її вік та стан здоров'я, відсутність обставин, які пом'якшують або обтяжують покарання, дійшов обґрунтованого висновку про призначення обвинуваченій покарання у виді 12 позбавлення волі, з конфіскацією належного їй майна, що не є суворим.

Так, колегія суддів враховує, що вироком суду ОСОБА_6 визнана винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, у період з березня 2014 року до серпня 2015 року.

Санкція частини 1 ст. 111 КК України (у редакції Закону України від 7 жовтня 2014 року, який набрав чинності 31 жовтня 2014 року) передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої, що свідчить про те, що судом першої інстанції обвинуваченій призначене мінімальне покарання у виді позбавлення волі, з конфіскацією майна, з урахуванням положень ч. 2 ст. 59 КК України.

Таким чином колегія суддів доходить висновку, що призначене обвинуваченій покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України та є необхідним для досягнення його мети, тобто, необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченої та запобігання вчиненню нових злочинів як нею, так і іншими особами.

При перевірці законності вироку суду першої інстанції колегія суддів дійшла висновку, що місцевим судом були встановлені дійсні обставини справи та надана належна оцінка зібраним доказам, правильно застосовані норми матеріального права та не допущено порушень норм процесуального права, у зв'язку з чим підстав для зміни або скасування вироку колегія суддів не вбачає, а тому апеляційна скарга захисника не підлягає до задоволення.

Керуючись ст. ст. 376, 404, 405, 407 КПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_6 - залишити без задоволення.

Вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 6 листопада 2023 року щодо ОСОБА_6 за ч. 1 ст. 111 КК України - залишити без змін.

Ухвала може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня її оголошення.

Судді:

______________________ _______________ _______________

ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4