10 червня 2025 року місто Київ
єдиний унікальний номер справи: 757/21583/23-ц
номер провадження: 22-ц/824/9754/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),
суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,
за участю секретаря - Габунії М.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 лютого 2025 року у складі судді Кордюкової Ж.І., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , компанії «Унімер холдінгз лімітед», приватної компанії з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова Світлана Володимирівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай Ірина Володимирівна, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень та застосування реституції,
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватної компанії з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД», треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Морозова С.В., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Мамай І.В., про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень та застосування реституції.
Позовна заява мотивована тим, що 25 грудня 2007 року між відкритим акціонерним товариством «ВТБ Банк» (далі - ВАТ «ВТБ Банк») та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 126/07В, згідно з яким ВАТ «ВТБ Банк» надало ОСОБА_2 кредит в сумі 5 000 000 доларів США з графіком погашення кредиту, встановленого додатком №3 до кредитного договору в редакції додаткового договору №2 від 10 жовтня 2007 року, та з кінцевим терміном повернення кредиту до 24 жовтня 2010 року.
Зазначав, що у зв'язку з неналежним виконанням боржником ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором щодо повернення кредиту та відсотків за користування кредитом, рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2010 року, у справі №2-9184/10 задоволено позовні вимоги ВАТ «ВТБ Банк» та стягнуто з ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Корпорація Ютміс» (далі - ТОВ «Корпорація Ютміс») на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом Національного банку України станом на 20 липня 2010 року становило 22 699 180 грн 75 коп.) та 3 150 743 грн 38 коп.
Вказував, що на виконання зазначеного рішення, 25 січня 2011 року ВАТ «ВТБ Банк» (стягувач) було видано виконавчий лист, який було подано до відділу державної виконавчої служби. Згідно з відомостями Автоматизованої системи виконавчого провадження були відкриті виконавчі провадження 14 червня 2012 року НОМЕР_2 та 11 грудня 2013 року НОМЕР_3.
24 лютого 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором, відповідно до якого ОСОБА_4 відступає, а новий кредитор набуває право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором (з урахуванням усіх змін, доповнень та додатків) щодо сплати загальної суми заборгованості, яка включає суму основного борту, проценти, нараховані на суму боргу, усі та будь-які штрафні санкції на дату набрання чинності. У зв'язку з цим до ОСОБА_1 , як нового кредитора, перейшли права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Внаслідок відступлення прав вимоги ОСОБА_1 є єдиним власником всіх прав вимоги за кредитним договором з 24 лютого 2023 року.
Зазначав, що ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10 замінено стягувача на його правонаступника - ОСОБА_1 з примусового виконання рішення суду у цивільній справі №2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за кредитним договором №126/07-В від 25 грудня 2007 року. Наразі у приватного виконавця Ванжі О.В. на виконанні знаходиться виконавче провадження НОМЕР_4.
Позивач вказував, що з Єдиного державного реєстру права власності на нерухоме майно йому стало відомо, що ОСОБА_2 , достовірно знаючи про наявність своїх боргових зобов'язань та про відкриті виконавчі провадження, передбачаючи негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, здійснив фактичне відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна після набрання чинності судовим рішенням про стягнення заборгованості на користь кредитора. Зазначав, що після набрання рішенням законної сили ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року, який зареєстрований в реєстрі за №4157, а саме: нежилі приміщення з АДРЕСА_1 , покупцем за яким є ОСОБА_3 .
02 листопада 2017 року ОСОБА_3 зазначені вище нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №2) (в літ. А), загальною площею 267,80 кв.м, відчужив згідно з договором купівлі-продажу, зареєстрованого в реєстрі за №2256, на користь приватної компанії з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД», зареєстрованої в Республіці Кіпр.
Вважав, що зазначені обставини свідчать про умисні дії ОСОБА_2 щодо порушення прав стягувача на стягнення заборгованості за рішенням суду та навмисного його невиконання, що завдають йому істотної майнової шкоди, як стягувачу, оскільки відповідач уникає виконання рішення суду.
Указував, що договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року є таким, що вчинений на шкоду кредитору та порушує його законні права та інтереси, оскільки справжньою метою укладеного правочину було уникнення від звернення стягнення на нерухоме майно в рахунок погашення боргу за рішенням суду, а тому вважав, що дані обставини є підставою для визнання договору купівлі-продажу від 15 травня 2013 року недійсним відповідно до п.6 ст.3, ч.3 ст.13, ст.228 ЦК України та застосування реституції.
Зазначав, що ОСОБА_2 , маючи очевидно неправомірну та недобросовісну мету щодо заподіяння шкоди кредитору і недопущення задоволення вимог та майнових інтересів стягувача за рішенням суду, вчинив активні недобросовісні дії, спрямовані на укладення правочину з відчуження належного нерухомого майна, за рахунок якого можуть бути задоволені вимоги стягувача, та унеможливив виконання рішення суду, а тому укладений ОСОБА_2 правочин має ознаки фраудаторного договору.
Також вказував, що він встановив факт відчуження ОСОБА_2 спірного нерухомого майна 16 травня 2023 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а тому строк позовної давності він не пропустив. Зазначав, що він поніс витрати на професійну правничу допомогу адвоката які складають 73 252 грн 50 коп.
З урахуванням наведеного, позивач ОСОБА_1 просив:
визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Морозовою С.В., зареєстрований в реєстрі за №4157, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ;
застосувати, як спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача, відновлення становища, яке існувало до порушення (процедуру реституції), а саме, повернути нежилі приміщення з АДРЕСА_1 , первісному власнику ОСОБА_2 .
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 01 травня 2024 року задоволено клопотання ОСОБА_1 та залучено до участі у даній цивільній справі компанію «Унімер холдінгз лімітед» як співвідповідача.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 лютого 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Скасовано заходи забезпечення позову, які були застосовані ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 31 жовтня 2023 року, та скасовано арешт, накладений на нежилі приміщення з АДРЕСА_1 , які належать на праві власності приватній компанії з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД».
Скасовано заходи забезпечення позову, які були застосовані ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 22 квітня 2024 року, та скасовано арешт, накладений на нежилі приміщення з АДРЕСА_1 , які належать на праві власності компанії «Унімер холдінгз лімітед».
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 на підтвердження того, що він набув права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року зазначав, що він є новим кредитором на підставі укладеного 24 лютого 2023 року з ОСОБА_4 договору про відступлення права вимоги. У справі відсутні докази оплати за цим договором про відступлення права вимоги від 24 лютого 2023 року. Суд першої інстанції не прийняв до уваги посилання позивача ОСОБА_1 на те, що ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10 замінено стягувача ОСОБА_4 на її правонаступника - ОСОБА_1 у виконавчому провадженні з примусового виконання рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року у справі №2-9184/10, оскільки у справі відсутні відомості про набрання цієї ухвалою законної сили. Крім того, суд зазначив, що ОСОБА_1 і ОСОБА_4 є фізичними особами, а в силу приписів ст.1054 ЦК України, ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі послуги надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням чинного законодавства. За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 не набув права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року.
Також суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач не довів, що оспорюваний договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року порушує публічний порядок та має ознаки фраудаторного договору, оскільки він не надав суду доказів, які свідчили про наявність ознак фраудаторності в оспорюваному договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень. ОСОБА_3 не є родичем або пов'язаною особою з ОСОБА_2 , сума коштів, сплачених за майно становить 3 210 788 грн 00 коп., що відповідає ринковій вартості цього майна згідно звіту про його оцінку від 16 квітня 2013 року, а докази того, що ОСОБА_3 , як покупець, не оплатив продавцю вартість придбаного майна відсутні. Воля сторін цього правочину відповідала зовнішньому її прояву та вони передбачали і бажали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином. До того ж ОСОБА_3 , отримавши спірне нерухоме майно у власність, приступив до його використання на власний розсуд.
Крім того, суд першої інстанції врахував, що позивачем до компанії «Унімер холдінгз лімітед», яка станом на день розгляду справи є власником нежилих приміщень з №1 по №9 (групи приміщень №2), загальною площею 267,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , жодних вимог не заявлено. До того ж позивач у позові не обґрунтував, які саме його суб'єктивні права, свободи чи інтереси порушив, не визнав чи оспорив відповідач у справі приватна компанія з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД».
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції належним чином не дослідив та не прийняв до уваги той факт, що ОСОБА_2 здійснив фактичне відчуження належного йому на праві власності нерухомого майна після набрання чинності рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року у справі №2-9184/10 про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості на користь кредитора.
Зазначає, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тій обставині, що на час відчуження ОСОБА_2 спірних нежитлових приміщень було відкрите виконавче провадження НОМЕР_2 від 14 червня 2012 року та не врахував, що фраудаторність правочину має місце й при оплатному цивільно-правовому договорі, який має місце у даній справі.
Наголошує, що предметом розгляду даної справи є беззаперечний факт вчиненого ОСОБА_2 15 травня 2013 року фраудаторного правочину, який було укладено ним у період наявності у нього боргових зобов'язань, встановлених рішенням суду, а не питання щодо правомірності набуття позивачем права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором. Відомості про ухвалу Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10, якою замінено стягувача на його правонаступника - ОСОБА_1 були у справі.
Вказує, що дана ухвала Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10 перебуває у відкритому публічному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень, в якій вказано, що факт набуття прав вимоги ОСОБА_1 за кредитним договором №126/07-В від 25 грудня 2007 року підтверджується розпискою від 24 лютого 2023 року. До того ж право вимоги за кредитним договором перейшло до позивача за результатами процедури виведення неплатоспроможного АТ «ВТБ Банк» з ринку та ліквідації АТ «ВТБ Банк» і в цій ситуації позивач підпадає під той випадок, коли відступлення права вимоги за кредитним договором можливе на користь фізичної особи, а відтак ОСОБА_1 є належним та повноважним кредитором за кредитним договором.
Стверджує, що розписка від 24 лютого 2023 року не була ним подана до суду першої інстанції, а додається до апеляційної скарги, у зв'язку з тим, що ним була надана до суду першої інстанції ухвала, в якій містяться всі необхідні відомості щодо набуття ним права вимоги за кредитним договором та здійснення позивачем відповідної оплати. Тому у нього були відсутні будь-які міркування, що у суду першої інстанції може виникнути питання щодо факту здійснення оплати за договором про відступлення права вимоги від 24 лютого 2023 року на користь ОСОБА_4 , так як ці обставини вже були встановлені Жовтневим районним судом міста Дніпропетровська. При цьому суд першої інстанції, якщо він мав якісь сумніви, то він не був обмежений у витребуванні доказів такої оплати.
Зазначає, що судом першої інстанції не надано жодної оцінки тому факту, що в межах виконавчого провадження НОМЕР_4, відомості про яке містяться в матеріалах справи, позивач 08 червня 2023 року у встановлений законодавством спосіб набув право власності на єдине нерухоме майно, яке фактично перебувало у власності ОСОБА_2 , що підтверджується наявною у матеріалах даної справи копією свідоцтва від 08 червня 2023 року. У свою чергу, сукупність наведених обставин та наданих доказів, беззаперечно свідчить, що наявність заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором перед позивачем, є дійсним та достовірним фактом, а позивач, у свою чергу, є належним та повноважним кредитором за кредитним договором.
Вказує, що ОСОБА_2 , як боржник, не оспорює статус позивача, як кредитора, та не намагається визнати недійсними договори відступлення права вимоги.
Також зазначає, що суд не надав оцінки та не застосував правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі №916/379/23 (провадження № 12-22гс24), у постанові Верховного Суду від 08 січня 2025 року у справі №760/21831/18 (провадження № 61-151св23), у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2024 року у справі №487/6342/18 (провадження № 61-2344св24), у постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі №201/3274/21 (провадження № 61-4014св23), які, на його думку, є релевантними у цій справі.
Представник ОСОБА_3 - адвокат Овсянніков С.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, оскільки позивач не довів фраудаторність договору від 15 травня 2013 року, який укладено за ринковою ціною, з непов'язаним контрагентом, з наявністю оплати та без доведення втрати боржником іншого майна для виконання зобов'язань. Позивач не підтвердив статус належного кредитора через відсутність доказів оплати за договором від 24 лютого 2023 року у суді першої інстанції та через неправомірність відступлення права вимоги фізичній особі. Наголошує, що нові докази (розписка) не можуть бути враховані через відсутність поважних причин їх неподання до суду першої інстанції. Вважає, що процесуальна поведінка позивача свідчить про зловживання правами. З огляду на наведене, стверджує, що в апеляційній скарзі не наведено жодного належного та допустимого доводу, які вказують на порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, а судом першої інстанції правильно застосовані норми матеріального права. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.
Згідно з ч.3 ст.360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, враховуючи доводи, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає не в повному обсязі.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 25 грудня 2007 року між ВАТ «ВТБ Банк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 126/07В, за умовами якого останній отримав кредит в сумі 5 000 000 доларів США зі сплатою 13% річних на 36 місяців, з кінцевим терміном повернення коштів до 24 грудня 2010 року.
У зв'язку з належним виконанням боржником ОСОБА_2 зобов'язань за кредитним договором, рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2010 року, у справі №2-9184/10 задоволено позовні вимоги ВАТ «ВТБ Банк» та стягнуто з ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» на користь ВАТ «ВТБ Банк» заборгованість за кредитним договором, яка складає 2 873 568,64 доларів США (що за офіційним курсом Національного банку України станом на 20 липня 2010 року становило 22 699 180 грн 75 коп.) та 3 150 743 грн 38 коп.
На виконання цього рішення суду, 25 січня 2011 року ВАТ «ВТБ Банк» (стягувач) було видано виконавчий лист, який було подано до відділу державної виконавчої служби.
Згідно з відомостями Автоматизованої системи виконавчого провадження були відкриті виконавчі провадження 14 червня 2012 року НОМЕР_2 та 11 грудня 2013 року НОМЕР_3.
Судом першої інстанції встановлено, що 15 травня 2013 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, зареєстрований в реєстрі за № 4157, згідно з яким ОСОБА_3 придбав у власність нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №2) (в літ. А), офіс, загальною площею 267,80 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначене майно належить продавцю на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , зареєстрованого в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 10 квітня 2012 року. Продаж майна вчинено за 3 210 788 грн 00 коп. й кошти були передані до підписання договору (пункт 3.1 договору купівлі-продажу).
02 листопада 2017 року між ОСОБА_3 та приватною компанією з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД» був укладений договір купівлі-продажу нежилих приміщень, зареєстрованим в реєстрі за №2256, за умовами якого приватна компанія набула у власність нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №2) (в літ. А), офіс, загальною площею 267,80 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .
Установлено, що 27 грудня 2023 року між приватною компанією з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД» та компанією «Унімер холдінгз лімітед» був укладений договір купівлі-продажу №1954, за яким остання набула у власність нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №2), загальною площею 267,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими докази, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною 1 ст.8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.1 ст.129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, ст.15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами ст.ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч.2 ст.13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч.3 ст.13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що ч.3 ст.13, ч.3 ст.16 ЦК України не суперечать ч.2 ст.58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису ч.3 ст.13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч,1 ст.68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у ч.3 ст.13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що ч.3 ст.13 та ч.3 ст.16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Такий правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19.
Відповідно до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно зі ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст.655 ЦК України).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 ст. 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Нікчемний правочин (ч.2 ст.215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso yure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України».
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (ст. 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (ст.ст.3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (ч.ч.1,2 ст. 228 ЦК України).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа).
Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18).
Разом з тим відповідно до ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
З матеріалів справи вбачається, що станом на 15 травня 2013 року, тобто на момент укладення оспорюваного нотаріально посвідченого відплатного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, за яким ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 придбав у власність (купив) нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №2) (в літ. А), офіс, загальною площею 267,80 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , - продавець ОСОБА_2 був законним власником цього нерухомого майна.
Також установлено, що спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності чи права розпорядження. Таке нерухоме майно не перебувало ні під арештом, ні під заставою чи іпотекою.
Відтак з урахуванням положень ч.ч.1,2 ст. 319 ЦК України ОСОБА_2 як законний власник необтяженого майна мав законне право розпорядитися ним на власний розсуд у спосіб, який не суперечить закону.
Судом першої інстанції встановлено, що оспорюваний договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року укладено його сторонами у належній формі, сторони приступили до їх фактичного виконання, оскільки відповідач ОСОБА_3 здійснив оплату визначеної договором суми коштів у розмірі 3 210 788 грн 00 коп., що згідно звіту про проведену оцінку цього майна від 16 квітня 2013 року об'єктивно відповідало дійсній ринковій вартості цього майна.
Водночас позивач, ні суду першої інстанції, ні під час апеляційного розгляду справи не надав доказів того, що ціна, за якою було здійснено продаж спірного нерухомого майна за оспорюваним договором купівлі-продажу, не відповідала ринковій вартості вказаного майна. Також у справі відсутні докази безгрошовості цього правочину, тобто, що фактично гроші за цим договором від покупця до продавця не передавались до підписання цього договору, як визначено у пункт 3.1 договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року.
Зі справи видно, що після укладення договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року покупець ОСОБА_3 зареєстрував за собою право власності на вказані нежитлові приміщення та у подальшому здійснив дії, направлені на реальну та дійсну реалізацію усіх складових права власності, зокрема, розпорядження.
Судом не встановлено, а позивач не довів та фактично не заперечує, відсутність будь-якого зв'язку (родинного чи бізнесового) між контрагентами оспорюваних договорів купівлі-продажу.
Також не встановлено, що ОСОБА_3 був формальним покупцем цього нерухомого майна «про людське око», а реальним покупцем цього нерухомого майна була особа, яка прямо чи опосередковано афілійована з ОСОБА_2 .
Матеріали даної справи також не містять будь-яких доказів, які б достовірно підтверджували обізнаність відповідача ОСОБА_3 на момент укладання оспорюваного договору купівлі-продажу про наявність невиконаних зобов'язань ОСОБА_2 , у тому числі за кредитним договором № 126/07В від 25 грудня 2007 року.
Установивши наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач не довів того, що оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним, оскільки встановлено, що вказаний вище договір був спрямований на реальне настання правових наслідків зумовлених ним, воля обох сторін договору відповідала зовнішньому її прояву, тобто, сторони, укладаючи договір знали про наслідки його укладення та бажали настання таких наслідків, а тому суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що відсутні правові підстави для визнання вказаного договору недійсним.
Обставин, як б підтверджували неправомірність дій контрагентів за оспорюваним правочином ( ОСОБА_2 і ОСОБА_3 ) позивач не довів та судом не встановлено.
Аналогічного висновку у подібній справі, де предметом спору було, зокрема, визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав фраудаторності, дійшов Верховний Суд у постанові від 11 січня 2024 року у справі № 939/539/21 (провадження № 61-7912св22).
Також колегія суддів враховує, що вирішальним при доведені фраудаторності правочину є те, що внаслідок його укладення боржник перестає бути платоспроможним (див. постанови Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17, від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 та інших).
У цивільно-правовому контексті, поза межами процедур банкрутства, неплатоспроможність розуміється як відсутність у боржника майна, грошових коштів або інших ліквідних активів, достатніх для повного та своєчасного виконання зобов'язань перед кредиторами. Такий стан боржника може бути підставою для кваліфікації укладеного ним правочину як фраудаторного, з огляду на заподіяну шкоду інтересам кредиторів.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача ОСОБА_5 - адвокат Антоненко О.П. вказував, що як до укладення оспорюваного правочину від 15 травня 2013 року, так і після нього, боржник за кредитним договором № 126/07В від 25 грудня 2007 року ОСОБА_2 , а також майнові поручителі по зобов'язанням за кредитом, вживали заходи щодо повного погашення заборгованості, а обсяг належного боржнику майна, не дає підстав для висновку, що саме внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року ОСОБА_2 став неплатоспроможним.
Колегія суддів вважає, що виходячи із конструкції визнання правочину фраудаторним правове значення мають лише ті обставини щодо виконання зобов'язання, які мали місце або одночасно з укладенням оспорюваного правочину або після нього, оскільки визначальним є саме перевірка того чи перестав боржник бути платоспроможним внаслідок укладення потенційно фраудаторного правочину.
Статтею 2 Закону України «Про доступ до судових рішень» визначено, що усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі. Відповідно до ст. 3 Закону для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі.
Згідно з ч.ч.1, 2 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Загальний доступ до судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України забезпечується з дотриманням вимог статті 7 цього Закону.
Судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів Реєстру, в тому числі до інформації, визначеної ст.7 цього Закону. Доступ суддів до державної таємниці, що міститься в судових рішеннях, забезпечується відповідно до Закону України «Про державну таємницю» (ч.5 ст.4 Закону України «Про доступ до судових рішень»).
Відповідно до ст.7 Закону України «Про доступ до судових рішень», у текстах судових рішень, що відкриті для загального доступу, не можуть бути розголошені такі відомості: 1) місце проживання або перебування фізичних осіб із зазначенням адреси, номери телефонів чи інших засобів зв'язку, адреси електронної пошти, реєстраційні номери облікової картки платника податків, реквізити документів, що посвідчують особу, унікальні номери запису в Єдиному державному демографічному реєстрі; 2) реєстраційні номери транспортних засобів; 3) номери банківських рахунків, номери платіжних карток; 4) інформація, для забезпечення захисту якої розгляд справи або вчинення окремих процесуальних дій відбувалися у закритому судовому засіданні; 5) інші відомості, що дають можливість ідентифікувати фізичну особу. Такі відомості замінюються літерними або цифровими позначеннями.
Апеляційний суд, перевіряючи доводи та докази сторін, зокрема, дослідивши знеособлені копії наданих адвокатом Антоненко О.П. судових рішень, реалізував функціонал повного доступу до Єдиного державного реєстру судових рішень та встановив, що постановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у справі №757/62607/17 задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , скасовано ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 29 січня 2019 року й ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні подання державного виконавця про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України боржника ОСОБА_2 .
Цією постановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у справі №757/62607/17, встановлено, що на примусовому виконанні у головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮ України Нідченка Д.Є. перебуває виконавче провадження № НОМЕР_5 з примусового виконання виконавчого листа №2-9184/2010, виданого 25 січня 2011 року Жовтневим районним судом міста Дніпропетровська, про стягнення із ОСОБА_2 на користь ВАТ «ВТБ Банк» боргу за кредитним договором №126/07 від 25 грудня 2007 року в розмірі 2 873 568, 64 доларів США. 30 березня 2011 року між ПАТ «ВТБ Банк», позичальником ОСОБА_2 , та його майновими поручителями: ОСОБА_6 , ТОВ «Маяк» і ТОВ «СК Інтертехекспо» укладено меморандум щодо погашення боргу, за яким ОСОБА_2 відмовився від касаційної скарги у Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року. Також, боржник ОСОБА_2 погодився із зверненням стягнення на предмет іпотеки у вигляді належних йому 8 земельних ділянок, загальною площею 2 га, розташованих по АДРЕСА_2 та про визнання позову з цього приводу, а також передачу у власність банку або узгодженій з банком особі в рахунок погашення заборгованості вказаних земельних ділянок за погодженою ціною та передачу усіх правовстановлюючих документів на ці ділянки. За вказаним меморандумом майнові поручителі боржника - ТОВ «Маяк», ТОВ «СК Інтертехекспо» погодились в рахунок погашення боргу передати право власності на 1, 2, 3, 5 та 6 поверхи ресторану «Маяк», розташованого на АДРЕСА_3 , передати документи банку на вказані поверхи, оформити право оренди ділянки та передати документи на цю ділянку. Окрім того, 23 березня 2018 року боржник ОСОБА_2 подав письмові пояснення, до яких додав копії восьми актів державного виконавця від 06 лютого 2018 року про реалізацію предметів іпотеки у вигляді восьми земельних ділянок та постанови державного виконавця від 12 лютого 2018 року про закриття виконавчого провадження. Наведене у свою чергу спростовує висновки суду про те, що сума заборгованості не погашена боржником ні повністю, ні частково (а.с.153-154, т.1).
Також постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року у справі № 2-9184/2010 за поданням приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області Міністерства юстиції України Ванжі О.В. про виділення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, де боржник ОСОБА_2 , заінтересована особа: ОСОБА_7 , залишено без задоволення апеляційну скаргу приватного виконавця та залишено без змін ухвалу Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 листопада 2022 року.
Указаною постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 лютого 2023 року у справі № 2-9184/2010 встановлено, що у листопаді 2022 року приватний виконавець виконавчого округу Дніпропетровської області Ванжа О.В. звернувся до суду з поданням про виділення частки боржника у спільному майні, в межах виконавчого провадження № НОМЕР_6 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 25 січня 2011 року Жовтневим районним судом міста Дніпропетровська, у справі № 2-9184/2010 про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ТОВ «Корпорація Ютміс», як поручителя, на користь ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року, яка складає 2 873 568,64 доларів США та 3 150 743 грн 38 коп. Загальна сума заборгованості за виконавчим провадженням, з урахуванням витрат виконавчого провадження та основної винагороди приватного виконавця, складає 3 160 925,50 доларів США та 3 466 317 грн 71 коп. Приватним виконавцем встановлено, що за боржником ОСОБА_2 нерухомого майна на праві приватної власності не значиться. Разом з тим, його дружина ОСОБА_7 є власником садового будинку та земельної ділянки, розташованих за адресою: АДРЕСА_4 , на підставі договору купівлі - продажу від 14 вересня 2017 року. Окрім цього дружині на підставі договору дарування, реєстровий № 3172 від 25 червня 2020 року, належить частина лабораторно - виробничого корпусу: YI поверх літ А-8, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 . Оскільки шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 було укладено 25 березня 1989 року дане майно є спільною сумісною власністю. Так як частка майна не визначена, подальша реалізація майна і відповідно виконання рішення суду без визначення частки майна є неможливим.
Установлені у справі №757/62607/17 та у справі № 2-9184/2010 обставини не підлягають доказуванню згідно з положеннями ч.4 ст.82 ЦПК України, якою передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Таким чином, враховуючи встановлені судом обставини щодо наявності у боржника ОСОБА_2 та майнових поручителів належного майна після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 15 травня 2013 року, а також здійснення активних дій щодо погашення заборгованості перед кредитором, відсутні підстави вважати, що саме внаслідок укладення оспорюваного правочину боржник став неплатоспроможним.
Оскільки визначальною умовою фраудаторності є причинно-наслідковий зв'язок між укладенням правочину та настанням неплатоспроможності, що в даному випадку не доведено, то оспорюваний правочин не може бути визнаний фраудаторним, так як відсутній елемент заподіяння шкоди кредитору внаслідок виведення майна боржника поза межі стягнення саме внаслідок укладення оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не враховано релевантну практики суду касаційної інстанції, яка підтверджує доводи позову, а саме висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі №916/379/23 (провадження № 12-22гс24), у постанові Верховного Суду від 08 січня 2025 року у справі №760/21831/18 (провадження № 61-151св23), у постанові Верховного Суду від 03 грудня 2024 року у справі №487/6342/18 (провадження № 61-2344св24), у постанові Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі №201/3274/21 (провадження № 61-4014св23), є безпідставними, оскільки висновки касаційного суду у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Водночас колегія суддів враховує, що в цій категорії справ, жодна правова позиція Верховного Суду не може мати категоричного імперативу щодо встановлення фактичних обставин у цій справі.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24) зауважила, що у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі, виходячи із встановлених обставин.
Крім того, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено, що 02 листопада 2017 року між ОСОБА_3 та приватною компанією з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД», укладений договір купівлі-продажу нежилих приміщень, зареєстрованим в реєстрі за №2256, за умовами якого приватна компанія набула у власність нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №2) (в літ. А), офіс, загальною площею 267,80 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .
27 грудня 2023 між приватною компанією з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД» та компанією «Унімер холдінгз лімітед» був укладений договір купівлі-продажу №1954, за яким остання набула у власність нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №2), загальною площею 267,8 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 .
Тобто як станом на час звернення до суду з указаним позовом (21 травня 2023 року), так і на даний час, власником спірних нежилих приміщень була приватна компанія з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД», а з 27 грудня 2023 року - компанія «Унімер холдінгз лімітед».
У позові, який у продовж розгляду справи позивач не змінював та не уточнював, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року та застосувати процедуру реституції, а саме повернути спірні нежилі приміщення первісному власнику ОСОБА_2 .
Відповідно до вимог ч.ч.1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (ч.2 ст.264 ЦПК України).
У даній справі позивачем до співвідповідача компанії «Унімер холдінгз лімітед», яка станом на день розгляду справи є власником спірних нежилих приміщень, жодних вимог не заявлено.
При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що укладений 02 листопада 2017 року між ОСОБА_3 та приватною компанією з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД» договір купівлі-продажу вказаних нежилих приміщень й укладений 27 грудня 2023 між приватною компанією з обмеженою у розмірі акцій відповідальністю «Амерсфут ЛТД» та компанією «Унімер холдінгз лімітед» договір купівлі-продажу цих же нежитлових приміщень, визнані судом недійсними або добровільно розірвані його сторонами. Відтак правомірність цих договір та їх юридично значущі наслідки презюмуються в силу вказаних вище приписів ст.204 ЦК України.
Так, відповідно до ч.ч.1, 2 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Отже, в силу цих приписів ч.ч.1, 2 ст.216 ЦК України наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином та відшкодування збитків, якщо такі завдано. Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину, яка застосовується виключно до сторін правочину та не може бути проігнорована сторонами.
Застосування зазначених правових наслідків полягає у поверненні сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину.
Зобов'язання з реституції виникають внаслідок недійсності правочину (його нікчемності чи визнання судом недійсним). Реституція як спосіб захисту порушеного права застосовується лише за наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. Реституція є заходом, спрямованим на приведення майнового стану сторін недійсного правочину до стану, який вони мали до вчинення такого правочину. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного, зокрема нікчемного, правочину, за правилами реституції може бути адресована тільки стороні недійсного правочину. Крім того, реституцію можна застосувати лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він був переданий.
Аналогічні правові висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), а також Верховним Судом у постанові від 16 квітня 2019 року у справі № 910/1570/18.
Враховуючи, що станом на час вирішення справи власником спірних нежилих приміщень був не первісний власник ОСОБА_2 , а компанія «Унімер холдінгз лімітед», до якої позовних вимог не заявлено, то в даному випадку відсутні правові підстави для застосування процедури реституції шляхом повернення спірних нежилих приміщень первісному власнику ОСОБА_2 .
Тому у межах предмету спору теоретичне задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року без застосування процедури реституції не буде ефективним способом захисту його інтересів як кредитора ОСОБА_2 , оскільки майно не повернеться у власність боржника. Така правова ситуація суперечить одній з основних засад цивільного судочинства як ефективність захисту порушеного інтересу (ч.1 ст.2 ЦПК України).
Отже, установивши вказані обставини, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року, укладеного між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , та застосування, як способу захисту цивільних прав та інтересів позивача, відновлення становища, яке існувало до порушення (процедури реституції), а саме, повернути продані нежилі приміщення первісному власнику ОСОБА_2 .
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року з огляду на його фраудаторність із застосуванням механізму реституції - не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин. Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
ЄСПЛ вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У даній справі надано належну оцінку питанню можливості задоволення позову про визнання недійсності оспорюваного договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 15 травня 2013 року із застосування механізму реституції, як наслідку його недійсності. Наявність у скаржника іншої точки зору на встановлені судами обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених у справі рішень та фактично зводиться до спонукання апеляційного суду до переоцінки доказів та прийняття іншого рішення на користь позивача.
Разом з тим, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не набув права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року.
Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 на підтвердження набуття ним права вимоги до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором №126/07-В від 25 грудня 2007 року надав суду, зокрема копію ухвали Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10.
Київський апеляційний суд, реалізуючи описаний вище функціонал повного доступу до Єдиного державного реєстру судових рішень, встановив, що ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 08 лютого 2021 року у справі № 201/412/21 задоволено заяву АТ «Універсал Банк» та замінено стягувача ВАТ «ВТБ Банк» на його правонаступника - АТ «Універсал Банк» з виконання рішення суду у цивільній справі № 2-9809/09 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року.
Цією ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 08 лютого 2021 року у справі № 201/412/21 встановлено, що 21 жовтня 2020 року між AT «ВТБ Банк» та АТ «Універсал Банк» було укладено договір № 75-РБ «Про відступлення прав вимоги». Відповідно до вказаного договору AT «ВТБ Банк» відступає новому кредитору належні банку, а новий кредитор набуває права вимоги до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців) та/або поручителів, зазначених у додатку №1, додатку № 2 та додатку № 3 до цього договору (боржники), включаючи права вимоги до правонаступників боржників, спадкоємців боржників або інших осіб, до яких перейшли обов'язки боржників, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту) та/або договорами поруки та/або договорами іпотеки (іпотечними договорами) та/або договорами застави, з урахуванням усіх змін і додатків до них, згідно реєстру у додатку №1, додатку № 2 та додатку № 3 до цього договору (основні договори, права вимоги). Відповідно до додатку № 1 до вищевказаного договору, у пункті 11 визначено боржника ОСОБА_2 . Основне зобов'язання - кредитний договір №126/07-В від 25 грудня 2007 року з урахуванням усіх змін, доповнень та додатків.
Також за даними Єдиного державного реєстру судових рішень, ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10 задоволено заяву ОСОБА_1 та замінено стягувача ОСОБА_4 на її правонаступника - ОСОБА_1 у виконавчому провадженні з примусового виконання рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 29 вересня 2010 року у справі № 2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року в розмірі 2 873 568,64 доларів США (еквівалентно 22 699 180 грн 75 коп.) та 3 150 743 грн 38 коп., а також судових витрат.
Цією ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10 встановлено, що іншою ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 31 травня 2022 року у справі № 2-9184/10 задоволено заяву ОСОБА_4 та замінено стягувача на його правонаступника - ОСОБА_4 у виконанні рішення суду у цивільній справі № 2-9184/10 за позовом ВАТ «ВТБ Банк» до ОСОБА_2 , ТОВ «Корпорація Ютміс» про стягнення заборгованості за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року. 24 лютого 2023 року між ОСОБА_4 й ОСОБА_1 укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором, за яким ОСОБА_4 відступила новому кредитору ОСОБА_1 належне ОСОБА_4 , а новий кредитор ОСОБА_1 набув право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором (з урахуванням усіх змін, доповнень та додатків) щодо сплати загальної суми заборгованості, яка включає суму основного боргу, проценти, нараховані на суму боргу, усі та будь-які штрафні санкції на дату набрання чинності. Сторонами у повному обсязі виконані зобов'язання за договором про відступлення прав вимоги від 24 лютого 2023 року. Таким чином, відповідно до ст.ст. 512, 514, 517 ЦК України ОСОБА_4 відступила право вимоги за кредитним договором №126/07-В від 25 грудня 2007 року на користь ОСОБА_1 . Факт набуття прав вимоги ОСОБА_1 підтверджується розпискою до договору від 24 лютого 2023 року.
Ухвала Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10 в апеляційному порядку не оскаржувалась та набрала законної сили, про що свідчать дані Єдиного державного реєстру судових рішень і ці дані не спростовані відповідачами. Тому установлені в ній обставини не підлягають доказуванню в силу приписів ч.4 ст.82 ЦПК України.
За таких обставин колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції про відсутність доказів оплати за договором про відступлення права вимоги від 24 лютого 2023 року, а також недоведеність набрання законної сили ухвалою Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 березня 2023 року у справі №2-9184/10, є помилковими.
Також колегія суддів не може погодитись із висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 є фізичними особами, які не наділені правом надавати фінансові послуги, а тому відступлення їм права вимоги за кредитним договором суперечить положенням чинного законодавства, виходячи з такого.
По-перше, як зазначалося вище, той факт, що ОСОБА_1 набув права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року, встановлений преюдиційно судовим рішенням, яке набрало законили, а тому інший по суті висновок суперечить принципу юридичної визначеності, що передбачає повагу до принципу res judicata (принципу остаточності рішень суду), який в свою чергу є фундаментальним аспектом верховенства права.
По-друге, у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) Велика Палата Верховного Суду наголосила на сформульованій правовій позиції, що фізична особа в будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням ч.3 ст.512 та ст.1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.
Однак Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) виснувала про відсутність підстав для відступу від своїх висновків у постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває в процедурі ліквідації.
У постанові від 16 березня 2021 року в справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила про можливість відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й на користь фізичних осіб лише за умови, що попередній кредитор-банк був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, яка вимагає вчинення дій із метою максимального задоволення інтересів кредиторів банку, зокрема його вкладників.
У наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду також зазначено, що відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама собою (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
Зміст зобов'язання, у якому відступається право вимоги (оплата за поставлений товар, надану послугу, повернення наданих коштів тощо), не впливає на оборотоздатність цього майнового права, тому не має вирішального значення для відмежування договору відступлення права вимоги від договору факторингу.
На момент укладення першого договору про відступлення права вимоги № 75-РБ від 21 жовтня 2020 року між AT «ВТБ Банк» та AT «Універсал Банк» (новий кредитор), за яким AT «Універсал Банк» набуло право вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором №126/07-В від 25 грудня 2007 року, первісний стягувач AT «ВТБ Банк» перебувало у процедурі ліквідації, оскільки Національний банк України 27 листопада 2018 року ухвалив рішення про віднесення AT «ВТБ Банк» до категорії неплатоспроможних, що стало підставою для запровадження тимчасової адміністрації. Надалі, 18 грудня 2018 року у межах своїх повноважень Національний банк України ухвалив рішення про ліквідацію банку, а Фонд гарантування вкладів фізичних осіб був уповноважений здійснювати процедуру ліквідації.
Вказані відомості є загальновідомими та перебувають у вільному доступі на сайтах Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, а тому ці обставини не підлягають доказуванню в силу приписів ч.3 ст.82 ЦПК України, якою передбачено, що обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Тому реалізація активів AT «ВТБ Банк» здійснювалась на електронних торгах шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов'язання відповідно до норм Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-IV «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».
Законною метою такого первинного відступлення, яке відбулося під контролем Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, є отримання банком коштів для розрахунку зі своїми кредиторами в процедурі ліквідації.
При цьому усі подальші договори відступлення прав вимоги, у тому числі укладений 24 лютого 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 договір про відступлення прав вимоги, не містить умов, які передбачали б передання грошових коштів новим кредитором у розпорядження кредитору за плату. Тобто його умови не передбачають отримання прибутку, правовідносини сторін за цим правочином не є відносинами у сфері надання фінансових послуг за кредитним договором №126/07-В від 25 грудня 2007 року,
За правовою природою укладений 24 лютого 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 договір є договором відступлення права вимоги, укладення якого регулюється ст.ст.512-519 ЦК України, і суб'єктний склад на укладення якого не обмежений ні загальними, ні спеціальними нормами цивільного законодавства.
Тому у даному випадку наявності у ОСОБА_1 , як нового та актуального кредитора, ліцензії, необхідної для здійснення фінансових послуг факторингу, не вимагається.
Аналогічного висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 520/15205/17 (провадження № 61-15588св23).
Однак суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, наведених вище положень закону та встановлених обставин справи належним чином не врахував, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про те, що ОСОБА_1 не набув права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року.
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для зміни оскаржуваного рішення шляхом викладення його мотивувальної частини у редакції цієї постанови, а саме, виключивши із мотивувальної частини рішення суду висновок про те, ОСОБА_1 не набув права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року
Тому апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково.
Керуючись ст.ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 лютого 2025 року змінити, виключивши з його мотивувальної частини висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 не набув права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором № 126/07-В від 25 грудня 2007 року.
В іншій частині рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 лютого 2025 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 18 червня 2025 року.
Головуючий
Судді: